— Ганнусю, вибач… Я не можу.
Вона ще всміхалася. Думала, Степан розгубився перед першим тостом, забув слова.
— Що не можеш? Сідай, тобі зараз води принесуть.
— Не треба води. Я про нас.
Ганна повільно опустила руку, якою поправляла йому комір.
— Що — про нас?
Він дивився кудись повз неї.
— Я помилився. Ще тоді, коли обручки купував. Я іншу кохаю.
За столом перестали дзвеніти виделки.
— Степане… — Ганна торкнулася його рукава. — Вийдімо. Поговоримо надворі.
— Нема про що говорити. Я все вирішив.
— А вранці ти ще не вирішив? Коли по мене приїхав? Коли поруч стояв?
Він смикнув плечем, стягнув обручку й кинув на білу серветку.
— Прости. Прощавай.
— Степане!
То вже гукнула його мати. Він навіть не обернувся.
Двері ресторану гупнули так, що Ганна здригнулася. І відразу стало чути, як десь на кухні тече вода.
Вона дивилася на обручку. Маленьке золоте колечко лежало між тарілкою з хлібом і вазою з квітами. Їй чомусь захотілося прибрати його, щоб ніхто не бачив. Але руки не слухалися.
— Доню…
Мати підійшла першою.
— Мамо, це він зараз що?.. — Ганна нарешті повернула голову. — Він пішов?
Марія розтулила губи, та не змогла нічого відповісти.
За столами зашепотілися. Хтось відсунув стілець, хтось сердито сказав:
— От негідник. Треба ж було до такого дня дотягнути!
— Люди, простіть… — мати Степана схопилася за спинку стільця. — Я ж не знала, що він таке втне! Була там одна, з бухгалтерії… Я думала, перебіситься.
Марія різко обернулася:
— То ви знали, що хтось є?
— Та він казав — по роботі! А потім… Я йому говорила: «Весілля ж скоро, схаменися!»
Ганна заплющила очі.
— Не треба, мамо. Будь ласка. Не зараз.
Батько мовчки зняв піджак і накинув їй на плечі.
— Ходімо, доцю.
— А люди? — вона обвела поглядом заставлені столи. — Тату, ми ж… Стільки всього…
Рік вони з матір’ю возили на базар сир, молоко, городину. Відкладали на сукню, на ресторан, позичали гроші, рахували гостей.
Василь обережно взяв доньку під лікоть.
— З усім розберемося. Ти зараз головне.
Біля виходу Ганна зачепила подолом ніжку стільця й завмерла. Молодша сестра Софійка присіла, звільнила тканину.
— Все, Ганнусю. Можна йти.
Додому вони пішли пішки. Машина, прикрашена стрічками, ще стояла біля ресторану, але Ганна сказала:
— Тільки не в неї. Я вас прошу.
Ніхто не заперечив.
Уже на подвір’ї вона сіла біля ґанку й потягла з волосся шпильки. Одна впала в траву, друга боляче дряпнула шкіру.
— Дай я, — тихо сказала мати.
— Не треба.
— Ганнусю…
— Не треба мене чіпати!
Марія відсахнулася. Ганна відразу схопила її за руку.
— Пробач. Мамочко, пробач… Я не на тебе.
І тоді нарешті заплакала — задихаючись, хапаючись за материну долоню.
— Як я завтра з хати вийду? Вони ж усі бачили. Всі!
Батько присів поруч.
— То й що, що бачили?
— Тату…
— Ні, ти послухай. Ти когось обдурила? Покинула? То чого тобі очі ховати?
— Бо жалітимуть.
Василь помовчав, погладив її по плечу.
— Може, й жалітимуть. Не заборониш. А ми з тобою завтра встанемо й будемо жити. Як зможемо. Разом.
Перший час Ганна саме так і жила — як могла.
Сукню сховала в коробку на шафу. Телефон увечері клала екраном донизу, хоча Степан не дзвонив. На ферму приходила раніше за всіх, додому поверталася й відразу шукала роботу.
— Ти вже третій раз ту грядку сапаєш, — якось сказала Софійка.
— Бур’ян лізе.
— Та немає там бур’яну. Ходімо чаю вип’ємо.
— Не хочу.
Сестра постояла, тоді сіла просто на край грядки.
— Ну, то я тут посиджу.
— Забруднишся.
— Виперу.
Ганна сперлася на сапу. Вперше за багато днів ледь усміхнулася.
Про Степана вона почула в магазині.
— Кажуть, у Вінниці квартиру винайняли, — розповідала одна жінка другій. — З тією самою. По ресторанах ходять…
Побачивши Ганну, обидві замовкли.
— Та говоріть уже, — сказала вона, дістаючи гроші за хліб. — Чого зупинилися?
— Ми ж не зі зла, дитино.
— Знаю. Тільки мені більше не розказуйте. Ні доброго, ні поганого.
Додому вона дійшла швидко. Біля хвіртки зупинилася, перевела подих. Хотілося плакати, але вже не так, як раніше.
Увечері вперше сама дістала з шафи улюблену чашку й сіла з родиною пити чай.
Минуло два роки.
Того осіннього вечора автобус висадив Ганну на трасі.
— Далі не поїду, — сказав водій. — Минулого разу трактором витягували. Не ображайтеся.
До села лишалося три кілометри. Дощ затікав за комір, чоботи грузли в розмоклому узбіччі. Коли позаду загуркотів мотор, Ганна відійшла ближче до канави.
Поруч зупинився червоний трактор.
— Вам у село? — з кабіни визирнув молодий чоловік.
— У село.
— То сідайте. Тут навіть удвох пішки невесело, а самій і поготів.
Вона завагалася.
Чоловік усміхнувся:
— Я Петро, із сусіднього села. Можу паспорт показати. Тільки він у кишені, а руки в мастилі.
— Не треба паспорта.
— То допомогти піднятися?
У кабіні було тепло. Біля сидіння лежав буханець хліба в прозорому пакеті.
— Беріть, якщо голодні, — помітивши її погляд, сказав Петро.
— Ні, дякую. Просто пахне смачно.
— Я теж так подумав. Два купив, один дорогою вже майже з’їв. Ви тільки батькові моєму не кажіть, бо він удома вечерю чекає.
Ганна засміялася — несподівано навіть для себе.
— Я Ганна.
— Дуже приємно. Куди саме везти?
— На Садову. Біля старої криниці.
Він підкрутив обігрівач.
— Руки до тепла підставте. Зовсім замерзли.
Наступної неділі Петро з’явився біля їхньої хвіртки з кошиком яблук і банкою меду.
— Це вам, — сказав Марії. — А Ганна вдома?
Мати гукнула доньку й дуже вчасно згадала, що їй треба на кухню.
— Ти навіщо стільки привіз? — розгубилася Ганна.
— Яблук цього року багато. А мед батько передав.
— Тобто ти просто яблука розвозиш?
Петро почухав потилицю.
— Ні. До тебе приїхав. Яблука — щоб не з порожніми руками.
Вона опустила очі, ховаючи усмішку.
З ним було легко, доки Ганна не помічала, як починає чекати його машини біля воріт. Тоді ставало страшно.
Одного разу Петро приїхав, а вона не вийшла.
Марія зайшла до кімнати:
— Він питає, чи ти не захворіла.
— Скажи, що зайнята.
Мати присіла на край ліжка.
— Може, сама скажеш?
Ганна вийшла на ґанок.
— Петре, не треба більше до нас їздити.
Він повільно поставив на лавку пакет із тістечками.
— Я тебе чимось образив?
— Ні.
— Тоді що сталося?
Вона довго мовчала.
— Я не хочу звикати. Не хочу знову чекати, вірити, а потім… Не можу я вдруге через таке пройти.
Петро сів на нижню сходинку.
— Я не прошу тебе зараз нічого вирішувати.
— А потім попросиш.
— Мабуть. Бо ти мені подобаєшся. Дуже.
Ганна відвернулася.
— Ти ж знаєш?
— Про весілля? Знаю.
— І всі говорили?
— Говорили. Я не розпитував.
Вона глянула на нього:
— Чому?
— Бо хотів тебе пізнати, а не слухати, хто що про тебе розказує.
Того дня він недовго посидів і поїхав. Не образився, не вимагав відповіді. А за кілька днів подзвонив:
— Як ти? Можна приїхати?
Вона помовчала й сказала:
— Можна.
Петро не зникав після теплих вечорів і не ставав чужим, коли втомлювався. Якщо обіцяв приїхати — приїжджав. Якщо затримувався — попереджав. Допоміг Василеві перекрити сарай, відвіз Марію на обстеження, навчив Софійку міняти колесо.
— Щоб ні від кого не залежала, — пояснив він, відмиваючи руки.
— А сам тоді навіщо будеш потрібен? — піддражнила його Ганна.
— Для всього іншого, сподіваюся.
Навесні, коли цвіли вишні, він узяв її за руки.
— Виходь за мене.
Ганна затамувала подих.
— Ти добре подумав?
— Добре.
— Я іноді й досі боюся.
— Знаю.
— І можу замкнутися, наговорити…
— Поговоримо. Посваримося, може. Помиримося. Я ж не обіцяю, що ми ніколи не сердитимемося одне на одного.
Вона крізь сльози усміхнулася.
— Дуже переконлива пропозиція.
— Як умію, Ганнусю. Я хочу з тобою жити. Не тільки коли все добре.
На весілля запросили найрідніших. Накрили стіл під горіхом.
Коли Петро дістав обручку, Ганнині пальці раптом похололи.
Він помітив.
— Глянь на мене.
Вона підняла очі.
— Я тут, — тихо сказав Петро.
— Бачу.
І простягнула йому руку.
За дванадцять років вони звели будинок, розширили господарство, взяли в оренду землю. Бували неврожаї, зламана техніка посеред жнив, безсонні ночі над рахунками.
— Може, зарано ми за другий трактор узялися? — питала Ганна, пересуваючи калькулятор.
— Може, — чесно відповідав Петро. — Давай ще раз порахуємо.
Рахували. Сперечалися. Знаходили вихід.
А потім у дверях з’являвся хтось із дітей:
— Ви скоро? Ми без вас не вечерятимемо!
Дітей у них було четверо: старший Максимко, двійнята Оленка й Софійка та найменший Тарасик.
Того листопадового вечора дівчатка сперечалися над зошитом, Максимко складав якусь модель, а Тарасик катав під столом дерев’яний трактор.
— Мамо, скажи їй, тут кома потрібна!
— Тут не кома, тут я ще не дописала!
— Давайте по черзі, — засміялася Ганна. — Бо я зараз і своє ім’я з помилкою напишу.
— А тато скоро? — спитав Тарасик.
— Скоро. Останню кукурудзу збирають.
— Він мій трактор полагодить?
— Полагодить.
На подвір’ї загавкав Бровко. За хвилину у двері постукали.
— Я відчиню! — підскочив Максимко.
— Стривай, я сама.
Ганна накинула хустку й вийшла на веранду.
На ґанку стояв чоловік у мокрій потертій куртці. Вода стікала з його волосся за комір. Він підвів голову.
— Добрий вечір, Ганно.
Вона впізнала його по голосу раніше, ніж по обличчю.
— Степане?
— Впізнала все-таки.
Ганна щільніше загорнулася в хустку.
— Щось сталося? З батьками?
— Мами вже два роки немає.
— Співчуваю. Я не знала.
Він кивнув, витер обличчя долонею.
— Можна з тобою поговорити?
— Говори.
Степан озирнувся на подвір’я, на освітлені вікна.
— Гарно живеш.
Ганна промовчала.
— Я не через це прийшов, — квапливо додав він. — Не подумай. Я вибачення просити.
— Через стільки років?
— Знаю. Треба було раніше.
Він переступив з ноги на ногу.
— Нічого в мене не склалося, Ганно. Спочатку ніби добре було. А потім їй усе мало. Я на двох роботах, удома самі докори… Коли спину зірвав, у лікарню потрапив — вона пішла. І гроші забрала, що я відкладав.
— Мені шкода, що ти хворів.
— Я тоді й зрозумів, кого втратив. Ти б так не вчинила.
Ганна повільно видихнула.
— Степане, ти прийшов попросити пробачення чи розказати, яка вона погана?
Він опустив очі.
— Пробачення. Я знаю, сам винен. Ніхто мене тоді за руку з ресторану не тягнув.
За дверима почувся дитячий сміх. Степан прислухався.
— Я про тебе думав. Часто. Хотів приїхати, та соромно було. А сьогодні… Не можу більше сам. Немає до кого слова сказати.
Він раптом опустився на коліна.
— Ганнусю, прости мене. Дозволь хоч поруч побути. Я працюватиму, що скажеш робитиму. Мені багато не треба.
— Встань.
— Ти тільки не жени відразу…
— Степане, підведися. Тут діти.
У дворі спалахнули фари. У ворота заїхав червоний трактор, за ним — машина. Петро вийшов із кабіни, на ходу стягуючи робочі рукавиці.
— Ганнусю, ми впоралися! Завтра можна…
Він замовк, побачивши чоловіка на сходах.
Підійшов ближче, глянув на дружину.
— Все гаразд?
— Так. Це Степан.
Петро перевів погляд на гостя й нічого не сказав. Лише став поруч із Ганною.
Двері за її спиною прочинилися.
— Тату!
Двійнята вискочили першими.
— Ми вірш вивчили!
— Тільки вона свою частину забуває!
— Нічого я не забуваю!
— Ану в хату, артистки, холодно, — Петро обійняв їх обох. — Зараз прийду, послухаю.
Тарасик визирнув з-за маминої спідниці.
— Тату, колесо відпало.
— Бачу, сину. Врятуємо твій трактор.
Максимко притримував двері.
— Ходімо, я вам поки сцену зроблю біля каміна.
Діти повернулися до кімнати. Степан поволі підвівся. На колінах його штанів лишилися темні мокрі плями.
— Четверо? — тихо спитав він.
— Четверо, — відповіла Ганна.
Він глянув на Петра, тоді знову на неї.
— А могли б бути наші…
— Не треба, Степане.
У її голосі вперше з’явилася твердість, від якої він осікся.
— Це мої діти. І мого чоловіка. Не говори так.
— Я просто… Дурень я був.
— Був, — сказала вона без злості. — Мені тоді дуже боліло. Я довго не могла зрозуміти, що зі мною не так, чому мене можна отак залишити перед усіма.
Петро мовчки взяв її за руку.
— А потім зрозуміла: зі мною все було так. Ти мене не кохав. Міг сказати раніше, міг не доводити до весілля. Але зробив, як зробив.
Степан здригнувся.
— То не простиш?
Ганна подивилася на нього уважно. Вона чекала, що відчує образу, злість, бодай щось від того давнього болю. Але перед нею стояв просто змоклий, нещасний чоловік. Чужий.
— Я давно на тебе не серджуся. І зла тобі не бажаю. Але повернутися тобі нема куди. Не сюди.
— Я ж не прошу все повернути…
Вона похитала головою.
— Ти просиш пустити тебе в моє життя. А я не хочу.
З кімнати гукнули:
— Мамо, борщ уже можна наливати?
— Зараз іду!
Від цього звичайного домашнього запитання Степан ще дужче зсутулився.
— Ти щаслива? — спитав ледь чутно.
Ганна стиснула чоловікову долоню.
— Так.
Вона не стала перелічувати, що має. Не треба було нічого доводити.
— Якби ти тоді не пішов, я б не зустріла Петра. Не було б у мене цих дітей, нашого життя. Колись мені здавалося, що ти все зруйнував. Тепер я так не думаю.
Степан провів долонею по мокрому волоссю.
— Скажи хоч щось добре на прощання.
— Бережи себе. Лікуйся. Спробуй налагодити своє життя. Але до мене більше не приходь.
Він ще мить дивився на неї, ніби чекав, що вона змінить рішення. Потім кивнув і почав спускатися сходами.
Ганна повернулася до дверей.
— Петре, ходімо. Діти чекають.
У передпокої чоловік допоміг їй зняти хустку.
— Ти як?
Вона прислухалася до себе.
— Добре. Справді добре.
Петро поцілував її у скроню.
— Тоді ходімо вечеряти. Бо я такий голодний, що й виступ ваших артисток можу не пережити.
— Ні, тату! — долинуло з кімнати. — Спочатку вірш!
Ганна засміялася й зачинила двері.
За ними залишилися дощ, мокрі сходи й людина з її минулого. А тут Тарасик уже тягнув батька за руку до поламаного трактора, Максимко розставляв тарілки, дівчатка шепотом повторювали перші рядки.
— Ганнусю, а ти чого стоїш? — озирнувся Петро.
— Іду.
Вона підійшла до столу й сіла на своє місце — поруч із чоловіком.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ганна, не піддавшись на сльози колишнього нареченого, чи мала виявити більше милосердя до людини, яка залишилася сама?