— Де тут речі свої кинути можна? — Ніде, — відповіла я спокійно. — Свої речі залишають вдома, а не розкидають деінде. Свекруха театрально сплеснула руками. Цей жест я знала напам’ять: зараз почнеться вистава про безсердечну невістку

Вхідні двері гримнули так, що я здригнулася й упустила ложку.

— Тамаро, ти вдома? — долинув із передпокою голос свекрухи. — А я не сама! Сюрприз тобі привезла!

Я витерла руки об фартух і вийшла назустріч.

— Добрий день, Зінаїдо Аркадіївно. А сюрприз хоч у передпокої поміщається?

— Не дорікай, тобі не личить. Стасику, чого завмер? Заходь!

З-за її спини з’явився Стас — син Глібової сестри Алли. Двадцять шість років, дорога куртка, навушник у вусі й величезна спортивна сумка в руці.

— Привіт, тітко Тамаро. А де мені речі кинути?

— Залежить від того, навіщо ти їх приніс.

— Тамаро! — свекруха сплеснула руками. — У хлопця біда.

Із кімнати визирнула моя п’ятнадцятирічна донька Оксанка. Побачила Стаса і тихенько зачинила двері.

— Аллочка з ним посварилася, — продовжила свекруха. — Вигнала рідного сина. А ми ж родина, своїх не кидаємо.

— Гліб про це знає?

— Звичайно! Сказав: «Мамо, вирішуй сама». От я й вирішила. Стасик поживе у вас місяць-другий.

— А мене запитати не треба було?

— Ну чого ти одразу? У вас три кімнати!

Квартира дісталася мені від батька. Я прожила в ній усе життя й двадцять років була одружена з Глібом. А його мати досі поводилася так, ніби могла тут розпоряджатися.

— Залиште сумку в коридорі, — сказала я. — Дочекаємося Гліба.

Увечері чоловік повернувся з автошколи, де працював інструктором. Побачив сумку й застиг.

— Тамаро, тільки не починай.

— Я ще нічого не сказала. Ти пообіцяв мамі поселити у нас Стаса?

— Та ні! Вона подзвонила, сказала, що йому ніде ночувати. Я відповів: «Мамо, розберемося».

— А вона почула: «Привозь його до нас».

— Ну, я ж цього не казав!

— Глібе, ти двадцять років знаєш, як вона тебе розуміє.

Із кухні вийшла Зінаїда Аркадіївна з тарілкою моїх сирників.

— Глібчику, поясни дружині, що своїм треба допомагати. Я тебе одна виховувала, а тепер мені шкодують шматка хліба для онука?

— Він ваш онук, — сказала я. — Можете забрати його до себе.

— У мене однокімнатна квартира! Куди я його покладу?

— У Алли двокімнатна. І вона йому мати.

— Вони посварилися!

— А ми тут до чого?

Гліб потер чоло.

— Тамаро, ну справді. Нехай побуде пару тижнів. Заради миру.

— У нашому домі?

— Так.

Я подивилася на нього, на свекруху, яка вже переможно усміхалася, і взяла ручку.

— Добре. Два тижні від сьогодні. Запишу дату на холодильнику. Але продукти купуєш ти, Глібе. І всі питання зі Стасом вирішуєш теж ти.

— Та які питання? — фиркнув племінник. — Я вам заважати не буду.

Через п’ять днів Оксанка не вийшла до сніданку. Я постукала у ванну.

— Доню, ти там довго?

— Зараз.

Голос був такий, що я відразу відчинила двері. Вона сиділа на краю ванни, притискаючи до грудей телефон. Очі червоні.

— Що сталося?

— Нічого, мамо.

— Оксанко.

— Я не хочу в школу.

— Тебе хтось образив?

Вона мовчки простягнула мені телефон. У класному чаті була фотографія сторінки з її щоденника. Вірші про хлопця з паралельного класу. Під ними — десятки смайликів і глузливі коментарі.

— Звідки вони це взяли?

— Стас сфотографував. Я щоденник під матрацом тримала, а він… Він заходив у мою кімнату, поки я була на тренуванні.

— Ти впевнена?

— Він сам сказав. Надіслав Данилу Лосенку, а той розіслав у чат.

Вона схлипнула й затулила обличчя руками.

— Мамо, вони всі це читали. Як я тепер туди піду?

Я обійняла її.

— Послухай мене. Ти нічого поганого не зробила. Нічого, чуєш?

— Але вони сміються…

— Я знаю, сонечко. І я розберуся. Обіцяю.

Стас лежав на дивані у вітальні. Навіть не підвівся, коли я зайшла.

— Ти лазив у кімнаті Оксанки?

— Ой, почалося, — він відклав телефон. — Це ж просто жарт.

— Вона плаче у ванній. Тобі смішно?

— Подумаєш, віршики. Вона потім сама сміятиметься.

— Збирай речі.

— Що?

— Ти мене почув. Збирай речі й іди.

Стас нарешті сів.

— Бабуля сказала, що я тут надовго.

— Бабуля тут не господиня.

— А вона казала, що скоро квартира наполовину дядька Гліба буде. А значить, і трошки моя.

— Що ти сказав?

Він усміхнувся.

— Те, що чув.

У мене похололи руки. Я згадала, як тиждень тому свекруха підсовувала Глібові якийсь папірець:

«Для пільг по комуналці, синку. Підпиши, не читай, там така нудьга».

— Речі збери зараз, — сказала я. — До кімнати Оксанки більше не заходь. І якщо вона скаже, що хоч одне фото лишилося в тебе в телефоні, ми поговоримо вже не тільки з тобою.

Того вечора Гліб довго телефонував Аллі й матері. Стас, бурмочучи щось про істерички, склав сумку, але йти відмовився: Алла на той момент забирати його не хотіла, а свекруха вимагала «не чіпати хлопчика до сімейної наради». Я не відступила: сумка залишилася в передпокої, сам Стас — у вітальні, під Глібовим наглядом.

Оксанці я сказала:

— Я можу завтра піти з тобою до школи. А можу спочатку поговорити з класною керівницею. Як тобі буде легше?

— Тільки не при всіх, мамо. Будь ласка.

— Не при всіх.

Після розмови з учителькою донька погодилася піти на уроки.

А я зателефонувала шкільній подрузі Ніні Сорокіній. Вона працювала нотаріусом і вміла читати папери так, як я читала технологічні карти на заводі: одразу бачила, де щось не так.

У шухляді Гліба я знайшла копію того самого документа й поїхала до Ніни.

Вона пробігла очима по аркушу, потім подивилася на мене.

— Тамаро, сядь.

— Не лякай. Що там?

— Ніяких пільг. Це чернетка заяви про визнання за Глібом частки у квартирі. Тут написано, що він вкладав гроші в ремонт і завдяки цьому житло істотно поліпшилося.

— Яка ще частка? Квартира батькова!

— Отримана тобою у спадщину. Це важливо. Сам по собі ремонт не робить її спільною, але твоя свекруха, схоже, хоче спробувати довести інше через суд.

— А Стас тут до чого?

Ніна перевернула аркуш.

— Дивись. Окремо заготовлений текст про передачу частки йому.

Я перечитала рядок і відчула, як у мене пересохло в роті.

— Гліб підписав?

— На цій копії підпису немає. Спитай у нього про оригінал. І збери всі документи на квартиру та чеки за ремонт.

— Половину ремонту оплатив Гліб. Решту — тато. Він квитанції зберігав, навіть за шпалери.

— Тоді неси папку. І ще одне. Я перевірила відкритий реєстр: щодо Стаса є виконавче провадження. Сума, яку я знайшла в документах провадження, — двісті десять тисяч гривень.

— Борги?

— Так. Якщо він отримає майно, на нього можуть звернути стягнення. Не завтра за одним підписом, але ризик серйозний.

Я згадала свекрушине «своїх не кидаємо».

— Вона знала, — прошепотіла я. — Вона ж мусила знати.

— Не знаю, що саме вона знала. Але з чоловіком тобі поговорити треба сьогодні.

Увечері я поклала перед Глібом чернетку, відомості про борги й фотографії з Оксанчиного чату.

Він довго мовчав.

— Мама сказала, що це для пільг, — нарешті промовив він. — Я не підписав. Вона тоді поспішала, забрала папери й сказала, що принесе пізніше.

— А якби принесла?

Він підняв на мене очі.

— Підписав би. Не читаючи.

— Глібе…

— Я знаю, як це звучить.

— Ні, ти не знаєш. Твоя мама вирішила забрати частину мого дому. Дому, де живе наша донька. А твій племінник поліз до її щоденника. Ти бачив, як вона плакала?

— Бачив, — тихо сказав він.

— І що ми будемо робити?

Гліб узяв телефон, подивився на фотографію Оксанчиних віршів і поклав його екраном униз.

— Стас піде. А з мамою я поговорю.

— Не «розберемося», Глібе?

Він скривився.

— Ні. Поговорю.

У суботу був Глібів день народження. Свекруха заявила, що прийде на сімейну нараду. За нею з’явилися Алла з чоловіком і сусідка Зінаїди Аркадіївни — мабуть, для підтримки. Стас сидів за столом, хоча його сумка вже кілька днів стояла біля дверей.

Свекруха підняла келих.

— Дорогі мої, сьогодні день народження мого сина. Я хочу, щоб наша сім’я нарешті стала єдиною. Глібчику, ти ж підпишеш папірець? Для Стасика. Він наша кров.

— Який папірець, мамо? — спокійно запитав Гліб.

— Ну… про частку. Щоб хлопчик мав свій куточок. Ти ж вкладався в цю квартиру.

— Вкладався. Дев’яносто тисяч за вісім років. Тамарин батько вклав сто сімдесят. Чеки показати?

— Синку, при чому тут чеки?

— При тому, що квартира Тамарина. І вона не збирається віддавати її Стасу.

— Але ж ти маєш право!

— А ти казала, що папери для пільг. Навіщо збрехала?

Свекруха поставила келих.

— Я хотіла, щоб ти спочатку підписав, а потім ми б усе владнали.

— Що саме владнали? — запитала я. — Борги Стаса?

Алла різко повернулася до сина.

— Які борги?

Гліб простягнув їй роздруківку.

— Двісті десять тисяч. Ось що ми знайшли.

— Стасе, це правда? — Алла зблідла. — Ти казав, що вже все погасив!

— Мамо, не тут, — пробурмотів він.

— А де? Ти через ці позики з дому пішов! Сказав, що сам розберешся!

Зінаїда Аркадіївна затулила долонею брошку, ніби її хтось збирався зірвати.

— Я хотіла допомогти онукові. Що тут поганого?

— За рахунок моєї дружини й доньки? — Гліб говорив уже голосніше. — Ти знаєш, що він зробив Оксанці?

— Та це дитячі пустощі!

— Йому двадцять шість, мамо. Він заліз до її кімнати, сфотографував щоденник і передав іншим. Вона боялася до школи йти.

— Ой, перебільшуєте…

— Досить, — перебила я. — Стасе, ти видалив фотографії?

— Видалив.

— Усі?

— Усі, сказав же!

— Оксанці ти вибачення заборгував. А з приводу фотографій ми з Ніною підготували заяву. Якщо з’ясується, що ти ще щось зберіг або комусь переслав, я звернуся до поліції.

Стас відсунув стілець так різко, що той упав.

— Та забирайте ви свою квартиру! Наче мені тут так добре було!

— Сумка біля дверей, — сказала я.

Алла підвелася.

— Ходімо. Вдома поговоримо. І про позики теж.

За двадцять хвилин Стас стояв у передпокої зі своєю величезною сумкою. На Оксанку він так і не подивився. Алла мовчки вийшла за ним, її чоловік — слідом. Сусідка швидко попрощалася й вислизнула за двері.

Зінаїда Аркадіївна натягла пальто.

— Ти ще пошкодуєш, Тамаро. Глібе, вона налаштувала тебе проти матері!

— Ні, мамо, — відповів він. — Це ти хотіла обманути мене і мою дружину.

— Я тобі мати!

— А Оксанка мені донька. І я не дозволю так із нею поводитися.

Свекруха розтулила рота, але він простягнув руку:

— Ключі від квартири, мамо.

— Ти мене виганяєш?

— Віддай ключі. І без запрошення більше не приходь.

Вона поклала їх на тумбочку. Двері гримнули так само дзвінко, як завжди.

У тиші відчинилися двері Оксанчиної кімнати. Донька вийшла й обійняла батька.

— Тату… дякую.

Гліб міцно притиснув її до себе.

— Пробач, що не зупинив усе раніше.

У понеділок Оксанка пішла до школи. Данило після розмови з батьками й учителькою вибачився перед нею та написав про це в класному чаті. Насмішки припинилися не в одну мить, але донька вже знала: вона в цьому не сама.

А наступного ранку я смажила сирники, коли Оксанка зайшла на кухню.

— Мамо, мені два. Ні, три.

— А до школи не запізнишся?

— Не запізнюся, — усміхнулася вона. — Тату, тобі залишити?

— Залиши, будь ласка, — озвався Гліб із кімнати.

Я перевернула сирник і прислухалася до наших голосів. Уперше за багато днів удома було спокійно. І більше нікому не треба було віддавати цей спокій заради чужої «святої» любові.

Залишити коментар