– Борис за життя часто тікав з дому. Я його знаходила в найнесподіваніших місцях. Він ніби знав, де потрібна допомога. Приходив до самотніх людей, до хворих. Допомагав їм впоратися з бідою. А потім повертався додому

У квартирі-студії, де жив Василь Петрович, смерділо дешевою локшиною швидкого приготування і застарілою самотністю.

Господар сидів біля вікна в єдиному вцілілому кріслі і дивився на порожню вулицю.

– Що тепер? – буркнув він сам собі. – На що жити будеш?

Роботи не було вже півроку. Дружина Светка пішла до сусіда місяць тому. Забрала все, навіть кішку, яку вони підібрали минулої весни.

– Не хочу на тебе дивитися, – сказала наостанок. – Від тебе міцним тхне навіть зранку.

А що їй ще було сказати? Правда ж.

Сьогодні Василь навіть не торкнувся пляшки – просто грошей не було. Останні двадцять гривень витратив на цю прокляту локшину.

Раптом у під’їзді пролунало жалібне нявкання.

– Знову сусідська кішка, – махнув рукою Василь.

Але нявкання не вщухало. Швидше, ставало все наполегливішим.

Василь встав, підійшов до дверей, прислухався.

– І що ти хочеш? – пробурмотів він, відкриваючи двері.

На сходовому майданчику сидів сірий кіт. Мокрий, розпатланий, з брудною шерстю. На шиї бовтався потертий нашийник.

Кіт підняв голову і подивився Василю прямо в очі.

– Іди звідси, – втомлено махнув рукою Василь. – Мені самому їсти нічого.

Але кіт не йшов. Підійшов ближче, потерся об ноги.

Василь нахилився, розглянув нашийник. На маленькій потертій бирці було написано: «Борис».

– Борис? – здивувався Василь. – Дивне ім’я для кота.

А кіт у відповідь голосно нявкнув, ніби підтверджуючи.

Перші два дні Василь намагався прогнати непроханого гостя. Але Борис не здавався. Сидів під дверима, нявкав, дряпався. А коли Василь виходив у магазин, кіт слідував за ним по п’ятах.

– Ти що, прив’язався до мене? – запитав Василь на третій день, дивлячись на сірі очі.

Борис муркотів у відповідь.

– Гаразд, заходь. Але тільки тимчасово. Поки господаря не знайдемо.

У квартирі кіт поводився дивно. Не досліджував територію, як це зазвичай роблять тварини. Відразу пройшов до вікна, застрибнув на підвіконня і завмер, дивлячись на вулицю.

– Що визираєш? – поцікавився Василь.

Борис не відповідав. Просто сидів і дивився вдалину.

Через тиждень життя Василя почало змінюватися.

Спочатку сталося неймовірне – зателефонували з колишньої роботи.

– Василю Петровичу? – почув він знайомий голос начальника. – Це Ігор Семенович. Є розмова.

Василь похолодів. Напевно, хочуть стягнути збитки за той нещасливий день, коли він прийшов на роботу в нетверезому стані.

– Слухаю, – хрипло відповів він.

– Коротше так. Майстра Гуглю звільнив. Безвідповідальний виявився. А до мене завтра комісія приїжджає, об’єкт здавати потрібно. Виручиш?

– Ігор Семенович, я думав, ви на мене зло тримаєте.

– Та яке зло! Чоловік ти хороший, просто життя тебе притиснуло тоді. Вийдеш завтра?

Василь подивився на Бориса. Кіт сидів на підвіконні і муркотів, не обертаючись.

– Вийду, – твердо сказав Василь.

Робота пішла як по маслу. Руки пам’ятали кожен рух, око вловлювало найменші недоліки. До вечора об’єкт був готовий.

– Ну треба ж! – захопився Ігор Семенович. – За день зробив те, що Гугля тиждень мучив.

– Досвід, – скромно відповів Василь.

– Досвід – це добре. Повертайся працювати. Тільки умова – ні краплі в рот на робочому місці.

– Зрозумів.

Вдома Василь відразу підійшов до Бориса.

– Ну що, друже, як справи? Роботу я знайшов. Тепер тебе годуватиму.

Кіт повернувся і подивився на Василя. У жовтих очах промайнуло щось схоже на схвалення.

А ще через тиждень сталося чергове диво.

Василь йшов з роботи, коли побачив знайому постать біля входу в під’їзд. Светка. Стояла з валізою і плакала.

– Що сталося? – підійшов він до неї.

– Василю, – схлипнула вона. – Можна до тебе? Сергій мене вигнав.

Василь подивився на плачучу дружину. Місяць тому він би на колінах благав її повернутися. Зараз відчував тільки жалість.

– Проходь, – тихо сказав він. – Чаю будеш?

– Буду. А кіт чий? – здивувалася Светка, побачивши Бориса на підвіконні.

– Тепер мій. Борисом його звуть.

– Марту пам’ятаєш? Я її до мами відвезла. Сергій кішок не любить.

– Зрозуміло.

Вони сиділи на кухні і пили чай. Світлана розповідала про життя з Сергієм, вибачалася, просила пробачення. Василь слухав і думав про те, що дивно – злості не було. Була тільки втома.

– Василю, давай спочатку? – сказала вона. – Я розумію, що була дурепою. Але ми ж колись кохали одне одного.

Василь подивився на Бориса. Кіт сидів у тій самій позі і дивився у вікно.

– Знаєш, Світлано, – повільно промовив Василь. – Я тебе прощаю. І навіть розумію. Я дійсно загуляв тоді. Але повернути все не можу.

– Чому? – Світлана подивилася на нього здивовано.

– Тому що я іншим став. І ти інша. Ми вже чужі люди.

Светка заплакала ще голосніше.

– Але переночувати залишу, – додав Василь. – А завтра допоможу тобі квартиру знайти. У мене тепер робота є, допоможу з грошима на якийсь час.

Тієї ночі вони спали в різних кімнатах. Борис всю ніч не відходив від Василя, лежав поруч і муркотів.

Вранці, коли Светка збиралася йти, вона зупинилася біля дверей.

– Василю, а ти справді змінився. Став сильнішим чи що.

– Можливо.

Ще через місяць Ігор Семенович запропонував Василю стати виконробом.

– Ти ж бачиш, як хлопці до тебе ставляться. Поважають. І працюють з тобою краще.

– Я подумаю, – відповів Василь.

Вдома він підійшов до Бориса.

– Що скажеш, друже? Погоджуватися?

Кіт повернувся і подивився на нього. В очах була якась печаль.

– Що з тобою? – занепокоївся Василь. – Захворів?

Борис тихо, по-особливому, нявкнув. Не так, як раніше.

Тієї ночі Василь прокинувся від дивного відчуття. Кіт лежав поруч з ним на подушці і дивився прямо в обличчя.

– Що з тобою, Борисе?

Кіт простягнув лапу і акуратно торкнувся щоки Василя.

– Борисе, ти мене лякаєш.

Вранці Василь прокинувся один.

Борис зник.

Василь обшукав всю квартиру, весь під’їзд, двір. Розклеїв оголошення з фотографією Бориса, обдзвонив усі притулки. Кота ніде не було.

– Не може бути! – кричав він, нишпорячи вулицями. – Вікна були зачинені! Двері зачинені!

Але Борис розчинився, ніби його ніколи й не було.

Три дні Василь не міг їсти. Сидів біля вікна і чекав. Може, повернеться?

На четвертий день зателефонували. Жінка повідомила, що говорити про кота буде тільки при зустрічі.

Через годину вона вже стояла на порозі:

– Василій Петрович? Мене Ніна Борисівна звати. Я за оголошенням. Щодо кота.

– Ви Бориса бачили? – здригнувся Василь.

– Можна увійти? Мені важко довго стояти.

Василь пропустив жінку в кімнату. Вона сіла в крісло, важко зітхнула.

– Молодий чоловіче, розкажіть, будь ласка, як виглядав ваш кіт.

Василь описав Бориса – сірий, з жовтими очима, на нашийнику бирка з ім’ям.

Ніна Борисівна кивнула.

– А коли він до вас прийшов?

– Два місяці тому. Під дощем. Мокрий, голодний.

– Зрозуміло, – жінка помовчала. – Скажіть, а ваше життя після його появи змінилося?

– Змінилося, – чесно відповів Василь. – Дуже сильно. Роботу поврнув, з дружиною розібрався. Немов все налагодилося.

Ніна Борисівна посміхнулася сумно.

– Знаєте, молодий чоловіче. Борис – це був мій кіт. Пішов з життя він півроку тому. Від старості. Чотирнадцять років прожив.

Василь завмер.

– Що ви кажете?

– Він завжди був особливим. Відчував людей. Я не божевільна, якщо ви так думаєте. Просто іноді трапляються речі, які не можна пояснити.

– Але як, чому…

– Борис за життя часто тікав з дому. Я його знаходила в найнесподіваніших місцях. Він ніби знав, де потрібна допомога. Приходив до самотніх людей, до хворих. Допомагав їм впоратися з бідою. А потім повертався додому.

Василь слухав, не вірячи власним вухам.

– Після того,як його не стало, я часто думала – ну чому він не міг залишитися? Стільки ще людей потребує допомоги.

– І ви думаєте, що це був дійсно він?

– А ви вважаєте, що ні? – Ніна Борисівна уважно подивилася на Василя. – Звичайні коти так не поводяться. Звичайні коти не зникають із зачинених квартир.

Василь підійшов до вікна.

– Що мені тепер робити? – тихо запитав він.

– Жити, – просто відповіла Ніна Борисівна. – Жити добре. Борис навчив вас заново вірити в себе. Це і був його подарунок.

– А якщо я знову зірвуся? Почну вживати?

– Не почнете, – сказала жінка. – Тепер ви знаєте, що здатні бути іншим.

Після відходу Ніни Борисівни Василь довго сидів біля вікна. Сонце сідало, забарвлюючи небо в багрянець.

– Дякую, друже, – прошепотів він у порожнечу.

І раптом здалося – легкий вітерець поворухнув фіранку. Ніби хтось невидимий нявкнув у відповідь.

А через тиждень Василь прийняв пропозицію стати виконробом. Ще через місяць познайомився з жінкою в автобусі – вона везла лікувати бездомну кішку.

– Красива, – сказав Василь, дивлячись на триколірну кішку.

– Так, але господарів немає, – сумно відповіла жінка. – Мене Анна звати, до речі.

– Василь. А що, якщо господарем стану я?

– Ви?

– Ну, якщо ви не заперечуєте.

Анна засміялася.

– Я не проти. А як назвете?

Василь подивився в жовті очі кішки.

– Борислава. На честь одного хорошого кота.

Десь високо в небі сірий кіт на ім’я Борис із задоволеним виглядом муркотів. Його робота була виконана.

Василь знову повірив у життя. І в те, що дива трапляються з тими, хто готовий їх прийняти.

А це, мабуть, і є справжнє диво.

Скажете – так не буває? Можливо. Але я бажаю вам все-таки зустріти у важкі хвилини свого «Бориса».

Спеціально для сайту  Stories