– Ну що, Оксано, привітати знову нема з чим, – сказав лікар буденним тоном, і від цього ставало ще болючіше.
Жінка років п’ятдесяти, в окулярах на ланцюжку, посунула теку й поклала перед Оксаною аркуш із результатами.
– Аналізи в обох хороші, і в тебе, і в Ігоря. Але… – вона розвела руками, і цей жест Оксана потім ще довго згадувала як найжорстокіший: ніби те «але» можна просто струсити з пальців.
Оксана дивилася на папір, але цифри не складалися в жоден зміст. Лише один рядок упав у пам’ять: «наявність плоду не підтверджена».
– То знову не я? – голос у неї зірвався.
Вона тут же одернула себе: тільки не тут, не в цьому кабінеті, де на стіні висить схема жіночої репродуктивної системи.
– Так. Але, знаєш, можливо, вам варто не зациклюватися. Є ж інші варіанти, – лікар поправила окуляри. – Стільки дітей чекають на батьків.
– Можна зробити щасливим якогось малюка, скільки сиріт у країні. Або просто відпустити це й почекати. Може, зараз не твій час.
«Не твій час», – повторила Оксана подумки, коли виходила в коридор. Ці слова різали особливо боляче, бо були сказані так, ніби йшлося про погоду.
Не твій час. Це що, як автобус? Не встигла на цей — чекай наступного? І скільки тоді чекати? До п’ятдесяти?
Коридором вона йшла, втупившись у підлогу. Вона знала за собою: варто перетнутися поглядом із кимось із черги — і все, вона розсиплеться просто тут, між кабінетом і реєстратурою.
На вулиці було чудово. Літо вже повноправно хазяйнувало: асфальт дихав спекою, діти ганяли на самокатах, верещали, врізалися одне в одного й знову мчали далі.
Оксана звернула з гамірного тротуару на тиху паркову стежку. Тут людей було менше. Можна бодай трохи видихнути.
– Почекай, – передражнила вона подумки. – Скільки? Рік? П’ять? Десять?
Найбільше у світі її дратували поради. Особливо від близьких. Подруга Марина якось ляпнула:
– Та може, чоловіка поміняєш? Якщо туфлі не підходять, бери інші.
Оксана тоді всміхнулася, щоб не зіпсувати вечір. Але всередині все стислося. Петро — не туфлі. Петро — її опора, підтримка, ніжність і душа.
Вона й досі пам’ятала, як на першому курсі він перекинув каву на її конспект і вибачався так незграбно й так довго, що вона навіть не змогла розлютитися. Тоді в неї промайнуло: моє. І це відчуття жодного разу не похитнулося.
Після університету вони рік просто жили разом, а потім пішли й розписалися. Її батьки Петра прийняли одразу, їм аби дочка була щаслива.
Мати Петра, Ганна Степанівна, теж підтримала їхній союз — із тим спокійним виразом обличчя, як у людини, що підписує не той папір, але сперечатися не збирається.
Перші роки про дітей вони не думали. Потім вирішили, що час. І от тоді все й почалося…
Спершу Оксана пішла до лікаря сама — треба ж було зрозуміти, в чому справа. Обстеження за обстеженням. Висновок: здорова. І вона прожила з цією новиною рік.
Потім вона вмовила Петра. Він лікарів не переносив — білі халати, черги, запитання, на які не знаєш відповіді. Але все ж погодився. Узяв відгули, чесно пройшов усе. Висновок: здоровий.
Обидва здорові! І це виявилося гірше за будь-яку хворобу. Бо якщо все добре, то чому не виходить? На це не відповів жоден лікар.
А потім почалися «випадкові» запитання Ганни Степанівни. Вона ніколи не питала прямо — уміла так підвести розмову, що питання виникало саме собою:
– Коли вже порадуєте мене онуками? Бо я ж не вічна, так і піду з цього світу, не дочекавшись.
– Не знаю. Ми все перевірили, – якось не витримала Оксана. – Обоє. Усе гаразд.
– А Петра навіщо перевіряти? – Брова злетіла вгору. – Він здоровий чоловік! Це ти, мабуть, щось недоговорюєш.
Оксана трималася зовні спокійно, але всередині в неї вирувала буря: «Та я кожного місяця чекаю цього, як вироку! Кожен тест — лотерея, в якій я постійно програю!»
Додому вона дісталася швидше, ніж очікувала. Відчинила двері й завмерла: у передпокої стояв Петро. У домашній футболці, з чашкою в руці.
– Ти чого не на роботі?
– Світло вимкнули. Усіх відпустили додому до вечора. Я дзвонив, ти не береш слухавку.
– Пробач, була в поліклініці. Звук вимкнула.
Це вирвалося саме й прозвучало, мов оголошення. Петро подивився на неї, і Оксана зрозуміла, що він уже все збагнув. По очах. По тому, як вона стискає ручку сумки, ніби та зараз утече.
– Знову ні? – тихо запитав він.
Вона кивнула. І тут Петро сказав те, чого вона одночасно боялася і чекала:
– Слухай, я тут подумав… Може, візьмемо дитину? Із дитячого будинку. Багато хто так зараз робить.
Оксана завмерла. Вона думала про це не раз. Хотіла сама почати цю розмову — і не наважувалася. Боялася, що для нього рідна кров — це святе, а прийомна дитина — лише компроміс. А він заговорив першим.
– Справді? – прошепотіла вона.
– Справді. Я давно про це думаю. Просто не знав, як почати.
– Я дуже цього хочу, – раптом усміхнулася вона крізь сльози. – Дуже…
…Вони не сказали про це нікому ні слова. Спершу вирішили пройти всі кола пекла: довідки, комісії, співбесіди.
Іноді здавалося, що цьому не буде кінця — що вони загрузнуть десь між довідкою про доходи й розмовою з психологом, який дивиться так, ніби вже виніс тобі вирок. Але вони дійшли до кінця.
Того дня, коли їм нарешті дозволили забрати дівчинку, Оксана тримала її на руках і не могла повірити, що це справді відбувається. Маленька, тепла, з тоненькими пальчиками, які міцно вчепилися в її кофту. Звали її Марта.
Вдома накрили стіл, покликали батьків — «сказати щось важливе». Коли Оксана винесла сплячу Марту з кімнати, її мати розплакалася просто на місці, тато обійняв дочку й прошепотів: «Тепер у вас справжня сім’я». А Ганна Степанівна сиділа насуплена, подивилася — й відвернулася.
– Мамо, хочеш потримати? – запитав Петро.
– Ні, – відрізала вона. – Потім якось.
Оксана побачила гримасу свекрухи й просто пропустила її повз себе. Вона була щаслива. Вперше за багато років — по-справжньому.
Реальність швидко розставила все на місця. Ганна Степанівна не приховувала, як ставиться до цього:
– Утішили на старості років! Узяли невідомо кого. А раптом у неї погані гени? А раптом виросте — і вся правда вилізе назовні? Потім ще за голову візьметеся!
– Мамо, це наша дочка, – Петро з кожним разом говорив усе різкіше. – І вона чудова!
– Чудова, – стиснула губи Ганна Степанівна. – Побачимо, якою вона виросте!
Якось Марта принесла із садочка малюнок — будиночок, сонце, три фігурки з великими усмішками. Простягла його бабусі.
– Що це за каракулі? – скривилася та. – Спершу навчися малювати, а потім уже показуй.
Марта завмерла, а тоді повільно опустила аркуш. Петро вибухнув. Він рідко втрачав самоконтроль, але тут у ньому ніби щось обірвалося:
– Досить! – гаркнув так, що в хаті стало тихо. – Або ти ставишся до неї як до онуки, або в цей дім більше не приходь!
Після цього Ганна Степанівна більше не з’являлася…
Марта росла. Ходила на танці, малювала, сміялася так заразливо, що не посміхнутися у відповідь було неможливо. А потім сталося те, чого ніхто не чекав.
Оксана відчула легке нездужання, подумала — мабуть, щось не те з’їла в кафе. Але про всяк випадок купила тест. Дві смужки…
Вона не повірила. Сиділа на краю ванни й дивилася на тест, ніби це якась помилка, яка зараз сама зникне. Потім заплакала й покликала Петра.
– Ти серйозно? – він дивився на тест так, ніби той зараз передумає.
– Серйозно, – сміялася вона крізь сльози. – Я при надії.
Коли УЗД показало хлопчика, Петро став таким, яким Оксана його ще ніколи не бачила: гладив живіт, уголос говорив із малюком, обирав імена, сперечався сам із собою. Марта стрибала по кімнаті:
– Я буду старшою сестрою! Я його захищатиму!
– Будеш, – усміхалась Оксана. – Ти в нас головна захисниця.
…Павло народився на початку літа. Пологи минули легко, і коли Оксана вперше взяла сина на руки, то зрозуміла: ось воно, щастя. Не гучне й не кіношне — просто все стало на свої місця. Саме туди, куди й мало стати…
Увечері Петро сказав:
– Знаєш, я думаю, якби ми не взяли Марту, Павла б не було. Наче вона відчинила нам ці двері.
– Я теж так думаю, – відповіла Оксана. І це була правда.
Ганна Степанівна, дізнавшись про появу онука, пом’якшала. Приходила, брала Павла на руки, навіть усміхалася, коли він хапав її за палець.
Але до Марти, як і раніше, ставилася холодно, мов до сусідської дитини, а не до онуки. Це боліло Оксані до сліз.
…Після чергової неприємної розмови зі свекрухою, яка сказала, що Марта ще покаже їм себе, Оксана готувала вечерю.
Вона різала цибулю біля раковини, і сльози текли самі — чи то від цибулі, чи то від усього разом. Марта підійшла, подивилася на неї своїми великими очима:
– Мамо, ти плачеш?
– Ні-ні, – похитала головою Оксана.
– Ага, – серйозно кивнула Марта. – Від цибулі завжди плачуть. Хочеш, я хліб поріжу? А ти посидь.
Оксана сіла на табурет і дивилася, як дочка обережно ріже хліб, викладає шматки на тарілку, підрівнює їх, щоб лежали рівно.
Вона подумала, що її щастя зовсім не з кіно. Воно живе. Зі шрамами й подряпинами. Таке, яке не скасовує ні свекруха, ні довідки, ні роки очікування.
У двері стукнули.
– Тато прийшов! – Марта побігла в передпокій.
Оксана швидко вмилася, витерла обличчя й усміхнулася.
– Тату, ми тобі вечерю готуємо! – гордо сказала Марта.
– Вечерю? – Петро зробив вигляд, що здивувався. – Та я зараз з голоду слона з’їм! Ну-ка, показуйте, що там у вас смачненького?
Оксана засміялася.
Попереду ще будуть образи, труднощі, моменти, коли захочеться все кинути. Але вона знала: вони впораються, бо вони разом. Вони — сім’я…