— Мамо, у тебе година, щоб написати всім правду. Інакше в п’ятницю ми з Максимом підемо на розпис удвох. Без вас.
Дарина поклала телефон просто перед моєю тарілкою.
Екран засвітився. Потім ще раз. І ще.
«Ми з вокзалу до вас чи відразу в ресторан?»
«А хто квіти бере? Щоб не всі однакові».
«Світлано, нас у автобусі четверо, малого теж рахуйте».
Я потягнулася до серветниці, хоча поправляти її було нікуди.
— Доню, сядь спочатку. Ти їла сьогодні?
— Мамо.
— Ну навіщо відразу погрожувати? Це ж рідні люди. Хрещена твоя, тітки, сестри. Їм хочеться порадіти.
— А мені чого хочеться, ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Тоді скажи.
Я підвела на неї очі.
— Не треба зі мною так, ніби я на іспиті.
— А як треба? Я тричі просила: без гостей, без ресторану, без сюрпризів. Ми домовилися про обід на шістьох. Ти, тато, Максимові батьки і ми. Шестеро, мамо. Не сорок два.
— Та звідки там сорок два…
Дарина повернула до мене телефон.
— Я порахувала.
У мене запекли щоки.
— Я ж не з тебе гроші прошу! Ми з батьком самі…
— Не прикривайся татом. Він знає?
Я промовчала.
— Зрозуміло.
— Дарино, тобі за тридцять. Уперше заміж виходиш. Невже не хочеться, щоб усе було гарно?
— Хочеться. Саме тому я й прийшла.
— А потім дивитимешся чужі фотографії й шкодуватимеш. У всіх весілля як весілля, а ти…
— А я вийду заміж за людину, яку люблю. Цього мало?
— Люди ж говоритимуть! Подумають, що нам для рідні тарілки шкода.
Донька глянула на мене так, що я сама почула, як це прозвучало.
— Тобто ти боїшся не того, що мені буде погано. Ти боїшся, що про тебе подумають.
— Не перекручуй. Я для тебе старалася.
— Ось. Подивися, як постаралася.
Вона відкрила повідомлення від Галини. Чотири квитки на потяг.
— Хрещена написала: «Завтра будемо, зустрічайте». Я їй відповіла, що нікого не запрошувала. Знаєш, що вона сказала?
— Що?
— «Не вигадуй, мама все організувала. Не псуй людям настрій».
Я хотіла заперечити, але Дарина не дала.
— Я ще заміж не вийшла, а вже всім щось винна. Бо ти так вирішила.
Три тижні тому все починалося зовсім інакше.
Дарина прийшла до нас із коробкою тістечок, а Максим ніс пакет із фруктами. Я ще пожартувала:
— Ого, з чим це ви? Наробили чогось?
Максим усміхнувся й узяв доньку за руку.
— Заяву подали.
— Нарешті! — я аж долонями сплеснула. — Василю, ти чуєш?
Чоловік вийшов із кімнати, обійняв їх обох. Ми сіли пити чай, я вже подумки перебирала ресторани, коли Дарина сказала:
— Тільки, мамо, давай відразу домовимося.
Мені не сподобався її тон. Начебто я вже в чомусь завинила.
— Про що?
— Розпис у п’ятницю, об одинадцятій. Потім невелике кафе біля скверу. Ми вже столик забронювали.
— На скільки людей?
— На шістьох.
Я перестала розкладати тістечка.
— А Галя?
— Мамо…
— Вона ж хрещена.
— Ми її любимо. Але кликати не будемо. Ні її, ні інших родичів.
Максим нахилився вперед.
— Світлано Петрівно, ми не через гроші лише. Просто нам так добре. Без великого свята.
— Та яке ж то свято — шестеро за столом?
— Наше, — відповіла Дарина. — Мамо, будь ласка. Без сюрпризів.
Василь кивнув:
— Як діти вирішили, так і буде.
— Добре, — сказала я. — Робіть, як знаєте.
А ввечері подзвонила сестрі.
— Галю, наша Даринка заміж виходить.
— Та невже! Коли гуляємо?
— Ото ж бо й воно, що не гуляємо. У кафе на дві години. Уявляєш?
— Грошей шкода?
— На квартиру збирають. Але ж я можу допомогти. Не останню копійку доїдаємо.
— То допоможи! Чого питаєш?
Я походила кухнею зі слухавкою біля вуха.
— Вона просила нікого не кликати.
— Ой, Світлано… Мої теж перед весіллям такого наговорили! А потім танцювали до ранку. Їм тільки почати треба.
Я зупинилася біля вікна.
— Думаєш, не образиться?
— На що? На накритий стіл? На подарунки? Не сміши мене.
І я повірила. Бо саме це й хотіла почути.
— Тоді зберемо тільки своїх, — сказала я. — Зробимо подарунок.
— От і правильно. Я нашим зараз подзвоню.
За кілька днів «тільки своїх» стало понад сорок.
Адміністратор заміського комплексу, давній знайомий, запропонував вільну залу зі знижкою. Я поїхала подивитися, побачила білі скатертини, великі вікна, місце для фотографій — і вже не змогла піти без домовленості.
— Молодятам сподобається, — сказав він.
— Сподобається, — впевнено відповіла я.
Завдаток зняла із заощаджень.
Увечері Василь запитав:
— Світло, ти таку суму куди переказала?
— Подарунок дітям замовила.
— Який?
— Техніку. Не випитуй, нехай хоч щось буде сюрпризом.
Він усміхнувся.
— Тільки не купи їм того, що вже мають.
Я відвернулася до мийки.
Тепер, дивлячись на Дарину, згадала цю його усмішку — і стало ще гірше.
У дверях кухні з’явився Василь.
— Що у вас тут?
— Тату, почитай.
Донька простягнула йому телефон.
Він сів, надів окуляри. Гортав мовчки. Один раз підвів на мене очі, знову подивився в екран.
— «Молодята щиро запрошують», — прочитав уголос. — Світло, які молодята?
— Ну не могла ж я написати, що це тільки від мене.
— Чому?
— Бо почали б з’ясовувати…
— Отож.
Я відчула, як у мені піднімається образа.
— Вам легко! Ви сказали: «Не хочемо», і все. А мені потім людям в очі дивитися!
— Мам, — Дарина сіла навпроти. — Я не хочу в день весілля пояснювати тітці, чому не п’ю. Не хочу відповідати, коли будуть діти. Не хочу цілуватися, бо хтось кричить через стіл. Я хочу спокійно пообідати з близькими. Невже це так багато?
— Хто тебе змусить цілуватися?
Вона гірко всміхнулася.
— Ти вже змусила мене йти на весілля, якого я не замовляла.
У Василя задзвонив телефон.
— Так, Максиме… Вона тут. Зараз.
Він послухав і повільно повернувся до мене.
— Яка Тамара?
Я похолола.
— Що сталося? — Дарина різко випросталася.
Василь увімкнув гучний зв’язок.
— Максиме, повтори.
— Мені написала ведуча. Каже, що треба сьогодні сплатити решту за музику й програму. Світлано Петрівно, я не зрозумів… Яку програму?
Донька дивилася на мене, не кліпаючи.
— Ще й ведуча?
— Це Галя… Вона казала, має знайому…
— А ти що сказала?
Я мовчала.
— Мамо. Що ти їй сказала?
— Щоб домовлялася.
Дарина відсунула стілець.
— Ясно.
— Зачекай! Я зараз усе владнаю.
Я набрала сестру й увімкнула гучний зв’язок. Хотілося хоча б довести, що грошей із Максима я не просила.
— Галю, навіщо твоя Тамара пише нареченому?
— Бо їй платити треба. Я завдаток дала, решта — до свята.
— Я ж казала, що все оплачу сама!
— То плати. Чого ти кричиш?
— Скасовуй її.
На тому кінці запала тиша.
— Що?
— Свята не буде. Відмовляйся від ведучої.
— Ти при своєму розумі? Ми речі спакували! Сережки купили! Тамара день тримала!
— Я поверну гроші.
— А людям що сказати? Що твоя донька знову передумала?
— Вона не передумувала, — раптом озвався Василь. — Вона з самого початку цього не хотіла.
— А, то ви там уже всі зібралися проти мене?
Дарина вийшла з кухні.
Я почула, як відчинилася шафа в коридорі, і кинулася слідом.
— Доню, не йди. Ну помилилася я.
Вона намагалася застебнути плащ, але ґудзик вислизав із пальців.
— Дай допоможу…
— Не треба.
Я прибрала руки.
— Я ж хотіла, щоб тобі було що згадати.
Донька нарешті глянула на мене. В очах стояли сльози.
— Буде, мамо.
Від цих двох слів мені стало страшніше, ніж від її погроз.
— Не кажи так.
— А як казати? Я приходжу до тебе й прошу про просту річ. Ти киваєш. Усміхаєшся. А потім робиш навпаки. І ще всім кажеш, що це я попросила.
— Я думала, побачиш рідних, зрадієш…
— А якщо ні? Тоді я погана? Невдячна? При всіх маю відмовлятися?
Я заплакала.
— Я все скасую. Справді.
— Напиши в чат зараз. Не завтра, не коли заспокоїш Галю. Зараз. А до завтрашнього обіду подзвони кожному особисто.
— Добре.
— І не кажи, що Максим заборонив. Не кажи, що я перенервувала. Скажи, що це ти запросила людей без нас.
Я кивнула.
— Якщо знову спробуєш зробити винними нас, я сама покажу всі повідомлення. І тоді в п’ятницю ми підемо удвох.
Вона відчинила двері.
— Дарино… Ти хоч вечеряла?
Донька заплющила очі на мить.
— Мамо, я зараз не можу.
Двері зачинилися.
Я опустилася на пуф біля взуття. Василь стояв поруч.
— Ти теж вважаєш мене чудовиськом?
— Ні.
Я підвела голову.
— Тоді скажи їй…
— Я вважаю, що ти дуже неправильно вчинила.
Я затулила обличчя долонями.
— У всіх подруг фотографії, відео… Доньки у сукнях. Матері поруч. А я що, не заслужила?
Василь довго мовчав.
— Світло, ти зараз про чиє весілля говориш?
У тиші завібрував телефон.
Галина вже писала в родинний чат:
«Нас, виявляється, бачити не хочуть. Квитки куплені, подарунки теж, а наречена носом крутить».
Посипалися запитання.
Я почала набирати: «Дариночка дуже втомлюється на роботі, тому сьогодні…»
— Не треба, — сказав Василь.
— Що?
— Знову її винною робити.
— Я просто поясню…
— Ти знову брешеш.
Я подивилася на написане. Стерла.
Почала заново.
«Пробачте мені. Дарина й Максим нікого не запрошували. Вони від самого початку хотіли лише розпис і обід із батьками. Це я вирішила влаштувати велике свято без їхнього відома й написала від їхнього імені. Ресторану не буде. Витрати на квитки поверну. Будь ласка, не телефонуйте дітям із претензіями. Вони тут ні до чого».
— Так? — запитала я, простягаючи телефон чоловікові.
Він прочитав.
— Так.
Я натиснула «Надіслати».
Першою подзвонила кума.
— Світлано, це що за новини? Я зміну поміняла.
— Пробач. Я все затіяла, не спитавши дітей.
— Ну то хай би вже посиділи. Що їм, важко?
Я ледь не сказала: «Ото ж і я кажу». Вже вдихнула.
І зупинилася.
— Вони не повинні, — відповіла я. — Це моя помилка.
Потім дзвонила тітка.
— А качку мені куди? Я її вчора засмажила.
— З’їжте, тітко Олю. Пригостіть сусідів. Пробачте мені.
— Ох ти, Світлано… Ну хоч діти не посварилися?
— Ні.
— То вже добре.
Після цієї розмови я вперше за вечір видихнула.
Але спати майже не довелося. Я рахувала гроші, перевіряла повідомлення й щохвилини згадувала доньчині слова: «Буде що згадати».
О восьмій ранку подзвонили у двері.
На порозі стояла Галина з дорожньою сумкою.
— Ну, пояснюй.
— Галю? Ти ж прочитала…
— Ми вже в потязі були, коли ти написала! Чоловік на вокзалі лишився, а я приїхала почути від тебе особисто.
Вона зайшла, поставила сумку й поклала на тумбочку пакет із ювелірної крамниці.
— Чай будеш? — спитала я.
— Не хочу я чаю. Ось сережки. Золоті. Не дешеві, між іншим. Для хрещениці купила. А вона…
— Галя, не треба про неї.
Сестра аж завмерла.
— Що — не треба?
— Вона тебе не кликала. Я покликала.
— Ти тепер ще й захищатимеш її?
— Я кажу, як було.
— А як мені тепер? Квитки, подарунок, завдаток Тамарі! Сережки назад не беруть!
З кімнати вийшов Василь.
— Доброго ранку, Галю.
— Уже не дуже доброго.
Він не став сперечатися.
— Порахуй витрати. Зараз повернемо.
— Отак просто? Відкупитися вирішили?
Я сперлася на край тумбочки.
— Ні. Виправити те, що ще можна виправити.
— А приїхати вона не може? Вибачитися перед хрещеною?
— Ні, — сказала я.
Галина подивилася на мене так, ніби вперше побачила.
Я й сама здивувалася, як твердо це прозвучало.
— Вибачатися маю я. Вона — ні.
Сестра ще довго говорила. Про невдячних дітей, про матерів, яких ні в що не ставлять, про те, що в її домі такого не було б.
Я слухала. Не погоджувалася, але й не перебивала.
Коли вона назвала суму, у мене похололи пальці. Пішли майже всі гроші, відкладені на зуби. Не вистачило — Василь додав зі своєї картки.
— За сережки теж переказали, — сказав він.
Я посунула пакет до себе, але Галина притримала його рукою.
— Я їх потім сама продам.
— Тоді за них не треба, — тихо відповів Василь.
На мить стало зовсім незручно.
Сестра відпустила ручки пакета.
— Забирайте. Мені вже нічого від вас не треба.
Коли вона пішла, я сіла просто на стілець у коридорі.
— Господи, Василю…
Він поставив біля мене склянку води.
— Пий. Тобі ще в ресторан їхати.
У заміському комплексі адміністратор вислухав мене без усмішки.
— Світлано Петрівно, за добу до заходу всю суму не повернемо. Ви ж розумієте?
— Розумію.
— Продукти закуплені. Людей у зміну поставили.
— Скільки можна повернути?
Він назвав суму. Невелику.
Я кивнула.
— Оформляйте.
Він дістав папери, потім нерішуче запитав:
— Може, перенесете? Родинний ювілей якийсь…
— Ні. Не треба більше нічого переносити.
До дванадцятої я встигла подзвонити останній людині зі списку.
Хтось сердився. Хтось повчав. Двоюрідна сестра сказала:
— Світло, ну ти даєш. Вони ж дорослі.
— Знаю.
— Тепер знаєш?
Я притиснула слухавку міцніше.
— Тепер знаю.
Перед обідом набрала Дарину.
— Доню, я все зробила. Усім подзвонила. Ресторан скасувала. З ведучою теж усе закрили. Максимові більше ніхто писати не буде.
На тому кінці було тихо.
— Дякую, — сказала вона.
Я заплющила очі. Від одного цього слова вже полегшало.
— Пробач мені.
— Я почула, мамо.
— А в п’ятницю… Нам із татом на котру приходити? На пів на одинадцяту?
Дарина не відповідала так довго, що я перевірила, чи не обірвався зв’язок.
— Доню?
— Тато нехай буде без п’ятнадцяти одинадцята. Біля входу.
— А я?
Знову тиша.
— Мамо, ти залишся вдома. Будь ласка.
Я схопилася за край столу.
— Як це — вдома?
— Я поки не можу.
— Але ж я все скасувала! Перед усіма вибачилася! Гроші повернула…
— Знаю.
— То чого ти ще хочеш?
Я почула власний голос — ображений, різкий. Але зупинитися вже не могла.
— Я ж рідна мати! Невже ти мене не пустиш на своє весілля?
— Мамо, я не хочу весь ранок дивитися на двері.
— На які двері?
— І чекати, що зараз зайде хтось із родичів. Або під’їде автобус. Чи ти скажеш: «Ну вже замовлено, не пропадати ж».
— Я більше не буду!
— Я хочу тобі повірити. Але зараз не виходить.
Я закрила рот долонею.
Донька говорила тихо, і від цього було ще болючіше.
— Ти вчора теж казала, що все для мене. А я стояла у вашому коридорі й не могла застебнути плащ. Мені треба трохи часу.
— Дарино…
— Не проси мене зараз ще й тебе заспокоювати. Я дуже втомилася.
Ми попрощалися. Я поклала телефон і розплакалася.
Коли Василь повернувся з магазину, я ще сиділа за столом.
— Вона мене не кличе.
Він завмер із пакетом у руках.
— Зовсім?
Я кивнула.
— Скажи їй. Поговори. Тебе вона послухає.
Чоловік повільно поставив пакет на підлогу.
— Світло…
— Я ж не зі зла! Скажи їй, що я не зі зла!
Він сів поруч.
— Вона це знає.
— Тоді чому?
Василь узяв мою руку. Відповісти йому, мабуть, було нічого. А може, він просто не хотів повторювати те, що я вже почула.
У п’ятницю він довго стояв перед дзеркалом із краваткою в руках.
— Зовсім розучився, — пробурмотів.
Я підійшла й мовчки поправила вузол.
На тумбочці лежав букет білих троянд. Я замовила його ще до всього цього, і вчора з квіткової нагадали забрати.
Василь дивився на мене в дзеркало.
— Може, я теж залишуся?
Мої пальці завмерли на його комірці.
— Навіщо?
— Ну… Скажу, тиск. Не хочеться тебе саму…
На якусь мить я дуже захотіла кивнути. Щоб він сів зі мною на кухні. Щоб і Дарина відчула, як це — коли когось немає.
Від цієї думки стало соромно.
Я розправила чоловікові плечі піджака.
— Ні. Їдь.
— Світло…
— Вона тебе чекає. Не треба їй іще за нас хвилюватися.
Я взяла букет.
— Оце передай. Якщо захоче взяти.
— Візьме.
— І не говори, що я плачу. Не проси передумати. Добре?
Він кивнув.
— Просто обійми її, — попросила я. — За мене теж.
Коли двері зачинилися, квартира здалася незвично великою.
Я почала прибирати. Помила плиту, витерла полиці. Зняла штори, хоча вони були чисті. Потім стояла з ними в руках і не могла згадати, навіщо зайшла до ванної.
Об одинадцятій подивилася на телефон.
Уже, мабуть, зайшли.
Хотілося написати: «Ну як ви?» Або хоча б надіслати сердечко.
Я поклала телефон на підвіконня.
Підійшла до ікони й тихо сказала:
— Бережи їх. Нехай їм буде добре.
І вперше за ці дні не додала подумки нічого про себе.
Василь повернувся надвечір із коробкою торта й кількома скибками короваю, загорнутими в серветку.
Я зустріла його в коридорі.
— Ну?
Він усміхнувся.
— Усе добре.
— Вона гарна була?
— Дуже.
Я забрала коробку й понесла на кухню, щоб він не бачив, як у мене затремтіли губи.
— Чай будеш?
— Буду.
Поки закипав чайник, я не витримала:
— Розкажи вже.
Василь сів, послабив краватку.
— Костюм у неї світлий. Дуже їй личить. Максим тільки на неї й дивився. Коли обручку вдягав, упустив.
Я аж повернулася.
— Як упустив?
— Та на підлогу. Підняв, червоний увесь. А вона сміється: «Добре, що не в річці освідчувався».
Я теж усміхнулася. Вперше за день.
— Це на неї схоже.
— Потім у кафе пішли. Затишно там. Його батьки приємні люди, ми розговорилися. Дарина згадувала, як ти їй у школі костюм лисиці шила.
— Коли хвіст у дверях відірвала?
— Ага. Каже, ти всю ніч пришивала, а вона за п’ять хвилин упоралася.
Я сіла навпроти.
— Вона… говорила про мене?
— Говорила.
— А квіти?
— Взяла. Відразу запитала, чи від тебе. У кафе попросила вазу, поставила біля себе.
Я дивилася на його руки.
— Ще щось сказала?
Василь кивнув.
— Коли прощалися, обійняла й попросила передати, що квіти дуже гарні. І ще сказала: «Подякуй мамі, що знайшла сили все скасувати».
Я опустила голову.
— Так і сказала?
— Так.
Він розгорнув серветку.
— Ось. Це тобі передала.
Я взяла шматочок короваю. Відламала крихту. Вона була солодка, пахла ваніллю.
— Щаслива була? — запитала я.
Василь подивився просто на мене.
— Так, Світло. Щаслива.
Я повільно кивнула.
Мені все ще було боляче. Від того, що не бачила, як вони обмінювалися обручками. Від того, що в телефоні ще не було жодної фотографії. Від власної дурості, яка коштувала стількох сліз і грошей.
Але донька сміялася. Не терпіла заради мене. Не сиділа серед сорока двох гостей із натягнутою усмішкою.
Сміялася з Максимом, який упустив обручку.
— Ну й добре, — сказала я нарешті.
Василь накрив мою руку своєю.
Ми пили чай із тортом. Удвох. І мені вже не здавалося, що цього надто мало.
Наступний тиждень я не телефонувала першою.
Кілька разів відкривала Даринин номер і закривала. Хотілося запитати, чи не сердиться. Чи пробачила. Чи любить мене ще.
Але я пам’ятала: «Не проси мене зараз ще й тебе заспокоювати».
У неділю вранці телефон задзвонив сам.
Я витерла руки об рушник і побачила на екрані її ім’я.
— Алло?
— Привіт, мамо.
— Привіт, доню.
— Що робите?
Я озирнулася, наче мала відзвітувати про щось важливе.
— Тато телевізор дивиться. Я пиріг поставила. Яблучний.
— Із корицею?
— Звісно.
На тому кінці почулося, як Максим щось запитав. Дарина відповіла йому: «Так, той самий».
Потім знову заговорила до мене:
— Можна ми через годинку приїдемо? На чай.
Я міцніше стиснула рушник.
— Можна. Звичайно, можна.
— Фотографії забрали. Хочемо показати.
— Я… чашки поставлю.
— Мамо, тільки нічого не готуй більше. Добре? Пирога вистачить.
Раніше я вже почала б виймати з морозилки м’ясо, різати салат, телефонувати Василеві, щоб збігав по щось до столу.
Тепер подивилася на духовку.
— Добре, доню. Тільки чай і пиріг.
Вона помовчала.
— Тоді до зустрічі.
— Чекаємо.
Я поклала телефон.
— Василю!
Чоловік визирнув із кімнати.
— Що?
— Діти приїдуть. Фотографії покажуть.
Він усміхнувся.
— Ну от.
Я дістала шість тарілок. Подивилася на них — і дві поставила назад.
Потім перевірила пиріг, вимкнула духовку й сіла біля вікна чекати.