У суботу вранці Галина сиділа на кухні з каталогом садового центру й ніяк не могла вибрати між білими та рожевими гортензіями.
— Мабуть, візьму обидві, — сказала вона сама до себе. — Білі посаджу біля веранди, а рожеві — вздовж доріжки.
Дача дісталася їй від батьків. Двоповерховий будиночок із різьбленими віконницями, веранда під диким виноградом, мамині яблуні — усе там було рідним. Галина власноруч перефарбувала віконниці, посадила квіти й повісила гамак під старою яблунею.
Коли три роки тому вона виходила заміж за Єгора, одразу сказала:
— Дача для мене — особливе місце. Я хочу сама вирішувати, що там буде.
— Та зрозумів я, — засміявся він. — Не претендую на твоє королівство.
Того літа Галина планувала провести на дачі всю відпустку. У блокноті вже були записані саджанці, які треба купити, речі для веранди й плетені крісла, які вона давно вподобала.
— Єгоре, ти пам’ятаєш, що наступних вихідних веземо речі на дачу? — гукнула вона в кімнату.
— Пам’ятаю! — озвався чоловік. — Я вже й вудки перебрав. Річка, шашлики, ніяких будильників…
Він зайшов на кухню й обійняв Галину за плечі.
— А я тобі показуватиму кожну нову квітку, — усміхнулася вона.
— Кожну?
— Кожнісіньку.
Вони саме сміялися, коли задзвонили у двері.
— Ти когось чекаєш? — запитав Єгор.
— Ні. А ти?
За хвилину з коридору долинув знайомий голос:
— Ну, вітаю, молоді!
Ольга Павлівна скинула туфлі й одразу рушила на кухню. Оглянула стільницю, фіранки, сіла на найзручніший стілець.
— Галино, постав чайник, будь ласка. Я через усе місто до вас їхала. Справа в мене серйозна.
Галина мовчки дістала чашки. Єгор сів поруч із матір’ю.
— Дзвонила мені Людмила з Полтави, — почала Ольга Павлівна, відсьорбнувши чаю. — Пам’ятаєте мою племінницю? У неї троє хлопців, усі раз у раз хворіють. Їм би на літо за місто, на свіже повітря. А грошей на оренду немає.
— Шкода дітей, — сказала Галина. — А що лікар каже?
— Та що там лікар! Повітря їм потрібне, ягоди, зелень. От я й сказала: «Людмилочко, збирайтеся, я все вирішу».
Галина повільно поставила чашку.
— Що саме ви вирішите?
— З дачею, звісно. Я пообіцяла, що вони поживуть у вас усе літо. Приїдуть першого червня.
На кухні стало тихо.
— Почекайте, — Галина подивилася на свекруху. — Ви пообіцяли їм мою дачу?
— Ну так. А що такого? У вас квартира є, кондиціонер. Посидите одне літо в місті.
— Ви навіть не запитали мене.
— Галино, це ж родина! Невже тобі шкода для дітей свіжого повітря?
— Мені не шкода повітря. Але ви не можете віддавати людям мій будинок.
— Який егоїзм! Людмила — Єгорова рідня. Своїм допомагати треба!
Галина повернулася до чоловіка. Той дивився в скатертину й тер пальцем край столу.
— Єгоре, скажи щось.
— Мамо, ми ж самі збиралися там жити, — нерішуче промовив він. — Галина вже все спланувала… Може, нехай Людмила приїде не на все літо, а на місяць?
— На місяць? — Ольга Павлівна підвищила голос. — Я вже слово дала! Мені тепер дзвонити й казати, що ви пошкодували для дітей будиночок? Що про мене рідня подумає?
— Мамо, але ж…
— Нічого з вами за три місяці в місті не станеться!
Галина підвелася.
— Ольго Павлівно, ні. На дачу вони не заїдуть.
— Єгоре, ти чуєш? — свекруха теж схопилася. — Вона рідним людям відмовляє, а ти сидиш! Скажи їй!
Єгор підняв на дружину очі.
— Галино, може, поступимося? Мамі тепер незручно відмовляти. Людмила з дітьми намучилася…
— А мені, значить, має бути зручно? — тихо запитала Галина.
— Ну, давай це літо проведемо в місті. А наступного року все буде, як ти захочеш. Я тобі квітів куплю, хоч цілий сад.
— Ти зараз серйозно?
— Я просто не хочу, щоб усі пересварилися.
— Тому вирішив віддати мій дім?
Ольга Павлівна задоволено кивнула:
— От бачиш, чоловік у тебе розумний.
Вона дістала з сумки ключі й потрясла ними.
— До речі, ключі в мене вже є. Єгор минулого року зробив дублікат про всяк випадок. Я Людмилу зустріну й сама їй віддам.
— Ти дав мамі ключі? — Галина повернулася до чоловіка.
— Ну… раптом щось станеться, — пробурмотів він.
— Схоже, вже сталося.
Ольга Павлівна сховала ключі в сумку.
— У сім’ї головне — взаємодопомога. Подумай над цим, Галино.
Вона вийшла, грюкнувши дверима.
Єгор підійшов до дружини й торкнувся її плеча.
— Ну не ображайся. Так буде простіше для всіх. Мама нас з’їсть, якщо відмовимо.
— Для всіх? А мене ти запитав?
— Та не будемо сваритися через дрібниці. Це ж просто дача.
Галина відсторонилася.
— Добре, Єгоре. Якщо ви з мамою вирішили, що дача нам цього літа не потрібна, я розпоряджуся нею по-іншому.
Чоловік полегшено видихнув. Він вирішив, що дружина змирилася.
Наступні два тижні Галина майже не розмовляла з ним, хіба що просила купити молока чи винести сміття. Вечорами вона зачинялася в спальні з ноутбуком.
Одного дня їй зателефонувала Людмила.
— Галиночко, привіт! Тітка Оля сказала, у вас там шафи речами забиті. Ти звільниш комод і вішалки? Нам дитяче складати нікуди.
— Он як, — відповіла Галина.
— І ще квіти перед ґанком пересади, будь ласка. Я там пісочницю поставлю, щоб хлопці були на видноті. У нас ще доберман їде, він по квітах любить бігати. Шкода ж їх.
Галина на мить заплющила очі.
— Добре, Людмило. Не хвилюйся, я все підготую.
Вона поїхала на дачу й забрала звідти мамині порцелянові статуетки, улюблений плед, весільний посуд та інші дорогі їй речі. Потім сфотографувала будинок і розмістила оголошення на сайті оренди.
«Будинок для святкувань і вечірок. Велика ділянка, мангал, караоке. Домашні улюбленці вітаються».
Ціну поставила нижчу за середню, і заявки швидко посипалися. Галина забронювала всі червневі суботи, взяла передоплату. А на перші вихідні червня домовилася з компанією студентів: п’ятнадцятеро молодих людей хотіли відсвяткувати закінчення сесії.
Першого червня Єгор зранку поїхав на вокзал допомагати матері зустрічати родичів. Галина тим часом вирушила на дачу.
Студенти приїхали о десятій. Їхній представник, русявий хлопець на ім’я Артем, привітався, показав документи й уважно прочитав договір.
— Нас п’ятнадцятеро, як і домовлялися, — сказав він. — Ми привезли басейн, колонку й продукти. Сподіваюся, нічого не забули.
— Будинок має залишитися цілим, — сказала Галина, передаючи йому ключі.
— Звісно. Ми й приберемо за собою.
— Добре відпочивайте. Сусіди далеко, тож музика нікому не заважатиме.
— Дякуємо! — Артем обернувся до компанії. — Чули? Тільки без дурниць!
Галина ще раз глянула на сад, сіла в машину й поїхала до міста. У кав’ярні замовила капучино і круасан, поклала телефон на столик.
Близько полудня до дачі під’їхали мінівен Єгора та таксі. Ольга Павлівна вийшла першою, поправила святковий капелюшок і широко махнула рукою.
— Ось і приїхали! Проходьте, Людмило. Тут така тиша…
З-за паркану загуркотіла музика.
— Це що? — Ольга Павлівна насупилася. — Сусіди зовсім знахабніли?
— Тітко Олю, здається, це у дворі, — сказала Людмила.
Свекруха штовхнула хвіртку й застигла.
На газоні стояв надувний басейн, на веранді танцювали дівчата, біля мангала юрмилися хлопці. По подвір’ю лежали пластикові склянки та обгортки.
— Ану вимкніть це негайно! — закричала Ольга Павлівна. — Ви хто такі? Забирайтеся звідси!
Музику вимкнули. Артем підійшов до неї.
— Перепрошую, а ви хто?
— Я власниця цього будинку!
— Ні, власниця — Галина. Ми у неї орендували дачу на три доби. Ось договір.
— Який ще договір? Тут люди з дітьми приїхали!
— Мені дуже шкода, але ми заплатили й уже заселилися. Будь ласка, вийдіть.
— Єгоре! — Ольга Павлівна обернулася до сина. — Ти бачиш, що твоя дружина зробила? Здала дачу невідомо кому!
Людмила стояла біля хвіртки з сумкою в руках. Поруч тулилися діти, Роман тримав за повідець збудженого собаку.
— Тітко Олю, ви ж сказали, що будинок вільний! — вигукнула Людмила. — Куди нам тепер із дітьми?
— Зараз розберемося!
Ольга Павлівна набрала Галину. Та відповіла не одразу.
— Галино! — залунало в слухавці. — Ти що наробила? Тут музика, п’янка, басейн! Виганяй їх негайно!
— Доброго дня, Ольго Павлівно. А що сталося?
— Що сталося?! Людмила з дітьми стоїть на дорозі!
— Ви ж сказали, що дача нам із Єгором цього літа не потрібна. От я й вирішила її здати.
— Ти знала, що вони приїдуть!
— Знала. І сказала вам, що не дозволяю їм там жити.
— Їм свіже повітря потрібне!
— Можете винайняти інший будиночок. Або мій, коли він буде вільний. Для родичів навіть знижку зроблю.
— Єгоре, поговори з нею!
Чоловік узяв телефон.
— Галино, навіщо ти так? Мама пообіцяла, тут діти… Незручно перед людьми.
— А переді мною тобі не було незручно? — запитала вона. — Коли твоя мама вирішила віддати мій дім, а ти запропонував мені цілий сад квітів наступного року?
— Я не думав, що ти так…
— Ти взагалі не подумав про мене, Єгоре. Хотів допомогти Людмилі — винайняв би їй будинок за свої гроші. А мою дачу віддавати не мав права.
— Ми можемо це спокійно обговорити?
— Я намагалася. Але тоді ти сказав, що це дрібниці. Зараз у будинку живуть люди, які за нього заплатили. Не заважайте їм.
Галина завершила розмову й відклала телефон. Руки в неї тремтіли, тож вона обхопила ними чашку.
Біля дачі Людмила дивилася то на Єгора, то на Ольгу Павлівну.
— Ви пообіцяли нам чужий будинок, не домовившись із господинею? — запитала вона.
— Та Галина просто впирається! Я думала, вона передумає…
— А мене навіщо сюди везли? З дітьми, з собакою, з цими валізами?
— Людо, ми щось придумаємо, — почав Єгор.
— Уже придумали! Романе, забирай сумки. Їдемо в готель.
Роман мовчки повів дітей до машини. Людмила різко зачинила за собою дверцята таксі. Єгор сів за кермо мінівена й поїхав слідом, залишивши матір біля воріт.
Того вечора він повернувся додому пізно. Галина сиділа на кухні.
— Людмила влаштувалася? — запитала вона.
— Так. Знайшли готель. Завтра шукатимуть житло.
Єгор помовчав, потім сів навпроти.
— Галино, пробач. Я бачив, що мама вирішує за тебе, і все одно став на її бік.
— Ти ще й ключі їй дав.
— Я заберу їх. І скажу, що так більше не буде.
— Мені було боляче, Єгоре. Не тільки через дачу. Я чекала, що ти мене підтримаєш, а ти назвав це дрібницями.
— Знаю. Я весь день про це думаю. Мені соромно.
Галина довго мовчала.
— Я не хочу змагатися з твоєю мамою за право голосу у власному домі.
— Не будеш, — тихо сказав Єгор. — Я поговорю з нею.
Студенти з’їхали за три доби. Артем стримав слово: компанія прибрала подвір’я й будинок, склала сміття в пакети.
— Ми перевірили, наче нічого не зламали, — сказав він Галині. — Ви теж подивіться.
— Подивлюся. Дякую вам.
Решту бронювань Галина скасувала й повернула людям передоплату. Здавати дачу більше не хотіла. На гроші, отримані за ті вихідні, вона купила плетені меблі для веранди, а потім висадила гортензії.
Минув місяць. Одного теплого вечора Галина сиділа в новому кріслі, загорнувшись у плед. Єгор стояв біля мангала.
— Галино, поглянь, не пригорить? — гукнув він.
— Якщо ще раз відійдеш до телефону, то пригорить.
— Я вже тут, — засміявся він і перевернув м’ясо.
Телефон знову задзвонив. Єгор подивився на екран і відповів:
— Привіт, мамо.
Галина мимоволі насторожилася.
— Так, ми на дачі… Ні, сьогодні не вийде. Ми ж домовилися: спочатку питаєш, чи нам зручно.
Він вислухав матір і глянув на дружину.
— Мама питає, чи можна їй приїхати наступних вихідних.
Галина подумала.
— У неділю можна. До обіду.
— Чула, мамо? У неділю до обіду. Добре, до зустрічі.
Він поклав слухавку й повернувся до мангала.
— Галино?
— Що?
— А це білі чи рожеві? — Він показав на гортензії біля доріжки.
Вона усміхнулася:
— Єгоре, я ж тобі вже тричі розповідала.
— Тоді розкажи вчетверте. Я слухаю.
Галина поставила чашку на столик і пішла до нього. На веранді було тихо, у саду пахло травою, а попереду ще залишалося майже все літо.