— Галино Василівно, ви нас за кого маєте? — Мирослав смикнув комір сорочки й озирнувся на двері бенкетної зали. — У дітей весілля, а ви з квитанціями бігаєте! Ми ж не на базарі!
— Тихіше, — попросила Галина. — Я не з квитанціями бігаю. До мене підійшла адміністраторка. Ваша частина досі не оплачена.
— То оплатимо!
— Коли?
— Господи, ну що ви причепилися до людей! — втрутилася Оксана. Вона так міцно стискала клатч, що побіліли пальці. — Зараз гості привітають молодих, зберемо гроші й усе закриємо.
Галина кілька секунд мовчала.
— Тобто ви збираєте з гостей на ресторан?
— Не перекручуйте. На підтримку молодої сім’ї.
— А платити збираєтеся за своїх гостей.
Поруч стояв Богдан. Ще десять хвилин тому він усміхався фотографу й поправляв на плечі дружини тонку фату. Тепер дивився на батьків так, ніби бачив їх уперше.
— Мамо, — нарешті озвався він. — Скажи, що я неправильно зрозумів.
Оксана відвела очі.
За дверима заграла весела музика. Хтось засміявся, хтось вигукнув: «Гірко!»
Богдан навіть не поворухнувся.
***
Коли Софія вперше привела його додому, Галина мало не пересолила борщ.
— Мамо, ти вже втретє його куштуєш.
— То й що?
— Нічого. Просто ти хвилюєшся більше за мене.
— Звісно. Ти ж його знаєш, а я — тільки «Богдан сказав», «Богдан допоміг», «Богдан приїде».
Софія засміялася й обійняла її ззаду.
— Тільки не влаштовуй співбесіду, добре?
— Яку ще співбесіду?
— Де працюєш, скільки заробляєш, які плани на п’ять років…
— Про зарплату я не питаю.
— А про плани?
— Подивимося на поведінку.
Богдан прийшов із білими хризантемами для Галини й цукерками для Софії. На порозі трохи розгубився, бо не знав, куди поставити букет, поки роззувався.
— Давайте сюди, — усміхнулася Галина. — Квіти врятуємо. А ви проходьте, бо борщ вистигне.
За столом він не намагався справити враження. Розповідав про роботу інженера-проєктувальника, питав Галину про хлібокомбінат, де вона працювала бухгалтеркою. А коли Софія потягнулася по гарячу тарілку, тихо перехопив її руку:
— Зачекай. Обпечешся. Я подам.
Після обіду сам поніс посуд на кухню.
— Залиште, ви ж гість, — зупинила його Галина.
— А гостям заборонено допомагати?
— Деяким доводиться дозволяти.
Він усміхнувся. І Галина раптом зрозуміла, чому донька так спокійно говорить про майбутнє.
Увечері, коли Богдан пішов, Софія нетерпляче зазирнула на кухню:
— Ну?
— Що — ну?
— Мамо!
Галина витерла руки рушником.
— Добре він на тебе дивиться.
Софія перестала всміхатися, підійшла й міцно її обійняла.
Після смерті чоловіка Галина найбільше боялася одного: що донька колись залишиться сама зі своєю бідою. Того вечора цей страх уперше трохи відступив.
Навесні Богдан освідчився Софії у Львові. Донька зателефонувала просто з оглядового майданчика — сміялася, плакала й ніяк не могла показати каблучку в камеру.
— Мамо, ти бачиш?
— Бачу, доню.
— Ти рада?
— Така рада, що навіть говорити не можу.
А за тиждень до Галини приїхали майбутні свати.
Мирослав поставив на стіл великий торт, Оксана оглянула кімнату й затримала погляд на старенькій стінці.
— Затишно у вас, — сказала вона після паузи.
— Як умію, — відповіла Галина. — Чаю?
Мирослав уже вмощувався в кріслі.
— Ну що, про весілля? Одразу скажу: якихось посиденьок на двадцять людей не буде. Син один!
— Ми із Софійкою думали про невелике свято, — озвався Богдан.
— Встигнете ще наекономитися, — відмахнувся батько. — Ресторан за містом, музика, гарна церемонія. Щоб згадати було що!
Галина поставила чайник.
— Гарне свято — це добре. Але спершу треба порахувати, на що нам вистачить.
— Знову ці гроші, — зітхнула Оксана. — Діти одружуються!
— Саме тому й питаю зараз. Я живу на зарплату. Заощадження маю, але не безмежні.
— Та навпіл усе! — упевнено сказав Мирослав. — Що тут рахувати?
— Рахувати все одно доведеться, — спокійно відповіла Галина. — Щоб потім не було неприємних розмов.
Зрештою домовилися: шістдесят гостей, узгоджений кошторис, витрати порівну. Кожна родина самостійно переказує свою частку закладу. Завдаток — одразу, решту — за тиждень до весілля.
— От і все, — Оксана підсунула до себе чашку. — А ви хвилювалися. Ми ж тепер одна сім’я.
Свою частину Галина закрила завчасно. Для цього довелося зняти майже весь депозит, який збирала роками.
Увечері Софія побачила на столі банківські папери.
— Мамо, ти хоч щось собі залишила?
— Залишила.
— Точно?
— Софійко, я бухгалтерка. Не ображай мене такими запитаннями.
Донька не засміялася.
— Нам не потрібне весілля ціною твого спокою.
Галина взяла її за руку.
— Мій спокій зараз стоїть переді мною й хмуриться. Усе добре. Ми ж домовилися, усе порахували.
За шість днів до свята зателефонувала Оксана.
— Галю, тут маленька заминка. Ти тільки не нервуй.
Галина сіла.
— Яка?
— Мирославу виплату затримують. Ми залишок у суботу внесемо, перед банкетом. Я з Іриною говорила, вона почекає.
— Ви ж мали цього тижня…
— Знаю я, коли мали.
— Може, позичити на кілька днів? Щоб у день весілля вже про це не думати.
У слухавці стало тихо.
— Галино, ми дорослі люди. Не треба нас контролювати.
— Я не контролюю. Я хочу бути певна, що…
— Буде все оплачено! До копійки. Краще за сукнею Софійки подивися, щоб не прим’ялася.
Розмова закінчилася так швидко, що Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
— Хто дзвонив? — гукнула з кімнати Софія.
Галина глянула на доньку, яка саме прикладала до волосся фату.
— Оксана. Уточнювала дещо.
— Усе добре?
— Так, доню.
І від тієї короткої відповіді їй самій стало неспокійно.
У суботу вранці тривога відступила. Богдан стояв біля весільної арки, раз у раз розтискаючи й стискаючи пальці. Коли побачив Софію, видихнув:
— Я ж бачив сукню на фото…
— І що? — прошепотіла вона, підійшовши.
— Нічого. Забув усе, що хотів сказати.
Софія тихо засміялася, а Галина відвернулася до сестри.
— Надю, серветку маєш?
— Уже другу тобі даю.
— То дай третю.
За столом Галина нарешті дозволила собі розслабитися. Донька світилася, Богдан не випускав її руки. Гості знайомилися, сміялися, виголошували теплі тости.
А потім Мирослав узяв мікрофон.
— Дорогі наші! Бачите, яке свято ми дітям зробили?
Галина підняла очі.
— Але молодим же ще жити, квартиру облаштовувати! — вів далі сват. — Тому зараз підтримаємо нову сім’ю. Хто любить наших дітей — не поскупиться!
Оксана вже стояла з плетеним кошиком, прикрашеним білими стрічками.
Надія нахилилася до сестри:
— Галю, це що таке?
— Не знаю.
— Ми ж конверти приготували.
— Надю, я справді не знаю.
Оксана підійшла до друзів Богдана.
— Ну, молодь, починаймо! Хто скільки може. Але ж не дріб’язок — весілля яке!
Один із хлопців невпевнено всміхнувся:
— Ми ще не вітали. У нас подарунок…
— Подарунок потім, а це зараз! На щасливий початок. По тисячі ж знайдеться?
Дівчина поруч опустила очі й потягнулася до сумочки.
Ведучий Тарас підійшов до Мирослава й щось тихо запитав. Той махнув рукою: мовляв, усе гаразд. Тарас глянув на молодят і поклав мікрофон на стіл.
— У мене готівки немає, — сказав інший хлопець.
— То на картку можна! — жваво відповіла Оксана. — Диктуй номер, я реквізити надішлю.
Галина відчула, як обличчя наливається жаром.
Поруч раптом опинилася Софія.
— Мамо, це ви придумали?
— Ні.
— Ми теж ні. Богдан зараз до батька підійде… Мені так незручно. Катя сидить, останні гроші дістає, я ж знаю, вона після лікарняного…
Голос доньки зірвався.
Галина підвелася й обійняла її за плечі.
— Подивися на мене. Ти нічого поганого не зробила.
— Але це наше весілля.
— Так. І зараз ми з цим розберемося.
Софія витерла сльозу, сердито зітхнула:
— Тільки не кажи мені усміхатися. Не можу.
— Не скажу. Іди до Богдана.
Оксана тим часом дійшла до столика біля колони. Озирнулася, переклала гроші з кошика в клатч і знову повернулася до гостей.
Саме тоді Галину торкнули за лікоть.
— Перепрошую, можна вас на хвилинку? — Адміністраторка Ірина говорила тихо. — Мирослав Петрович обіцяв розрахуватися до початку банкету. Оплати немає.
Галина заплющила очі.
— Зовсім?
— Лише початковий завдаток. Решта їхньої частки не внесена. Я кілька разів нагадувала, але він просить зачекати. Мені вже треба повідомляти керуючого.
— Що це означає для свята?
Ірина зніяковіла.
— Можуть призупинити подачу гарячого. Я дуже не хочу до цього доводити.
— Дайте мені десять хвилин.
Галина спершу підійшла до Богдана.
— Синку, треба поговорити. З тобою і батьками.
Він глянув на неї, потім — на матір із кошиком.
— Через це?
— І через це теж.
***
Біля гардероба Мирослав одразу пішов у наступ. Говорив про недовіру, про зіпсоване свято, про те, що Галина «вчепилася в ті папірці».
А тепер мовчав, бо син чекав відповіді.
— Мамо, грошей на ресторан немає?
— Богданчику, ти тільки не починай…
— Я запитав.
Оксана притисла клатч до грудей.
— Немає поки що. Але ж ми виходимо із ситуації.
— За рахунок моїх друзів? Софійчиних подруг?
— А що такого? На весіллях завжди гроші збирали.
— На подарунки молодим. А ви людям що сказали?
— Для вас усе й робиться!
Богдан повільно провів долонею по обличчю.
— Ми просили маленьке весілля. Пам’ятаєте?
— Не починай, — буркнув батько.
— Ні, почну. Ви наполягли на цьому ресторані. На шістдесяти гостях. На всьому, щоб «не гірше за людей». Де гроші, які ви мали заплатити?
Оксана глянула на чоловіка.
— На дачу пішли, — нарешті сказав Мирослав. — Ремонт уже почали, не кидати ж було.
Галина мимоволі відступила на пів кроку.
— То виплату вам не затримували?
Мирослав скривився.
— Ну яка тепер різниця?
— Для мене — велика.
Оксана заговорила швидко:
— Ми думали, подарунками перекриємо. Не хотіли перед родичами осоромитися.
Богдан гірко всміхнувся.
— А Софії перед подругами соромитися можна?
— Ти зараз через гроші з рідними батьками сваришся? — Мирослав підвищив голос.
— Я зараз прошу вас не обманювати людей на моєму весіллі.
За дверима знову вигукнули: «Молодята, де ви там?»
Богдан простягнув руку.
— Дай гроші, мамо.
— Для чого?
— Повернути.
— Ти з глузду з’їхав? А ресторан чим платити?
— Це вже інше питання. Дай.
Вона ще мить тримала клатч, потім розстебнула його й дістала складені купюри.
— Усі, — тихо сказав Богдан.
Оксана витягла решту.
Галина хотіла щось сказати, але він випередив:
— Галино Василівно, ви не платитимете вдруге. Навіть не думайте.
І пішов до зали.
Софія чекала біля дверей.
— Що там?
Він узяв її за руку.
— Зараз поясню. Тільки ходімо зі мною.
Тарас без запитань подав мікрофон і дав знак вимкнути музику.
— Друзі, хвилину уваги, будь ласка.
Богдан говорив спокійно, хоча Галина бачила, як напружилася його шия.
— Ми із Софією не просили влаштовувати цей збір. І нам дуже прикро, що вас поставили в незручне становище.
У залі стихли розмови.
— Гроші з кошика зараз покладемо на столик біля входу. Будь ласка, заберіть кожен своє. Не соромтеся. Ви прийшли до нас на свято, а не складати іспит на щедрість.
Хтось тихо видихнув. Софія міцніше стиснула його руку.
— Дякуємо, що ви тут, — додала вона. — Нам справді цього досить.
Надія підвелася першою.
— Ходімо, Галю. Я свої заберу. Як діти просять.
За нею рушили інші. Ніякові усмішки змінилися звичайними розмовами. Хлопець, у якого Оксана записала номер, підійшов до Богдана.
— Мені тепер переказ скасовується?
Богдан уперше за цей час усміхнувся.
— Навіть не думай.
Друг потиснув йому руку.
— Поважаю.
Поки гості поверталися до столів, Богдан попросив Ірину показати суму боргу. Подивився, відкрив банківський застосунок.
Софія заглянула в екран.
— Це ж на нашу поїздку?
— Так.
Він підвів на неї очі.
— Софійко, я мав спочатку з тобою…
— Переказуй.
— Але всього не вистачить.
— Решту з подарунків. Завтра.
— Я не хотів, щоб наш перший день отак…
— Я теж, — перебила вона й обережно торкнулася його щоки. — Але ти ж не винен, що вони так зробили.
Ірина перевірила надходження.
— Цю частину отримали. Щодо залишку на завтра — зараз погоджу з керуючим.
— Ми нікуди не зникнемо, — сказав Богдан. — Якщо треба, підпишу зобов’язання.
За кілька хвилин адміністраторка повернулася й кивнула:
— Домовилися. Відпочивайте. Гаряче вже несуть.
Лише тоді Богдан видихнув.
Галина стояла поруч і безпорадно крутила в руках хустинку.
— Діти, пробачте. Я ще після того дзвінка мала перевірити…
— Мамо, — Софія обійняла її. — Ти свою обіцянку виконала. Чому ти просиш вибачення?
Галина притулила доньку до себе, а тоді глянула на зятя.
— Дякую тобі.
Він похитав головою:
— Було б за що.
— Є за що, синку.
Мирослав та Оксана повернулися до столу останніми. До кінця вечора майже не розмовляли. Коли ведучий оголошував наступний тост, Мирослав дивився у тарілку, а Оксана поправляла серветку на колінах.
Богдан більше не підходив до них з’ясовувати стосунки. Сів поруч із Софією, налив їй води, щось тихо сказав. Вона засміялася — спершу несміливо, а потім щиро.
Згодом Тарас запросив молодят на танець.
— Ну що, спробуємо ще раз? — запитав Богдан, простягаючи дружині руку.
— Цього разу без перерв?
— Дуже сподіваюся.
Галина дивилася, як вони кружляють, і нарешті відклала хустинку.
— Попустить? — тихо запитала Надія.
— Уже.
— Шкода дітей. І поїздки тієї…
— Шкода, — погодилася Галина.
Богдан саме нахилився до Софії, щоб щось почути, а вона поклала голову йому на плече.
Галина всміхнулася крізь сльози.
— Але знаєш, Надю… За неї мені тепер спокійно.
Наступного ранку молодята порахували подаровані гроші й повністю розрахувалися з рестораном. Весільну подорож відклали. Зняли невелику квартиру й почали облаштовувати її поступово — без розмаху, зате за власним рішенням.
— На кухні поки буде старий стіл, — сказав Богдан, заносячи коробки.
Софія поставила на підвіконня чашки.
— Якщо за ним ніхто не вимагатиме по тисячі, мене влаштовує.
Він засміявся, а потім обійняв її так міцно, що вона тихо попросила:
— Пусти трохи. Дихати хочу.
— Вибач.
— Та не зовсім пускай.
І він не пустив.
Із Мирославом та Оксаною Галина після того весілля більше не спілкувалася. Не телефонувала з докорами, не вимагала пояснень. Усе, що мала почути, вона вже почула біля гардероба.
А коли згадувала той вечір, перед очима стояв не кошик із грошима й не сердите обличчя свата. Вона бачила, як Богдан простягає Софії руку, а та без вагань вкладає в неї свою.
А ви на місці нареченого повернули б гроші гостям відкрито чи промовчали б, аби не зіпсувати свято?