«Ми будемо жити тут!» Чоловік привів коханку в нашу квартиру, думаючи, що я піду. Я переїхала у вітальню
— Знайомся, це Карина. І поки ми не вирішимо питання з розлученням і продажем квартири, вона поживе тут.
Ілля вимовив це рівним, відрепетируваним тоном, кинувши дві важкі валізи на килимок у передпокої. Він дивився трохи вище голови Алли, уникаючи прямого зорового контакту. За його спиною переминалася з ноги на ногу молода жінка у світлому кашеміровому пальті. Вона щільніше куталася в шарф і дивилася на Аллу з ледь прихованим викликом, у якому читалася суміш переваги й легкого непорозуміння.
Алла стояла біля входу на кухню з вологою губкою в руках — вона саме протирала стільницю після вечері. У квартирі пахло смаженою куркою та часником. Алла подивилася на валізи, потім на чоловіка, з яким прожила двадцять п’ять років, і, нарешті, на його супутницю.
— Квартира у спільній власності, приватизована на трьох, — швидко додав Ілля, розцінивши мовчання дружини як слабкість. — Моя третина за законом. Я маю повне право приводити сюди кого завгодно. Якщо тебе щось не влаштовує, можеш поїхати до своєї матері. Я не тримаю.
Він був упевнений у своєму плані. Ілля знав, що Алла терпіти не може галасу. Він розраховував, що ображена дружина тут же в сльозах покидає речі в сумку й поїде до тещі в її тісну двокімнатну квартиру на іншому кінці міста, залишивши їм із Кариною простору трикімнатну квартиру.
Алла мовчки розвернулася, підійшла до раковини, вичавила губку, сполоснула руки й витерла їх вафельним рушником. Потім вона повернулася в передпокій.
— Роззувайтеся. Брудними чобітьми по паркету не ходити, я вранці мила, — спокійно сказала вона.
Ілля насупився, не очікуючи такої реакції. Карина непевно подивилася на нього, чекаючи підтримки.
— Алло, ти не зрозуміла, — з натиском мовив чоловік. — Ми будемо жити в нашій спальні. Тобі краще зібрати речі.
— Я все чудово зрозуміла, Іллю. Спальня ваша. А я переїжджаю у вітальню.
Алла пройшла повз них у їхню спільну, тепер уже колишню, спальню. Вона дістала з антресолей велику спортивну сумку й почала методично складати туди свій одяг. Сукні, светри, речі. Потім вона зняла з ліжка свою пухову ковдру й подушку.
— Що ти робиш? — роздратовано запитав Ілля, стоячи в дверях. — Ти збираєшся жити з нами в одній квартирі? Це ж абсурд! У тебе ні краплі сумління немає й поваги до себе?
— Моя повага до себе, Іллю, не має нічого спільного з моєю нерухомістю, — не дивлячись на нього, відповіла Алла. — Наші з сином дві третини квартири коштують пристойно. Я не збираюся дарувати їх тобі чи твоїй гості. І з’їжджати зі свого дому я теж не планую.
Вона взяла сумку, підхопила постіль й пройшла у вітальню. Вітальня в їхній квартирі була прохідною — з неї двері вели на кухню, у коридор і в кімнату сина. Алла кинула речі на великий кутовий диван, який вони купували три роки тому, і почала його розкладати.
Клацнув замок дверей. Зі своєї кімнати вийшов двадцятирічний Максим. Він був у домашніх спортивних штанах і футболці. Окинув поглядом валізи в передпокої, напруженого батька, незнайому дівчину й матір, яка стелила постіль у вітальні.
— Мамо, що за цирк тут відбувається? — похмуро запитав син.
— Твій батько привів свою нову жінку, Максиме. Вони будуть жити в спальні, — буденним тоном відповіла Алла, заправляючи простирадло за край матраца.
Максим повільно перевів важкий погляд на Іллю. Він був на півголови вищий за батька й ширший у плечах.
— Викинути їхні речі на сходи? — тихо, без емоцій запитав він.
— Не потрібно, — зупинила його Алла. — У батька тут законна третина. Ми шануємо закон. Іди до своєї кімнати, у тебе завтра залік.
Максим ще кілька секунд дивився на батька уважним поглядом. Ілля відвів очі першим і почав квапливо знімати куртку. Син мовчки розвернувся й пішов до себе, щільно зачинивши двері.
Перша ніч минула в гнітючій тиші. Алла лежала на дивані в прохідній кімнаті й дивилася на смужку світла з-під дверей спальні. Вона чула приглушений шепіт, скрип паркету. Спати не хотілося, але всередині не було ні образи, ні сліз. Було тільки холодне, розважливе розуміння того, що її життя змінилося назавжди, і тепер належить багато чого змінити.
Уранці почалася справжня побутова суперечка.
Алла прокинулася о шостій тридцять, як завжди. Вона пішла на кухню, поставила чайник, потім попрямувала у ванну. Вона зачинилася там рівно на сорок хвилин. Це був її стандартний ранковий ритуал: душ, укладання волосся, макіяж.
О сьомій нуль-нуль у двері ванної нетерпляче постукали.
— Алло… вибачте, ви ще довго? — пролунав за дверима сонний, невдоволений голос Карини. — Іллі скоро на роботу, а мені теж потрібно вмитися.
Алла незворушно нанесла крем на обличчя, відчинила двері й подивилася на дівчину. Карина стояла в шовковому халаті, зіщулюючись від ранкової прохолоди.
— Я закінчила, — спокійно сказала Алла. — Але стік засмітився, вода у ванній іде повільно. Доведеться почекати, поки стече піна.
Карина шмигнула у ванну. За секунду звідти пролунав обурений вигук. Алла, стоячи на кухні, лише всміхнулася. Вона навмисно зібрала всі численні баночки, креми, шампуні й гелі для душу Карини, які та звечора радісно розставила на поличці під дзеркалом, і склала їх у сміттєвий пакет, поставивши його на пральну машину.
Ілля влетів на кухню, на ходу застібаючи сорочку.
— Алло, що за дитячі ігри? Навіщо ти скинула речі Карини в пакет?
— Тому що це моя ванна також, Іллю. І я не хочу, щоб мої речі стояли впереміш із чужими. Це особисте. Нехай тримає свою косметику у вашій спальні. І, до речі, мило й зубну пасту нехай купить свої. Я не спонсорую твоїх жінок.
Ілля промовчав. Він налив собі кави з турки, яку щойно зняла з плити Алла, але вона мовчки, не змінюючись в обличчі, забрала в нього чашку прямо з рук.
— Це моя кава, — пояснила вона. — Я варю тільки на себе й на сина. Кавомашина зламалася ще місяць тому, ти забув? Твоя банка з розчинною стоїть на верхній полиці.
Наступні кілька днів перетворили життя коханців на справжнє випробування. Ілля сподівався, що Алла не витримає постійної присутності суперниці й утече, але вийшло рівно навпаки. Алла поводилася як господиня готелю, у якому оселилися небажані постояльці. До того ж Алла працювала з дому — вона вела бухгалтерію кількох фірм віддалено, тому її робочий ноутбук і теки тепер цілодобово займали журнальний столик.
Вітальня, де облаштувалася Алла, була важливим вузлом квартири. Щоб пройти на кухню, у ванну або до вхідних дверей, Іллі та Карині доводилося перетинати територію дружини. Алла постійно перебувала там. Вона працювала, дивилася телевізор, читала книжки, прасувала речі. Кожен їхній вихід зі спальні супроводжувався її холодним, оцінювальним поглядом.
Карина почувалася не господинею становища, а школяркою. Вона намагалася прослизнути на кухню непомітно, але паркет зрадницьки скрипів.
Кухня стала місцем випробування. Карина не вміла й не любила готувати. Перші дні вони з Іллею замовляли доставку. Роли, піцу, бургери. Коробки скупчувалися на столі. На третій день Алла мовчки взяла всі порожні коробки й брудні контейнери й склала їх рівним стосом прямо під двері спальні. Коли Ілля вранці вийшов з кімнати, він спіткнувся об цю башту з картону й пластику, розбудивши весь дім добірною сваркою.
— Твоє сміття — твої проблеми, — відрізала Алла, проходячи повз із чашкою свіжозвареної кави.
Алла готувала щодня. Вечорами квартирою пливли запаморочливі запахи наваристого борщу, смаженої картоплі з грибами, запеченого по-французьки м’яса. Вона накривала на стіл, кликала Максима, і вони вечеряли, неквапливо обговорюючи його навчання.
Ілля, звиклий за двадцять два роки до домашньої їжі, сидів у своїй кімнаті, давлячись охололою піцою. Карина спробувала зварити макарони й підсмажити сосиски, але залишила по собі гору брудного посуду й забризкану жиром плиту.
Наступного ранку, коли Карина прийшла на кухню, щоб зробити бутерброд, вона виявила, що всі сковорідки, каструлі, тарілки й столові прибори зникли. Шафки були порожні.
Вона в нерозумінні розбудила Іллю. Той увірвався у вітальню, де Алла незворушно поливала фікус.
— Де посуд, Алло?! — загорлав він.
— Мій посуд, який купувала я на свої гроші, лежить у коробках під моїм диваном. І тарілки Максима теж. Ви залишаєте бруд на кухні. Мене це не влаштовує. Я не прислуга, щоб прибирати за вами. Отже, купуйте й користуйтеся своїм. Або їжте з пластику.
Ілля побагровів. Він спробував сваритися, що це спільна власність, але Алла лише знизала плечима:
— Чеки на посуд у мене в теці. А комплект сковорідок — це не спільно нажите, це подарунок моєї сестри на ювілей. Доведи зворотне.
До кінця першого тижня Карина почала здавати. Романтика спільного життя розбилася об побут. Вона не могла спокійно прийняти ванну — варто їй залізти у воду, як Алла починала гучно стукати в двері, заявляючи, що їй терміново потрібно завантажити пральну машину. Вона не могла ходити квартирою в легкій футболці, бо коридором постійно переміщався похмурий, мовчазний Максим, який дивився на неї так, ніби вона була порожнім місцем.
Але головне випробування Алла приберегла на понеділок. Вона ретельно підготувалася, витративши кілька годин на консультацію з юристом.
У суботу, коли Ілля та Карина поїхали в торговий центр, Алла викликала майстра. За двадцять хвилин слюсар поміняв личинку в нижньому, основному замку вхідних дверей. Верхній замок Алла взагалі заблокувала зсередини. Майстер видав їй зв’язку з п’яти нових ключів.
Ранок понеділка почався як завжди. Ілля, невдоволений і пом’ятий після вихідних, проведених у чотирьох стінах під тиском, вдягав пальто в передпокої. Карина в піжамі стояла поруч, проводжаючи його. Вона планувала проспати до обіду, а потім подивитися серіал на ноутбуці.
Алла вийшла в коридор і простягнула Іллі новий блискучий ключ.
— Що це? — підозріло примружився чоловік.
— Новий замок. Старий почав заїдати, я викликала майстра на вихідних. Тримай свій екземпляр. Другий у Максима.
Ілля сунув ключ у кишеню.
— А Карині ключ? — вимогливо запитав він.
Алла склала руки і подивилася прямо в очі чоловікові.
— А Карині ключ не належить. Вона тут не прописана й частки не має. Вона — гостя.
— Вона живе тут зі мною! — підвищив голос Ілля.
— Я своєї згоди на проживання сторонніх осіб на моїй житлоплощі не давала. Максим, як власник третьої частки, теж проти.
Ілля всміхнувся, намагаючись приховати розгубленість.
— І що ти зробиш? Поліцію викличеш?
— Саме так. Поки ти перебуваєш у квартирі, вона може тут бути як твоя гостя. Але щойно ти переступаєш поріг і йдеш на роботу, вона залишається тут одна, без законного представника-власника. І з цього моменту вона — стороння, яка незаконно проникла на мою територію.
Карина зблідла. Вона переводила переляканий погляд з Алли на Іллю.
— Іллю, що вона каже? — тремтячим голосом запитала вона.
— Збирайся, Карино, — скомандувала Алла, не звертаючи уваги на її запитання. — Твої години відвідування закінчилися. Чоловік іде на роботу, і ти йдеш разом із ним.
— Я нікуди не піду! Я хочу спати! — вискнула Карина, ховаючись за спину Іллі.
— Не слухай її, нікуди ти не підеш, — буркнув Ілля, хоча в його голосі вже не було колишньої впевненості. Він відчинив двері й вийшов на сходи. — Зачинися зсередини й не пускай її, якщо що. Увечері прийду — розберемося.
Двері зачинилися. Алла підійшла до дверей, повернула новий замок до кінця й дістала мобільний телефон.
— Ти що, серйозно? — Карина нервово ковтнула, дивлячись, як Алла набирає номер.
— Поліція? Вітаю. Викличте, будь ласка, наряд або нашого дільничного за адресою… Так. У моїй квартирі перебуває стороння жінка. Відмовляється йти. Я власниця, зі мною проживає син. Другий власник пішов. Так, я боюся за збереження своїх речей. Чекаю.
Карина кинулася на кухню. Вона гарячково почала телефонувати Іллі, але той був уже в метро, і телефон опинився поза зоною дії мережі.
Через двадцять хвилин у двері подзвонили. Алла відчинила. На порозі стояв лейтенант поліції, молодий хлопець із планшетом у руках.
— Викликали? Що сталося? — втомлено запитав він, проходячи в коридор.
Алла пред’явила паспорт із пропискою.
— Ось ця громадянка, — Алла вказала на одягнену, але розтріпану Карину, яка вийшла з кімнати, — не має права тут перебувати. Я вимагаю, щоб вона залишила мою квартиру.
Дільничний зітхнув. Такі сімейні розборки були для нього рутиною. Він подивився на Карину.
— Ваш паспорт, громадянко. Прописка за цією адресою є? Договір оренди?
— Я… я дівчина другого власника! Він мені дозволив! — зриваючись, почала виправдовуватися Карина. — Він пішов на роботу!
— Другий власник зараз тут? — уточнив лейтенант.
— Ні, він на роботі.
— Отже так, громадянко. Оскільки згоди всіх власників немає, а особи, яка вас запросила, у приміщенні немає, вам доведеться залишити приміщення. Інакше оформлю протокол. Збирайте речі й на вихід.
У Карини затремтіли губи. Вона зрозуміла, що сперечатися з людиною у формі марно. Вона схопила сумочку, накинула пальто й вискочила за двері.
Алла зачинила за ними двері, провернула ключ і пішла на кухню пити чай.
Для Карини почався важкий день. Надворі стояв промозглий листопад. Холодний вітер зривав рештки листя, під ногами чавкала крижана сльота. Вона не працювала, звикнувши жити за рахунок чоловіків, і тепер їй доводилося десь коротати час з восьмої ранку до сьомої вечора, поки Ілля не повернеться з роботи.
Першого дня вона поїхала в торговий центр. Годину тинялася бутиками, потім сіла на фудкорті. Замовила каву й сиділа, дивлячись у телефон. Через три години до неї підійшов охоронець і ввічливо попросив звільнити столик для інших відвідувачів із їжею. Довелося купити бургер. До вечора в неї нила спина від жорсткого стільця, а ноги гуділи.
Коли Ілля ввечері підійшов до під’їзду, Карина чекала на нього на лавці, продрогла до кісток, із червоним носом.
— Ти чому на вулиці?! — здивувався Ілля.
— Твоя ненормальна дружина викинула мене з поліцією! Ти обіцяв, що вона з’їде! Ти казав, що вона слова поперек не скаже! Я цілий день як безхатько тинялася торговим центром!
Ілля спробував її заспокоїти, завів у квартиру. Він увірвався у вітальню, готовий влаштувати сцену, але Алла сиділа на дивані поруч із Максимом. Син підвівся, граючись еспандером у руці, і холодно подивився на батька. Ілля осікся.
— Якщо вона ще раз залишиться тут без тебе, Іллю, я знову викличу поліцію, — спокійно попередила Алла. — Можеш брати відгули й сидіти з нею цілими днями. Але щойно ти за поріг — вона йде слідом.
Вівторок і середа минули за тим самим сценарієм. Щоранку рівно о восьмій Алла стояла в коридорі, спостерігаючи, як Карина, ковтаючи сльози люті, натягує чоботи. Удень Карина намагалася сидіти в кафе, ходила в кіно на найдешевші ранкові сеанси, грілася в бібліотеці. Вона витратила всі свої гроші на капучино й квитки. У неї почався нежить.
У четвер увечері Ілля прийшов з роботи втомлений і сердитий. У нього були проблеми з керівництвом, машина вимагала ремонту, а вдома на нього чекала не затишна спальня, а напружена атмосфера камери-одиночки й холодні макарони, бо Алла до плити їх більше не підпускала.
Карина сиділа на ліжку в спальні, закутавшись у плед, і гучно шморгала носом. Поруч валялися гори зім’ятих серветок.
— Я більше так не можу, — хрипко заявила вона, щойно Ілля зачинив за собою двері. — Зніми нам квартиру.
— На які гроші, Карино? — поморщився Ілля, стягуючи краватку. — У мене автокредит. У мене немає вільних грошей на оренду. Потерпи. Скоро суд, ми продамо цю квартиру, я заберу свою частку…
— Коли?! Через півроку?! — Карина схопилася з ліжка. — Я не буду півроку тинятися морозом! Ти не можеш поставити на місце власну дружину! Я думала, ти чоловік, що ти господар у домі! А ти лише приживальник у квартирі, де всім керує інша жінка!
— Замовкни, — зашипів Ілля, перелякано косячись на двері. — Сусіди почують! І Максим дома!
— Та байдуже мені на твого Максима! — загорлала Карина, хапаючи з підлоги валізу, з якою приїхала тиждень тому. Вона почала жбурляти в нього свої речі. Кофти, косметику, яку Алла повернула їй у сміттєвому пакеті. — Я йду! Живи зі своєю дружиною, якщо ти такий!
Ілля намагався перехопити її руки, щось шепотів, умовляв, але Карина відштовхнула його. Вона вискочила в коридор, із гуркотом волочучи за собою валізу.
Алла стояла в дверях вітальні. Вона була в м’якому домашньому костюмі, з чашкою трав’яного чаю в руках. На її обличчі не було усмішки. Тільки спокій.
Карина зупинилася, подивилася на Аллу заплаканими, злими очима.
— Задоволена? Вижила мене! — виплюнула вона.
— Я захищала свій дім, — знизала плечима Алла. — Щасливої дороги. І постарайся не застудитися, на вулиці холодно.
Двері за Кариною з гуркотом зачинилися. У квартирі повисла важка, тиша.
Ілля стояв у коридорі, опустивши плечі. Він повільно повернувся до дружини.
— Алло… — почав він непевно, роблячи крок у її бік. — Може… ми погарячкували? Це все був якийсь марення. Криза середнього віку. Давай забудемо? Я зараз розберу речі назад.
Алла відпила чаю.
— Ні, Іллю. Не забудемо.
Вона поставила чашку на комод.
— Завтра я подаю на розлучення офіційно. Квартиру виставляємо на продаж. Поділимо гроші, як належить за законом, до копійки, на трьох власників. І ти підеш будувати своє нове щасливе життя на свою законну третину.
— Алло, не рубай з плеча… Куди я піду? Іпотеки зараз шалені!
— Це вже не мої проблеми, — обірвала його Алла. — Свої з Максимом частки я вкладу в двокімнатну квартиру на околиці для нас. А ти якось сам. І до моменту продажу правила залишаються попередні. Твоя територія — спальня. Моя — усе інше. На добраніч.
Вона відвернулася й пішла у вітальню, щільно причинивши за собою двері. І вперше за довгий час вона спала цілком спокійно, без жодного пробудження до самого ранку.
Ранок понеділка почався з того, що Ілля вийшов на кухню й побачив на столі аркуш паперу. То була копія позовної заяви про розлучення з відміткою суду про прийняття. Поруч лежав другий аркуш — повідомлення ріелтору про оцінку квартири.
— Ти справді це зробила, — глухо мовив він, тримаючи папір у руці. — Навіть не порадилася.
— А ти радився зі мною, коли приводив Карину? — Алла навіть не підвела голови від ноутбука.
Ілля сів навпроти, потер обличчя долонями.
— Алло, двадцять п’ять років. Невже все це нічого не варте?
— Двадцять п’ять років — це вагомий аргумент, Іллю. Але не для того, щоб я терпіла твою нову жінку у своїй спальні. Це аргумент для того, щоб розійтися по-людськи. Без бруду. Я саме це й роблю.
— А як же Максим? Ти подумала про сина?
— Максим — дорослий чоловік, — Алла відірвала погляд від екрана. — І, на відміну від тебе, він усе розуміє. Запитай у нього сам, якщо маєш сміливість.
Ілля промовчав. Сміливості не було.
Наступного тижня до квартири прийшов ріелтор — чоловік років сорока п’яти, у діловому костюмі, з планшетом і лазерною рулеткою. Він ходив кімнатами, щось міряв, клацав кнопками, робив позначки.
— Квартира гарна, — сказав він, зупинившись у вітальні. — Простора, світла, вдале планування. Але є одна проблема.
— Яка? — запитав Ілля, який стояв у коридорі зі схрещеними руками.
— Співвласників троє. Для продажу потрібна згода всіх. Ви всі готові підписати?
— Я готовий, — твердо сказала Алла.
— Я теж, — озвався Максим із своєї кімнати.
Ілля довго дивився в підлогу. Потім кивнув.
— Готовий.
— Тоді починаємо, — ріелтор усміхнувся й простягнув Аллі візитівку. — Дзвоніть, якщо будуть питання.
Минуло три тижні. Квартиру показували чотири рази. На третьому показі прийшла молода пара з немовлям — жінка ходила кімнатами й захоплено шепотіла щось чоловікові. Вони придбали її за ціною, близькою до ринкової.
Коли договір було підписано, Алла стояла біля вікна у вітальні й дивилася на подвір’я. Максим заносив коробки в машину. Ілля сидів на порожній кухні, де залишився тільки його старий чайник.
— Куди ти переїдеш? — запитала Алла, не обертаючись.
— До знайомого, поки що, — відповів він. — Потім щось знайду. На оренду вистачить, якщо без розкошів.
— Це твій вибір.
— Алло… — Ілля підвівся. — Може, хоч наостанок скажеш, що я міг зробити інакше?
Вона обернулася. Дивилася на нього довго. Тільки з якимось глибоким, утомленим розумінням.
— Ти міг залишитися чоловіком, Іллю. Але ти вирішив стати гостем у власному домі. Це не моя провина.
Вона взяла свою сумку й вийшла. У передпокої зупинилася, оглянула стіни, які пам’ятали двадцять п’ять років їхнього життя. Потім зачинила двері.
Нова квартира була на околиці — світла двокімнатна, з балконом і видом на парк. Алла й Максим розпакували коробки за два дні. На третій вечір вони сиділи на кухні, пили чай із нових чашок і мовчали.
— Мамо, — озвався Максим, — ти як?
— Краще, ніж думала, — усміхнулася вона. — Набагато краще.
— А тато?
— Твій тато — дорослий чоловік. Він сам обрав свою дорогу. Ти не мусиш його рятувати.
— Я й не збираюся, — Максим відпив чаю. — Але якщо він подзвонить на день народження — я візьму слухавку.
— Це твоє право.
За вікном горіли ліхтарі. У квартирі пахло свіжою кавою й новими меблями. Алла вперше за багато років відчула, що повітря належить їй.
Минуло півроку. Алла сиділа в кафе з подругою — Оленою, яку знала ще з університету. Олена слухала її розповідь, широко розплющивши очі.
— І ти все це зробила сама? — перепитала вона. — Без адвоката, без бруду? А Карина? Що з нею сталося?
— Не знаю. І, чесно кажучи, не хочу знати. Ілля якось обмовився, що вона поїхала до родичів. Більше він не згадував.
Олена похитала головою.
— А ти щаслива?
Алла подивилася у вікно. Надворі була весна. Дерева зеленіли, люди ходили без курток, хтось вигулював собаку.
— Знаєш, — сказала вона повільно, — я довго думала, що щастя — це коли все стабільно. Коли нічого не змінюється. А виявилося, що щастя — це коли ти можеш дихати на повну й ні перед ким не звітувати.