— Господи, та що це взагалі таке?! — Нінель Борисівна з гуркотом поставила склянку на стіл. — Ви тільки погляньте на неї! Ну мов із села приїхала! Де ти, Євгене, знайшов таке диво?
Вона розсміялася, прикривши рот долонею.
Євген, мій чоловік, потягнувся за хлібом. Навіть не підвів очей.
А я обережно відклала виделку.
Вечір почався цілком звично. Наскільки взагалі може бути звичною вечеря з Нінель Борисівною.
О пів на сьому свекруха з’явилася без попередження, у новому бежевому жакеті з плямою на рукаві.
— Я тут повз проходила, вирішила зайти, — оголосила вона.
Розмотала шарф і впустила його в передпокої. Я підібрала.
Три роки нашого спілкування можна було описати приблизно так: вона кидала — я підбирала. Вона говорила — я мовчала.
Того дня я зранку відвезла документи до податкової, простояла в черзі, заїхала до мами на інший кінець міста, а дорогою додому забігла на ринок. Коли свекруха прийшла, я ледве трималася на ногах, але все одно накрила на стіл.
Нінель Борисівна сіла на моє місце, на чолі столу, й одразу взялася розповідати про сусідку, ціни та молодь, яка нічого не вміє.
— Євген у дитинстві їв тільки домашні котлети, — сказала вона, розглядаючи вечерю. — А не ось це все.
— Що саме — це все? — запитала я.
— Ну ось. — Вона махнула рукою в бік тарілок. — Незрозуміло що. Євгене, тобі смачно?
Чоловік знизав плечима.
— Нормально, мамо.
— Нормально! Я тебе не на «нормально» виховувала. У мене завжди все було з душею, з любов’ю. А тут…
Вона примружилася, подивилася на мене й засміялася:
— Дивіться, як вона їсть. Мов із села приїхала!
Я встала, взяла чашку з водою і підійшла до вікна. За ним мрячив вересневий дощ, жовте листя прилипло до лавочки.
Позаду запанувала тиша.
— Ти куди? — тихо спитав Євген.
— Нікуди. Просто стою.
— Ти що, образилася? — Нінель Борисівна кашлянула. — Я ж пожартувала. Євгене, скажи їй.
— Мамо… — почав він.
— Я зрозуміла, що ви пожартували, — сказала я.
— Ну от і добре. Сідай, їж, поки не охололо.
Я не сіла.
Я приготувала цю вечерю, прибрала квартиру, яку сама орендувала, а тепер стояла біля вікна, бо за власним столом мені не знайшлося місця. І чоловік не сказав за мене жодного слова.
Наступного дня я записалася до юристки. Ще не знала, що збираюся робити. Просто хотіла зрозуміти, на що маю право.
Світлана Павлівна приймала в невеликому офісі біля вокзалу. Вона уважно вислухала мене й перепитала:
— Ви продали квартиру, яку успадкували від бабусі?
— Так. Три роки тому.
— І вклали гроші в ремонт іншої квартири?
— Сто двадцять тисяч. Майже все, що отримала.
— Чия була квартира, яку ремонтували?
— Нінель Борисівна називала її сімейною. Ми з Євгеном мали там жити, але так і не переїхали. Зараз орендуємо.
— А документи ви бачили?
— Ні.
Юристка зняла окуляри.
— Розписка, договір про вкладені гроші є?
Я похитала головою.
— Зрозуміло. А чеки?
— Є. Я завжди їх зберігаю.
— Це добре. Також знадобляться документи про продаж вашої квартири. Треба встановити, куди саме пішли кошти.
— Їх можна повернути?
— Це залежатиме від доказів та обставин. Обіцяти нічого не буду, але розберемося.
Дорогою додому я довго йшла пішки. Згадувала, як свекруха говорила з усмішкою: «Ти ж не образишся, ми ж одна сім’я». І як Євген удавав, що нічого не сталося.
Увечері він прийшов раніше й навіть приніс продукти.
— Як ти? — зазирнув до кімнати.
— Нормально.
Він сів на край крісла.
— Мама дзвонила. Каже, ти вчора дивно поводилася.
Я закрила ноутбук.
— Це як?
— Ну… встала з-за столу. Образилася на жарт.
— Євгене, ти чув, що вона сказала?
— Вона мала на увазі…
— Вона принизила мене в нашій квартирі. При тобі.
— Вона не хотіла образити.
— Хотіла. І ти це знаєш.
Він опустив очі.
— Я втомився від цих розмов.
— А я втомилася від того, що ти мовчиш.
Євген нічого не відповів і пішов розбирати пакети.
Я знову відкрила ноутбук. У старій теці знайшла скани чеків: будівельні матеріали, сантехніка, підлога, електрика. Кожен аркуш нагадував, як я ходила магазинами, порівнювала ціни, домовлялася з майстрами.
Телефон завібрував.
«Добрий день. Це Світлана Павлівна. Я дещо з’ясувала. Нам треба зустрітися».
Ми домовилися на середу.
У вівторок зателефонувала свекруха.
— Ну що, помирилися вже?
— Ми й не сварилися.
— От і чудово! У суботу приїду, привезу пиріг. Євген так любить із капустою.
— Добре, — відповіла я.
У середу юристка поклала переді мною роздрукований аркуш.
— Квартира, в яку ви вклали гроші, належить вашому чоловікові. Йому її подарували незадовго до весілля.
— Євгенові? Він казав, що вона сімейна.
— Юридично власник — він. Але це ще не все. Пів року тому він передав квартиру в заставу під кредит, приблизно на мільйон гривень.
Я перечитала рядок. Потім ще раз.
— Він нічого мені не сказав.
— Я зрозуміла. Тому й попросила вас приїхати.
— А мої гроші? Тепер їх уже не повернути?
— Застава ускладнює ситуацію, але ваші витрати ми все одно можемо доводити. Принесіть усі чеки й документи, які маєте.
Після зустрічі я зайшла до кафе, замовила каву і довго не могла до неї торкнутися. Нарешті подзвонила мамі.
— Доню, ти як? — одразу запитала вона.
— Нормально.
— Точно?
Я заплющила очі.
— Мамо, можна я в неділю приїду?
— Та хоч зараз приїжджай. Щось сталося?
— Сталося. Я потім розповім.
— Добре. Але якщо захочеш раніше — дзвони, чуєш?
У п’ятницю ввечері Євген сидів на дивані з телефоном. Я зачинила двері кімнати.
— Нам треба поговорити.
Він відклав телефон.
— Що таке?
— Я була в юристки. Знаю, що квартиру подарували тобі. І знаю про кредит.
Він зблід.
— Ти… навіщо до юристки ходила?
— Бо вклала в ту квартиру свої гроші й навіть не знала, чия вона. Чому ти мені не сказав?
Євген потер долонею обличчя.
— Мама порадила так зробити.
— Не казати мені?
— Вона сказала, що так надійніше. Що гроші лишаться в родині.
— В якій родині, Євгене? У вашій із мамою?
— Та ні, я не це…
— А що? Я продала бабусину квартиру. Ти знав, скільки я вклала в ремонт. І мовчав, коли брав кредит під заставу.
Він відкрив рота, але нічого не сказав.
— У мене є чеки, — додала я. — Я буду повертати свої гроші.
Він довго дивився собі під ноги.
— Роби, як вважаєш за потрібне.
У суботу Нінель Борисівна приїхала з пирогом. Жакет був той самий, тільки пляму вона вивела.
— Я тобі найбільший шматок залишила, — сказала вона синові. — Ти ж любиш, щоб капусти побільше.
Я розлила чай. Свекруха пересунула до себе цукорницю й почала розповідати про сусідку.
Коли вона замовкла, я поставила чашку.
— Нінель Борисівно, я хочу вас запитати.
— Що таке?
— Яким правом ви дозволяєте собі так зі мною розмовляти?
Ложечка в Євгенових руках завмерла.
— Та я ж жартую, доню. Ти що собі надумала?
— Ні. Ви мене ображаєте, а потім кажете, що це жарт.
— Ой, ну почалося…
— Я три роки мовчала. Досить.
Нінель Борисівна подивилася на сина.
— Євгене, ти хоч щось скажи.
Він сидів біля вікна й дивився у двір. Мовчав.
Цього разу свекруха не всміхнулася. Вперше я побачила, що вона розгубилася.
— Я не хочу більше чути таких слів у себе вдома, — сказала я.
Вона стиснула губи й відвела погляд.
Я взяла чашку, відпила чаю і теж повернулася до вікна. Листя летіло з лип на мокрий асфальт.
Наша розмова ще не завершилася. Вона тільки починалася. Але я вперше за три роки сиділа за своїм столом і відчувала, що це моє місце.
Минуло три місяці. За допомогою Світлани Павлівни я зібрала документи, і суд визнав мої витрати на ремонт у розмірі ста двадцяти тисяч гривень. Євген не заперечував.
У листопаді ми роз’їхалися. Без криків і розбитого посуду.
Коли я складала речі, він стояв біля дверей із коробкою в руках.
— Тобі допомогти? — спитав.
— Ні, дякую. Я майже закінчила.
Він кивнув і виніс свою коробку.
Я винайняла невелику однокімнатну квартиру на тихій вулиці. У дворі росли каштани, а вранці сонце зазирало прямо у вікна.
Нінель Борисівна подзвонила лише раз.
— Усе ж можна було розв’язати мирно, — сказала вона.
— Я так і зробила. Розв’язала мирно. Для себе.
Більше вона не телефонувала.
Євген іноді писав. Якось запитав, як я почуваюся.
«Добре», — відповіла я.
«Радий», — написав він.
І я чомусь йому повірила.
Тепер щонеділі я їздила до мами. Ми пили чай, говорили про дрібниці й засиджувалися довше, ніж збиралися.
— Ти хоч пирога візьми з собою, — казала мама, коли я вже стояла у дверях.
— Мам, я ще той не доїла.
— То заморозь. Будеш зайнята — згадаєш мене.
У грудні я нарешті записалася на курси дизайну інтер’єру. Мріяла про них кілька років, але все відкладала. На першому занятті я незграбно знайомилася з людьми, сміялася разом з ними й раптом зрозуміла, що мені зовсім не страшно.
А одного вечора, розбираючи стару сумку, знайшла виделку. Звичайну, зі столового набору, який ми колись купили з Євгеном на ринку.
Я покрутила її в руках і несподівано засміялася — вголос, сама у своїй квартирі.
Маленька виделка. Дурна історія.
Але саме тоді, коли я відклала її вбік, усе й почалося.