Олена пройшла всі кола пекла, від рішучості до відчаю. Обійшла всі інстанції, перемогла бюрократію – але ось зараз вона думала: не здатися чи? Чи дійсно вона має рацію, відправившись в дитбудинок за малятком? Чи впорається вона, чи бере на себе занадто багато?
Вона йшла до цього рішення довгі роки, і нарешті зважилася. Це був останній шанс, щоб передумати. Залишити все йти своєю чергою.
Але Олена вже бачила свою донечку, як живу.
Знала: в цьому світі існує її продовження, сенс життя, славна красива дівчинка. Вона намріяла собі її, білобрису, веснянкувату.
Олена розуміла: як тільки маленькі сильні долоні обіймуть її, назад шляху не буде. Цей момент матері переживають в пологовому будинку, ручка малюка охоплює їх палець. Але у Олени буде інакше, так вирішила доля.
Олена поспішала, відміряла кроки, залишала за собою самотнє минуле, сльози по ночах, безпросвітну тугу. Сльози почалися з того дня, як вона почула від лікаря в госпіталі:
– Завагітніти ви не зможете, і не намагайтеся навіть.
Олена довго ще видужувала, лікувалася. Намагалася шукати інших лікарів. Марно.
Але потрібно було якось жити. Знайти в цьому сенс.
Вона поїхала в інше місто, влаштувалася на роботу. Їй виділили кімнату в гуртожитку, тісному, галасливому. Вона звикла до самотності.
Змирилася з майбутнім.
Всі сили, весь інтерес до життя був спрямований на роботу. Вона справлялася з нормою. І навіть з подвійним навантаженням могла впоратися, якщо траплялася необхідність, дисципліна була її другою натурою.
Начальство цінувало, як цінують породисту дійну корову або коня.
Олена все це розуміла, ілюзій не будувала. Інтерес до себе з боку начальства помічала, але знала: чи варто перестати справлятися – тут же залишиться без роботи.
Найбільше нею цікавився Павло Аркадійович. Переконував усіх: у цінного співробітника і умови повинні бути трохи кращі, і комп’ютер потужніший, і кавоварка своя.
Пізніше дізналася: відомчу квартиру теж він вибив. На роботі сперечалися: могла і почекати. Павло Аркадійович тикав списком продажів, гарячкував: заслуговує і більшого. Можна і квартиру окрему зняти для неї.
Жила Олена на поверсі з сімейними. І молода жінка щодня проходила через ватагу дітлахів, ганяли по коридору на крихітних велосипедах. Хтось бігав, хтось плакав. Вона всіх запам’ятала по іменах, ласкаво їм посміхалася – і поспішала додому. Щоб не рвати собі серце.
Вона наливала чай, забиралася з ногами в крісло. Згадувала своє життя.
Потроху її відпускало. Вона вже не сахалася, коли співробітниці тягли її в кіно:
– Вилізеш з шкаралупи хоч на вечір …
Вона ходила за компанію на манікюр. Одного разу захотіла зробити модну стрижку, і задумливо розглядала себе в дзеркало. Зовсім ще молода. Може, рано замикати себе в бетонній коробці?
Згодом стала ходити в кіно вже не з співробітницями, а зі співробітником. Непоганим, спокійним і вихованим. Він планував життя, як ніби живе сто років, грунтовно і нудно. Знайомив з мамою.
Їм було нікуди поспішати, за висловом мами. А потім він відвів очі, сказав: робота закордоном, я знаю, ти не поїдеш. Не став говорити заздалегідь …
І Олена навіть не засмутилася. Наче не її це було, позичила у долі трохи тепла, тепер потрібно віддати. І жила далі, одна.
Тільки частіше дивилася на ту фотографію з минулого, де вона ще не знала про самотність. І ось Олена дожила до сорока років. Потім ще рік – і раптом прокинулася від анабіозу.
Життя пройшло, – говорила собі Олена. – А що я зробила за цей час? Працювала в продажах заради Павла Аркадійовича і його гаманця? Заради його сім’ї? А моя-то де? Заради кого все це?
Вона розгублено озиралася: працювала, заробляла. Складала гроші, їй нічого не хотілося. Скільки там накопичилося? Куди їх витрачати, на кого?
Вона ще не стара. Але що далі?
Може, взяти дитину з дитбудинку? Хоч комусь життя скрасити. Чорт, пізно прокинулася.
Інспектор їй так і сказала:
– Запізно прокинулися, Олена Сергіївна. Потрібно років п’ятнадцять, щоб малюка довести до повноліття. Вам вже за п’ятдесят буде, впораєтеся?
Олена знала, впорається. За здоров’ям стежила, стреси її після служби не брали. Грошей на квартиру вистачить, можна і кредит взяти. Жити заради когось – значить і сили з’являться …
І ось вона йшла до дитячого будинку.
Немов визнаючи важливість моменту, з неба м’якими пластівцями падав сніг, приховував бруд чистим покривалом. Світ просто світився, готувався зустріти дочку Олени.
Вона піднялася по сходах, кабінет був відкритий. Жінку чекали.
Директриса, похмура випещена дама, дивилася строго:
– Не передумаєте? – Олена не образилася, знала: тут побачили всяке.
Хто тільки не рветься взяти додому дитини, яких тільки цілей не переслідують. У директора не було права на помилку. Жінки дивилися один одному в очі, і Олена несподівано сказала:
– Не звикла в армії міняти рішень. На війні такі не виживають.
Директор подивилася тепліше, кивнула. Привела її в групу.
– Шукайте вашу дівчинку.
Діти в ігровій скаженіли, волали, бігали – голова йшла обертом. Олена намагалася щось зрозуміти, коли раптом з купи-малі дітей вибрався чумазенький хлопчисько, кинувся до під руку:
– Мама прийшла! Ми додому підемо?
Він тримався за одяг, намагався залізти на ручки, як мавпочка. Олена подивилася на директора. На дітей.
На хлопчиська. Білобрисого, в ластовинні. Як вона і мріяла.
Хлопчисько. Як на тій фотографії, де вона не одна.
Вона не зможе …
– Ну Мааам, ми йдемо? – хлопчик тягнув її за руку до виходу.
Олена просто не могла вирішити так відразу. Вона вивільнилася, пробурмотіла, що не зараз. Вийшла з групи.
Директор дивилася мовчки. Сказала тільки:
– Просто не буде. Ви краще через кілька днів приходіть. Пацан цей давно чекає, що його заберуть. Але завжди вибирають не його, ось він і вчепився. Ви приходіть потім, ми його відведемо куди-небудь.
Вечір у Олени не задався, все падало з рук. Вона заходила в підготовлену дитячу, дивилася на рожеве покривало з подивом: навіщо? І відчувала себе зрадницею.
Обличчя хлопчика, його голос не йшли з голови.
На наступний день Олені потрібно було уточнити про відпустку, вона хотіла пару тижнів побути з дитиною, не йти на роботу. І почула за дверима:
– Дитину бере … Хоче виплат за опікунство, а їй і так більше всіх, хитра … А ми не менше працюємо, вона б без нас взагалі нічого не могла …
У дитбудинок йшла на дерев’яних ногах, думала, не судилося. В той день не вийшло, а тепер і погода не та, суцільний бруд. І взагалі…
Піднялася в коридор, як якісь діти заволали:
– Гей, веснянкуватий, тут твоя мама прийшла!
Знайома мордочка тут же наразилася на коліна. Олена розгублено гладила волосся, таке знайоме. Підійшла директриса. усміхнулася:
– Ну що? Ходімо дівчинку шукати?
– Ну ні, – обурилася Олена. – Син мене сам знайшов.
По дорозі додому Мишко НЕ замовкав. Йому було цікаво все: де Олена працює, скільки їй років, що вони їстимуть.
Олена про все забула, і лише біля під’їзду зрозуміла: додому вони не підуть. Поки вона не викине платтячка і лялечок.
Вона зібраа хлопця, поїхала в магазин. Залишивши його в ігровій розфарбовувати, ліпити і щось там ще, накупила сорочок, конструкторів і купу всього. Привезла сина додому і рішуче сказала:
– Спочатку митися!
Залишила хлопця плюхатися в ванній, тим часом заховала з дитячої ганебні рожеві ганчірочки.
І ось вони сидять удвох на підлозі, дивляться мультики і лопають все підряд: котлети з варенням, булку з куркою. Заїдають петрушкою, сміються. Нехай перший обід запам’ятається, думала мама Олена.
А Мишко безпомилково знайшов фотографію, де мама у військовій формі, удвох з іншим військовим. Білявим і Конопатим.
– Це тато, так?
– Батько…
– Мама, а ти мене назад будеш віддавати?
– Назад не буду. А ти мене?
Мишко обійняв Олену за шию. Засопів, а потім задрімав. Олена дула йому на лоб. Її синочку повинні снитися тільки добрі сни …
