— Ну що, ти вже поговорила зі своїм Богданом? Коли гроші переказуватимеш? Нам завдаток треба давати, Олено

— Ну що, ти вже поговорила зі своїм Богданом? Коли гроші переказуватимеш? Нам завдаток треба давати, Олено. Квартира чекати не буде!

— Привіт, Світлано, — сказала я.

— Привіт. То що він каже?

Я стояла біля вікна у власній кухні. На подвір’ї Богдан змотував поливальний шланг. Побачив мене, усміхнувся, підняв руку.

— Я лише три дні як повернулася, — відповіла я.

— І що? За три дні не можна поговорити з чоловіком?

Я притиснула телефон міцніше.

А ще місяць тому мені здавалося, що я нарешті знайшла сестру.

Не ту, чиє ім’я записане в документах. Справжню.

— Оленочко, приїжджай! — умовляла тоді Світлана. — Ну скільки можна бачитися раз на кілька років? Я вже й забула, яка ти без того екрана.

— Справді хочеш, щоб я приїхала?

— Дивне запитання! Ти ж моя сестра. Візьму вихідні, покажу тобі Рим. Посидимо, поговоримо. Нам із тобою стільки треба надолужити.

Саме ці слова мене й переконали.

Світлана була старша майже на двадцять років. Мама народила її в першому шлюбі, рано овдовіла й довго ростила сама. А потім зустріла мого тата.

Коли я вчилася зав’язувати шнурки, сестра вже ходила на побачення. Коли мені хотілося посидіти поруч із нею, вона зачиняла двері:

— Олено, не заважай. Іди до мами.

Потім були її невдалий шлюб, розлучення, від’їзд до Італії. Двадцять років її життя проходили десь далеко від мого.

Коли мама тяжко захворіла, я телефонувала Світлані вечорами, іноді просто з коридору лікарні.

— Вона сьогодні майже не їла. Питала про тебе.

— Дай їй слухавку.

— Уже спить. Приїхала б ти хоч на кілька днів…

— Олено, ну як? Хто мене тут замінить? Я місце втрачу.

Я не сперечалася. Доглядала маму, годувала з ложечки, міняла постіль. Уночі прислухалася, чи дихає.

На похорон Світлана теж не приїхала.

— З документами проблеми. І квитки зараз такі дорогі… Ти ж розумієш?

— Розумію, — сказала я тоді.

Хоча насправді мені дуже хотілося відповісти: «Ні. Мені страшно й важко. Приїдь».

Після мами нас остаточно звело до привітань зі святами. Тому, коли сестра раптом почала телефонувати через день, питати про здоров’я й кликати в гості, я повірила: скучила.

Богдан не повірив.

— А чого це вона саме зараз так захотіла тебе бачити?

— Може, самотньо людині.

— Може, — погодився він. — Тільки ти раніше після її дзвінків завжди сумна ходила.

— Бо ми майже не спілкувалися. Тепер вона хоче це змінити. А я що маю — відмовитися?

Він подивився на мене й більше не сперечався.

Перед дорогою поклав мені в сумку гроші.

— Щоб вистачило і на музеї, і на каву, і на якусь дурничку, яку дуже захочеться купити.

— У мене є.

— Хай будуть. І телефонуй.

— Буду. Тільки без твого «я ж казав», добре?

— Домовилися.

В аеропорту Світлана обійняла мене так міцно, що я ледь не розплакалася.

— Ну нарешті! Дай подивлюся на тебе. Схудла?

— Та де там!

— Гарна. Ходімо, Ауреліо вже чекає.

Її чоловік — точніше, майбутній чоловік, бо вони лише збиралися одружитися, — усміхався й допомагав із валізою. Дорогою щось жваво розповідав італійською, сестра перекладала, а я дивилася у вікно й раділа, що все-таки приїхала.

Квартира була простора, світла, у старому будинку в центрі.

— Ось тут спатимеш, — Світлана показала мені кімнату. — Розкладайся, не соромся. Почувайся як удома.

Того вечора я написала Богданові: «Ти дарма переживав. Усе добре».

Він відповів: «То й чудово. Відпочивай».

Перші два дні ми майже не сиділи вдома. Я зупинялася на кожному кроці, фотографувала будинки, фонтани, вуличні столики.

— Світлано, почекай! Ну подивися, як красиво!

— Ти так до вечора до наступної вулиці не дійдеш, — сміялася вона.

Мені було легко поруч із нею. Незвично легко.

А потім у кав’ярні принесли рахунок.

Світлана нахилилася над папірцем, щось порахувала й поклала гроші на блюдце.

— Це моє. Твоя кава й тістечко — ось тут.

— Ага, зараз.

Я дістала гаманець. Нічого страшного не сталося. Я й не збиралася відпочивати за її кошт.

Наступного дня в піцерії вона знову відрахувала свою частину.

Біля каси музею купила один квиток, відійшла й гукнула:

— Олено, підходь. Тепер ти.

Увечері Богдан запитав:

— Як там сестра? Балують тебе?

— Гуляємо багато.

— А годують?

— Богдане, я доросла. Сама собі їжу куплю.

— Та я не про те…

— Знаю.

Я й сама була не про гроші. Просто іноді хотілося почути: «Сьогодні я пригощаю». Або: «Спробуй, ти такого ще не їла».

Хоч раз.

Натомість я пояснювала собі: інша країна, інші звички. Не варто псувати відпустку через каву.

До сніданків сестра робила тости, варила каву. Я кілька разів принесла із супермаркету повні пакети.

— Купила сиру, фруктів. А це Ауреліо, він учора казав, що любить.

— Ой, навіщо ти витрачалася, — відповіла Світлана й почала розкладати покупки.

— Щоб не виїсти вас за два тижні.

— Ну, ціни тут, звичайно, не ваші…

Я усміхнулася, хоча після цих слів захотілося перевірити, чи достатньо всього купила.

Коли сестра повернулася на роботу, я гуляла сама. Увечері ми зустрічалися на кухні.

— Ноги гудуть? — питала вона.

— Страшенно. Але я сьогодні таке місце знайшла…

— А в мене спина відвалюється, — перебивала Світлана, сідаючи навпроти. — Двадцять років працюю. Спочатку чужі квартири мила, потім старих доглядала. Думаєш, легко тут усе далося?

— Я знаю, що нелегко.

— І досі половину заробленого за оренду віддаємо. Набридло. Своє треба мати.

— То, може, й купите.

— Якби ж воно так просто було.

Я співчувала. Навіть раділа, що вона нарешті говорить зі мною не лише про погоду.

За два дні до від’їзду я почала складати валізу й раптом відчула незручність. Два тижні жила в сестри. Користувалася водою, світлом, снідала.

Написала знайомій, яка часто бувала за кордоном:

«Як думаєш, скільки запропонувати за кімнату? По-родинному».

Та відповіла: «Євро двадцять за ніч, мабуть».

Я порахувала й відклала триста євро.

Чесно кажучи, була певна, що сестра не візьме. Уже навіть чула її голос: «Олено, сховай. Ти ж у гостях».

Увечері, коли Ауреліо пішов дивитися футбол, я дістала гроші.

— Світлано, ось. Візьми.

— Що це?

— За те, що я тут жила. На ваші витрати. І дякую, що прийняли.

Вона взяла купюри.

Я ще стояла з простягнутою рукою, а сестра вже перераховувала їх. Одну, другу, третю. Розгладила край, склала разом і відчинила шухляду.

— Усе? — запитала я сама не знаючи навіщо.

Світлана підвела очі.

— А що ще?

— Нічого.

— Ти чого?

— Та… піду речі доскладаю.

У кімнаті я сіла на край ліжка й зателефонувала Богданові.

— Не спиш?

— Ще ні. Щось сталося?

Я подивилася на відчинену валізу.

— Ні. Просто додому вже хочу.

— То повертайся. Я чекаю.

І від цього простого «чекаю» мені раптом стало важко говорити.

— Скоро буду, — тільки й відповіла.

У день від’їзду я вивезла валізу в коридор і зайшла на кухню.

Світлана сиділа над чашкою кави в домашньому халаті.

— Ну що, я вже зібралася. Дякую тобі за…

— Олено, сядь. Треба поговорити.

— Щось трапилося?

— Ні. Тобто є одна справа.

Я глянула на годинник.

— Тільки недовго, добре? Мені скоро виходити.

— Устигнеш. Пам’ятаєш, я казала, що ми хочемо своє житло?

— Пам’ятаю.

— Знайшли квартиру. Хорошу. І ціна нормальна, бо власник поспішає. Але нам трохи бракує.

Вона замовкла й подивилася на мене так, ніби тепер була моя черга говорити.

— Банк не дає кредит? — запитала я.

— Дає. Але навіщо нам ті відсотки? Ми ж не хочемо до старості на банк працювати.

Я мовчала.

Світлана посунула чашку вбік.

— Позич нам двадцять тисяч євро.

— Скільки?

— Двадцять тисяч. За рік повернемо.

Я навіть не одразу знайшла, що відповісти.

— Світлано… Це величезна сума.

— Для когось, може, й величезна. Але ви ж із Богданом добре живете. Будинок є, робота є.

— Будинок ми п’ятнадцять років облаштовуємо. І гроші нам ніхто не подарував.

— А я кажу, що подарував? Я ж позичити прошу.

— На двадцять тисяч?

— Олено, я цифру вже двічі назвала.

Мені стало холодно, хоча з відчиненого вікна тягнуло спекою.

— Я не можу зараз відповісти. Це наші спільні гроші. Треба поговорити з Богданом.

— Ну то поговори.

— Я нічого не обіцяю.

Сестра підібгала губи.

— Зрозуміло. Тільки не тягни. Нам треба швидко дати завдаток.

— Ти мене почула? Я не обіцяю.

— Почула, Олено. Почула.

Вона підвелася й понесла чашку до мийки.

Я ще трохи посиділа. Потім запитала:

— То як мені краще до аеропорту доїхати?

— Автобусом, а потім електричкою.

— Я думала, може, ви підвезете…

— Ауреліо спить. А в мене справ повно. Зараз напишу, де пересідати.

Біля дверей я незграбно підтягувала ручку валізи, а сестра простягала мені клаптик паперу.

— Назву станції покажеш, якщо не розберешся.

— Добре. Ну… бувай.

— Щасливо. Як із Богданом поговориш — набери.

Я чекала бодай обіймів.

Натомість клацнув замок.

Дорогою до аеропорту валіза раз у раз застрягала між каменями. Я смикала її, витирала мокре обличчя й злилася на себе.

За що саме — не могла пояснити. За ті триста євро? За те, що не відмовила одразу? За повідомлення Богданові: «Ти дарма переживав»?

У літаку я відкрила наші зі Світланою фотографії.

Ось ми біля фонтана. Вона сміється, тримає мене під руку.

А я вже не могла дивитися на той знімок, не згадуючи: «Позич нам двадцять тисяч».

Невже заради цього?

Невже всі ті дзвінки, «Оленочко», «ми ж рідні» — усе було підготовкою до розмови за кухонним столом?

Я не знала. Але від самої думки пекло під повіками.

На вокзалі Богдан стояв із квітами.

— Ну привіт, мандрівнице!

Я притулилася до нього й не відпускала.

— Ого, — тихо сказав він. — Так скучила?

— Так.

Він відсунувся, зазирнув мені в обличчя.

— Олено?

— Удома розкажу. Будь ласка.

Увечері я виклала все. Плуталася, поверталася до дрібниць, сама сердилася, що розповідаю про якесь тістечко, коли йдеться про таку суму.

Богдан не перебивав.

Лише коли я згадала триста євро, перепитав:

— Ти сама запропонувала?

— Сама.

— А вона взяла?

— Взяла. Знаю, ти зараз скажеш, що сама винна…

— Не скажу.

— Але ти ж попереджав.

— Олено, мені не треба бути правим за твій рахунок. Розповідай далі.

На словах про двадцять тисяч він повільно поставив чашку на стіл.

— І що ти відповіла?

— Що пораджуся з тобою.

— Ми не позичатимемо.

Я кивнула.

— Я теж так думаю.

— Це наш запас. На здоров’я, на будинок. Ми його роками збирали.

— Розумію.

— І з чого вони за рік повернуть двадцять тисяч, якщо зараз не можуть зібрати на завдаток?

— Не знаю.

Він трохи помовчав.

— Ти боїшся їй відмовити?

— Боюся, що після цього вона взагалі перестане зі мною говорити.

Богдан потягнувся через стіл і накрив мою руку своєю.

— А зараз вона з тобою говорить? Чи тільки про гроші?

Я опустила голову.

Першого дня після повернення сестра зателефонувала ввечері.

— Ну що, встигла поговорити?

— Богдан пізно прийшов.

— То поговори завтра зранку.

Другого дня я сказала, що гроші на депозиті.

— То зніміть.

— Там відсотки втратяться.

— А нам, по-твоєму, банку краще відсотки платити?

Я заплющила очі.

Усі ці пояснення були безглузді. Я просто відкладала мить, коли почую те, чого боялася.

На третій день, після її «за три дні не можна поговорити з чоловіком?», я нарешті сказала:

— Можна. Ми поговорили.

— Ну?

— Ми не позичимо гроші, Світлано.

У слухавці стало тихо.

— Це Богдан так вирішив?

— Ми обоє.

— Не прикривай його.

— Я нікого не прикриваю. Нам самим потрібні заощадження. Дах ремонтувати, лікування…

— А, он як.

— Світлано…

— Ні, я все зрозуміла. Сидите на грошах, а рідній сестрі допомогти шкода.

Я сперлася долонею на підвіконня.

— Купівля квартири — це не біда, від якої більше нікому тебе рятувати. Ви можете взяти кредит. А ми не можемо віддати весь наш запас.

— Я не віддати просила! Позичити!

— Для нас це все одно великий ризик.

— Тобто ти мені не довіряєш?

Я не відповіла відразу.

— Ясно, — сказала вона. — А я тебе прийняла, два тижні з тобою носилася…

— Я заплатила тобі за проживання.

— Ти ще й тими трьомастами євро мені дорікатимеш?

— Ні. Я просто кажу, що не залишила вам свої витрати.

— Залиш собі свої гроші, Олено. Живіть, багатійте. Я думала, хоч на сестру можу розраховувати. Помилилася.

— Я їхала до тебе не для того, щоб…

Короткі гудки перебили мене.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

Богдан зайшов із подвір’я.

— Сказала?

Я кивнула.

— І як?

— Тепер ми собаки на сіні.

Він важко видихнув, сів поруч.

— Не бери більше слухавку, якщо знову почне. Ти вже відповіла. Не мусиш щоразу виправдовуватися.

— Вона навіть не дослухала.

— Що ти хотіла сказати?

Я провела пальцем по темному екрану.

— Що мені справді було добре ті перші два дні. Що я зраділа, коли вона покликала. По-справжньому, Богдане.

Він обійняв мене за плечі.

— Я знаю.

— Нічого ти не знаєш, — прошепотіла я й одразу ж притулилася до нього. — Вибач. Я просто… думала, тепер у мене буде сестра. Щоб подзвонити не на свято. Просто так.

Він не став нічого пояснювати. Сидів поруч, поки я плакала.

Грошей я не переказуватиму. У цьому більше не сумніваюся.

Та перед очима досі стоїть сестрина кухня. Три купюри в її руках. Відкрита шухляда. І моє безглузде очікування, що вона зараз усміхнеться й скаже: «Сховай, дурненька. Ти ж моя сестра».

Часом я знову відкриваю наші фотографії. Вдивляюся в її обличчя, ніби там можна знайти відповідь.

Невже вона зовсім не хотіла мене бачити? Невже не було хоча б хвилини, коли вона раділа мені, а не можливості попросити гроші?

Богдан каже, що треба поставити крапку.

А я дивлюся на телефон і не знаю, що робитиму, якщо на екрані знову з’явиться її ім’я.

Бо відмовити в грошах я вже змогла.

А перестати чекати від неї простого «Як ти, Оленко?» — поки що ні.

Залишити коментар