Віра вважала, що її життя склалося успішно. Заміж вийшла після закінчення інституту з великого кохання за симпатичного хлопця.
Вони одразу вирішили, що жити з батьками не будуть, винаймали квартиру. Потім народився син Павлик. Чоловік піднімався кар’єрними сходами, добре заробляв. Два роки тому взяли кредит і купили квартиру.
Але на життєвому шляху часто трапляються круті повороти, до яких неможливо бути готовими. Через рік компанія, в якій працював чоловік, збанкрутувала, і йому довелося все починати спочатку.
Все це позначилося на сімейних стосунках. Грошей дуже не вистачало. Віра шукала вихід зі становища.
Одна з колег порадила знайти зручний підробіток, наприклад, допомагати самотній старенькій.
Родичі з якихось причин не можуть взяти її до себе і вважають за краще платити чужій людині, щоб вона ходила в магазин, в аптеку, прибирала в квартирі.
-Прийдеш на дві-три години тричі на тиждень, отримаєш гроші і все, – казала вона.
Віра переглянула оголошення, обрала одне й домовилася про зустріч.
Двері їй відчинила доглянута жінка похилого віку, цілком здорова на вигляд.
-Я дзвонила вам учора на рахунок роботи, – сказала Віра.
-Проходьте, дорогенька. Роздягайтесь. Взуйте ось, – пані показала на капці у кутку в коридорі.
У штучному світлі люстри на пальці правої руки блиснув великий перстень.
Віра подумала, що треба доглядати стареньку матусю цієї жінки, одягла капці і пройшла у кімнату. Вона оглянула дорогу обстановку, але ніяких ознак старої немічної людини в квартирі не виявила.
-Сідайте, – сказала господиня і показала рукою на стілець, а сама сіла на м’який диван.
Віра слухняно сіла, склавши руки поверх сумочки на своїх колінах.
-Нагадайте ваше ім’я, – попросила господиня, безцеремонно розглядаючи Віру підведеними карими очима.
Віра промимрила своє ім’я, дивлячись на розкішного кота, що застрибнув на коліна хазяйці і теж дивився на гостю зеленими очима.
-Олена Борисівна, – з королівською гідністю представилася господиня квартири. – Це я шукала собі помічницю, точніше – товаришку. У мене нікого немає на всьому білому світі. Мій Барон не розмовляє, – вона опустила очі на кота, який при звуку свого імені повів вухом. – А монологи мені набридли. Відразу скажу, що сусіди вважають мене дивакуватою, бо я не пліткую, не обговорюю політику та пенсії.
-А навіщо вам помічниця? – здивувалася Віра.
-Правильне питання. Платити я вам буду за витрачений на мене час. Час – це найважливіший ресурс у житті, погодьтеся. Бачу, що гроші вам потрібні. Одяг на вас більш ніж скромний, взуття не витримує жодної критики. Самі ви виглядаєте втомленою, якщо не сказати, виснаженою. Я довго живу на світі, у людях знаюся. Навряд-чи самотня жінка шукала б підробіток.
Віра кивнула.
-Я заміжня, сину десять років, – сказала вона.
-Чоловік, син, кредит… – Олена Борисівна зітхнула. – Ви допоможете мені, а я вам допоможу. Справедливо, на мою думку. А чоловік теж на двох роботах працює?
-Ні, але…
-Зрозуміло.
-Що зрозуміло? – підвелася Віра.
-Що у вас проблеми, люба.
-Це написано на моєму обличчі? – огризнулася Віра.
Ця самовпевнена жінка почала її дратувати.
-А ви не такі прості, – посміхнулася Олена.
-Я краще піду, – Віра підвелася, збираючись піти.
-То вам потрібні гроші, чи ні? – зупинила її Олена. – Сядьте, – тихо, але владно наказала вона. – Розумію, неприємно чути критику на свою адресу. А хто вам правду скаже? Подруг немає. Чоловіку на вас, вибачте, все одно. Інакше не відправив би вас на другу роботу. Близькі не знають або бережуть ваші почуття. Тому робіть висновки і намагайтеся щось змінити у своєму житті, а не ховайте голову у пісок. Ну що, згодні?
-Що я повинна робити? – Віра знову сіла на стілець.
-Що ви все допитуєтесь? Розслабтеся. Робити нічого не треба. Мені не вистачає спілкування. Я ж сказала, втомилася від самотності.
-За що ж ви платитимете мені, якщо самі все робите?
-За ваш час. Час теж грошей коштує. А спілкування безцінне.
Віра зіщулилася під безцеремонним поглядом Олени Борисівни.
Вона розуміла, що дивакувата жінка багато в чому має рацію.
-Але яке вона має право ось так прямо критикувати? Сама виглядає так, ніби гостей чекає. Приємно подивитись. А я справді затуркана якась. Вдома ходжу в запраному халаті та спортивках із розтягнутою футболкою. Чого тут ображатися. Як із роботою почалися проблеми у Сергія, так ми не спимо разом, він…
-То ви згодні? – запитала Олена, відволікаючи Віру від сумних думок.
Віра кивнула, щоправда невпевнено.
-А зараз, Вірочка, ходімо пити чай. Розмовляти краще за чаєм. Тим більше ви з роботи.
Вона встала, скинувши Барона.
Кіт осудливо нявкнув, глянув невдоволено на свою господиню і застрибнув знову на диван, вмостившись у теплій вм’ятині, залишеній нею.
Олена Борисівна виставила на стіл гарні чашки, розписані червоно-золотими райськими птахами, вазу з цукерками та печивом. Розлила по чашках чай.
-На меня не дивіться, я солодкого не їм. А ви пригощайтеся.
Вона підсунула вазу до Віри.
Хазяйка пила чай дрібними ковтками і розповідала, що чоловік у неї був полковником. Діток Господь не дав. Країною наїздилась вдосталь. Жити б і жити, та не стало полковника три роки тому. Залишилася вона одна…
Віра боялася, що зараз настане її черга розповідати себе, відкривати свою душу. Але, схоже, Олену, окрім себе самої, ніхто не хвилював.
Віра йшла додому, і її не відпускало почуття нереальності того, що відбувається. Чекала побачити слабу стареньку, а тут цілком здорова жінка.
-Зрозуміло, що людині одній погано. Якщо я потрібна Олені в ролі слухачки, то мені що? Слухатиму і гроші за це отримуватиму. Кому від цього погано? – міркувала вона, радіючи, що знайшла таку легку та необтяжливу роботу.
Вдома Павлик робив уроки, одним оком дивлячись у телевізор.
-Зараз вечеряти будемо.
Віра потріпала сина по їжачку волосся на маківці і пішла переодягатися.
Вона одягла халат, подивилася на себе в дзеркало і швидко його зняла.
З шафи дістала бавовняну сукню в дрібну квіточку.
Пояском підкреслила тонку талію. Віра покрутилася перед дзеркалом і пішла на кухню смажити котлети. Незабаром прийшов Сергій.
-А чого це ти так вирядилася? У нас гості будуть, чи що? – здивувався він.
-А тобі не подобається? – запитала Віра.
-Подобається, – без ентузіазму сказав чоловік і сів до столу.
Віра покликала Павлика й розклала по тарілках котлети з макаронами. Павлик взявся за котлети, а чоловік мляво став колупати виделкою макарони.
-Що, апетиту немає? – запитала єхидно Віра. – Вибач, делікатесів не встигла приготувати.
-Та ми з Володькою перекусили бутербродами на роботі…
-Ну, ну. Володька давно вдома. У його дружини не загуляєш, – зауважила Віра.
Чоловік зпідлоба глянув на неї, кинув з дзвоном на стіл вилку і вийшов з кухні.
Наступного дня вечерю готувати Віра не стала. Із Павликом доїли вчорашні котлети. Коли прийшов Сергій, вона допомагала синові з уроками, вдаючи, що не помічає чоловіка. Він постояв хвилину, дивлячись на них, потім пішов у ванну.
Віра вже тиждень працювала в Олени. Без діла вона не сиділа. Пилососила пухнастий килим і дивани від шерсті Барона, водила по підлозі шваброю, мила люстру… Не могла вона за розмови гроші брати. Не правильно це.
Потім вони пили чай, і Олена Борисівна розповідала про свою бурхливу молодість, а Віра слухала її міркування та думала про своє нудне життя.
Віра прийшла додому пізно. Вона роззулася, дістала з сумки пиріг, який вона принесла з роботи й пішла на кухню.
Вона приготувала вечерю і невдовзі на порозі зʼявився Сергій.
Він підозріло глянув на Віру і мовчки сів за стіл.
-Ти мені випадково не зраджуєш? – раптом запитав він. – Чого ти так вдягаєшся гарно? І виглядаєш якось інакше!
Віра застигла з тарілкою в руках.
-А ти чого прийшов рано? Понаднормові різко закінчилися? – вона поклала на його тарілку шматок пирога, який пекла разом із Оленою Борисівною за її власним рецептом.
Та пиріг віддала Вірі, сказавши, що у її віці шкідливо їсти все що з борошна і солодке.
Чоловік відкусив одразу пів шматка пирога і замовк.
Олена Борисівна не лише розповідала Вірі про своє життя, а й усіляко намагалася покращити її зовнішність. Наступного разу, коли Віра прийшла до неї, та познайомила її з перукаркою Олечкою. Та оцінювально подивилася на Віру і поцокала язиком.
Олечка чудово знала свою справу. Коли Віра наважилася подивитись на себе у дзеркало, то ахнула.
Стрижка дуже їй личила і зробила Віру на десять років молодшою.
Чоловік зустрів її важким похмурим поглядом спідлоба. Тепер вона приходила додому пізніше за нього.
-Ти де була? – прогарчав він.
-Ти ж знаєш, в Олени.
-Не бреши. Замість роботи на побачення бігаєш? Перукарнями вештаєшся? – сварився він. – Зраджуєш мені?
-А ти вечеряв де? І як звуть твою понаднормову роботу? По собі судиш? – парирувала вона, зухвало дивлячись йому в очі.
За три місяці роботи в Олени Борисівни Віра змінилася. І чоловік не міг цього не помітити. Раніше вона почала б виправдовуватися, а тепер у погляді з’явилася впевненість.
Одягатися стала цікавіше, хоча нічого нового не купувала. За порадою Олени то шарфик гарно зав’яже на шиї, то брошку на кофту причепить.
Чоловік побурчав ще трохи для порядку, а потім почав розпитувати про Олену. Віра розповідала…
Осінь змінила зима, але часто морозив дощ, перетворюючи сніг на брудне місиво.
Віра квапливо йшла після основної роботи до Олени, оминаючи калюжі. Відійшла вбік, поступаючись вузькою мокрою дорогою швидкій, що виїжджала з двору.
Біля під’їзду вона побачила службову машину. Серце тривожно тьохнуло. Вона бігом піднялася на другий поверх і зазирнула у прочинені двері квартири Олени Борисівни.
Двоє чоловіків у цивільному тихо розмовляли з якоюсь жінкою.
Барон підійшов і потерся об Вірині ноги, нявкнув, наче скаржився на когось. Віра взяла його на руки, і кіт вдячно замуркотів.
Чоловіки помітили Віру і засипали її питаннями.
-Як звуть? Коли востаннє заходила до хазяйки квартири? Де була вчора вдень?
Питання, питання… Віра не встигала відповідати на них.
-А що сталося? – нарешті запитала вона.
Їй розповіли, що сусідка почула вчора голоси з квартири, а під ранок кіт несамовито нявкав став. До обіду сусідка не витримала, підійшла до дверей, хотіла подзвонити, а двері виявилися незачиненими. Олена Борисівна лежала на підлозі…
-Ви працювали у неї?
-Так, допомагала. Самотня вона була, спілкування їй не вистачало, – Віра не розуміла, куди він хилить.
-Значить, спадкоємців у неї немає?
-Ні про що таке ми з нею не розмовляли, – сказала Віра.
-А ваш чоловік, знав, що ви тут підробляєте?
-Звичайно, – Віра замовкла і підібгала губи.
-Ми маємо з ним поговорити. Поїхали до вас додому.
Коли Віра увійшла до квартири з чоловіком, Сергій одразу напружився. Але потім він відразу знітився і у всьому зізнався.
-Коли Віра розповіла про Олену, у мене визрів план. Я вирішив вмовити її скласти заповіт на квартиру на користь Віри. Простежив за Вірою, дізнався, де живе та Олена. Я думав, що Віра мені зраджує. Того дня я відмовився від роботи. Вона була обережна, ця Олена. Не одразу в квартиру впустила, – розповідав Сергій.
-Ми розмовляли, і я натякнув їй про заповіт. Мовляв, у Віри син росте, а у неї спадкоємців немає, квартира державі відійде. Вона вперлася, почала мене виставляти. І тут нерви у мене… Я насварився на неї. Я її взагалі не чіпав! Вона сама… Раптом опинилась на підлозі. Я злякався і пішов…
-Злякався, значить? – підняв очі чоловік від аркуша паперу, куди записував свідчення Сергія. – Але свої відбитки не забув стерти з дверних ручок та меблів. У квартирі ми знайшли лише відбитки вашої дружини. Чи підставити її вирішив? Якби одразу «швидку» викликав, жінка жива була б. Збирайтеся, ви затримані до з’ясування обставин справи.
Через місяць Сергію дали рік…
Віра вийшла із зали суду, не розуміючи, як жити далі.
До неї підійшла якась молода вагітна жінка і сказала, що любить Сергія і чекатиме його. Що це вона винна у всьому. Весь час квапила Сергія, щоб він пішов із сім’ї. А жити нема де. Ось він і вирішив…
Віра не стала слухати, пішла. В неї своїх проблем вистачало. Як тепер сплачувати кредит, наприклад?
Вона хотіла відмовитись від квартири, але батьки відмовили, обіцяли допомагати.
Віра подала на розлучення. Сина перевела в іншу школу, боялася, що дізнаються про батька.
Вона прожила з чоловіком досить довго і зовсім не знала, на що він здатний.
Через рік Сергій одружився зі своєю коханкою, яка народила йому доньку.
Віра добре засвоїла уроки Олени Борисівни, стежила за собою та добре виглядала.
Але зважилася на нові стосунки лише через шість років. Зараз Віра щаслива зі своїм Васильком.
А про колишнього чоловіка вона не хоче навіть і чути
