Субота Олени скінчилася ще до того, як вона по-справжньому почалася, — це вона зрозуміла десь о пів на дев’яту ранку. На кухонному столі, біля ще теплої чашки з недопитою кавою, лежала записка від Мирона.
Поруч самотньо стояв шматочок сиру, наче чоловік збирався повернутися за п’ятнадцять хвилин і тому навіть не снідав. “У мами термінові справи, повернуся швидко”, — прочитала Олена, глянула на годинник і підійшла до вікна.
А там, просто у дворі, відбувалося куди цікавіше видовище. Мирон намагався запхати в багажник її універсала драбину-драбинку. На асфальті біля машини вже чекали шурупокрут, ящик з інструментами та дві каністри бензину. Про них Валентина Петрівна просила ще вчора, щоб заправити дачний мотоблок.
Тобто під “повернуся швидко” малися на увазі бензин, інструменти й, звісно, драбина. Олена відчинила вікно.
— Мироне! — гукнула вона.
Чоловік підвів голову й здивовано кліпнув.
— А? — озвався він.
— Куди це ти так рано зібрався?
— Я ж тобі записку лишив! — відповів Мирон, однією рукою тримаючи драбину, а другою намагаючись закрити багажник.
— Записку я прочитала. А про що там ідеться?
— До мами їду. Каже, там роботи буквально на хвилинку.
Олена навіть сперечатися з вікна не стала. Особливості материнських “хвилинок” вона за шість років шлюбу вивчила не гірше, ніж дорогу до найближчого супермаркету. Якщо Валентина Петрівна казала: «Сину, це лише на пів годинки!», розумна людина одразу брала воду, бутерброди й зарядку для телефона.
А коли лунало: «Можеш заїхати дорогою?», це означало, що жодної дороги ще не існує — її доведеться прокладати через три магазини, будівельний ринок і дачне селище. А слова «та там же діла на копійку!» взагалі попереджали про ризик втратити цілий вихідний.
Сама Олена довго сприймала це спокійно. Валентина Петрівна жила сама. Її чоловік помер сім років тому, а донька з родиною переїхала до Одеси. Тож Мирон справді був найближчою людиною, до якої можна звернутися по допомогу з важкою роботою.
Нічого дивного Олена в цьому не бачила. Вона й сама регулярно їздила до своєї мами, допомагала з покупками, возила її в поліклініку. Іноді Мирон допомагав тестеві. Ніхто не сідав і не рахував, кому скільки годин довелося приділити.
Проблема почалася тоді, коли допомога Валентині Петрівні поступово перестала бути просто допомогою і перетворилася на окрему сферу їхнього сімейного життя. Спочатку все виглядало невинно.
«Мироне, ну візьми, прошу, стелаж. Я тут знайшла, жінка віддає майже задарма, за 8 000 гривень».
Той стелаж був на іншому кінці міста й у розібраному вигляді займав майже весь багажник Олениної машини. За тиждень треба було відвезти на дачу шість мішків землі. Потім — три розкладні столи. А після них — рулон лінолеуму.
Якось Валентина Петрівна купила за оголошенням дерев’яну лавку й лише після оплати замислилася, як її везти. На цей випадок у неї вже було готове рішення.
— У Оленочки ж такий великий універсал! — казала вона.
Оленочці ніхто не телефонував. Машину брав Мирон. Його власний седан Валентину Петрівну не влаштовував.
— А що туди влізе? Хіба два батони та парасолька? — сміялася вона.
Мирон сміявся у відповідь, брав ключі від універсала, і чергові “два батони” розміром із комод рушали через усе місто.
Сама Олена працювала дизайнеркою інтер’єрів. Вона не просто малювала красиві картинки за ноутбуком, як чомусь думали деякі знайомі. Ні, Олена регулярно їздила на об’єкти, до шоурумів і постачальників.
У машині в неї постійно лежали теки з каталогами, зразки тканин, невеликі шматки плитки, віяла фарб, рулетка, захисне взуття та ще купа речей, які могли знадобитися протягом робочого дня.
Двічі за літо повторювалася одна й та сама історія. Зранку Олена одягалася, збирала матеріали, виходила на подвір’я — і згадувала, що її машина стоїть на дачі у Валентини Петрівни. Першого разу Мирон попередив її надто пізно, коли вона вже спала. Другого разу він був упевнений, що дружина того дня працюватиме вдома.
— Ну ти ж учора цілий день працювала за комп’ютером, — сказав він тоді.
— Мироне, учора — це учора, — відповіла Олена.
— Ой, ну вибач, я переплутав.
Тоді Олена викликала таксі, доїхала спочатку в салон плитки, звідти на об’єкт, а потім в інший район по зразки. До вечора вона заплатила за таксі 2 000 гривень — стільки, що могла б особисто купити свекрусі кілька мішків землі з доставкою та урочистим занесенням на ділянку.
Після цього вона сказала чоловікові твердо:
— Машиною користуйся, але тільки якщо попередили заздалегідь.
Мирон погодився. І деякий час справді питав дозволу. Потім запитання поступово перетворилися на повідомлення.
«Я візьму твій універсал, гаразд?» — таке сповіщення прилітало тоді, коли Мирон уже спускався до машини.
А тепер зникло й те “гаразд”. У цю суботу вони взагалі планували їхати вдвох. Ідею вигадав сам Мирон ще в понеділок: за п’ятдесят кілометрів від міста відкрили невеликий заміський комплекс біля озера.
Вони хотіли прогулятися, повечеряти там і ввечері повернутися додому. Останніми тижнями обоє багато працювали й майже не бачилися нормально. У п’ятницю Мирон навіть уточнив деталі.
«А давай десь о десятій виїдемо? Щоб день не пропустити», — запропонував він.
Олена охоче погодилася.
Близько одинадцятої вечора, коли вже стало зовсім тихо, пролунав дзвінок від Валентини Петрівни. Олена давно лежала в ліжку з книжкою, тож чула кожне слово чоловіка.
«Який сарай? — здивовано перепитав Мирон. — І завтра? Мамо, а хіба це не може почекати до неділі?»
Потім настала довга пауза, наповнена лише бурмотінням у слухавці.
«Він точно завтра це забере? — знову уточнив Мирон, ніби шукаючи вихід. — Ну добре. Заїду вранці».
З розмови Олена зрозуміла: сусід Валентини Петрівни нарешті погодився забрати старі дошки від напіврозваленого сараю. Але була умова — лише в суботу ввечері, бо в неділю у нього вже були свої плани. Виходить, сарай треба розбирати негайно.
Олена не витримала й тихо запитала:
«А як же наша поїздка?»
Мирон відмахнувся: «Та що там того сараю, метри на два! Я швиденько зранку з’їжджу, за півтори годинки все розберемо. Повернуся до одинадцятої, не хвилюйся».
Коли годинник показав дев’яту, Мирон нарешті завантажив усе потрібне й сів у машину. Олена знову підійшла до вікна, дивлячись, як він заводиться, а потім узяла телефон і набрала його номер.
Мирон відповів прямо з машини: «Я вже виїжджаю».
«Це я помітила, — відрізала Олена. — Ти не хотів мені сказати, що береш мою машину?»
«Олено, там же дошки, — невпевнено пробурмотів він. — У мою ж не влізуть».
«Які дошки? — Олена відчула, як її починає трусити. — Ти ж казав, сарай розібрати!»
«Можливо, частину доведеться перевезти», — ухилявся Мирон.
«Куди? — наполягала вона. — Куди ти це повезеш?»
«Та сам ще не знаю», — зітхнув чоловік.
Олена прикрила очі, намагаючись зберегти спокій.
«А записка замість розмови тому, що папір не сперечається? — її голос звучав різкіше, ніж їй хотілося».
«Ти ж спала», — виправдовувався Мирон.
«Я вже добрих двадцять хвилин не сплю», — уточнила Олена.
«Я бачив, ти була у ванній. Ну навіщо зараз з’ясовувати? — він намагався її заспокоїти. — Я швидко все зроблю, заправлюся й повернуся».
«На чиї гроші заправишся?» — цього питання вона не могла не поставити.
У слухавці повисла коротка, але дуже красномовна тиша.
«Я взяв картку, яка біля документів лежить», — нарешті відповів він.
Ось тут Олена, здається, прокинулася остаточно.
Це була її додаткова дебетова картка, яку вона зазвичай тримала вдома, поруч із документами на машину. З неї Олена оплачувала пальне, паркування та миття авто.
Мирон знав її пін-код, бо іноді користувався цією карткою, коли Олена сама давала йому машину й завчасно домовлялася про це. Ключовим у тій домовленості, як Олена думала до цього ранку, було саме: «завчасно домовившись».
«Ти взяв мою картку без дозволу?» — ледь стримуючись, запитала вона.
«Там бензину менше половини бака», — швидко відповів Мирон.
«Я знаю! — голос Олени затремтів. — Я вчора навмисне не заправлялася, бо планувала зробити це сьогодні вже дорогою до озера».
«То яка різниця? Я ж і заправлю», — не розумів він.
«Мироне, різниця в тому, що ти без мого дозволу взяв і мою машину, і мою картку, і все це — в той самий день, коли ми домовилися провести час разом», — її слова звучали як вирок.
«Не драматизуй, Олено, — відмахнувся він. — Буду вдома десь за дві години».
«Вночі ти казав півтори», — нагадала Олена.
«Ну от бачиш, — весело відповів Мирон, — я навіть запас часу взяв!»
Здавалося, Мирон був абсолютно переконаний, що ця остання фраза — його справжній тріумф. Олена просто поклала слухавку, бо більше не могла це слухати.
О десятій ранку вона байдуже зварила собі каву.
Об одинадцятій від чоловіка прийшло повідомлення:
«Із сараєм майже впорались».
Ще за годину, о дванадцятій, знову смс:
«Тут ще холодильник треба відвезти, зовсім недалеко».
Олена лише прочитала й не відповіла. Про холодильник вона вирішила навіть не питати. Досвід підказував, що слово “недалеко” у Валентини Петрівни зазвичай означає будь-яку точку, яка ще міститься в межах області.
О пів на другу дня надійшло банківське сповіщення про заправку. Олена глянула на суму — 3 500 гривень.
Тоді вона вирішила хоч якось використати цей вимушено вільний день. Прибрала квартиру, розсортувала робочі зразки матеріалів, а потім сіла допрацьовувати проєкт кухні для молодої пари, з якою мала зустрітися в понеділок.
Близько третьої години Мирон подзвонив.
«Ми майже закінчили», — пролунало у слухавці.
«Хто “ми”?» — уточнила Олена.
«Я і мама», — відповів він.
«Холодильник відвезли?»
«Так. Тепер ще заїдемо по корм для маминої собаки».
Олена глянула на годинник.
«А озеро?» — тихо запитала вона.
«Ну яке вже озеро? — зітхнув він. — Пізно».
«Саме так», — коротко погодилася Олена.
«Давай завтра з’їздимо», — запропонував Мирон.
«Завтра в мене робота», — відрізала вона.
«У неділю?» — здивувався чоловік.
«Я ж тобі ще в четвер казала, що до понеділка треба завершити проєкт», — нагадала Олена.
Мирон на мить замовк.
«Ну тоді наступними вихідними», — легковажно сказав він.
Ця дивовижна легкість, з якою він без вагань пересував їхні спільні плани, дратувала Олену навіть більше, ніж сам нещасний сарай.
Для матері сусід, який мав їхати в неділю, був серйозною причиною. В Олени були робочі терміни — їх, виявляється, можна було якось “посунути”. А їхній спільний вихідний перетворився на нічийну річ, яка лежала на сімейній полиці десь між старим холодильником і собачим кормом.
О четвертій годині подзвонила вже Валентина Петрівна.
«Оленочко, добрий день. Скажи, де в тебе в машині мотузки?»
Олена повільно відсунула ноутбук.
— Які мотузки?
— Ну, міцні. Мирон каже, раніше були.
— У бічному відділенні багажника. А навіщо?
— Ми гойдалки купили.
Кілька секунд Олена мовчала, намагаючись уявити, яким дивом між сараєм, холодильником і собачим кормом з’явилися ще й гойдалки. Тим часом Валентина Петрівна жваво пояснювала:
— Садові! Уявляєш, майже 40 відсотків знижка! Останні лишалися. Ми хотіли коробку покласти, а вона не влазить. Зараз розпакуємо і частинами.
— Валентино Петрівно, ви де? — уточнила Олена.
— Біля будівельного гіпермаркету, — радісно відповіла свекруха.
Це було на протилежному кінці міста від їхнього будинку.
— А Мирон?
— Тут. Коробку розкриває. Я йому кажу: обережніше, раптом там кріплення розсиплеться.
На задньому плані Олена почула голос чоловіка:
— Мамо, ніж де?
І остаточно зрозуміла, чим вони займаються. Сервіс “Синок-експрес” розширював свій асортимент. Тепер, окрім перевезення меблів, землі та побутової техніки, клієнтам пропонувалося ще й розпакування великогабаритного товару просто біля магазину.
— Оленочко, то мотузки справа чи зліва?
— Справа, — видихнула вона.
— Дякую. А то ми твою машину всю перерили.
Слова «ми твою машину всю перерили» стали для Олени останньою краплею.
— Валентино Петрівно, — промовила вона, намагаючись триматися спокійно, — ви ж бодай картон потім із машини заберете?
— Звісно, доню! Що ти! — пролунало у відповідь, і Олена вже тоді знала, що ніхто того картону не забере. Так і сталося.
Мирон приїхав додому незадовго до шостої вечора. Олена почула, як унизу кілька разів грюкнули дверцята її універсала, щось важке глухо впало на асфальт, а за хвилину в передпокої з’явився чоловік. Він був помітно втомлений, але виглядав задоволеним.
— Усе, місію виконано! — радісно повідомив він.
— Яку саме? Їх сьогодні було кілька, — сухо відповіла Олена, не відриваючись від книжки.
— Зате мама все встигла, — сказав Мирон, навіть не помітивши її настрою.
Олена мовчки взула кросівки й спустилася вниз до машини. Коли відчинила багажник, їй стало так прикро, що захотілося покликати Мирона назад і просто мовчки ткнути його носом у цей безлад. Усередині валялися шматки картону, обірваний поліетилен і тоненька дерев’яна тріска.
На гумовому килимку була розсипана земля — мабуть, залишки з якихось попередніх мішків, що піднялися в повітря, коли вантажили ті самі дачні гойдалки. А на задньому сидінні лежала стара лопата.
Олена підняла її двома пальцями, ніби знайшла якийсь музейний експонат.
— Це що таке?
Мирон зазирнув у салон і, помітивши її роздратований вигляд, відповів:
— Маминa.
— А чому мамина лопата живе в моїй машині? — не зрозуміла Олена.
— Забула, мабуть, — байдуже відказав чоловік.
— Як можна випадково забути лопату на задньому сидінні?
— Ну, значить, поклала й забула, — стенув він плечима.
— Сподіваюся, холодильник ви бодай не забули?
— Ой, смішно! — усміхнувся Мирон.
Олена більше не сперечалася. Вона відкрила банківський застосунок на телефоні. Окрім оплати заправки на 3 500 гривень, там була ще одна операція на 700 гривень на тій самій заправці.
— А сімсот гривень? Це за що?
— Там кава, вода… перекусити взяли, — відповів Мирон, знизавши плечима.
Олена підняла на нього очі.
— Хто?
— Ми з мамою.
— На мою картку?
Мирон трохи скривився, ніби вона чіплялася до якоїсь дрібниці.
— Олено, ми ж із самого ранку на ногах.
— Я помітила. Особливо мої машина і картка, схоже, втомилися найбільше.
— Господи, та скільки там? Ну, чотири тисячі двісті гривень, хіба це гроші?
— Чотири тисячі двісті, — уточнила Олена.
— Ну от. Причому майже три з половиною тисячі — це бензин. А бензин залишився в машині. Виходить, ти взагалі нічого не втратила!
Така логіка була настільки абсурдною, що Олена не одразу знайшла, що відповісти. Вона подивилася на чоловіка зовсім здивовано.
— Мироне, а якщо я завтра заправлю твою машину своїми грошима, потім увесь бак викатаю у справах своєї мами і поверну тобі машину з чвертю бака, ти теж нічого не втратиш?
— Ну навіщо ти перекручуєш? — роздратовано кинув Мирон.
— Я не перекручую. Ти сьогодні проїхав до своєї матері, від неї до знайомого з холодильником, потім за кормом, потім у магазин за гойдалками і назад на дачу. Чому це раптом мій бензин?
Мирон засміявся, явно не сприймаючи серйозності ситуації.
— Ти справді зараз будеш рахувати кілометри?
— Ні. Я намагаюся зрозуміти принцип.
— Який ще принцип?
— Дуже простий. У тебе є машина. У тебе є гроші. Є мама, якій ти хочеш допомагати. Яким чином із цих трьох складових щоразу виходить моя машина і мої гроші?
Посмішка зникла з обличчя Мирона.
— Тому що в тебе універсал, — відповів він, ніби це все пояснювало.
— Це пояснює машину. А гроші чим пояснюються?
— Ну, картка там лежала. Чого мені було додому повертатися?
— Ти її з дому й прихопив, — нагадала Олена, відчуваючи, як стискаються кулаки.
На кілька секунд запала тиша. Мирон почухав скроні.
— Гаразд. Кину тобі за перекус.
Олена навіть розсміялася від його простодушності.
— Перекус собі залиш. Ти зараз справді не розумієш, про що я говорю?
— Розумію. Просто не бачу сенсу влаштовувати бухгалтерію через кілька тисяч гривень.
Олена зачинила машину.
— Чудово. Тоді завтра влаштуй бухгалтерію сам. І пропилосось тут.
— Завтра зроблю, — пообіцяв Мирон, і Олена більше не продовжувала.
Вона зупинилася не тому, що погодилася з ним. Просто знала: зараз вони підуть по колу. Мирон щиро не вважав те, що сталося, чимось серйозним. Він не вкрав у неї великої суми, не розбив машину, не зник на тиждень.
У його розумінні він лише допоміг матері й скористався найзручнішим транспортом. Те, що ця зручність повністю оплачувалася Оленою, чомусь не враховувалося.
У неділю зранку Олена сиділа за ноутбуком і виправляла креслення для нового проєкту, коли в передпокої задзвонив телефон Мирона. Чоловік розмовляв хвилин зо три, а потім повернувся на кухню.
— Мамі крісла треба забрати, — повідомив він.
Олена не відривалася від екрана.
— Які крісла?
— Складні. Чотири штуки. Вона замовила для дачі. Сьогодні термін зберігання закінчується.
Мирон підійшов до тумби, де зазвичай лежали автомобільні ключі. Відкрив шухляду, перевірив ще раз, але ключів не знайшов.
— А ключі від універсала де? — запитав він.
— У мене, — відповіла Олена, дивлячись на нього.
Він обернувся.
— Дай, будь ласка.
Олена підняла очі.
— Ні.
Мирон спершу навіть не зрозумів її відповіді.
— У сенсі?
— У прямому.
— Мені ж крісла забрати треба.
— Забирай.
— На чому?
— У тебе у дворі стоїть твоя машина, — нагадала Олена.
— Чотири крісла в неї не влізуть.
— Значить, зробиш два рейси. Або замовиш доставку. Або викличеш вантажне таксі. Вибір величезний.
— Олено, ну знову ти за своє? — ледь не простогнав Мирон.
Вона закрила ноутбук. Довго говорити не збиралася.
— Мироне, я вчора все пояснила. Ти маєш повне право допомагати мамі хоч щодня. Можеш їздити до неї вранці, ввечері, розбирати сараї, збирати теплиці й особисто переносити її дачу на нове місце по одній дошці. Але на своїй машині, за свої гроші й у свій вільний час.
— А універсал просто стоятиме? — обурено запитав Мирон.
— Універсал мій.
— Взагалі-то ми чоловік і дружина, — нагадав він, ніби це був вирішальний аргумент.
— Саме так! — рішуче відповіла Олена. — І саме тому дивно, що чоловік вважає нормальним без дозволу брати речі дружини та оплачувати ними свої рішення.
Він насупився.
— То що, тепер я мушу питати дозволу? — процідив Мирон.
— На мою машину? Авжеж, — Олена подивилася на нього без тіні сумніву.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Жодних жартів.
Мирон ще сподівався, що це лише відлуння вчорашньої сварки, що Олена пом’якшає. Але її погляд був твердим. Вона встала, взяла свій гаманець, який лежав біля ноутбука, й сховала його в сумку.
— І картку мою більше не бери, — додала вона, відчуваючи, як стискаються кулаки.
— Та зрозумів я! — кинув він, але в голосі все ще чулося легке зневажливе нотування.
— Ні, не зрозумів, — Олена підійшла ближче. — Тому я скажу один раз, чітко й ясно. Якщо ще раз побіжиш виконувати мамині забаганки за мій кошт — наступним за дверима буде твій чемодан.
Ось тепер Мирон перестав усміхатися. Його обличчя вмить спохмурніло.
— Ти через якісь крісла мені розлученням погрожуєш?
— Я не погрожую розлученням через крісла, Мироне, — вона вимовляла кожне слово повільно й з натиском. — Я пояснюю, що в моєму домі більше не буде цього “сервісу”, де одна людина роздає накази, інша їх бездумно виконує, а третя забезпечує транспорт, пальне та жертвує своїми вихідними.
— Мама тобі нічого не роздає, — пробурмотів він.
— Тоді взагалі чудово! — Олена ледь стримувала емоції. — Значить, тобі буде дуже легко сказати їй: «Мамо, сьогодні тільки на моїй машині».
Мирон кілька секунд дивився на дружину, ніби намагався прочитати її думки. Потім різко розвернувся, схопив ключі від свого седана й мовчки вийшов з квартири.
Олена знову відкрила ноутбук, але зосередитися не могла. Хвилин через п’ятнадцять їй стало цікаво: як же ті чотири складні крісла вмістяться в Миронову машину? Ту саму, про яку Валентина Петрівна так любила казати, що туди поміщаються хіба два батони й парасолька.
Та дзвонити вона не стала. Усі подробиці Мирон розповів сам уже ввечері.
Перше крісло вдалося втиснути в багажник. Друге засунув туди після того, як зняв усю картонну упаковку. Третє розмістилося поперек заднього сидіння. А четверте довелося поставити поруч і дбайливо пристебнути ременем безпеки.
— Воно в мене їхало, як справжня людина! — розповідав Мирон, уже сам сміючись зі своєї історії. — Тільки мовчало. На відміну від декого.
— Мама, мабуть, активно коментувала? — запитала Олена, не стримавши усмішки.
— Ще й як! — кивнув Мирон. — Спочатку казала, що треба було твою машину взяти.
— Звісно. А як же інакше?
— Потім хвилин десять намагалася придумати, куди б те четверте крісло запхати. Навіть пропонувала багажник мотузкою притягнути.
— А потім що? — Олена відчувала, що далі буде найцікавіше.
Мирон відчинив холодильник, дістав пляшку води й зробив паузу.
— А потім вийшов продавець і каже, що доставка до її дому коштує 350 гривень.
Олена мовчки чекала продовження, передчуваючи розв’язку.
— І мама така: «То чого ж ми мучимося?»
Олена не витримала й розсміялася вголос.
— Хто б міг подумати!
— Я їй приблизно це й сказав.
— І що?
— Образилася.
Виявилося, найцікавіше сталося ще за якихось п’ять хвилин після цього. Валентина Петрівна знову подивилася на три крісла, які вже були розпихані по салону, на четверте, яке Мирон намагався пристебнути ременем, і раптом запитала:
— А може, справді доставку замовити?
— Тепер уже пізно, мамо, — відповів син. — Три вже в машині.
— Ну, хоча б четверте!
— Мамо, ти серйозно хочеш замовити окрему доставку одного-єдиного складного крісла?
Ось тоді Валентина Петрівна вперше задумалася не про те, скільки може вмістити Оленин універсал, а про те, скільки ж зусиль і клопоту йде на те, щоб “зекономити” нещасні триста п’ятдесят гривень.
До будинку матері Мирон їхав, майже впершись ліктем у крісло, що стояло поруч. Назад він повернувся вже сам і дорогою заправив власну машину на 2 500 гривень.
Увечері він перевів Олені 4 200 гривень. Вона побачила сповіщення, коли чистила зуби.
— Це що? — здивовано запитала Олена, дивлячись на екран телефону.
— За вчорашнє, — коротко відповів Мирон.
— Я не просила повертати все, — зауважила вона.
— Знаю.
— Бензин частково залишився.
— Зате я його частково й використав.
Олена подивилася на чоловіка через дзеркало. Оце вже було схоже не на порожні виправдання, а на перший справжній проблиск розуміння.
— Дякую, — сказала вона.
Мирон кивнув у відповідь. А потім додав:
— І машину зранку пропилосошу. Сьогодні вже сил нема.
— А лопату матері відвези.
— На своїй.
— Уже прогрес, — усміхнулася Олена.
Перший тиждень після цього Валентина Петрівна трималася. Потім у вівторок увечері подзвонила. У магазині біля її дому продавали за акцією великі пластикові ящики для зберігання. Вона хотіла чотири.
— Мироне, завтра забереш? — почула Олена. Мирон сидів поруч за вечерею, тож вона чула всю розмову.
— Мамо, завтра я працюю.
Щось відповіли на іншому кінці дроту.
— Ні, Оленину машину я брати не буду.
Олена спокійно продовжувала їсти, не втручаючись, але уважно слухала.
— Бо вона їй потрібна. І взагалі, це її машина.
Знову заговорила Валентина Петрівна, її голос звучав невдоволено. Мирон важко зітхнув.
— Мамо, ящики до четверга нікуди не подінуться.
Пауза. І раптом він сказав:
— Якщо вже так терміново, замов доставку.
Олена підняла очі, здивовано подивившись на чоловіка. Мирон помітив це й показав їй кулак, ніби попереджаючи: “Не смій сміятися!” За хвилину розмова закінчилася.
— Що сказала? — запитала Олена.
— Що доставка триста п’ятдесят гривень і це, бачте, грабунок!
— А чотири поїздки через усе місто, значить, безкоштовні? — Олена ледь стримувала усмішку.
— Та не починай, — сказав він, але сам усміхався.
Справжнє випробування настало ще через два тижні. У п’ятницю Мирон запропонував у суботу все-таки з’їздити до того заміського комплексу, куди вони так і не потрапили через той сарай. Олена погодилася не одразу.
— А в твоєї мами на суботу нічого не заплановано? — запитала вона, дивлячись на нього з недовірою.
— Я спеціально спитав.
— І що?
— Вона сказала, що поки що ні.
— Дуже вже обнадійливо звучить це “поки що”, — хмикнула Олена.
Вранці вони вже збиралися виходити, коли Миронові зателефонувала мати. Олена по його обличчю одразу зрозуміла: з’явилося.
— Що сталося? — запитав він.
Валентина Петрівна говорила довго, не зупиняючись. Мирон слухав, поглядаючи на годинник, і терпіння в нього тануло.
— Мамо, сьогодні не зможу.
Олена завмерла біля шафи, але нічого не сказала, чекаючи на його відповідь матері.
— Тому що ми їдемо… Ні, не у справах. Відпочивати.
Знову почулася довга тирада з телефону.
— Ну і що, що магазин до шостої? Завтра теж працює.
Мирон уже почав взуватися, але Олена вставила своє:
— Ні, універсал ми сьогодні не лишаємо. Ми ж на ньому їдемо, пам’ятаєш?
Ще хвилина розмови минула в напруженій тиші, потім Мирон сказав:
— Гаразд, синку, хай ті горщики зачекають до понеділка.
Він сам першим засміявся, почувши власні слова.
— Так, це ж твої слова, мамо. Все, увечері зателефоную.
Він прибрав телефон і глянув на Олену, яка чекала пояснень.
— Що там цього разу? — запитала вона, хоча вже здогадувалася.
— Горщики.
— Які горщики?
— Великі вуличні вазони. Знайшла останні три зі знижкою.
— І, звісно, вони були потрібні їй саме сьогодні, — Олена ледь стримувала іронію.
— Уже погодилася зачекати до понеділка, — відповів він, ніби це було його велике досягнення.
І вони таки поїхали. Вперше за кілька місяців Олена провела суботу так, як вони й домовлялися заздалегідь. Жодних чужих холодильників, жодної землі, крісел, старих сараїв чи раптових “вигідних” покупок, які потім доводилося тягнути через пів міста. Це був такий довгоочікуваний і бажаний спокій.
Валентина Петрівна з часом теж потроху пристосувалася до нових умов. Ні, вона, звісно, не перестала просити сина про допомогу, та Олена цього й не вимагала. Якщо потрібно було полагодити кран чи підготувати дачу до зими, прибравши воду, Мирон їхав. Коли в матері розболілася спина, він відвозив її до лікаря. Але дивним чином половина “термінових” перевезень просто зникла.
Стелажі, які раніше обов’язково треба було везти на її машині, тепер почали приїжджати з доставкою. Мішки із землею виявилося можна замовити просто на ділянку.
А великі покупки Валентина Петрівна принаймні почала вимірювати перед оплатою. І якщо Мирон усе ж погоджувався щось перевезти, він спершу вирішував питання зі своїм транспортом.
Минув місяць. Якось Олена сама запропонувала:
— Хочеш, візьми універсал. Ви ж шафу з магазину забираєте.
Мирон глянув на неї підозріло, ніби чекав якогось підступу.
— Ти справді не проти?
— Не проти. Я завтра весь день вдома. Тільки поверни до шостої вечора.
— Обов’язково, — пообіцяв він.
І він таки повернув. О п’ятій двадцять. З повним баком пального. Багажник був ідеально чистий. На задньому сидінні не лежало ані лопати, ані мішка землі, ані якогось таємничого предмета, який потім треба було відвозити Валентині Петрівні.
Олена спустилася, щоб забрати з машини каталог, і помітила чек із заправки в підскляннику. Піднялася додому й поклала його перед чоловіком.
— Що це таке?
Мирон глянув на папірець.
— Бензин.
— Бачу, що бензин. Але навіщо ти залив повний бак? Там же було понад половину.
— Ми добре покаталися, — знизав він плечима.
— Мироне, від магазину до маминої дачі від сили кілометрів десять.
Він знову знизав плечима.
— Зате бензин у машині залишився. Виходить, ти нічого не втратила.
Олена секунду дивилася на нього, а потім вони обоє розсміялися. Фраза була аж надто знайома, але цього разу різниця була суттєва. Бензин він оплатив сам. Машину попросив заздалегідь. Повернув тоді, коли обіцяв.
А наступного дня Валентина Петрівна зателефонувала сину й повідомила, що побачила в інтернеті чудовий садовий візок. Мирон одразу напружився.
— Вона велика?
— Досить пристойна.
— І де ж її забрати?
— На складі, за містом, — відповіла мати, і Мирон уже відкрив рота, щоб сказати щось про універсал, коли вона несподівано продовжила:
— Я подивилася — у них доставка всього 700 гривень. Замовила на п’ятницю. Навіщо тобі зайвий раз кататися?
Мирон увімкнув гучний зв’язок. Олена сиділа поруч і чудово все чула.
— І правильно, мамо.
— Я теж так подумала. Сама ж знаєш, скільки зараз бензин коштує.
Олена прикрила рот долонею, щоб не засміятися вголос.
— Знаю, мамо.
— Та й час твій, синку, не безкоштовний. Гаразд, відпочивайте.
Після розмови Мирон ще якийсь час дивився на згаслий екран телефону.
— Чула? — запитав він, усміхаючись.
— Кожне слово, — підтвердила Олена.
— Виявляється, час теж чогось вартий.
— Великі відкриття у вашій родині, — пожартувала Олена.
Він потягнувся за подушкою, ніби збирався кинути її в дружину, але Олена встигла відскочити.
Відтоді “Синок-Експрес” остаточно не закрився. Просто в цього “підприємства” змінилися умови обслуговування. Транспорт більше не видавався без попереднього узгодження. Пальне не оплачувалося чужою карткою.
А терміновість перевірялася хоча б одним простим запитанням: «А до завтра точно не почекає?» І, як виявилося, майже все чудово чекало. Навіть садові гойдалки.