Вузька вуличка невеликого містечка під Болоньєю вже сховалася в вечірніх сутінках, коли Галина нарешті сіла на край свого ліжка. Ноги гуділи, а плече, на яке цілий день спиралася стара сеньйора Антоніна, боліло так, що аж хотілося стогнати. Сеньйора була примхлива, мала хворі суглоби й страшенно страждала від самотності, хоч і мала трьох синів-адвокатів, які навідувалися до неї хіба на Різдво та Великдень.
Галина дістала з кишені старенький фартух, поклала телефон на тумбочку й тяжко зітхнула. Лише-но закінчилася розмова з Лесею, а в голові досі стояв шум, наче поряд промчав важкий товарний потяг.
— Мамо, Ігор вимагає, щоб я продала квартиру… Каже, що ти нас несправедливо поділила…
Галина різко схопилася за серце, намацала в сумці валідол і поклала пігулку під язик. Кімнатка, яку їй виділили в старому італійському будинку, раптом здалася тісною, мов труна. Навіщо вона тут? Чому вже третій рік миє чужі підлоги, перевертає важке немічне тіло чужої матері, рахує кожен євро й ходить у стоптаних кросівках, куплених ще на ринку в Тернополі? Хіба не заради них? Хіба не для того, щоб діти жили по-людськи?
Перед очима одразу спливло минуле. Той чорний рік, коли раптово, просто на зупинці, впав і більше не підвівся її чоловік Василь. Серце. У п’ятдесят два роки. Галина залишилася сама серед розгубленого світу з двома студентами. Ігореві тоді було двадцять два, він саме закінчував політехніку, а Лесі ледве виповнилося дев’ятнадцять.
Вони завжди жили дружно у просторій трикімнатній квартирі, яку Василь отримав від заводу. Оселя була світла, з двома балконами, великою кухнею, де вечорами пили чай із малиновим варенням. А ще була крихітна однокімнатна на околиці — спадок від Галининої мами, баби Катерини. Стара хрущовка на першому поверсі з темним коридором і скрипучою підлогою. Багато років Галина здавала її тихим студентам, а копійки з оренди відкладала дітям на навчання.
Коли Василя не стало, усе похитнулося. Грошей катастрофічно бракувало. Робота в районній бібліотеці приносила сльози, а не зарплату. Тоді Леся вийшла заміж — за скромного хлопця Богдана, шкільного вчителя історії. А Ігор тим часом знайшов роботу менеджера у фірмі з продажу автозапчастин.
Тоді Галина зібрала дітей на тій самій великій кухні. Напекла яблучного пирога, заварила міцного чаю.
— Ось що, діти, — сказала вона твердо, хоч руки тремтіли. — Я не хочу, щоб ви блукали по найманих кутах і віддавали гроші чужим людям. Лесю, ви з Богданом залишайтеся тут, у трьох кімнатах. Місця вистачить, а як з’явиться дитина — буде де й колиску поставити. А тобі, Ігорку, віддаю бабусину однокімнатну. Вона маленька, зате своя. Живи, роби ремонт, господарюй. У кожного буде свій кут. А я… поїду на заробітки. Поки маю сили, допоможу вам стати на ноги, треба ж і вам підставити плече, і борги за похорон віддати.
Ігор тоді кинувся обіймати матір:
— Мамочко, та це ж просто свято якесь! Своя хата, хай і невеличка, зате окремо! Сам собі господар! Я там такий ремонт зроблю!
І справді, два роки все було спокійно. Галина поїхала до Італії, через знайомих влаштувалася до сеньйори Антоніни. Робота була важка: підніматися о шостій, мити, готувати дієтичні супи, терпіти капризи, гуляти парком, тримаючи стареньку під руку. Кожен євро Галина берегла. Їла найдешевші макарони, купувала ввечері на ринку овочі зі знижкою, не дозволяла собі навіть чашки кави в барі біля дому. Зате щомісяця надсилала гроші додому: частину — Лесі на комуналку й оновлення сантехніки, частину — Ігореві, щоб купив нові вікна та плитку у ванну.
Ігор висилав фотографії:
— Дивись, мамо, яку я душову кабіну поставив! А це ламінат, дубовий колір. Дякую тобі!
А Леся хвалилася:
— Мамо, ми утеплили балкон, тепер там можна сушити білизну взимку. Чекаємо на тебе, твоя кімната зачинена, ніхто там нічого не чіпає, я тільки пил витираю.
Галина дивилася на ті фото з маленького екрана телефона й плакала від тихого щастя. Їй здавалося, що вона виконала свій материнський обов’язок: діти прилаштовані, дах над головою є, ніхто не бідує.
А пів року тому Ігор познайомився з Яною.
Яна працювала адміністраторкою в дорогому салоні краси. Висока, доглянута, з яскравими нігтями й чіпким холодним поглядом. Коли Ігор уперше привів її в гості до сестри, вона оглянула велику трикімнатну квартиру Лесі з ледь помітною кривою посмішкою.
— Нічого собі, які в людей хороми, — протягнула вона, сідаючи на диван. — І стелі високі, і кухня квадратна. Не те що наша шпаківня.
Леся тоді лише знизала плечима, намагаючись не реагувати на шпильки майбутньої невістки. Почастувала голубцями, налила узвару. Але Яна їла мляво, розпитувала, скільки квадратів загалом, скільки тут коштує метр житла й чи приватизована квартира на всіх порівну.
А потім почалося пекло.
Спершу Яна методично крапала Ігореві на нерви вечорами в його хрущовці:
— Ти тільки подивися, ми тут навіть дитяче ліжечко не поставимо! Кухня п’ять метрів, розвернутися ніде. Якщо я готую, ти навіть до холодильника не підійдеш. А твоя сестра з чоловіком живуть як у розкоші! Три кімнати на двох! Де справедливість, Ігорю? Чому їй — палац, а тобі — собача будка? Ти ж чоловік, ти продовжувач роду! Це мати тебе так «любить»? Просто доньку жаліє, а на тебе плювати хотіла.
Ігор спочатку відмахувався, бурчав, що квартира бабусина, що мама сама так вирішила. Але вода камінь точить. День за днем, скандал за скандалом. Яна вміла плакати так, що Ігор почувався останнім невдахою.
— Я не піду за тебе заміж, доки ми не вирішимо житлове питання, — заявила вона зрештою. — Я не збираюся народжувати дітей у цій халупі, де з підвалу тхне котами, а за стіною алкаш слухає радіо о другій ночі!
І Ігор зламався. Він прийшов до сестри не просити — вимагати.
— Лесю, треба дивитися правді в очі, — сказав він, навіть не роззуваючись у коридорі. — Квартира дісталася від батька. Значить, вона наша спільна. Чому ти тут живеш як королева, а я мушу тулитися на тридцяти квадратах?
Леся остовпіла, тримаючи в руках кухонний рушник.
— Ігорю, ти при здоровому глузді? Тобі мама віддала цілу квартиру! Окрему! Ти два роки робив там ремонт, казав, що щасливий. Яка ще королева? Ми з Богданом живемо в одній кімнаті, у другій — наші книжки й речі, а третя — мамина! Мама повернеться з заробітків, вона тут прописана, це її дім!
— Мама в Італії заробляє тисячі євро! — підвищив голос брат, і в очах у нього недобре блиснуло. — Вона там уже пустила коріння. А якщо й повернеться, то не скоро. Коротше так: продаємо цю трикімнатну. Гроші ділимо навпіл. Ти собі купуєш двокімнатну, і я з додачею своєї однокімнатної візьму нормальну новобудову. Або другий варіант: нехай мама висилає всі свої заощадження мені. Ми з Яною докладемо й купимо квартиру в новому комплексі. Інакше я подаю до суду на поділ батьківської частки!
Леся заплакала. Вона намагалася говорити про совість, про пам’ять батька, про мамині мозолі, але Ігор лише грюкнув дверима:
— Мені начхати на твою лірику! Мене обділили, і я свого не подарую!
Саме тоді Леся й набрала матір.
Галина сиділа на ліжку, і перед її очима пливли темні кола. Як же так? Ігорко… Її хлопчик, який у дитинстві збивав коліна й біг до неї, щоб вона поцілувала ранку, який носив їй перші проліски з лісу, тепер шантажує сестру судом? Вимагає продати рідне гніздо?
Двері кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася Ганна. Ганна була родом з-під Черкас, працювала в сусідньому будинку вже понад десять років і знала про заробітчанську долю все до дрібниць. Вони часто сходилися ввечері на пів години, щоб випити чаю і просто поговорити рідною мовою.
Побачивши бліде, змарніле обличчя подруги, Ганна сплеснула руками:
— Галино, ти що? На тобі лиця немає! Тиск? Серце? Давай швидше краплі!
— Ганнусю… біда в мене, — Галина не витримала й гірко, вголос розридалася. Сльози, які вона стримувала останні два роки, потекли пекучим потоком, змиваючи всю витримку й терпіння.
Вона розповіла все. Про трикімнатну, про бабусину квартиру, про ремонт, про Яну та ультиматум Ігоря. Ганна слухала мовчки, схрестивши на грудях важкі руки з покрученими артритом пальцями. Її очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію.
Коли Галина замовкла, витираючи ніс мокрим кухонним рушником, Ганна важко зітхнула:
— Знаєш, Галино, ти не перша й не остання. Скільки я тут таких історій наслухалася за десять років — хоч книжку пиши, хоч вовком вий. Приїжджають жінки, рвуть жили, по три бабусі на день миють, світла білого не бачать. Дітям — машини, весілля на двісті людей, квартири в центрі. А потім що? Потім жінка повертається з хворим хребтом і копійчаною пенсією, а діти дивляться як на чужу: «Чого приїхала? Ми вже звикли, що ти тільки гроші шлеш».
— Та Ігорко не такий… — кволо спробувала заперечити Галина. — Це все та Яна йому голову задурила.
— Не сміши мене! — різко обірвала Ганна. — Яна задурила? А Ігореві скільки, п’ять років? Чи йому ще памперси міняти треба? Йому скоро тридцять! Він здоровий мужик, у якого є руки, ноги й дах над головою, який йому дісталося даром! Я у своєму житті на першу кімнату в гуртожитку десять років на заводі відпахала. А йому — на, синочку, готову квартиру. Мало! Дай ще! Відбери в сестри, здери з живої матері шкуру!
— Що ж мені робити, Ганно? — прошепотіла Галина. — Я ж розриваюся. Може, справді продати ту трикімнатну? Поділити… Леска з Богданом собі якусь малу візьмуть, Ігор докладе… А я… я тут ще попрацюю.
Ганна аж підскочила з дерев’яного стільця:
— Ти що, з глузду з’їхала, Галино?! Ти себе чуєш?! Що значить «я ще попрацюю»? Скільки? До труни? Поки тебе параліч не візьме біля цієї Антоніни? А жити ти де будеш, як повернешся? По кутках у невістки мандрувати, щоб вона тобі кожен шматок хліба рахувала? Чи в Лесі на розкладачці в коридорі?
Ганна підійшла впритул, узяла тремтячі руки Галини у свої шорсткі долоні й заглянула просто в очі:
— Слухай мене сюди, подруго. Слухай і на вус мотай. Нічого не продавати! Ні метра! Нікому ні копійки зароблених грошей не висилати! Ти зробила все, що могла. Ти дала дітям освіту, дала кожному по житлу. Нехай Ігорева квартира менша, але вона окрема! Хоче жити в палацах із Яною? Хай іде на другу роботу. Хай бере іпотеку й виплачує її разом із нареченою, як це робить увесь цивілізований світ! Чому він свої амбіції хоче задовольнити твоїм горбом і сестриним спокоєм?
— А якщо він образиться? Якщо кине нас, скаже, що ми йому вороги?
— То нехай ображається! — відкарбувала кожне слово Ганна. — Якщо любов сина тримається лише на квадратних метрах і материнських переказах із-за кордону, то гріш ціна такій любові, Галино. Гріш ціна! Перебіситься. А не перебіситься — значить, такий син. Але ти себе не маєш права закопувати живцем. Ти подивися на себе в дзеркало! Коли ти востаннє купувала собі сукню? Чи хоч кремом обличчя мазала? Ти ж усе життя тільки «дітям, дітям, дітям»! А діти виросли. Пора їм ставати дорослими.
Ганна пішла, а Галина так і сиділа в темряві, не вмикаючи світла. Вона дивилася у вікно на вузьку вуличку, де під жовтим ліхтарем італійська родина гучно й весело поверталася з вечері. Сміялися діти, чоловік обіймав дружину за плечі, старенька бабуся йшла поруч із палицею, і всі до неї прислухалися, підтримували під лікоть.
Сльози висохли. На їхнє місце прийшла дивна, холодна й незвична для Галини ясність.
Вона згадала свої двадцять років. Як вони з Василем починали жити в напівпідвальному приміщенні з пічним опаленням. Як тягали відрами вугілля, як прали пелюшки вручну в крижаній воді. Ніхто їм нічого не дав. Батьки допомогли мішком картоплі та банкою сала. І нічого, вижили, збудували сім’ю, поважали кожен зароблений карбованець.
А Ігореві? Ігореві дали старт, про який багато хто міг тільки мріяти: власне окреме житло без боргів і кредитів. А йому мало. Йому хочеться все й одразу, та ще й коштом матері й сестри.
«А й справді, — подумала Галина, і серце раптом забилося рівно й упевнено. — Коли я востаннє купувала собі пальто?»
Вона глянула на вішалку біля дверей. Там висіла стара, вицвіла куртка, яку їй віддала сусідка ще в Україні перед самим від’їздом. Черевики з потрісканою шкірою стояли в кутку. Два роки вона відмовляла собі в усьому. Жодного зайвого євро. Навіть зуби не полікувала тут, чекала повернення, бо «вдома дешевше, треба зекономити».
Усю ніч Галина не спала. Вона молилася біля іконки Божої Матері, але вперше в житті просила не тільки за дітей, а й за себе:
— Господи, дай мені мудрості не згрішити слабкістю. Дай мені сили втримати те, що зароблено потом і кров’ю.
О восьмій ранку, напоївши сеньйору Антоніну кавою й уклавши її відпочивати після сніданку, Галина вийшла на балкон. Світило яскраве південне сонце, повітря пахло морем і квітучими апельсинами. Вона набрала номер сина.
Ігор відповів не одразу, голос був заспаний і невдоволений:
— Так, мамо. Слухаю. Тобі Леся вже нажалілася?
Галина заговорила спокійно. Таким тоном вона не говорила з сином ніколи в житті. Зазвичай у її голосі завжди звучала винувата материнська ніжність: «Ігорку, синочку, як ти там? Чи поїв? Чи не втомився?» Тепер говорила доросла жінка, яка знає ціну кожному дню.
— Доброго ранку, Ігорю. Леся мені розповіла про вашу розмову. І я хочу, щоб ти мене уважно вислухав.
— Мамо, якщо ти знову про те, що треба терпіти…
— Мовчи й слухай, — тихо, але так твердо перебила вона, що син на тому кінці дроту затнувся. — Трикімнатна квартира — це мій дім. Це дім твого батька. Там прописана я, і туди я повернуся, коли закінчу працювати в Італії. Ніхто її продавати не буде. Ні зараз, ні через рік, ні через п’ять років.
— Але це несправедливо! — скрикнув Ігор. — Чому Леся має там жити, а я в конурі?!
— Леся живе там тому, що це велика сімейна квартира, де завжди є місце для мене, — спокійно продовжила мати. — Ти отримав однокімнатну квартиру абсолютно безкоштовно. Тобі не довелося брати кредит на двадцять років, не довелося платити оренду чужому дядькові. Твої ровесники знімають житло по кімнатах, а ти маєш своє. Я допомогла тобі зробити там ремонт, висилала гроші на меблі й техніку. На цьому моя допомога закінчена.
— То ти за сестру? Ти її більше любиш?! — у голосі сина забриніли істеричні нотки. — Ти віддаєш їй усе, а мене викидаєш на смітник?!
Галина відчула, як у грудях кольнуло, але не піддалася на маніпуляцію.
— Я вас обох люблю однаково. І саме тому кажу тобі правду як дорослому чоловікові. Якщо тобі тісно в однокімнатній квартирі, якщо твоя наречена вважає її негідною — у тебе є всі можливості це змінити. Ти молодий, здоровий, освічений. Працюй. Збирайте з Яною гроші, продавайте твою однокімнатну, докладайте зароблене й купуйте хоч палац. Але на родинне гніздо й на мої зароблені в Італії гроші рота не роззявляй. Більше жодної копійки я в Україну не перешлю, доки не вирішу сама, як ними розпорядитися.
— Ах ось як… — прошипів син. — Значить, так ти до мене ставишся? Ну то знай, мамо: ноги моєї не буде в твоїй трикімнатній! І на моє весілля можете не чекати запрошення!
Він кинув слухавку. Гудки ще довго відлунювали в тиші балконного ранку.
Галина опустила руку з телефоном. Серце ще калатало, але дивна річ — замість розпачу й страху вона раптом відчула полегшення. Ніби скинула з плечей важкий мішок із мокрим піском, який добровільно тягла стільки років.
Того ж дня вона подзвонила Лесі:
— Донечко, живіть спокійно. Ніяких судів не бійся, документи на квартиру сховані в моїй шафі, закон на нашому боці. Ігор побіситься й перестане. А ти готуйся, я на Різдво планую приїхати у відпустку на два тижні.
Леся розплакалася в слухавку:
— Мамочко, ми так на тебе чекаємо! Богдан уже почав твою кімнату фарбувати, щоб свіжо було. Нічого нам від тебе не треба, тільки повертайся швидше!
У суботу в Галини був законний вихідний — пів дня. Раніше вона в цей час просто сиділа в парку на лавці з пляшкою води, економлячи гроші, або прала білизну. Але цього разу вона домовилася з Ганною.
Вони пішли в центр міста, туди, де блищали вітрини модних крамниць. Галина спершу почувалася ніяково, опускала очі перед стильними манекенами, крутила головою, коли бачила ціни.
— Ану припини! — гримнула на неї Ганна. — Заходь сюди!
Вони зайшли до невеликого бутика з якісним італійським одягом. Продавчиня, привітна літня італійка, з посмішкою підійшла до них і почала пропонувати різні фасони.
Через годину Галина стояла перед великим дзеркалом. На ній було елегантне темно-синє кашемірове пальто, яке дивовижно підкреслювало фігуру й пасувало до її сірих очей. На ногах були м’які, зручні шкіряні черевики.
Жінка дивилася на своє відображення й не впізнавала себе. З дзеркала дивилася не заробітчанка-наймичка в потертій кофті, а красива, поважна пані.
— Скільки? — запитала вона продавчиню італійською.
Почувши суму, вона на мить вагалася. Це була чверть її місячного заробітку. Раніше вона б нізащо не витратила такі гроші на себе — відправила б синові на чергову плитку або сестрі на побутову техніку.
Ганна штурхнула її ліктем:
— Купуй, Галино. Не пожалкуєш. Ти це заслужила своєю спиною.
Галина видихнула, дістала гаманець і відрахувала купюри:
— Я беру це.
Коли вони вийшли на вулицю, пахло смаженими каштанами й свіжою випічкою. Галина йшла в новому пальті, тримаючи в руках фірмовий пакет зі старими речами, і відчувала, як легкий вітерець розвіває її волосся. Вони зайшли в кав’ярню, замовили по чашці густого еспресо й по тістечку каннолі з ніжним кремом.
Галина пила маленькими ковтками гіркувату ароматну каву й раптом спіймала себе на думці, що вперше за багато років вона щаслива просто тут і зараз. Не в мріях про те, як діти подякують їй, не в спогадах про минуле, а в цій теплій італійській осені.
Минуло три місяці.
Наближався грудень. Ігор уперто мовчав. Леся розповідала, що він подав заяву до РАЦСу з Яною, але пишного весілля не робили — грошей у них не було, а кредиту молодим людям ніхто на велику суму не дав. Яна ходила надута, демонстративно не віталася з Лесею, коли вони випадково перетиналися в супермаркеті. Але жодного позову до суду Ігор так і не подав: юрист, до якого він звернувся, швидко пояснив йому, що трикімнатна квартира належить матері та обом дітям у рівних частках, а оскільки мати жива й категорично проти продажу, вибити щось через суд буде справою мертвою, дорогою і безнадійною. До того ж спливе факт, що син уже користується окремим нерухомим майном родини.
Перед самим Різдвом Галина приїхала додому.
Вона вийшла з мікроавтобуса на львівському вокзалі — струнка, у своєму синьому кашеміровому пальті, з новою стильною зачіскою, яку їй зробила знайома майстриня в Італії. В руках у неї була велика валіза з подарунками: італійські сири, солодощі для онука, якого під серцем носила Леся (донька повідомила радісну новину за місяць до приїзду), гарний шарф для зятя.
Леся з Богданом зустріли її зі сльозами радості. Вони обіймалися просто посеред перону.
— Мамочко, ти якась зовсім інша! — захоплено казала донька, торкаючись її пальта. — Ти помолодшала на десять років!
Удома на Галину чекала її рідна кімната: світлі свіжі шпалери, випрані тюлі, знайомий запах рідного дому. Вони пили чай, говорили годинами, раділи майбутньому малюкові. Богдан виявився турботливим чоловіком, у всьому підтримував вагітну Лесю, сам прибирав і готував.
Наступного дня Галина взяла коробку дорогого італійського панетоне, пляшку хорошого вина й поїхала до сина.
Вона не попереджала про свій прихід. Піднялася на перший поверх старої хрущовки, подзвонила у двері.
Двері відчинив Ігор. Він був у домашніх штанях, з немитим волоссям, у кімнаті за його спиною гув телевізор. Побачивши матір, він сторопів. Очі округлилися. Він теж чекав побачити змучену, винувату жінку, яка прийде каятися й просити пробачення, а перед ним стояла впевнена, красива й спокійна мати.
— Привіт, сину, — тихо мовила Галина. — Пустиш матір до хати?
Ігор зам’явся, відступив убік:
— Проходь…
Із кімнати вийшла Яна. Вона була в шовковому халатику, з незадоволеним обличчям, але, глянувши на Галину, на її дороге пальто й упевнений погляд, прикусила язика.
Галина пройшла на кухню. Поставила на стіл панетоне й вино.
— Я приїхала на два тижні. Хотіла побачити тебе, привітати з прийдешніми святами.
Ігор стояв, опустивши руки, не знаючи, куди їх подіти. У кімнаті запала важка тиша. Яна демонстративно схрестила руки на грудях:
— Ну і що далі? Приїхали повчати нас, як жити?
Галина спокійно повернулася до невістки й подивилася їй просто в очі:
— Ні, Яно. Повчати я вас не буду. Ви дорослі люди. Я прийшла сказати своє останнє слово, щоб між нами більше не було недомовок і образ.
Вона перевела погляд на сина:
— Ігорю, я відпрацюю в Італії ще рівно один рік. За цей рік я зароблю гроші на своє лікування й на старість, щоб ніколи не висіти тягарем на твоїй чи сестриній шиї. Після цього я повертаюся назавжди і житиму у своїй кімнаті в трикімнатній квартирі. Однокімнатна квартира, у якій ви зараз стоїте, офіційно заповідана тобі. Але переписувати її чи дарувати прямо зараз я не буду. Вона буде твоєю тоді, коли прийде мій час.
Яна пирхнула, але Галина зупинила її поглядом — спокійним, важким і беззаперечним.
— Якщо вам тісно — це ваше право вирішувати свою долю. Ви можете здати цю квартиру й винаймати більшу. Можете взяти кредит і виплачувати його самостійно. Але від мене й від сестри ви більше не почуєте вибачень за те, що у вас є де жити. Я дала тобі, сину, все, що могла дати жінка, яка сама підняла двох дітей після смерті чоловіка. Якщо ти цього не цінуєш — це твій вибір. Але ворогувати з тобою я не буду. Двері мого дому для тебе завжди відчинені. Але тільки тоді, коли ти приходитимеш туди як син, а не як судовий виконавець.
Вона помовчала. Ігор дивився в підлогу, його щоки повільно червоніли. Йому раптом стало нестерпно соромно перед цією жінкою — його матір’ю, яка ніколи нічого не просила для себе, а він повівся як вередлива дитина, якій не купили чергову забавку.
— З Різдвом вас, діти, — тихо сказала Галина, розвернулася й пішла до виходу.
Ігор кинувся за нею в коридор:
— Мамо… почекай.
Вона зупинилася в дверях, озирнулася.
Він дивився на неї розгублено, у його очах блиснуло щось живе, справжнє, те дитяче, що спало під намулом гордині й чужого шепоту:
— Ти… ти надовго приїхала?
— До Водохреща, сину.
— Можна… я завтра зайду? Сам. Поговоримо.
Галина ледь помітно посміхнулася, і в куточках її очей зібралися знайомі теплі зморшки:
— Заходь. Я яблучний пиріг спечу. Такий, як ти любиш.
Вона спустилася сходами на засніжену вулицю. Падав тихий лапатий сніг, накриваючи старі дахи білою пухнастою ковдрою. Галина підняла комір свого нового синього пальта, глибше вдихнула морозне рідне повітря й пішла вперед.
Вона не знала, чи помиряться діти остаточно, чи зрозуміє Ігор свій егоїзм до кінця і як складеться його життя з Яною. Але одне вона знала напевно: вона вчинила справедливо. Вона зберегла свою гідність, не дозволила зруйнувати родину через жадібність і вперше в житті навчилася любити не лише своїх дорослих дітей, а й саму себе. А це, мабуть, і було найголовнішим уроком, який подарувала їй чужа, далека Італія.