– Кохана, пакуй речі, скоро ми переїдемо до свого будинку! – радісно заявив Олег, повернувшись із роботи.

– Знову жартуєш? Зранку ми ще не мали власного житла, а ввечері з’явилося? – недовірливо запитала я.

– Жодних жартів! Я взяв відгул у начальства, і по обіді встиг зустрітися і домовитися з власником про продаж будинку, – самовдоволено заявив чоловік.

– Ви залишаєте мене? – з жахом спитала мати Олега, Зінаїда Михайлівна.

Ми вже другий рік жили у її квартирі. Свекруху такий стан справ повністю влаштовував. Ми повністю оплачували комуналку, та закуповували продукти на всю родину, що дозволяло Зінаїді Михайлівні добре заощаджувати.

До того ж вона завжди була в курсі всіх наших життєвих перипетій.

А ось нас з чоловіком життя в чужій квартирі не тішило. Нам доводилося підлаштовуватися під Зінаїду Михайлівну, і часто миритися з її капризами.

– Сподіваюся, що так. Все проясниться протягом двох днів. Якщо банк схвалить іпотеку, то ми одразу почнемо оформлення угоди, – не замислюючись, відповів Олег.

– Навіщо переїжджати? Хіба вам погано у мене? – здивовано спитала мати, й невинно закліпала очима.

– Хто тобі сказав таке? Нормально нам у тебе, – променисто посміхнувся чоловік, і обійняв Зінаїду Михайлівну. – Але ж ти сама розумієш, що ми з Яною рано чи пізно заведемо дітей, і у двокімнатній квартирі нам усім буде тісно.

– Ось переїдете в цей будинок і зовсім забудете про мене, – жалісно заголосила вона. – Напевно, ще за містом хочете купити, щоб я не могла вас часто відвідувати.

– Мамо, не кажи дурниць! По-перше, ми самі до тебе в гості ходитимемо, а по-друге, цей будинок знаходиться у селі Чукалівка.

– Там від самого міста всього кілометр їхати. До нього навіть міські маршрутки заходять, тому зможеш відвідувати нас скільки завгодно, – заспокійливо промовив Олег.

Зінаїда Михайлівна недовірливо подивилася на сина й осудливо похитала головою.

Через кілька днів банк схвалив нам іпотеку, а ще через тиждень ми стали повноправними власниками невеликого котеджу.

Я раділа своєму будинку, як маленька дитина новій іграшці. Однак, незабаром моя радість затьмарилася однією неприємною подією.

Повернувшись з роботи додому, я знайшла на ґанку зім’яту записку з загрозливим змістом: “Забирайся, або ти пошкодуєш”.

– Це, напевно, сусідські діти балуються, – логічно пояснив Олег.

– Думаєш? Ти, мабуть, маєш рацію. Тим більше ми тільки переїхали сюди, й ні з ким не сварилися, – погодилася я.

Ми, списавши все на дитячі витівки, викинули те, що сталося з голови, й продовжили своє розмірене життя.

Але через пару днів я знову знайшла на ґанку будинку записку з текстом: “Забирайся, поки не стало занадто пізно”. На цей раз я у версію про дітей не повірила, тому чоловікові не вдалося мене заспокоїти.

– Текст написаний не дитячою рукою, тому думай сам, кого ти образив, – промовила я стривоженим голосом

– Нікого я не кривдив! Ти сама знаєш, що я не маю недругів, – впевнено відповів Олег.

– Може тоді колишній власник котеджу комусь насолив? Раптом на цей будинок ще хтось претендував, наприклад, його родичі? – припустила я.

– Навряд, за документами він був єдиним власником будинку, причому вже десять років, – миттєво відмів цю версію чоловік.

– Тоді хто це робить? – Зацікавлено запитала я.

– Не знаю. Може в селі якийсь дурник живе і пише всім такі листи. Зараз піду до сусідів, та розпитаю їх. Раптом вони вже стикалися з подібним, – суворо промовив чоловік.

Упродовж години Олег розмовляв із сусідами, але ніхто з них нічого не знав і не бачив.

Ми вирішили поки що нічого не робити, але якщо погрози повторяться, то ми поставимо камеру відеоспостереження.

На вихідні нас відвідала Зінаїда Михайлівна. Вона оцінила наш котедж, та почала скаржитися.

– Зараз все так сильно подорожчало! Коли я заходжу в магазин, то залишаю там половину своєї зарплати, а другу половину витрачаю на комунальні платежі. Я не живу, а просто виживаю, – сумно сказала вона.

– Мамо, ти ж знаєш, що у нас зараз немає зайвих грошей. Ми самі іпотеку платимо, – винувато відповів Олег.

– Ой, даремно ви в це втягнулися… Навіщо ви взагалі купили цей будинок? Від нього ж самі проблеми. Може, переїдете назад до мене? – З надією в голосі запитала Зінаїда Михайлівна.

– Куди? Ти ж розумієш, що нам там було тісно? – щиро промовив син.

– Давайте тоді я до вас переїду! Квартиру продамо і частину іпотеки закриємо, – несподівано запропонувала мати.

– Навіть не знаю, – розгублено пробурмотів Олег.

– Що ти не знаєш? Сидиш і мимриш, – роздратовано промовила я. – Ми не для того переїжджали, щоб потім знову разом жити.

– Яка ж ти невдячна! Я вас до себе пустила, коли вам жити не було де, – докірливо промовила свекруха.

– Ну, вам є де жити, – резонно зауважила я.

– Нічого, скоро самі до мене прийдете! Ось тоді ми з тобою й поговоримо, – багатозначно промовила Зінаїда Михайлівна.

Олег спробував заспокоїти матір, але жінка зі скривдженим виглядом покинула наш будинок.

Буквально наступного дня ми виявили на ґанку нове послання, а поряд з ним потворну ляльку, облиту червоною фарбою.

Наш терпець урвався, і ми таки встановили над входом відеокамеру. Довго чекати не довелося. Через два дні хтось знову підкинув нам записку, але цього разу поклав поруч курячу голову.

Після перегляду відеозапису ми остовпіли. Виявилося, що весь цей час записки та іншу гидоту нам підкладала Зінаїда Михайлівна. Щойно все прояснилося, розлючений Олег подзвонив своїй матері.

– Мамо, навіщо ти писала нам безглузді записи з погрозами? – суворо запитав він.

– Які записки? Я не розумію, про що ти говориш, – не роздумуючи, відповіла жінка.

– Ми кілька днів тому поставили відеокамеру, тому бачили твої останні пригоди, – крижаним тоном промовив син.

– Не знаю, що ви там побачили, але я вам нічого під двері не клала, – твердо заявила Зінаїда Михайлівна.

– По-перше, на відеозаписі добре видно твоє обличчя, а по-друге, я не казав, куди нам підкидали записки, – роздратовано промовив Олег. – Говори, навіщо ти це робила?

– Я хотіла, щоб ви повернулися назад. Я вже казала тобі, що мені тяжко фінансово без вашої допомоги, – зізналася мати.

– Нічого краще не могла вигадати?! – Здивовано сплеснув руками чоловік.

– Не могла! – із викликом відповіла Зінаїда Михайлівна. – Тобі має бути соромно, що ти покинув рідну матір.

– Де я тебе покинув? У тебе є і квартира, і робота, – обурився Олег.

– І що з того? Поки ви у мене жили, я звикла раз на тиждень вибиратися в кафе чи кінотеатр з подругами, а тепер у мене на це елементарно немає коштів, – поскаржилася вона.

– Ось воно що? Тобі просто не вистачало грошей на розваги, і ти вирішила нас залякати! Доведеться, мамо, тепер тобі жити за власний кошт! Після такої витівки, грошей ти від мене не дочекаєшся, – сердито промовив син і поклав слухавку.

Протягом кількох місяців ми не спілкувалися. Лише у день народження Зінаїди Михайлівни ми порушили мовчання, та привітали родичку.

Після цього наші стосунки стали такими ж, як були до сварки. Куди її подінеш – мати ж! Але, я часто пригадую ту безглузду витівку свекрухи! Мені прикро, навіть, не від того, що вона робила, а задля чого!

Не через те, що сина кохає, і мріє бути з ним завжди поруч! Грошей їй, виявляється, на розваги не вистачає! Це нормальна мати, щоб сину таке озвучити? Як ви вважаєте?