Усі вважали, що Альбіна обожнює молодшого брата.
— Яка в тебе чудова сестра, Павлику! — казали сусіди.
— Нам із донькою пощастило, — пишалася мама. — Ніколи в допомозі не відмовить.
Альбіна усміхалася. І ніхто не здогадувався, як сильно вона ненавидить брата.
Їй було дванадцять, коли батько привіз маму з пологового. Мама обережно розгорнула блакитну ковдру.
— Дивись, Альбіночко, який він маленький. Народився раніше терміну.
Альбіна зазирнула в згорток. Червоне зморщене личко, тоненькі рученята. Немовля заплакало.
— Візьми його за пальчик, — попросила мама.
— Не хочу.
— Ну хоч подивися, який він гарненький!
Тато засміявся, поцілував мамині руки:
— Я так мріяв про сина! Дякую тобі, Галочко.
— І я щаслива, Вітю. Наче вдруге молодою стала.
Альбіна тихо вийшла з кімнати. Їй було прикро: наче вони обоє забули, що в них уже є дитина. Але собі вона в цьому не зізнавалася.
«Не ревную я! Просто не зобов’язана з ним няньчитися».
Та коли мама наступного дня покликала її, Альбіна прийшла.
— Доню, я зовсім без сил. Можеш переодягнути Павлика?
— Звичайно, мамо. Давай.
Увечері мати розповідала батькові:
— Альбінка сьогодні так мені допомогла! Миє його, годує, переодягає. Справжня маленька мама.
— А я контрольну з математики на дванадцять написала, — нагадала Альбіна.
— Молодець, доню, — кивнув тато. — А наш Павлик сьогодні вперше мені усміхнувся!
Вона чекала, що батьки розпитають її про школу, про плавання. Але щоразу розмова поверталася до брата.
Павлик ріс слабким і часто хворів. Згодом з’ясувалося, що в нього поганий зір. Мама плакала на кухні, стискаючи в руках направлення до лікаря.
— Альбіночко, як же він житиме?
— Мамо, лікар сказав, що окуляри допоможуть.
— А якщо ні? Хто про нього подбає?
Альбіна відвела очі. Їй здавалося, мама вже знала відповідь.
У садок Павлик майже не ходив. У школі йому було важко, однокласники сміялися з його окулярів і повільності. Альбіні було соромно за брата, хоча вона цього не показувала.
— Аль, я не розумію задачу, — несміливо просив він.
— Давай зошит. Читай умову ще раз.
— Я вже читав.
— То читай уважніше, Пашо.
Він читав, затинаючись, а вона пояснювала. І потай мріяла про день, коли зможе виїхати з дому.
У двадцять п’ять Альбіна повідомила батькам, що виходить заміж за колегу.
— Як добре! — обійняв її тато. — У тебе буде своя сім’я.
— Сергій — чудова людина, — додала мама. — Добрий, порядний.
— Ти з ним двічі бачилася. Звідки знаєш?
— У нього все на обличчі написано. Я в людях знаюся.
Мама не помилилася. Сергій був добрим чоловіком. Та Альбіна не відчувала до нього того шаленої любові, про яку колись мріяла. Вона не стала чекати її: надто хотілося нарешті жити окремо.
«Тепер самі дбайте про свого ненаглядного Пашеньку», — думала вона, пакуючи речі.
Дітей Альбіна довго не хотіла. Їй здавалося, що материнство забере всю свободу.
Донька народилася, коли їй було тридцять п’ять. Раніше терміну, як колись Павлик.
Альбіна дивилася на крихітну Сашу й боялася дихнути.
— Вона така маленька, Сергію…
— Лікар сказав, що вона сильна, — прошепотів чоловік і взяв дружину за руку. — Ми впораємося. Чуєш? Разом.
Сергій, який раніше здавався трохи відстороненим, годинами стояв біля доньки, вчився її годувати й переодягати.
— Ти хоч поспав? — запитувала Альбіна.
— Потім посплю. Дивись, вона очі відкрила!
Поруч із ним і з донькою Альбіна відчула те тепло, якого раніше не помічала у своєму шлюбі.
Того ж року раптово захворів батько. Хвороба забрала його дуже швидко.
Перед смертю він покликав Альбіну до себе.
— Доню, ми завжди тобою пишалися.
— Тату, не говори так. Ти ще Сашу на руках носитимеш.
Він слабо усміхнувся.
— Ти сильна. Стільки всього досягла… Шкода, що ми рідко тобі про це говорили. Я дуже тебе люблю.
Альбіна стиснула його руку і не змогла відповісти.
Після похорону мама наче постаріла за кілька тижнів. Вона залишилася з Павлом у квартирі й усе частіше говорила:
— Альбіночко, ти Пашу не кидай, якщо зі мною щось станеться.
— Мамо, перестань. Ти ще не стара.
— Ти послухай. Квартиру я хочу йому залишити. У вас із Сергієм своя є. А гроші на рахунку — тобі й Саші.
Альбіна промовчала. Вона не думала, що в матері багато заощаджень. Її зачепило інше: навіть тепер мама насамперед хвилювалася за Пашу.
Тим часом Павло закінчив технікум і пішов працювати на завод. Повертався додому, купував продукти, водив маму до лікарів.
— Пашо, ти хоч відпочинь, — казала Альбіна, коли приїжджала.
— Відпочину. Спочатку мамі ліки заберу.
А мама все одно зітхала:
— Він у мене такий слабкий, беззахисний…
Так минуло десять років. Мати трималася, ніби боялася залишити сина самого. У Павла не було ні дружини, ні навіть дівчини.
Альбіну дивувало, як любить його Саша.
— Мам, а можна я до дядька Паші?
— Ти ж учора була.
— То й що? Він обіцяв допомогти мені з поличкою для книжок.
Коли мами не стало, Павло довго не міг оговтатися. Друзів у нього було небагато, і Саша, яка вже підросла, почала частіше до нього заходити.
— Ти їв сьогодні? — спитала вона якось.
— Їв.
— Що?
— Чай.
— Дядьку Пашо!
— Добре, ще бутерброд.
— Давай каструлю. Зараз суп варитимемо.
Павло вперше за багато днів засміявся.
Саша, як колись і Альбіна, займалася плаванням. Одного разу вона привела до дядька свою тренерку Тетяну.
Таня була спортивною, рішучою, багато говорила й сміялася. Павло спочатку соромився, але вона швидко його розговорила.
— Ти завжди так уважно слухаєш? — запитала вона.
— А хіба ні?
— Зазвичай мене перебивають уже на другій хвилині.
— То розповідай далі. Ти казала, що мало не запізнилася на змагання.
Невдовзі вони почали зустрічатися. Саша раділа за них більше, ніж будь-хто.
А коли Павло наважився освідчитися, Таня обійняла його і сказала:
— Я такого хлопця ще не зустрічала. Звичайно, я згодна!
На весіллі вона підійшла до Альбіни.
— Знаєш, у твого брата, може, й немає великих м’язів. Зате в нього добре серце. І він уміє любити.
Альбіна подивилася на Павла. Він стояв поруч із гостями, сміявся, щось жваво розповідав. Таким упевненим вона його ще не бачила.
Але найбільше брат здивував її пізніше.
— Альбіно, я хочу розміняти батьківську квартиру на дві однокімнатні, — сказав він.
— Навіщо?
— Одну залишу собі, а друга буде для Саші. Вона підростає. Так справедливо.
— Пашо, мама ж тобі квартиру залишила.
— Знаю. Але я хочу поділитися.
— А де ви з Танею житимете?
— У неї будинок за містом. Батьки вже у віці, самих їх не залишиш. Будемо допомагати.
Він трохи помовчав, а потім додав:
— І ти пам’ятай, Алю: якщо тобі щось потрібно, у тебе є брат. Я все ж таки чоловік.
Альбіна не знайшла слів. Той самий Павлик, якого вона все життя вважала тягарем, стояв перед нею і пропонував свою допомогу.
Незабаром вона поїхала на могилу батьків. Довго сиділа мовчки, а потім заплакала.
— Тату, я ж думала, що вам ніколи не було до мене діла… Чому ти раніше мені цього не сказав?
Вона згадала, як мама боялася за маленького Павлика, як просила його не кидати. А ще — як сам Павло роками дбав про неї, приносячи ліки й сидячи поруч, коли вона сумувала за чоловіком.
Він був для матері опорою. І тепер пропонував стати опорою для сестри, яка потай його ненавиділа.
Альбіна витерла сльози й дістала телефон.
— Пашо, ти не зайнятий?
— Та ні. Щось сталося?
— Ні… Просто хотіла спитати, як ти.
— Добре. Таня он змушує мене вибирати штори. Я кажу, що обидві однакові, а вона сміється.
Альбіна теж усміхнулася.
— Може, я заїду до вас на вихідних? Допоможу вибрати.
— Звісно, приїжджай. Ми будемо раді.
Вона розуміла, що минулого не змінити. Але, можливо, ще не пізно по-справжньому дізнатися, який у неї брат, і спробувати стати йому сестрою.
А ви що про це думаєте?