— Значить так, Поліно! Новий рік зустрічаємо на дачі. Всією родиною. Я вже всіх запросив.
Поліна перестала помішувати картоплю.
— Кого — всіх?
Вадим стягнув куртку й кинув її на стілець.
— Маму, Олю з Едиком, двоюрідних. Людей двадцять набереться.
— Двадцять?
— Тільки не починай.
Вона поклала ложку на тарілку.
— Ти запросив двадцять людей у мій батьківський дім і навіть не запитав мене?
— Знову «мій»? Ми взагалі сім’я чи хто?
— Саме тому я й питаю. Там три кімнати. Де вони спатимуть?
— Купимо матраци.
— Хто готуватиме?
Вадим глянув на каструлю, потім на дружину, ніби відповідь була очевидною.
— А хто в нас господиня?
— А платитиме хто?
— Полю, ну не псуй настрій. У тебе ж премія була. Раз на рік можна й на родину витратитися.
Вона мовчала кілька секунд.
— Ти вже все вирішив. І за мої гроші, і за мій час.
— Наша мама була права: тобі аби ніхто не чіпав. Нормальні люди радіють гостям.
— Нормальні люди спершу питають, чи можна приїхати.
— Я сказав, не починай.
Вадим увімкнув телевізор. Розмову він вважав завершеною.
Поліна повернулася до плити. Картопля пристала до дна, і вона раптом відчула таку образу, що довелося міцно стиснути ложку.
Наступного дня в замку зашурхотів ключ.
Поліна вийшла в коридор і побачила свекруху.
— Здрастуй. А ти вдома? — Тамара Петрівна вже розстібала пальто.
— Звідки у вас ключ?
— Вадим дав. А що?
— Я про це не знала.
— То тепер матері до сина тільки за записом приходити?
Не дочекавшись відповіді, свекруха пройшла до вітальні й поклала сумку на стіл.
— Сідай. Поговорити треба.
Поліна залишилася стояти.
— Слухаю.
— Вадим розказав про твої вчорашні претензії. Чесно кажучи, неприємно. Оля весь рік чекала нормального відпочинку, Едик працював без вихідних…
— А я, на вашу думку, відпочивала?
— Не перебивай. З ними приїде Едиків начальник. Петро Миколайович. Із дружиною.
— Зачекайте. Який ще начальник?
— Звичайний. Від нього підвищення залежить. Треба прийняти людей як слід.
Поліна повільно відсунула стілець і сіла.
— Тобто це вже не родинне свято?
— Навіщо ти чіпляєшся до слів?
— Бо щойно з’ясувалося, що я маю три дні годувати не лише ваших родичів, а ще й чужих людей, щоб ваш зять отримав посаду.
— Не «ваш зять», а родина, Поліно.
— Тоді родина нехай скинеться на продукти. І вирішить, хто готує, хто прибирає.
Тамара Петрівна підтиснула губи.
— Олі не до готування. Вона мусить мати пристойний вигляд. Це важлива зустріч.
— А я можу три дні простояти біля плити?
— Ти ж звикла.
Ці два слова вдарили сильніше, ніж якби свекруха накричала.
Поліна опустила очі на її сумку.
— Ви хоча б розумієте, скільки це коштуватиме?
— Оля все порахувала.
На столі з’явився складений учетверо аркуш.
Яловичина. Свиняча шийка. Червона риба. Ікра. Фрукти. Кілька видів сиру.
Поліна розгорнула другий бік.
— Тут ще й меню по днях?
— Щоб тобі простіше було.
— А мені хтось залишив місце за столом? Чи я одразу на кухні їстиму?
— Не треба цього театру. Візьмеш зі спільних заощаджень. Доріжки розчистиш, будинок прогрієш, лазню підготуєш. І, дуже тебе прошу, без кислого обличчя перед гостями.
— Це будинок моїх батьків.
— Ти заміжня. Давно пора перестати ділити все на твоє й наше.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Поліна ще довго сиділа перед тим списком.
За десять років вона навчилася ковтати багато чого. Зауваження про штори. Поради, як розмовляти з чоловіком. Образливе «що з тебе візьмеш», сказане начебто жартома.
А після смерті батьків до цього додалося нескінченне: «У нас же тепер є дача».
Не «в Поліни залишився дім». У них з’явилася дача.
Вона взяла телефон і відкрила банківський застосунок. На рахунок для ремонту даху вони з Вадимом мали доступ обоє, хоча відкладала туди переважно вона.
Сорок сім гривень.
Поліна оновила сторінку.
Потім ще раз.
Там мало бути майже сто тисяч.
Увечері вона зустріла чоловіка біля дивана, не давши йому взяти пульт.
— Де гроші?
— Які?
Вона показала екран.
— На дах.
Вадим скривився.
— Олі віддав.
Поліна подивилася на нього, чекаючи продовження.
— Їй сукня потрібна була. Прикраси. Не могла ж вона перед дружиною начальника абияк з’явитися.
— Ти віддав їй усі гроші?
— Не всі. Там щось лишилося.
— Сорок сім гривень, Вадиме.
— Ну то що ти хочеш почути?
— Що ти зараз подзвониш сестрі й попросиш повернути.
Він засміявся.
— Вона вже все купила.
— А дах?
— Що — дах? Стояв стільки років, ще постоїть.
Поліна притиснула телефон до долоні.
— Я підставляла відра на мансарді цієї осені. Ти бачив. Ти сам обіцяв, що навесні перекриємо.
— І перекриємо. Потім.
— Ти хоч запитати мене міг?
— Я не маю на кожну витрату дозвіл випрошувати!
— На сто тисяч — маєш хоча б поговорити зі мною.
— Це сімейні гроші!
— Коли їх заробляю я — вони сімейні. А коли треба вирішити, куди їх витратити, мене вже немає?
Вадим різко підвівся.
— Досить! Через якісь гроші такий скандал.
— Це не «якісь гроші». Це мої вечори без відпочинку. Це відпустка, від якої я відмовилася. Це дах над батьковою кімнатою!
На останніх словах у неї зірвався голос. Вадим лише невдоволено махнув рукою.
— Знову твої батьки, твій дім… А моя сім’я для тебе ніхто?
Поліна дивилася на нього й раптом не могла згадати, коли він востаннє запитував, чого хоче вона.
— А я тобі хто?
— Не перекручуй.
— Я питаю: я тобі хто, Вадиме?
— Дружина. То й поводься як дружина. Завтра їдеш на дачу й готуєш усе за списком. На продукти візьмеш премію.
Вона похитала головою.
— Ти мене взагалі чуєш?
— Це ти мене послухай. Якщо тридцять першого до шостої вечора все не буде готове — можемо й розлучитися. І половину дачі я заберу. Я там, між іншим, паркан фарбував.
Поліна повільно поклала телефон на стіл.
— Через те, що ти фарбував паркан?
— Не випробовуй мене.
Вона більше нічого не сказала.
Зачинилася на кухні, вимкнула чайник, який уже давно кипів, і набрала Олену.
— Привіт. Ти ще кличеш мене на Новий рік?
— Полю? Звісно. Що сталося?
— Я приїду. Якщо можна.
— Яке ще «якщо»? Приїжджай. Сама?
Поліна заплющила очі.
— Сама.
На тому кінці на мить стихло.
— Добре. Квиток знайдемо. Зустріну. Решту розкажеш, коли захочеш.
Саме після цих слів Поліна вперше за вечір заплакала. Тихо, закривши рот долонею, щоб не почув чоловік.
Уранці тридцятого грудня Вадим затримався на порозі.
— Я ввечері подзвоню. Щоб ти вже була на місці.
Поліна застібала сумку.
— Буду.
— І не підведи мене. Хочу, щоб цей Новий рік усі запам’ятали.
Вона підняла на нього очі.
— Запам’ятають.
Він не помітив нічого незвичного.
Щойно двері зачинилися, Поліна склала у валізу речі, взяла паспорт, документи на успадкований будинок і кілька дорогих їй дрібниць. У банківському застосунку змінила паролі, переказала залишок власних коштів на окремий рахунок і викликала таксі.
Спершу — до батьківського дому.
Водій допоміг винести валізу.
— Надовго сюди?
— Ні. Закрити треба.
Усередині було тихо й тепло. На підвіконні лежала мамина вишита серветка. Поліна провела по ній пальцями, потім обережно склала й поклала до сумки.
— Не дам, мамо, — прошепотіла вона.
Сусід, який доглядав будинок за її відсутності, прийшов на прохання допомогти законсервувати його на зиму.
— А я думав, у вас тут свято буде, — сказав він, перевіряючи перекриту воду.
— Не буде.
Він подивився на Поліну й більше не розпитував.
Вони вимкнули опалення, злили воду із системи, перевірили вікна. Охоронну систему з резервним живленням Поліна залишила ввімкненою.
На ґанку вона востаннє озирнулася.
Тут батько влітку чистив яблука маленьким складаним ножем. Тут мама сварилася, коли вони заносили до кімнати мокре взуття.
Вона приїде сюди ще. Навесні. Полагодить дах.
Але сьогодні мала їхати далі.
Поліна зачинила двері на два замки, замкнула ворота й опустила ключі в сумку. Свій комплект Вадим загубив ще торік і так і не зробив нового.
— Якщо хтось приїде, ви не відчиняйте, — попросила вона сусіда.
— Будинок твій. Як скажеш.
У потязі вона відправила чоловікові коротке повідомлення: «Поїхала. Пізніше поговоримо», — і вимкнула телефон.
Цього разу їй не хотілося виправдовуватися всю дорогу.
Олена зустріла її наступного дня на вокзалі. Обійняла так міцно, що Поліна знову ледь не розплакалася.
— Замерзла?
— Трохи.
— Голодна?
Поліна кивнула.
— Тоді спершу їсти. Розбирати твоє життя будемо після супу.
У машині Поліна сиділа, притиснувши долоні до теплого стаканчика з кавою.
— Ти навіть не питаєш, надовго я.
— Бо ти зараз сама не знаєш.
— Не знаю.
— От і добре. Не мусиш вирішувати все до вечері.
У будинку пахло випічкою. Чоловік Олени, Максим, визирнув із кухні.
— Приїхала? Чудово. Нам якраз потрібна людина, яка скаже, чи не пересолив я.
Поліна машинально рушила до мийки.
— Давай я щось помию.
Олена взяла її за плечі й посадила на стілець.
— Ти в гостях.
— Я ж можу допомогти…
— Можеш. Але не зобов’язана.
Поліна опустила голову. Виявилося, до таких простих слів теж треба звикати.
О пів на сьому вечора вони вже накрили невеликий святковий стіл. Поліна ввімкнула телефон.
Повідомлення посипалися одне за одним. Десятки пропущених викликів. Від Вадима, свекрухи, незнайомих номерів.
Телефон одразу задзвонив знову.
— Можеш не брати, — тихо сказала Олена.
— Ні. Цього разу візьму.
Поліна ввімкнула гучний зв’язок.
— Ти де?! — Вадим майже захлинався від обурення. — Що це таке? Ми біля воріт! Тут усе зачинено!
— Я знаю.
— Що значить «знаю»? Де ключі?
На задньому плані грюкнули дверцята автомобіля.
— Вадиме, довго ми ще тут стоятимемо? — пролунав незнайомий чоловічий голос.
— Зараз, Петре Миколайовичу! Непорозуміння невелике!
Поліна заплющила очі, слухаючи, як легко чоловік змінив тон.
За мить він знову заговорив до неї:
— Негайно приїжджай. Ти розумієш, скільки тут людей?
— Розумію. Я тобі про це говорила.
— Поліно, не час!
— А коли був час? Коли ти всіх запросив? Коли віддав гроші сестрі?
— Не починай про гроші при людях!
— А готувати за свої гроші при людях мені було б не соромно?
У слухавці затріщало.
— Дай мені! — почувся голос свекрухи. — Поліно! Ти що собі дозволяєш? Гості мерзнуть!
— Посадіть гостей у машини й їдьте.
— Куди — їдьте? Ми до тебе приїхали!
— Я вас не запрошувала, Тамаро Петрівно.
— Ти дружина мого сина!
— А не безкоштовна прислуга для його родичів.
На кілька секунд стало тихо.
Потім свекруха заговорила нижче, з погрозою:
— Відчиняй по-доброму. Інакше двері зламаємо.
Поліна випросталася.
— Не чіпайте будинок. Він під охороною. Якщо пошкодите двері чи ворота, я звернуся до поліції.
— Ти нас поліцією лякаєш?!
— Я вас попереджаю.
Вадим забрав телефон.
— Полю, годі. Жарт невдалий. Де ти?
— Далеко.
— Тобто?
— Я поїхала до подруги. Будинок закритий на зиму. Води немає, опалення вимкнене. Накритого столу теж немає.
— Ти навмисне мене зганьбила.
Поліна глянула на Олену. Та мовчки поклала долоню поруч із її рукою.
— Я не для того поїхала, щоб тебе зганьбити. Я більше не могла там залишатися.
— Повернешся — поговоримо!
— Через адвоката, Вадиме.
— Ти серйозно?
— Так.
Звідкись збоку долинув різкий голос Олі:
— Я ж казала, треба було самим усе перевірити! Ти обіцяв, що домовився!
— Я домовився! — гаркнув Вадим.
Поліна тихо сказала:
— Ні. Ти наказав.
І завершила виклик.
Руки все-таки затремтіли. Вона поклала телефон екраном донизу, але не змогла відразу прибрати пальці.
— Може, я мала попередити раніше… — прошепотіла вона.
— Що саме? Що після твоєї відмови не буде твоєї згоди? — Олена присунула їй чашку. — Вони дорослі. У машинах. З грошима на бензин. Дадуть собі раду.
— Він зараз так кричав…
— Тут він на тебе не накричить.
Поліна обхопила теплу чашку обома руками.
За вікном світилася гірлянда. Максим тихо ввімкнув музику.
Того вечора ніхто не вимагав, щоб вона швидше несла гаряче. Ніхто не кликав із кухні, поки інші сиділи за столом. Коли вона засміялася з Максимового жарту, Олена раптом усміхнулася їй особливо тепло.
— От. Нарешті впізнаю.
Перші січневі дні телефон ще жив чужою люттю.
«Через тебе Едик перед начальством принизився».
«Мама з тиском лежить».
«Ти зруйнувала свято всій родині».
Потім тон змінився.
«Полю, ну погарячкував».
«Треба поговорити нормально».
А ще через годину:
«Не уявляй, що тобі все це так минеться».
Поліна показала повідомлення подрузі.
— Раніше я вже збирала б валізу назад.
— А зараз?
— Зараз мені страшно. Але назад не хочу.
— Страх мине. Не поспішай робити те, чого не хочеш.
Від спільної знайомої Поліна почула, що новорічна компанія роз’їхалася після сварки біля воріт. Едиків начальник відмовився шукати з ними інше місце. Очікуваного підвищення Едуард не отримав, а згодом його перевели до іншого відділу.
Оля звинувачувала матір і брата. Вадим — Поліну.
— Вона й за сукню тепер із мене вимагає, — скаржився він матері. — Наче я її купував!
— То вимагай із Поліни! Нехай відшкодовує!
— Що відшкодовує? Оля ж гроші отримала!
— Не кричи на мене. Краще думай, як дачу забрати.
Але юрист, до якого звернувся Вадим, швидко зіпсував і цю надію.
— Будинок успадкований дружиною?
— Так. Але я там працював. Паркан фарбував.
— Фарбування паркану не робить вас власником половини будинку.
Увечері Вадим знову телефонував матері.
— Нічого я там не заберу.
— Погано пояснив, значить!
— Мамо, досить. Я вже все пояснив.
Уперше його звичне роздратування дісталося не Поліні.
Вона тим часом знайшла адвокатку, змінила доступи до рахунків і подала документи на розлучення.
— Особисто зустрічатися обов’язково? — запитала на консультації.
— Не обов’язково. Спілкування щодо справи можна вести через мене.
Поліна видихнула так, ніби весь цей час тримала повітря в грудях.
— Тоді так і зробімо.
Майже сто тисяч повернути виявилося непросто. Обставини переказу, спільний доступ до рахунку, вже витрачені гроші — усе це потребувало окремого розгляду. Поліна вислухала пояснення й попросила адвокатку займатися справою, не залучаючи її до прямих суперечок із Вадимом.
Вона більше не хотіла торгуватися з ним за власний спокій.
Через тиждень адвокатка повідомила, що чоловік погоджується на розлучення й більше не наполягає на претензіях до успадкованого будинку.
Олена саме наливала чай, коли Поліна поклала телефон.
— Ну що?
— Не сперечається.
— Полегшало?
Поліна подумала.
— Наче так. Але дивно. Десять років… А зараз просто повідомлення.
Олена сіла поруч.
— Не треба сьогодні радіти, якщо не радіється.
І Поліна знову заплакала. Уже не від безсилля. Їй було шкода років, у які вона могла жити інакше. Шкода себе — молодої, закоханої, переконаної, що треба лише трохи більше старатися.
Навесні розлучення було завершене.
До того часу Поліна знайшла роботу в місцевій компанії. На співбесіді керівниця переглянула її досвід і сказала:
— У вас добре виходить організовувати людей і процеси.
Поліна ледь не відповіла звичне: «Та нічого особливого».
Але стрималася.
— Так. У мене це справді добре виходить.
Вона винайняла невелику світлу квартиру неподалік моря. Першою покупкою став круглий кухонний стіл — не на двадцять гостей, а на чотирьох.
Максим допомагав його збирати.
— На випадок великих свят можна розсувний було взяти.
Поліна примружилася.
Він підняв обидві руки.
— Жартую. Дуже невдалий жарт.
Вони розсміялися.
Про батьківський будинок вона теж не забула: домовилася з майстрами про ремонт даху. Сусід надіслав фотографію першого весняного цвіту біля ґанку.
«Приїжджай. Тут усе чекає».
Поліна довго дивилася на знімок, а потім написала: «Приїду обов’язково».
Одного вечора в месенджері з’явився запит від незнайомого облікового запису.
Писала Тамара Петрівна.
«Поліно, усі роблять помилки. Вадим дуже переживає. Не можна через одну сварку перекреслювати стільки років. Треба було поговорити по-людськи. Ми ж не чужі».
Поліна перечитала повідомлення.
Потім повернулася до першого рядка.
Ні слова про гроші на дах. Ні слова про те, як вона мала усміхатися й подавати страви. Жодного простого: «Пробач».
Вона не стала нічого пояснювати. Видалила повідомлення й заблокувала новий обліковий запис.
У двері подзвонили.
— Полю, ти готова? — Олена стояла на порозі з легкою курткою через руку. — Підемо на каву? Там столик біля води звільнився.
— Хвилинку.
Поліна взяла ключі. На кухні залишилася недомита чашка, на стільці — розгорнута книжка.
Раніше вона не вийшла б, не прибравши все до останньої крихти. Мало що скаже чоловік. Раптом зайде свекруха.
Тепер вона просто вимкнула світло.
— Усе добре? — запитала Олена.
Поліна зачинила двері й усміхнулася.
— Так. Ходімо, поки нашу каву хтось інший не випив.
Уперше за багато років їй не треба було ні в кого питати дозволу.