— Ну що, ти вже поговорила зі своїм Богданом? Коли гроші переказуватимеш? Нам завдаток треба давати, Олено. Квартира чекати не буде!
— Привіт, Світлано, — сказала я.
— Привіт. То що він каже?
Я стояла біля вікна у власній кухні. На подвір’ї Богдан змотував поливальний шланг. Побачив мене, усміхнувся, підняв руку.
— Я лише три дні як повернулася, — відповіла я.
— І що? За три дні не можна поговорити з чоловіком?
Я притиснула телефон міцніше.
А ще місяць тому мені здавалося, що я нарешті знайшла сестру.
Не ту, чиє ім’я записане в документах. Справжню.
— Оленочко, приїжджай! — умовляла тоді Світлана. — Ну скільки можна бачитися раз на кілька років? Я вже й забула, яка ти без того екрана.
— Справді хочеш, щоб я приїхала?
— Дивне запитання! Ти ж моя сестра. Візьму вихідні, покажу тобі Рим. Посидимо, поговоримо. Нам із тобою стільки треба надолужити.
Саме ці слова мене й переконали.
Світлана була старша майже на двадцять років. Мама народила її в першому шлюбі, рано овдовіла й довго ростила сама. А потім зустріла мого тата.
Коли я вчилася зав’язувати шнурки, сестра вже ходила на побачення. Коли мені хотілося посидіти поруч із нею, вона зачиняла двері:
— Олено, не заважай. Іди до мами.
Потім були її невдалий шлюб, розлучення, від’їзд до Італії. Двадцять років її життя проходили десь далеко від мого.
Коли мама тяжко захворіла, я телефонувала Світлані вечорами, іноді просто з коридору лікарні.
— Вона сьогодні майже не їла. Питала про тебе.
— Дай їй слухавку.
— Уже спить. Приїхала б ти хоч на кілька днів…
— Олено, ну як? Хто мене тут замінить? Я місце втрачу.
Я не сперечалася. Доглядала маму, годувала з ложечки, міняла постіль. Уночі прислухалася, чи дихає.
На похорон Світлана теж не приїхала.
— З документами проблеми. І квитки зараз такі дорогі… Ти ж розумієш?
— Розумію, — сказала я тоді.
Хоча насправді мені дуже хотілося відповісти: «Ні. Мені страшно й важко. Приїдь».
Після мами нас остаточно звело до привітань зі святами. Тому, коли сестра раптом почала телефонувати через день, питати про здоров’я й кликати в гості, я повірила: скучила.
Богдан не повірив.
— А чого це вона саме зараз так захотіла тебе бачити?
— Може, самотньо людині.
— Може, — погодився він. — Тільки ти раніше після її дзвінків завжди сумна ходила.
— Бо ми майже не спілкувалися. Тепер вона хоче це змінити. А я що маю — відмовитися?
Він подивився на мене й більше не сперечався.
Перед дорогою поклав мені в сумку гроші.
— Щоб вистачило і на музеї, і на каву, і на якусь дурничку, яку дуже захочеться купити.
— У мене є.
— Хай будуть. І телефонуй.
— Буду. Тільки без твого «я ж казав», добре?
— Домовилися.
В аеропорту Світлана обійняла мене так міцно, що я ледь не розплакалася.
— Ну нарешті! Дай подивлюся на тебе. Схудла?
— Та де там!
— Гарна. Ходімо, Ауреліо вже чекає.
Її чоловік — точніше, майбутній чоловік, бо вони лише збиралися одружитися, — усміхався й допомагав із валізою. Дорогою щось жваво розповідав італійською, сестра перекладала, а я дивилася у вікно й раділа, що все-таки приїхала.
Квартира була простора, світла, у старому будинку в центрі.
— Ось тут спатимеш, — Світлана показала мені кімнату. — Розкладайся, не соромся. Почувайся як удома.
Того вечора я написала Богданові: «Ти дарма переживав. Усе добре».
Він відповів: «То й чудово. Відпочивай».
Перші два дні ми майже не сиділи вдома. Я зупинялася на кожному кроці, фотографувала будинки, фонтани, вуличні столики.
— Світлано, почекай! Ну подивися, як красиво!
— Ти так до вечора до наступної вулиці не дійдеш, — сміялася вона.
Мені було легко поруч із нею. Незвично легко.
А потім у кав’ярні принесли рахунок.
Світлана нахилилася над папірцем, щось порахувала й поклала гроші на блюдце.
— Це моє. Твоя кава й тістечко — ось тут.
— Ага, зараз.
Я дістала гаманець. Нічого страшного не сталося. Я й не збиралася відпочивати за її кошт.
Наступного дня в піцерії вона знову відрахувала свою частину.
Біля каси музею купила один квиток, відійшла й гукнула:
— Олено, підходь. Тепер ти.
Увечері Богдан запитав:
— Як там сестра? Балують тебе?
— Гуляємо багато.
— А годують?
— Богдане, я доросла. Сама собі їжу куплю.
— Та я не про те…
— Знаю.
Я й сама була не про гроші. Просто іноді хотілося почути: «Сьогодні я пригощаю». Або: «Спробуй, ти такого ще не їла».
Хоч раз.
Натомість я пояснювала собі: інша країна, інші звички. Не варто псувати відпустку через каву.
До сніданків сестра робила тости, варила каву. Я кілька разів принесла із супермаркету повні пакети.
— Купила сиру, фруктів. А це Ауреліо, він учора казав, що любить.
— Ой, навіщо ти витрачалася, — відповіла Світлана й почала розкладати покупки.
— Щоб не виїсти вас за два тижні.
— Ну, ціни тут, звичайно, не ваші…
Я усміхнулася, хоча після цих слів захотілося перевірити, чи достатньо всього купила.
Коли сестра повернулася на роботу, я гуляла сама. Увечері ми зустрічалися на кухні.
— Ноги гудуть? — питала вона.
— Страшенно. Але я сьогодні таке місце знайшла…
— А в мене спина відвалюється, — перебивала Світлана, сідаючи навпроти. — Двадцять років працюю. Спочатку чужі квартири мила, потім старих доглядала. Думаєш, легко тут усе далося?
— Я знаю, що нелегко.
— І досі половину заробленого за оренду віддаємо. Набридло. Своє треба мати.
— То, може, й купите.
— Якби ж воно так просто було.
Я співчувала. Навіть раділа, що вона нарешті говорить зі мною не лише про погоду.
За два дні до від’їзду я почала складати валізу й раптом відчула незручність. Два тижні жила в сестри. Користувалася водою, світлом, снідала.
Написала знайомій, яка часто бувала за кордоном:
«Як думаєш, скільки запропонувати за кімнату? По-родинному».
Та відповіла: «Євро двадцять за ніч, мабуть».
Я порахувала й відклала триста євро.
Чесно кажучи, була певна, що сестра не візьме. Уже навіть чула її голос: «Олено, сховай. Ти ж у гостях».
Увечері, коли Ауреліо пішов дивитися футбол, я дістала гроші.
— Світлано, ось. Візьми.
— Що це?
— За те, що я тут жила. На ваші витрати. І дякую, що прийняли.
Вона взяла купюри.
Я ще стояла з простягнутою рукою, а сестра вже перераховувала їх. Одну, другу, третю. Розгладила край, склала разом і відчинила шухляду.
— Усе? — запитала я сама не знаючи навіщо.
Світлана підвела очі.
— А що ще?
— Нічого.
— Ти чого?
— Та… піду речі доскладаю.
У кімнаті я сіла на край ліжка й зателефонувала Богданові.
— Не спиш?
— Ще ні. Щось сталося?
Я подивилася на відчинену валізу.
— Ні. Просто додому вже хочу.
— То повертайся. Я чекаю.
І від цього простого «чекаю» мені раптом стало важко говорити.
— Скоро буду, — тільки й відповіла.
У день від’їзду я вивезла валізу в коридор і зайшла на кухню.
Світлана сиділа над чашкою кави в домашньому халаті.
— Ну що, я вже зібралася. Дякую тобі за…
— Олено, сядь. Треба поговорити.
— Щось трапилося?
— Ні. Тобто є одна справа.
Я глянула на годинник.
— Тільки недовго, добре? Мені скоро виходити.
— Устигнеш. Пам’ятаєш, я казала, що ми хочемо своє житло?
— Пам’ятаю.
— Знайшли квартиру. Хорошу. І ціна нормальна, бо власник поспішає. Але нам трохи бракує.
Вона замовкла й подивилася на мене так, ніби тепер була моя черга говорити.
— Банк не дає кредит? — запитала я.
— Дає. Але навіщо нам ті відсотки? Ми ж не хочемо до старості на банк працювати.
Я мовчала.
Світлана посунула чашку вбік.
— Позич нам двадцять тисяч євро.
— Скільки?
— Двадцять тисяч. За рік повернемо.
Я навіть не одразу знайшла, що відповісти.
— Світлано… Це величезна сума.
— Для когось, може, й величезна. Але ви ж із Богданом добре живете. Будинок є, робота є.
— Будинок ми п’ятнадцять років облаштовуємо. І гроші нам ніхто не подарував.
— А я кажу, що подарував? Я ж позичити прошу.
— На двадцять тисяч?
— Олено, я цифру вже двічі назвала.
Мені стало холодно, хоча з відчиненого вікна тягнуло спекою.
— Я не можу зараз відповісти. Це наші спільні гроші. Треба поговорити з Богданом.
— Ну то поговори.
— Я нічого не обіцяю.
Сестра підібгала губи.
— Зрозуміло. Тільки не тягни. Нам треба швидко дати завдаток.
— Ти мене почула? Я не обіцяю.
— Почула, Олено. Почула.
Вона підвелася й понесла чашку до мийки.
Я ще трохи посиділа. Потім запитала:
— То як мені краще до аеропорту доїхати?
— Автобусом, а потім електричкою.
— Я думала, може, ви підвезете…
— Ауреліо спить. А в мене справ повно. Зараз напишу, де пересідати.
Біля дверей я незграбно підтягувала ручку валізи, а сестра простягала мені клаптик паперу.
— Назву станції покажеш, якщо не розберешся.
— Добре. Ну… бувай.
— Щасливо. Як із Богданом поговориш — набери.
Я чекала бодай обіймів.
Натомість клацнув замок.
Дорогою до аеропорту валіза раз у раз застрягала між каменями. Я смикала її, витирала мокре обличчя й злилася на себе.
За що саме — не могла пояснити. За ті триста євро? За те, що не відмовила одразу? За повідомлення Богданові: «Ти дарма переживав»?
У літаку я відкрила наші зі Світланою фотографії.
Ось ми біля фонтана. Вона сміється, тримає мене під руку.
А я вже не могла дивитися на той знімок, не згадуючи: «Позич нам двадцять тисяч».
Невже заради цього?
Невже всі ті дзвінки, «Оленочко», «ми ж рідні» — усе було підготовкою до розмови за кухонним столом?
Я не знала. Але від самої думки пекло під повіками.
На вокзалі Богдан стояв із квітами.
— Ну привіт, мандрівнице!
Я притулилася до нього й не відпускала.
— Ого, — тихо сказав він. — Так скучила?
— Так.
Він відсунувся, зазирнув мені в обличчя.
— Олено?
— Удома розкажу. Будь ласка.
Увечері я виклала все. Плуталася, поверталася до дрібниць, сама сердилася, що розповідаю про якесь тістечко, коли йдеться про таку суму.
Богдан не перебивав.
Лише коли я згадала триста євро, перепитав:
— Ти сама запропонувала?
— Сама.
— А вона взяла?
— Взяла. Знаю, ти зараз скажеш, що сама винна…
— Не скажу.
— Але ти ж попереджав.
— Олено, мені не треба бути правим за твій рахунок. Розповідай далі.
На словах про двадцять тисяч він повільно поставив чашку на стіл.
— І що ти відповіла?
— Що пораджуся з тобою.
— Ми не позичатимемо.
Я кивнула.
— Я теж так думаю.
— Це наш запас. На здоров’я, на будинок. Ми його роками збирали.
— Розумію.
— І з чого вони за рік повернуть двадцять тисяч, якщо зараз не можуть зібрати на завдаток?
— Не знаю.
Він трохи помовчав.
— Ти боїшся їй відмовити?
— Боюся, що після цього вона взагалі перестане зі мною говорити.
Богдан потягнувся через стіл і накрив мою руку своєю.
— А зараз вона з тобою говорить? Чи тільки про гроші?
Я опустила голову.
Першого дня після повернення сестра зателефонувала ввечері.
— Ну що, встигла поговорити?
— Богдан пізно прийшов.
— То поговори завтра зранку.
Другого дня я сказала, що гроші на депозиті.
— То зніміть.
— Там відсотки втратяться.
— А нам, по-твоєму, банку краще відсотки платити?
Я заплющила очі.
Усі ці пояснення були безглузді. Я просто відкладала мить, коли почую те, чого боялася.
На третій день, після її «за три дні не можна поговорити з чоловіком?», я нарешті сказала:
— Можна. Ми поговорили.
— Ну?
— Ми не позичимо гроші, Світлано.
У слухавці стало тихо.
— Це Богдан так вирішив?
— Ми обоє.
— Не прикривай його.
— Я нікого не прикриваю. Нам самим потрібні заощадження. Дах ремонтувати, лікування…
— А, он як.
— Світлано…
— Ні, я все зрозуміла. Сидите на грошах, а рідній сестрі допомогти шкода.
Я сперлася долонею на підвіконня.
— Купівля квартири — це не біда, від якої більше нікому тебе рятувати. Ви можете взяти кредит. А ми не можемо віддати весь наш запас.
— Я не віддати просила! Позичити!
— Для нас це все одно великий ризик.
— Тобто ти мені не довіряєш?
Я не відповіла відразу.
— Ясно, — сказала вона. — А я тебе прийняла, два тижні з тобою носилася…
— Я заплатила тобі за проживання.
— Ти ще й тими трьомастами євро мені дорікатимеш?
— Ні. Я просто кажу, що не залишила вам свої витрати.
— Залиш собі свої гроші, Олено. Живіть, багатійте. Я думала, хоч на сестру можу розраховувати. Помилилася.
— Я їхала до тебе не для того, щоб…
Короткі гудки перебили мене.
Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
Богдан зайшов із подвір’я.
— Сказала?
Я кивнула.
— І як?
— Тепер ми собаки на сіні.
Він важко видихнув, сів поруч.
— Не бери більше слухавку, якщо знову почне. Ти вже відповіла. Не мусиш щоразу виправдовуватися.
— Вона навіть не дослухала.
— Що ти хотіла сказати?
Я провела пальцем по темному екрану.
— Що мені справді було добре ті перші два дні. Що я зраділа, коли вона покликала. По-справжньому, Богдане.
Він обійняв мене за плечі.
— Я знаю.
— Нічого ти не знаєш, — прошепотіла я й одразу ж притулилася до нього. — Вибач. Я просто… думала, тепер у мене буде сестра. Щоб подзвонити не на свято. Просто так.
Він не став нічого пояснювати. Сидів поруч, поки я плакала.
Грошей я не переказуватиму. У цьому більше не сумніваюся.
Та перед очима досі стоїть сестрина кухня. Три купюри в її руках. Відкрита шухляда. І моє безглузде очікування, що вона зараз усміхнеться й скаже: «Сховай, дурненька. Ти ж моя сестра».
Часом я знову відкриваю наші фотографії. Вдивляюся в її обличчя, ніби там можна знайти відповідь.
Невже вона зовсім не хотіла мене бачити? Невже не було хоча б хвилини, коли вона раділа мені, а не можливості попросити гроші?
Богдан каже, що треба поставити крапку.
А я дивлюся на телефон і не знаю, що робитиму, якщо на екрані знову з’явиться її ім’я.
Бо відмовити в грошах я вже змогла.
А перестати чекати від неї простого «Як ти, Оленко?» — поки що ні.