Вхідні двері гримнули так, що я здригнулася й упустила ложку.
— Тамаро, ти вдома? — долинув із передпокою голос свекрухи. — А я не сама! Сюрприз тобі привезла!
Я витерла руки об фартух і вийшла назустріч.
— Добрий день, Зінаїдо Аркадіївно. А сюрприз хоч у передпокої поміщається?
— Не дорікай, тобі не личить. Стасику, чого завмер? Заходь!
З-за її спини з’явився Стас — син Глібової сестри Алли. Двадцять шість років, дорога куртка, навушник у вусі й величезна спортивна сумка в руці.
— Привіт, тітко Тамаро. А де мені речі кинути?
— Залежить від того, навіщо ти їх приніс.
— Тамаро! — свекруха сплеснула руками. — У хлопця біда.
Із кімнати визирнула моя п’ятнадцятирічна донька Оксанка. Побачила Стаса і тихенько зачинила двері.
— Аллочка з ним посварилася, — продовжила свекруха. — Вигнала рідного сина. А ми ж родина, своїх не кидаємо.
— Гліб про це знає?
— Звичайно! Сказав: «Мамо, вирішуй сама». От я й вирішила. Стасик поживе у вас місяць-другий.
— А мене запитати не треба було?
— Ну чого ти одразу? У вас три кімнати!
Квартира дісталася мені від батька. Я прожила в ній усе життя й двадцять років була одружена з Глібом. А його мати досі поводилася так, ніби могла тут розпоряджатися.
— Залиште сумку в коридорі, — сказала я. — Дочекаємося Гліба.
Увечері чоловік повернувся з автошколи, де працював інструктором. Побачив сумку й застиг.
— Тамаро, тільки не починай.
— Я ще нічого не сказала. Ти пообіцяв мамі поселити у нас Стаса?
— Та ні! Вона подзвонила, сказала, що йому ніде ночувати. Я відповів: «Мамо, розберемося».
— А вона почула: «Привозь його до нас».
— Ну, я ж цього не казав!
— Глібе, ти двадцять років знаєш, як вона тебе розуміє.
Із кухні вийшла Зінаїда Аркадіївна з тарілкою моїх сирників.
— Глібчику, поясни дружині, що своїм треба допомагати. Я тебе одна виховувала, а тепер мені шкодують шматка хліба для онука?
— Він ваш онук, — сказала я. — Можете забрати його до себе.
— У мене однокімнатна квартира! Куди я його покладу?
— У Алли двокімнатна. І вона йому мати.
— Вони посварилися!
— А ми тут до чого?
Гліб потер чоло.
— Тамаро, ну справді. Нехай побуде пару тижнів. Заради миру.
— У нашому домі?
— Так.
Я подивилася на нього, на свекруху, яка вже переможно усміхалася, і взяла ручку.
— Добре. Два тижні від сьогодні. Запишу дату на холодильнику. Але продукти купуєш ти, Глібе. І всі питання зі Стасом вирішуєш теж ти.
— Та які питання? — фиркнув племінник. — Я вам заважати не буду.
Через п’ять днів Оксанка не вийшла до сніданку. Я постукала у ванну.
— Доню, ти там довго?
— Зараз.
Голос був такий, що я відразу відчинила двері. Вона сиділа на краю ванни, притискаючи до грудей телефон. Очі червоні.
— Що сталося?
— Нічого, мамо.
— Оксанко.
— Я не хочу в школу.
— Тебе хтось образив?
Вона мовчки простягнула мені телефон. У класному чаті була фотографія сторінки з її щоденника. Вірші про хлопця з паралельного класу. Під ними — десятки смайликів і глузливі коментарі.
— Звідки вони це взяли?
— Стас сфотографував. Я щоденник під матрацом тримала, а він… Він заходив у мою кімнату, поки я була на тренуванні.
— Ти впевнена?
— Він сам сказав. Надіслав Данилу Лосенку, а той розіслав у чат.
Вона схлипнула й затулила обличчя руками.
— Мамо, вони всі це читали. Як я тепер туди піду?
Я обійняла її.
— Послухай мене. Ти нічого поганого не зробила. Нічого, чуєш?
— Але вони сміються…
— Я знаю, сонечко. І я розберуся. Обіцяю.
Стас лежав на дивані у вітальні. Навіть не підвівся, коли я зайшла.
— Ти лазив у кімнаті Оксанки?
— Ой, почалося, — він відклав телефон. — Це ж просто жарт.
— Вона плаче у ванній. Тобі смішно?
— Подумаєш, віршики. Вона потім сама сміятиметься.
— Збирай речі.
— Що?
— Ти мене почув. Збирай речі й іди.
Стас нарешті сів.
— Бабуля сказала, що я тут надовго.
— Бабуля тут не господиня.
— А вона казала, що скоро квартира наполовину дядька Гліба буде. А значить, і трошки моя.
— Що ти сказав?
Він усміхнувся.
— Те, що чув.
У мене похололи руки. Я згадала, як тиждень тому свекруха підсовувала Глібові якийсь папірець:
«Для пільг по комуналці, синку. Підпиши, не читай, там така нудьга».
— Речі збери зараз, — сказала я. — До кімнати Оксанки більше не заходь. І якщо вона скаже, що хоч одне фото лишилося в тебе в телефоні, ми поговоримо вже не тільки з тобою.
Того вечора Гліб довго телефонував Аллі й матері. Стас, бурмочучи щось про істерички, склав сумку, але йти відмовився: Алла на той момент забирати його не хотіла, а свекруха вимагала «не чіпати хлопчика до сімейної наради». Я не відступила: сумка залишилася в передпокої, сам Стас — у вітальні, під Глібовим наглядом.
Оксанці я сказала:
— Я можу завтра піти з тобою до школи. А можу спочатку поговорити з класною керівницею. Як тобі буде легше?
— Тільки не при всіх, мамо. Будь ласка.
— Не при всіх.
Після розмови з учителькою донька погодилася піти на уроки.
А я зателефонувала шкільній подрузі Ніні Сорокіній. Вона працювала нотаріусом і вміла читати папери так, як я читала технологічні карти на заводі: одразу бачила, де щось не так.
У шухляді Гліба я знайшла копію того самого документа й поїхала до Ніни.
Вона пробігла очима по аркушу, потім подивилася на мене.
— Тамаро, сядь.
— Не лякай. Що там?
— Ніяких пільг. Це чернетка заяви про визнання за Глібом частки у квартирі. Тут написано, що він вкладав гроші в ремонт і завдяки цьому житло істотно поліпшилося.
— Яка ще частка? Квартира батькова!
— Отримана тобою у спадщину. Це важливо. Сам по собі ремонт не робить її спільною, але твоя свекруха, схоже, хоче спробувати довести інше через суд.
— А Стас тут до чого?
Ніна перевернула аркуш.
— Дивись. Окремо заготовлений текст про передачу частки йому.
Я перечитала рядок і відчула, як у мене пересохло в роті.
— Гліб підписав?
— На цій копії підпису немає. Спитай у нього про оригінал. І збери всі документи на квартиру та чеки за ремонт.
— Половину ремонту оплатив Гліб. Решту — тато. Він квитанції зберігав, навіть за шпалери.
— Тоді неси папку. І ще одне. Я перевірила відкритий реєстр: щодо Стаса є виконавче провадження. Сума, яку я знайшла в документах провадження, — двісті десять тисяч гривень.
— Борги?
— Так. Якщо він отримає майно, на нього можуть звернути стягнення. Не завтра за одним підписом, але ризик серйозний.
Я згадала свекрушине «своїх не кидаємо».
— Вона знала, — прошепотіла я. — Вона ж мусила знати.
— Не знаю, що саме вона знала. Але з чоловіком тобі поговорити треба сьогодні.
Увечері я поклала перед Глібом чернетку, відомості про борги й фотографії з Оксанчиного чату.
Він довго мовчав.
— Мама сказала, що це для пільг, — нарешті промовив він. — Я не підписав. Вона тоді поспішала, забрала папери й сказала, що принесе пізніше.
— А якби принесла?
Він підняв на мене очі.
— Підписав би. Не читаючи.
— Глібе…
— Я знаю, як це звучить.
— Ні, ти не знаєш. Твоя мама вирішила забрати частину мого дому. Дому, де живе наша донька. А твій племінник поліз до її щоденника. Ти бачив, як вона плакала?
— Бачив, — тихо сказав він.
— І що ми будемо робити?
Гліб узяв телефон, подивився на фотографію Оксанчиних віршів і поклав його екраном униз.
— Стас піде. А з мамою я поговорю.
— Не «розберемося», Глібе?
Він скривився.
— Ні. Поговорю.
У суботу був Глібів день народження. Свекруха заявила, що прийде на сімейну нараду. За нею з’явилися Алла з чоловіком і сусідка Зінаїди Аркадіївни — мабуть, для підтримки. Стас сидів за столом, хоча його сумка вже кілька днів стояла біля дверей.
Свекруха підняла келих.
— Дорогі мої, сьогодні день народження мого сина. Я хочу, щоб наша сім’я нарешті стала єдиною. Глібчику, ти ж підпишеш папірець? Для Стасика. Він наша кров.
— Який папірець, мамо? — спокійно запитав Гліб.
— Ну… про частку. Щоб хлопчик мав свій куточок. Ти ж вкладався в цю квартиру.
— Вкладався. Дев’яносто тисяч за вісім років. Тамарин батько вклав сто сімдесят. Чеки показати?
— Синку, при чому тут чеки?
— При тому, що квартира Тамарина. І вона не збирається віддавати її Стасу.
— Але ж ти маєш право!
— А ти казала, що папери для пільг. Навіщо збрехала?
Свекруха поставила келих.
— Я хотіла, щоб ти спочатку підписав, а потім ми б усе владнали.
— Що саме владнали? — запитала я. — Борги Стаса?
Алла різко повернулася до сина.
— Які борги?
Гліб простягнув їй роздруківку.
— Двісті десять тисяч. Ось що ми знайшли.
— Стасе, це правда? — Алла зблідла. — Ти казав, що вже все погасив!
— Мамо, не тут, — пробурмотів він.
— А де? Ти через ці позики з дому пішов! Сказав, що сам розберешся!
Зінаїда Аркадіївна затулила долонею брошку, ніби її хтось збирався зірвати.
— Я хотіла допомогти онукові. Що тут поганого?
— За рахунок моєї дружини й доньки? — Гліб говорив уже голосніше. — Ти знаєш, що він зробив Оксанці?
— Та це дитячі пустощі!
— Йому двадцять шість, мамо. Він заліз до її кімнати, сфотографував щоденник і передав іншим. Вона боялася до школи йти.
— Ой, перебільшуєте…
— Досить, — перебила я. — Стасе, ти видалив фотографії?
— Видалив.
— Усі?
— Усі, сказав же!
— Оксанці ти вибачення заборгував. А з приводу фотографій ми з Ніною підготували заяву. Якщо з’ясується, що ти ще щось зберіг або комусь переслав, я звернуся до поліції.
Стас відсунув стілець так різко, що той упав.
— Та забирайте ви свою квартиру! Наче мені тут так добре було!
— Сумка біля дверей, — сказала я.
Алла підвелася.
— Ходімо. Вдома поговоримо. І про позики теж.
За двадцять хвилин Стас стояв у передпокої зі своєю величезною сумкою. На Оксанку він так і не подивився. Алла мовчки вийшла за ним, її чоловік — слідом. Сусідка швидко попрощалася й вислизнула за двері.
Зінаїда Аркадіївна натягла пальто.
— Ти ще пошкодуєш, Тамаро. Глібе, вона налаштувала тебе проти матері!
— Ні, мамо, — відповів він. — Це ти хотіла обманути мене і мою дружину.
— Я тобі мати!
— А Оксанка мені донька. І я не дозволю так із нею поводитися.
Свекруха розтулила рота, але він простягнув руку:
— Ключі від квартири, мамо.
— Ти мене виганяєш?
— Віддай ключі. І без запрошення більше не приходь.
Вона поклала їх на тумбочку. Двері гримнули так само дзвінко, як завжди.
У тиші відчинилися двері Оксанчиної кімнати. Донька вийшла й обійняла батька.
— Тату… дякую.
Гліб міцно притиснув її до себе.
— Пробач, що не зупинив усе раніше.
У понеділок Оксанка пішла до школи. Данило після розмови з батьками й учителькою вибачився перед нею та написав про це в класному чаті. Насмішки припинилися не в одну мить, але донька вже знала: вона в цьому не сама.
А наступного ранку я смажила сирники, коли Оксанка зайшла на кухню.
— Мамо, мені два. Ні, три.
— А до школи не запізнишся?
— Не запізнюся, — усміхнулася вона. — Тату, тобі залишити?
— Залиши, будь ласка, — озвався Гліб із кімнати.
Я перевернула сирник і прислухалася до наших голосів. Уперше за багато днів удома було спокійно. І більше нікому не треба було віддавати цей спокій заради чужої «святої» любові.