— Мамо, ще раз із днем народження! — Людмила поставила на стіл тарілку з фруктами. — Здоров’я вам. І щоб ми ще багато років отак збиралися.
— Дякую, люба. Сідай уже, набігалася сьогодні.
Людмила всміхнулася. За весь вечір — жодного зауваження. Ні про надто тонко нарізаний хліб, ні про салат, який «Іван із дитинства любить зовсім інший».
Ірина Петрівна сиділа на чолі столу, розчервоніла від вітань. Наталка розповідала щось про синів, її чоловік сміявся, Іван розливав чай.
— Людо, а пиріг ти пекла? — запитала Наталка, потягнувшись по другий шматок.
— Я.
— Даси рецепт?
— Дам. Там нічого складного.
— От і навчиш мене якось, — озвалася свекруха. — Бо Іван усе хвалить твою випічку.
Людмила аж випросталася.
— Та я можу й завтра написати. Або приїду, разом спечемо.
Іван непомітно стиснув її руку під столом.
Подарунки стояли біля дивана. Серед квітів і пакунків — великий кухонний комбайн, занурювальний блендер і лляна скатертина, яку Людмила шила й вишивала вечорами.
За тиждень до свята вона ще перепитувала чоловіка:
— Може, комбайна досить? Блендер — це вже забагато?
— Ти ж сама казала: мама любить супи-пюре.
— Казала. І вона тоді в магазині так довго біля тієї моделі стояла… Пам’ятаєш? «От би мені такого помічника».
— То бери. Зрадіє.
Витратили майже всю Людмилину зарплату. Але сьогодні, коли свекруха приймала коробки й усміхалася, грошей було не шкода.
Близько дев’ятої Наталчин чоловік глянув на годинник.
— Нам пора. Хлопці завтра зранку на тренування.
У передпокої зашурхотіли куртки. Людмила допомогла зібрати зі столу чашки й уже взяла свою сумку, коли Ірина Петрівна гукнула:
— Наталко, зачекай! Забула тобі дещо дати.
— Що ще, мамо? Ти нам уже пів холодильника склала.
— Зайди сюди на хвилинку.
Свекруха підійшла до подарунків і поклала долоню на коробку з комбайном.
— Оце забирай собі.
Людмила завмерла із сумкою в руках.
— Комбайн? — Наталка аж усміхнулася. — Серйозно?
— А чого він у мене стоятиме? Ти на чотирьох готуєш, усе печеш. Тобі потрібніше.
— Мій міксер якраз ледве дихає… Мамо, дякую!
Ірина Петрівна вже діставала блендер.
— І цей бери. Я все одно своїм вінчиком звикла.
Людмила повільно поставила сумку назад на диван.
— Вам… не сподобалося?
— Та чому не сподобалося? Гарні речі. Просто куди мені стільки техніки?
— Ви ж казали, що хотіли комбайн.
— Людочко, мало що я колись казала. Подивитися — одне, а користуватися… Ще розбирайся з тими кнопками.
Вона взяла пакунок зі скатертиною.
— І це, Наталю, забери. У вас стіл великий, буде на свята.
Людмила мимоволі ступила вперед.
— Скатертину теж?
— А що? У мене своїх повна шафа.
Наталка притисла пакунок до коробки з блендером.
— Ой, вона ж така гарна. Дякую, мамо. Сергію, допоможи мені!
— Зачекайте, — озвався Іван. — Мамо, Люда ж її сама вишивала.
— Я чула, Іване.
— Кілька вечорів сиділа.
Ірина Петрівна зітхнула.
— Ну то хіба погано, що не в шафі лежатиме? Наталка користуватиметься.
Людмила дивилася на край льону, який визирав із пакунка. Маленький синій листочок вона тричі перешивала: спершу він виходив кривим.
— Я її для вас робила, — тихо сказала вона.
— І я тобі подякувала. Чого ти так дивишся?
Наталка ніяково переступила з ноги на ногу.
— То ми беремо чи…
— Бери, доню, — відрізала мати. — Мені подарували — тепер це моє. Чи я вже не можу своїми речами розпорядитися?
Іван глянув на дружину, тоді знову на матір.
— Просто якось незручно вийшло.
— Перед ким незручно? Перед своїми? Люда ж не чужа, зрозуміє.
Людмила взяла сумку.
— Іване, ходімо.
— Та почекай, я вам іще м’яса загорну, — наче нічого не сталося, сказала свекруха.
— Не треба. Дякую за вечір.
Вона сама здивувалася, як рівно це прозвучало.
Надворі Людмила пройшла до сусіднього будинку й зупинилася. Спробувала застебнути куртку, але пальці не слухалися.
— Дай я, — Іван потягнувся до блискавки.
— Не треба.
— Людо…
Вона похитала головою. Сльози вже котилися по щоках.
Іван озирнувся на під’їзд.
— Ну навіщо ти так? Мама віддала речі Наталці, не викинула ж.
Людмила повільно підняла на нього очі.
— Ти зараз мене заспокоюєш?
— Я пояснюю. Їй справді та техніка ні до чого.
— Тиждень тому була потрібна. Ти сам казав: «Бери, зрадіє».
— Я ж не знав, що вона передумає.
— А скатертина? Теж передумала?
Він зітхнув.
— Ну не підійшла їй. Що тепер?
— Нічого. Могла покласти в шафу. Могла віддати потім. Могла хоча б глянути на мене й сказати: «Людо, ти не проти?» Я б не почала виривати ті коробки з рук.
— От бачиш. Усе одно дозволила б.
— Річ не в дозволі!
Голос зірвався. Людмила замовкла, притискаючи рукав до мокрої щоки.
— Я стояла поруч, Іване. Вона віддавала все, що я принесла, ніби мене там немає. А потім ще: «Люда зрозуміє». Чому я завжди маю розуміти?
— Бо ти доросла людина. Мамі сімдесят років.
— А мені скільки має бути, щоб зі мною рахувалися?
— Не перекручуй.
— Ти бачив, як мені було соромно?
— Та за що тобі соромитися? Подарувала — і все, забудь.
Вона відступила від нього на крок.
— Ти ж спочатку сам сказав їй про скатертину.
— Бо вийшло незручно. Але влаштовувати через це трагедію…
— Я не прошу трагедії. Скажи просто: «Людо, я бачу, що тобі боляче». Невже це так важко?
Іван потер обличчя долонею.
— Тобі боляче, бо ти себе накрутила.
Після цих слів вона перестала витирати сльози.
— Зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло? Знову я винен?
— Ходімо додому. Я змерзла.
Тієї ночі Людмила довго сиділа у ванній, увімкнувши воду. Іван один раз постукав.
— Ти скоро?
— Скоро.
— Завтра поговоримо нормально. Без цього всього.
— Добре.
Але завтра вони не поговорили.
За сніданком Людмила поставила перед ним чашку й запитала:
— Ти справді думаєш, що я вчора образилася через гроші?
— Я думаю, що не треба псувати стосунки через подарунки.
— А через ставлення можна?
Іван відсунув тарілку.
— Людо, я на роботу запізнююся.
Увечері він увімкнув телевізор. Наступного ранку вони обмінялися кількома словами про покупки. Так минув тиждень.
Людмила ходила на роботу, готувала, відповідала на запитання. Іван поводився так, наче чекав, коли в неї нарешті минеться поганий настрій.
У суботу задзвонила його мати. Він увімкнув гучний зв’язок.
— Привіт, мамо.
— Іванку, ви завтра приїжджайте на обід. Наталка з дітьми буде.
— Завтра?
— Так. Я ще сервізи перебрала, ті, чеські, з позолотою. Віддам їй, нехай гостей приймає. А ти допоможеш коробки дістати й на балконі трохи переставити. Самій важко.
Іван глянув на дружину й ледь розвів руками: мовляв, ось бачиш.
Людмила опустила очі на чашку.
— Мамо, ми завтра не зможемо, — сказав він.
— Це чому?
— У нас плани.
— Які плани? На годинку вже не можете до матері заїхати?
— Не виходить.
— То зміни. І Люді скажи, хай пирога спече, як минулого разу. Наталка просила. Вона ж у неділю не працює.
Людмила підняла голову.
— Я не пектиму.
Іван швидко приклав палець до губ, але мати вже почула.
— Що вона каже?
— Я кажу, що не пектиму пирога, Ірино Петрівно.
— Ти захворіла?
— Ні. Просто не хочу.
У слухавці стало тихо.
— Оце так відповідь. Я, між іншим, вас на обід запрошую.
Людмила підійшла ближче.
— І одразу вирішуєте, що я маю приготувати. Навіть не питаєте.
— Господи, та не печи! Знайшла проблему. Купимо щось.
— Не в пирозі проблема.
Іван потягнувся до телефона.
— Людо, давай потім…
Вона взяла його зі столу.
— Ні. Зараз. Бо потім знову скажеш, що я все вигадала.
— Це ви досі через комбайн? — голос свекрухи став різким. — Іванку, вона ще не заспокоїлася?
— Я тут, Ірино Петрівно. Можете говорити зі мною.
— То й поясни, що тобі не так. Я повинна дозволу питати, кому свої речі віддавати?
— Не повинні. Але ви могли не робити цього в мене на очах.
— А крадькома було б краще?
— Було б не так боляче.
Слова вийшли тихими, і Людмила міцніше стиснула телефон.
— Я старалася для вас. Хотіла, щоб вам було приємно. А ви навіть не помітили, як я там стояла.
— Знову ці образи… Я тобі дякувала? Дякувала. Чого ще треба?
Іван мовчки простягнув руку, вимагаючи віддати телефон. Людмила відвернулася.
— Мені треба, щоб мої почуття не називали дурницями.
— Ти ще мене повчи, як із людьми поводитися! Я удвічі старша за тебе!
— Я не вчитиму. Просто більше не приїжджатиму на свята. І подарунків від мене не чекайте.
— Ах ось як! Іванку, ти чуєш, що твоя дружина собі дозволяє?
— Чує, — сказала Людмила. — Він поруч.
І завершила виклик.
Кілька секунд було чути тільки телевізор із сусідньої кімнати.
— Ти задоволена? — запитав Іван.
Людмила поклала телефон на диван.
— Ні.
— А виглядає так, ніби саме цього й добивалася.
— Чого?
— Посваритися з мамою. Наговорити їй гидоти.
— Якої гидоти, Іване? Що не пектиму пирога? Що мені було боляче?
— Тоном своїм! Ти чула, як із нею розмовляла?
— А ти чув, як вона зі мною?
— Вона літня людина!
— Я знаю. Ти за тиждень уже втретє мені це кажеш.
Він підвівся.
— Бо ти, схоже, забуваєш. Мати мене виростила. Я не дозволю її ображати.
Людмила кивнула, дивлячись йому просто в обличчя.
— Отже, ти вмієш.
— Що?
— Захищати людину, яку любиш.
Іван стиснув губи.
— Не починай.
— Я весь тиждень чекала від тебе хоча б слова. Не сварки з мамою. Не вимоги повернути подарунки. Просто слова, Іване.
— Я не зобов’язаний підтримувати кожну твою примху.
Вона здригнулася, наче він торкнувся синця.
— Примху…
— Ну а як це назвати?
Людмила пішла до передпокою.
— Ти куди?
— Вийду.
— Ми не договорили.
Вона взулася, кілька разів промахнувшись ногою повз черевик.
— А що ще говорити? Ти вже все назвав.
— Людо, не роби вистави.
Вона взяла сумку й вийшла.
На сходах ще трималася. У дворі сльози потекли знову.
Мрячило. Людмила йшла швидко, не витираючи обличчя. Лише в парку зупинилася біля лавки під старим деревом і сіла.
Телефон завібрував майже відразу.
Іван.
Вона подивилася на екран, але не відповіла.
Дзвінок повторився. Потім прийшло повідомлення:
«Ти де?»
За хвилину ще одне:
«Повертайся. Що за дитячий садок?»
Людмила перечитала останні слова.
Вона ж уже чула щось подібне. Коли свекруха на її день народження сказала, що сукня додає їй років, а Іван потім здивувався: «Та мама просто порадила». Коли Людмила після робочого дня їхала мити їй вікна, а у вихідний не мала сил на власну квартиру.
«Мама ж попросила. Тобі що, важко?»
Вона тоді відповідала:
«Ні. Не важко».
І тепер їй хотілося повернутися в ті розмови й бодай раз сказати правду.
Так, важко. Я втомилася. Мені неприємно. Не говоріть так зі мною.
Телефон знову завібрував. Уже повідомлення від Ірини Петрівни.
«Довела мого сина. Він сам на себе не схожий».
Наступне надійшло майже одразу:
«Невдячна. Щоб ноги твоєї в моєму домі не було».
Людмила прочитала й це.
Потім відкрила повідомлення чоловіка. Почала набирати: «Я не хотіла образити твою маму, але…»
Зупинилася.
Стерла.
Скільки разів вона вже починала з цього: не хотіла, не так зрозуміла, даремно образилася, вибач, що зіпсувала вечір?
Вона написала інше:
«Я в безпеці. Мені треба побути самій».
Надіслала й вимкнула телефон.
Дощ посилився. З гілки впала велика крапля просто на рукав. Людмила підтягнула комір, заховала руки в кишені.
Тепер вона відчувала холод.
І втому. Таку сильну, що навіть плакати більше не могла.
Вона не знала, куди піде за годину. Не знала, чи зможуть вони з Іваном поговорити так, щоб він нарешті почув, а не пояснив їй знову, чому вона не має права ображатися.
Можливо, попереду було розлучення. Можливо, доведеться вчитися жити самій.
Від цього було страшно.
Та разом зі страхом з’явилося полегшення: сьогодні їй більше не треба повертатися й удавати, що нічого не сталося.
Людмила витерла обличчя долонями й тихо сказала:
— Я ж не комбайн назад просила.
Поруч нікого не було. Ніхто не перебив, не зітхнув роздратовано, не назвав це примхою.
І вона вперше за цей тиждень змогла спокійно вдихнути.
А ви як вважаєте: право розпоряджатися подарунком виправдовує те, як Ірина Петрівна вчинила з невісткою? І чи мала Людмила й далі берегти сімейний спокій ціною власних почуттів?