Валентина і Сашко жили душа в душу майже 10 років, але того вечора відбулася низка знакових подій, які сильно змінили життя подружжя.
З того часу, як в Ольги Іванівни не стало чоловіка, минув понад рік, і жінка відчула себе самотньою. Їй більше не хотілося жити одній у великому заміському будинку, і вона всіма силами хотіла привернути увагу сина і невістки.
– Сашко, любий, мені щось не дуже добре. Виклич мені швидку, – дзвонила Ольга Іванівна, – важко дихаючи в слухавку.
– Зараз, мамо, 5 хвилин, двері сама зможеш відчинити? Я вже дзвоню і їду до тебе! – кричав у слухавку схвильований Сашко.
Він вибіг із роботи, сів у машину, не попередивши начальство, і рвонув у передмістя, попутно набираючи номер швидкої.
Сашко їхав із центра міста, де працював, у приміське селище, де жила мама: як на зло, всі світлофори горіли червоним. Сашко тиснув педаль газу, наскільки це дозволяли міські дороги, часто проїжджаючи вже на жовті сигнали.
За містом чоловік остаточно підвищив швидкість на своєму старенькому форді.
– Ти дивися, – Петрівно, знову Іванівна дивує: до неї син вже втретє за цей тиждень мотається, а вона йому вистави влаштовує, – обговорювали сусідки Ольгу Іванівну та її сина, – зараз дивись, за 5 хвилин швидка приїде.
– Ти що таке мелеш, Петрівно, – докоряла їй співрозмовниця, – може людині справді погано, адже вже сьомий десяток.
– Було б погано, вона б потім після від’їзду швидкої та сина на город картоплю полоти не виходила, а то машини роз’їдуться, а Іванівна вже за 10 хвилин на городі – задоволена як травнева троянда, – сміялася над сусідкою Петрівна.
Сашко забіг у будинок, мало не виламавши вхідних дверей, і, не знімаючи черевики, увійшов до спальні матері.
– Хіба я тебе черевики біля входу знімати не вчила? – вже досить бадьорим і суворим голосом промовила Іванівна, – розглядаючи своє обличчя у дзеркало.
– Ух ти…, фу…, мамо, ти знову мене налякала, – насилу перевів подих Сашко, побачивши свою матусю, яка звичайно сиділа на ліжку і майстерно фарбувала губи помадою.
– Я дивлюсь тобі краще стало? Ти коли дзвонила, у тебе зовсім інший голос був…
– Звичайно, поки тебе і цю … – мати кинула поглядом у вікно на швидку, що тільки-но приїхала з міста, – допомогу швидку дочекаєшся, і дуба дати можна, а це поки не входить в мої плани. А як мені лікарів зустрічати? Ось вирішила поки чекаю, трошки до ладу себе привести.
До кімнати зайшли фельдшер швидкої допомоги із медсестрою.
– Ну, тиск трохи вищий за норму, а так все в нормі. У вашому віці, цілком нормальні показники, так що нема про що турбуватися: більше гуляйте, менше на городі час проводьте, – розвів руками фельдшер.
Лікар вийшов на ґанок будинку, де нервово чекав Сашко.
– Майте совість, вже втретє за тиждень нас сюди ганяєте, та в неї показники – в космос летіти можна, – звернувся фельдшер до Сашка і невдоволено зачинив двері машини.
Потім фельдшер через вікно машини покликав Сашка до себе.
– Ви як син більше уваги матері приділяйте, може запропонуйте погостювати в себе, ось видно, що жінці самотньо, ось вона й ганяє нас туди-сюди, ви тільки не ображайтеся, це мій погляд зі сторони, – пояснив фельдшер.
– Все, поїхала швидка, сказали, що тобі потрібна увага, а за показниками фельдшер сказав, що все в нормі, – прозвітував Сашко мамі.
Іванівна вже сиділа на кухні та заварювала чай.
– Ходімо, я чай заварила, посидиш хоч зі мною, вічно ти зі своєю роботою поспішаєш кудись, – засуджуючи подивилася Іванівна на сина.
– Мамо, а як без роботи? На мене начальник вже косо дивиться, вже втретє за тиждень зриваюся з роботи, ось востаннє навіть не встиг його попередити, зараз приїду, піду догани від нього отримувати: так і до звільнення не довго, мамо, – пояснював син.
– Маринка до тебе давно заглядала? – Запитав Сашко про молодшу сестру, яка живе в сусідньому селі.
– А що Маринка? У Маринки сам знаєш, господарство, та й Михайла ти знаєш, він мене не шанує, та і я, чесно кажучи, теж від нього не в захваті.
Михайло був чоловіком Маринки та справді бачив наскрізь Іванівну і важко переносив усі її хитрощі з її нібито високим тиском і поганим самопочуттям. Він так і казав:
“Дограєтесь ви, мамо, зі своїми іграми у швидку допомогу. Ось по-справжньому притисне, а ніхто не приїде”
Михайлу вистачило одного такого виклику, після чого він заборонив Маринці потурати капризам матері та категорично відмовився возити її до сусіднього села, а у Маринки водійського не було, на цьому приїзди Маринки до матері обмежувалися лише на свята.
– Ой, не бережете ви матір, – нарікала Іванівна, – адже я вже не молода, а мені тут у селі – швидка за годину приїжджає, один фельдшер на все село, а мені вже потрібні міські умови – щоб поліклініка через дорогу, щоб магазин поруч, і взагалі…, – махнула рукою Іванівна, витираючи сльози.
– Ну, мамо, хочеш поживи з нами: у нас трикімнатна, місця тобі вистачить, от і сходиш до поліклініки, пролікуєшся як слід. Мені, якщо чесно, так спокійніше буде, ніж сюди щоразу їхати! – Запропонував Сашко.
– Ось давно б так: нарешті зрозумів, синку, – усміхнулася Іванівна і налила синові чергову чашку чаю.
Найближчими вихідними Сашко зайнявся переїздом мами до своєї квартири.
– Мамо, ти стільки речей приготувала із собою, може мені газель краще викликати? – здивовано дивився Сашко на зібрані речі.
– Ти пхай у машину, все вмістимо, – скомандувала синові Іванівна.
Іванівна у квартирі Сашка та Валі освоїлася досить швидко – їй виділили окрему кімнату, яка раніше була спальнею подружжя, а Сашко з дружиною тепер спали окремо: Сашко на дивані у вітальні, а Валентина у дитячій кімнаті з дітьми.
– Сашко, організуй мені в спальні телевізор замість цього страшного дзеркала! Не люблю, після сну бачити свою стару обвислу пику, – кричала Іванівна сину рано-вранці, коли той збирався на роботу.
– Мамо, давай увечері це обговоримо, – я зараз на роботу запізнююся! – Сашко поцілував маму в щічку і вже хотів швидко пробігти повз невдоволеної дружини.
– Сашко, ти у своєму розумі, це наша спальна кімната, а вона вже там перепланування влаштовує, може вона завтра скаже ще нашу шафу з речами викинути? – пошепки обурювалася Валентина на чоловіка.
– Давай, до вечора, люба: все вирішимо, – чоловік спробував поцілувати дружину в щоку, але та скривджено відвернулася.
Сашко вже майже рік, як мама переселилася до них із Валею у квартиру, – жив між двох вогнів: мама тягла ковдру на себе і намагалася встановити свої порядки в будинку, а Валентина на правах господині їй чинила опір.
– Ти чому мені каву з ранку не зварила? Я вже рік у вас у квартирі живу, а ти досі не знаєш, що я вранці п’ю виключно каву! – нагадала свекруха невістці.
– А я чай вранці п’ю, Ольга Іванівна, але тільки щось ніхто вранці мені його в ліжко не приносить, – симетрично наїзду свекрухи відповіла Валентина.
Валя за цей рік вся вимоталася. Допомоги від свекрухи у домашніх справах жінка не відчула: вона також готувала, прала, прибирала у квартирі, а ще встигала ходити на роботу та перевіряти домашні завдання у своїх двох діток: старший син навчався у п’ятому класі, дочка пішла до третього.
А Ольга Іванівна після ранкового сніданку допивала свою каву, і йшла у своїх справах – вона вже сильно набридла всім лікарям у місцевій поліклініці, і тепер почала ходити місцевими салонами краси, парками та магазинами.
До речі, нападів гіпертонії в Іванівни більше не було, вона була весела та активна, і цілком задоволена своїм життям.
– Мені здається, чи ти не досолила рагу, Валентино. Ти вже не перший рік одружена, вже час навчитися солити страви правильно, – уїдливо помітила Іванівна за сімейною вечерею.
– Навіть і не знаю, – відповіла Валя, – Сашко не любить коли пересолено, але якщо вам так треба, можете посолити собі самі?
– Ось саме Сашко любить солоне, і прянощі він теж любить! – свекруха буквально вп’ялася очима в невістку, а потім перевела очі на сина; її обличчя миттєво змінило свій вираз із серйозно – роздратованого на умиротворено – жалібне, – правда ж Сашко?
Олександр навіть похлинувся і закашлявся, настільки не знав, що відповідати на це каверзне запитання.
– А ще я помітила, що у коридорі у вас дуже багато зайвих речей, розібрати б треба. А то в гості хтось прийде, і повісити куртку ніде, – продовжувала свої претензії Іванівна, не чекаючи відповіді від сина.
– Мамо, мені здається, там лише сезонні речі, решта у нас у шафі, – вже почала закипати Валентина.
– А я знайшла куртку, вона літня, а надворі вже листопад. – Іванівна вибігла з обіднього столу, зірвала літню курточку з вішака і демонстративно й переможно трясла нею перед Валею, – ото висить і місце займає!
– Можливо, я її просто не помітила? – Почала виправдовуватися Валя. – Приберу її у вихідні, якщо ви не проти, – видавила з себе Валя, дивлячись на Сашка.
Сашко сидів згорбившись, йому вже хотілося буквально провалитися на поверх нижче – у квартиру сусідів, аби не брати участь у конфлікті двох його улюблених жінок.
– А навіщо чекати вихідні, Валю? Іди й прибери зараз же! – вже переходила на крик свекруха
Іванівна стояла посередині кухні, тримаючи в руках дитячу курточку.
Сашкові вже здалося, що від напруги у квартирі скоро вилетять шибки. Раптом із дитячої кімнати на кухню за печивом прибіг старший син Павло.
– Бабусю, ти заради цієї куртки сьогодні пів дня лазила у шафі? Ти навіщо її витягла, надворі вже давно сніг випав? – сміявся над бабусею п’ятикласник.
– Циц ти, знахідка для шпигуна, хто тебе просив влазити? – прошипіла бабуся на Павла, а потім вже на весь голос, змінивши гнів на милість, промовила: – Ти Павло, мабуть, втомився зі своїми уроками, і все переплутав, це твоя мама – не прибирає сезонних речей на місце!.
Валя втомлено встала з-за столу, не доївши своєї вечері, і вважала за краще піти в дитячу.
– Так чи інакше, зараз не час для прибирання, Ольго Іванівно, – мені ще хлопчикам треба сорочки до школи попрасувати на завтра, бо у вихідні я не встигла.
– Ось і я про що говорю, погано ти до своїх жіночих обов’язків ставишся, – крикнула навздогін свекруха, Валі.
Сашко підвівся і почав розгублено прибирати зі столу столові прилади, зрозумівши, що дружина сьогодні за обідній стіл не повернеться і прибирати не буде.
– Сашко, пам’ятаєш, ми жили в однокімнатній квартирі я тоді все встигала і речі були прибрані. Досі зрозуміти не можу, куди я все розкладала? Але в мене все було акуратно.
– Так, мамо, я пам’ятаю, – швидко відповів Сашко.
– А я тобі завжди казала, що Валька твоя – не пара тобі зовсім, – пошепки вже Ольга Іванівна почала обробляти сина.
– Мамо, може, досить вже.
– Що досить?! Вона готувати не вміє, скрізь без лад, вітальня вся в іграшках, – вже голосно, щоб Валя теж чула, почала розмірковувати Ольга Іванівна.
– А ось пам’ятаєш Поліну, з якою ти дружив на п’ятому курсі? Вона тобі тоді так подобалася, і мені, до речі, також. Яке у вас тоді кохання було, та й три роки зустрічань безслідно не минають?
– Пам’ятаю, звісно, - відповів Сашко, – до чого ти про неї згадала?
Олександр справді тоді сильно закохався у високу карооку з кучерявим волоссям Поліну. Але Поліна була хоч і ефектна дама, але вітряна, в результаті її переманив однокурсник Сашка, після чого вони більше не спілкувалися і не бачилися, хоча справа вже йшла до весілля.
– Бачила її нещодавно у салоні краси. Доглянута! Тоді була красуня, але дурна, а зараз і погарнішала і порозумнішала. Про тебе, до речі, питала: сказала мені по секрету, що дурепою була, коли за Івана того вискочила, треба було виходити за тебе заміж!
– Мамо, може досить вже, до чого ти цю розмову завела: я Валю кохаю, у нас чудова сім’я…, – Сашко вже склав увесь посуд у посудомийку, протер стіл і вже збирався йти з кухні.
– Досить, досить…. Вона яка молодець – власниця свого салону краси, живе у своєму будинку – самотня, адже з чоловіком своїм недолугим вона розійшлася, – нахвалювала Поліну Іванівна.
Поліна справді розійшлася зі своїм Іваном. Дітей у них так і не було, натомість був спільний бізнес – точніше бізнес чоловіка, а при розлученні чоловік залишив собі автосервіс, а їй салон краси. Та й будинок Іван теж благородно залишив колишній дружині, пішовши до молодшої коханки.
– Гаразд, мамо. Я втомився сьогодні. Доброї ночі, – відмахнувся від вмовлянь мами Сашко і пішов до дитячої.
Валя мовчки сиділа поруч із сином і перевіряла його домашнє завдання.
– Не ображайся на маму: ну така вона, скрізь свої порядки встановлює, але ж її не залишиш одну, їй зараз близькі потрібні, он у неї як різко здоров’я налагодилося з міською медициною! – умовляв дружину Сашко.
– Я все розумію, Сашко. Мені просто дуже прикро: я готую, прибираю, працюю, з дітьми займаюся: і все одно я погана для твоєї мами.
– Треба спати, я пішов на диван, завтра рано вставати, – сказав Сашко – якщо хочеш, ти сьогодні можеш на дивані поспати, а я з дітьми?
Валентина поблажливо махнула рукою, мовляв, “переб’юся”, і відправила чоловіка спати у вітальню.
Наступного дня Валя повернулася з роботи трохи раніше, ніж звичайно. Вона відразу відчула солодкий терпкий запах жіночих парфумів і звернула увагу на жіночі червоні лаковані туфельки на високих підборах розкидані на підлозі.
На кухні Ольга Іванівна щось посилено обговорювала із таємничою незнайомкою. Раптом жінки різко замовкли та насторожилися, побачивши Валентину в коридорі.
– А… Валюша, вже прийшла з роботи? – з фізіономією злодія, якого застали зненацька, запитала Ольга Іванівна.
– Доброго вечора, Ольга Іванівно, ви мене давно так не називали, щось, мабуть, має статися? – відповіла Валя.
Валя зайшла на кухню, але незнайомка сиділа до неї спиною і вперто не хотіла повертатися до неї. Вона була у вечірній сукні, наче прийшла на романтичну вечерю.
Валя обійшла стіл, щоб подивитися на незнайомку і нарешті привітатися з гостею в її будинку і впізнала в цій стрункій жінці Поліну, ту саму Поліну про яку їй розповідав Сашко.
Валентина добре її запам’ятала, бо Сашко розповідав Валі про своє перше кохання, коли ті один раз ненароком зустрілися на касі магазину.
Поліна справді мала гарний вигляд: вона була одягнена дуже витончено, макіяж, манікюр та зачіска, все як належить для світської панні, яка вийшла на полювання за чоловіком.
Валя так і завмерла, дивлячись на непрохану гостю.
– Ну, привіт, Валю. Адже так, здається, тебе звуть? А ти постаріла з моменту нашої випадкової зустрічі: зовсім не стежиш за собою? А я до Ольги Іванівни зайшла, вона часто в мій салон краси ходить. Хочеш і тобі безкоштовний абонемент оформлю? – дівчина буквально знущалася з Валентини, поблажливо розглядаючи захекану дружину Сашка з повними сумками продуктів у руках.
– А ти виглядаєш просто чудово! – сказала Валя. Бачу ніс та губки у пластичного хірурга зробила? Ну, це ми зараз виправимо! Повернемо, так би мовити, у природний стан!
Сашко підходив до будинку в недоброму передчутті, а коли здалеку чоловік почув ще й жіночі крики, то одразу зрозумів, що кричать і з’ясовують стосунки його жінки.
З під’їзду буквально викотилася вся скуйовджена та обдерта Поліна, в одних шкарпетках, підбігаючи до своєї червоної машини.
Просто перед носом Сашка просвистів червоний лакований туфель з довгим зламаним каблуком який прилетів непроханій гості по її автомобілю.
За Поліною в домашніх капцях бігла розлючена дружина, а за нею розгублена Іванівна.
– Валю, ти що таке влаштувала? – кричала Іванівна.
Поліна за чверть секунди залізла в машину та газонула геть.
– Гей, принцеса, туфельку свою забула, – другий туфель, якраз потрапив у заднє скло червоної мазди, яка спішно від’їжджала від під’їзду.
– Ой, Сашко, твоя дружина просто ненормальна, – вимовляла Іванівна своєму синочку, – незручно так перед Поліною вийшло, – вона випадково до нас у гості зайшла…
– До нас? – трохи віддихавшись, обурилася Валя. – А чи не здається вам, мамо, що ви трохи у нас затримались? І якщо дізнаюся, що ви ще раз навіть пошепки, згадаєте про цю Поліну, – Валя впритул підійшла до ошелешеної та переляканої свекрухи, – то я не подивлюся, що ви старша за мене…
– Ти ненормальна, Валя, – Іванівна ніколи не бачила свою невістку таку розлючену і буквально не знала, що робити.
– А якщо дізнаюся, що ти, стара, зводиш мости між цим оселедцем і моїм чоловіком…, – Валя показала кулак своїй свекрусі. – А зараз, Сашко, наймає газель із вантажниками, звісно за ваш рахунок, мамо, і ви протягом пів години усміхаючись із задоволенням, сповнена сил і здоров’я, їдете у своє село! – промовила ультимативно Валентина.
Іванівна хотіла знову “зіграти” у напад тахікардії.
– Так, і ваш цирковий номер із тонометром вже набрид, і я наполегливо раджу його не повторювати! – Валентина рішуче розвернулась і пішла додому.
– Синку, скажи їй, що вона не права? – благала мати сина.
– Мамо, це ти не права! Вже Валя заплющувала очі на твої вибрики з приводу “хто господиня в домі”, то ти ще й вирішила розлучити нашу сім’ю?
– Та нічого я не хотіла, Сашко, просто Поліна мені по доброті душевній подарувала абонемент на курс процедур, і вже дуже просила організувати з тобою зустріч, – щебетала бабуся, – незручно так вийшло з Поліною.
– Ну так, було б зручніше одружити нас із Поліною, – тоді б у тебе взагалі безлімітний абонемент був, а Валя з дітьми – це так – пережив би, зате свій салон краси!
Сашко більше нічого не сказав матері, він витяг усі речі Іванівни до під’їзду та викликав газель із вантажниками.
– Ну ти подумай на рахунок Поліни, адже такий шанс раз у житті дається, – кричала слідом Саші Ольга Іванівна, який заходив у під’їзд.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
