“Він лежав і плакав на ліжку в кімнаті дитбудинку. Йому, маленькому чотирирічному Сашкові, було страшно. Він не розумів, куди пропали його мама і тато. Маленьке сердечко стискалося від болю, схлипуючи, Сашко кликав: «Мамочко, мамочко …!» Але ніхто не приходив, всі діти спали, а вихователям не було діла до сліз чергового покинутого дитяти.
Сашка народила якась наркоманка, кинувши його тут же в пологовому будинку. Через півроку його усиновила благополучна сім’я, в якій він прожив три з половиною роки.
Він нічого цього не знав, в дитячій пам’яті не збереглися спогади перших місяців життя. Всі вважали, що малюкові дуже пощастило, так як відразу знайшлися батьки,які не могли мати власних дітей, і він не встиг своїм маленьким розумом усвідомити, що його кинули. Три з половиною роки Сашко жив в родині, де, як йому здавалося, мама і тато любили його … Потім, сталося несподіване щастя – мама Світлана сказала, що у нього з’явиться братик або сестричка. Сашко був радий, хоча навіть не розумів, чому. З цього дня все змінилося. Він став відчувати, що мамі він не потрібен, а тата, взагалі дратує.
Малюк з усіх сил намагався зробити приємно своїй матусі, обіймав її, залазив на коліна, але Свєта стала відстороняться від дитини. Сергій, чоловік Світлани, завжди був проти усиновлення. Він не розумів, як можна відчувати любов до істоти, яка не має відношення до нього. Але дружина була в розпачі, що не могла народити йому дитину. І врешті-решт він піддався на вмовляння. Йшли роки. І тут – Світлана завагітніла! Чудо! Воістину промисел Божий! Як же тоді він був щасливий, адже сталося це всупереч всім діагнозами і прогнозами лікарів. Ніхто з них в той момент не зрозумів головного – цей дар їм було дано виключно через Сашка …
А Сашко став зайвим, непотрібним. Тато перестав з ним грати і взагалі звертати на нього увагу, мама завжди думала про щось своє. Його годували, вигулювали як собачку, а вдома говорили – «місце!». Він став плакати ночами, це шалено дратувало тата, він навіть відшльопав Сашка.
Біль. Перший раз зіткнувшись з болем, малюк навіть не розумів, чому все змінилося. Чому тато не любить його, а тільки кричить, а мама не звертає на нього увагу. Як можна було зрозуміти цій маленькій невинній душі – що вона чужа, що так і не стала рідною цим двом дорослим людям.
Сергій став заводити розмову про те, що Сашка потрібно повернути в дитбудинок. Він приводив десятки аргументів, але головний з них був той, що у них з’явиться свій, рідний, бажаний. Світлана не сперечалася з чоловіком, люблячи дитя, зростаюче у неї під серцем, вона розуміла, що ніколи не буде любити так чужу дитину.
Рішення було прийнято, батьки подали документи до суду про відмову від опіки Сашки. Нічого не розуміючи, малюк сидів на стільці в дивному будинку, куди його привели, за зачиненими дверима йшов суд. Суд, на якому мама і тато відмовлялися від нього …
Минали дні, але мама не приходила і не забирала його. Він плакав, плакав постійно, не грав з іншими дітьми. Бідний малюк не знав, що його, такого беззахисного вже два рази зрадили. Тільки одна стара вихователька могла умовити його поїсти. У ній було стільки любові і тепла, що в зміну, коли вона працювала, Сашко просто оживав. Тьотя Валя садила його на коліна, і качала, примовляючи: «Бідний ти мій, за що ж тобі таке. Невже Господь не бачить … ».
Сашко не розумів її голосінь, але йому ставало тепло і добре, і він засинав у неї на руках.
Даремно тітка Валя сумнівалася в Господньому провидінні. Світлана померла при ранніх дуже складних пологах, народивши мертву дитину. А Сергій просто спився, втративши і роботу, і квартиру і свою душу.
А Сашка усиновила родина священика, який прочитав про цей жахливий випадок з місцевої газети. Дружина Марія, у якої було п’ятеро своїх дітей, ні хвилини не сумнівалася, коли чоловік дав прочитати їй цю історію. І Сашко більше ніколи в житті не відчував себе чужим і покинутим”
