– Денисе, ми вже п’ятнадцять хвилин тебе чекаємо! – гукнула Ірина з передпокою. – Якщо зараз же не спустишся, батько поїде без тебе!
– Йду! – долинуло з другого поверху.
Ірина похитала головою. Вона добре знала, що стоїть за цим «йду». Найімовірніше, син знову завис за комп’ютером і навіть не глянув на годинник.
– Я сказала, що ми виїжджаємо! Щеня поїдете обирати без тебе!
Через кілька секунд на сходах уже затупотіли кроки. Дев’ятирічний Денис мчав униз, на ходу застібаючи куртку.
– Та я вже спускаюся!
У дворі, в машині, на них чекав Андрій. Побачивши сина, він лише покрутив головою.
– Через ці ігри ти взагалі про все забуваєш!
– І не кажи, – підхопила чоловіка Ірина. – Ми ж недарма купили будинок, щоб ти міг гуляти, гратися у дворі. А ти весь вільний час просиджуєш перед екраном.
– Сподіваюся, зі щеням так не буде?
– Не буде, – образливо пробурмотів Денис. – Я люблю собак. Я з ним займатимуся.
Батьки перезирнулися, але нічого не відповіли. Андрій завів машину й виїхав із двору.
…Рішення взяти собаку їм далося непросто. До тварин вони ставилися тепло, але чудово розуміли: домашній улюбленець — це не забавка. Про нього треба дбати щодня, незалежно від настрою, роботи й планів.
У приватний будинок сім’я переїхала, коли Денису було чотири роки. Спершу хлопчик був у захваті. У нього з’явився власний двір, невелике футбольне поле за гаражем і чимало місця для ігор.
Та з часом Денис підростав, а його інтереси змінювалися. Футбол поступово відступив перед віртуальними іграми. Тепер після школи хлопець одразу йшов до своєї кімнати й сидів за комп’ютером до вечора.
Спочатку батьки не надто через це хвилювалися.
– Такий уже зараз час, – говорив Андрій.
– Згодна, – кивала Ірина. – Уже краще хай сидить за комп’ютером, ніж десь без діла носиться.
Потім вони помітили, що ігри перестали бути для сина просто розвагою. Денис усе частіше забував про уроки, не чув, коли його кликали вечеряти, й сердився, якщо просили вимкнути комп’ютер.
Батьки пробували ставити обмеження, домовлятися і навіть ховали шнур від ноутбука, але це не допомагало. Якщо не було комп’ютера, Денис переходив на телефон. А коли забирали й його, ішов до друга й грав там.
Одного разу Андрій, дивлячись на сина, замислено сказав:
– Треба щось із цим робити.
– Наприклад? – запитала Ірина.
– Давай заведемо собаку.
Дружина здивовано глянула на чоловіка.
– Думаєш, це спрацює?
– Не знаю. Але, може, він хоч трохи відволікатиметься на неї. Бо собаку однією кнопкою не вимкнеш. Її треба годувати, вигулювати, доглядати.
Ідея синові сподобалася. Коли батьки розповіли про свій задум, Денис навіть відклав телефон.
– То ми справді купимо собаку?
– Якщо пообіцяєш, що піклуватимешся про неї, то так.
– Обіцяю! Я з нею і гулятиму, і годуватиму, і гратимуся.
– Побачимо, – усміхнулася Ірина.
За тиждень родина поїхала до заводчика. Вони вибрали невеликого пухнастого песика з білою грудкою та рудуватими плямками на вухах. Коли Денис узяв малюка на руки, його обличчя одразу розпливлося в усмішці.
– Він такий кумедний!
Собаку назвали Плюшем. Перші тижні батьки допомагали синові доглядати за новим улюбленцем. Потім Денис увійшов у ритм і вже сам стежив за чотирилапим другом.
Зранку він прокидався трохи раніше, щоб насипати Плюшу корм і трохи з ним погратися. А після школи насамперед вибігав із собакою у двір.
Якось Ірина, спостерігаючи за сином, сказала:
– Ну треба ж… Я й не думала, що собака так його змінить.
– Чесно кажучи, я теж сумнівався, – зізнався Андрій. – Зате тепер йому комп’ютер справді майже не потрібен.
Так і було. Денис став набагато рідше грати в ігри. Він вчив Плюша командам і міг годинами носитися з ним садом.
За цією метушнею нерідко спостерігали сусіди. Ліворуч від їхнього будинку жила родина Ткаченків: Тарас, Лариса та їхня одинадцятирічна донька Марія.
Колись Марія дружила з Денисом. Та їхня дружба швидко зійшла нанівець. Дівчинка любила командувати й постійно намагалася вирішувати за Дениса, у що їм грати та що робити. Хлопця це дратувало, і одного разу їхня чергова сварка закінчилася бійкою.
Після цього батьки вирішили, що дітям краще триматися одне від одного подалі. Згодом і дорослі почали спілкуватися рідше.
– Дивні вони якісь, ці Ткаченки, – сказала Ірина чоловікові.
– Чому ти так вирішила?
– Пам’ятаєш, Денис розповідав, як Марія якось зайшла до нас у гості й піввечора вихвалялася, що в них будинок більший і машина краща? А потім ще й сказала: «Мама каже, що ви тільки вдаєте, ніби добре живете, а самі все в кредит берете».
Андрій усміхнувся.
– Отак прямо й сказала?
– Слово в слово.
Після того Ірина намагалася зайвий раз із сусідами не перетинатися. Але коли в їхньому дворі з’явився Плюш, Марія одразу звернула на нього увагу.
– Мамо, дивись, який гарненький! – вигукнула дівчинка, коли Ірина проходила з собакою повз їхню хату.
Лариса глянула на щеня й запитала в сусідки:
– Давно взяли?
– Місяць тому.
– А де саме купували?
– У заводчика.
– У нього ще залишилися цуценята?
– Здається, були. Напевно, ще не всіх розібрали.
– То ви його купили? – здивувалася Лариса.
– Авжеж! Це ж породистий шпіц.
Лариса ще раз придивилася до щеняти.
– І навіщо стільки грошей витрачати? Он скільки бездомних собак по вулицях бігає.
Ірина знизала плечима.
– Кожному своє.
Вона попрощалася й пішла далі. А Марія ще довго дивилася їй услід.
Відтоді дівчинка тільки й говорила про собаку. Вона благала батьків купити їй такого ж шпіца, обіцяла сама за ним доглядати. Та Тарас відмовив.
– Ні! Я не збираюся викладати такі гроші за собаку! І в будинку її тримати не дозволю.
– Але ж у Дениса є, а я теж хочу!
– Це їхня справа!
На тому розмова й завершилася. Марія пішла до своєї кімнати й проплакала весь день. Їй дуже хотілося пухнастого друга, але батьки не поспішали купувати собаку.
За кілька тижнів, під час осінніх канікул, Марія прокинулася сама вдома. Батьки пішли на роботу, і дівчинка ще довго лежала в ліжку, аж раптом почула за вікном дзвінкий гавкіт.
Марія спершу подумала, що Плюш знову бігає у дворі Дениса. Але коли виглянула у вікно, то здивувалася: шпіц стояв просто на їхній ділянці.
Плюш якимось чином опинився по той бік паркану й тепер бігав по саду Ткаченків.
Марія швидко накинула плащ і вибігла надвір. На подвір’ї нікого не було. Вона підійшла до собаки й присіла поруч.
– Ну привіт, песику…
Шпіц замахав хвостом і лизнув їй долоню. Марія усміхнулася, а потім глянула на сусідський будинок. Відтоді Денис довго не бачив Плюша.
***
– Мамо, ми мусимо його знайти! – плакав хлопчик, коли зрозумів, що песик зник.
– Звісно, знайдемо. Як він узагалі міг утекти?
– Мабуть, вискочив, коли я закочував велосипед у двір.
– Не хвилюйся, сину. Скоро він знайдеться.
Перші дні батьки шукали Плюша від ранку до вечора. Вони обійшли сусідні вулиці, заглядали в посадки й навіть розпитували перехожих.
Денис теж не сидів склавши руки. Він роздрукував фото Плюша, розклеїв оголошення на стовпах, а потім написав про зникнення в місцевий чат. Але собаку ніхто не бачив.
Минув тиждень, потім другий, третій…
Денис майже не випускав телефон із рук. Ось тільки ігри його вже не цікавили. Він постійно перевіряв повідомлення, переглядав фото знайдених собак і сподівався впізнати серед них знайому мордочку.
Батькам було боляче дивитися на сина. Вони навіть запропонували взяти іншого щеня.
– Не хочу іншого, – одразу відповів Денис. – Мені потрібен Плюш!
Минув майже місяць. Ірина вже почала втрачати надію, але одного ранку почула у дворі знайомий гавкіт, який долинав із боку ділянки Ткаченків.
– Не може бути!
Ірина підійшла до паркану й зазирнула крізь щілину. У дворі сусідів бігав Плюш, а поруч із ним поралась Марія. Ірина одразу пішла до них.
Двері відчинила Лариса.
– Ви часом не бачили нашого собаку? – одразу запитала Ірина.
– Ні.
– Дивно. Я щойно чула його гавкіт у вас.
– Мабуть, почулося.
Ірина пильно подивилася на сусідку. І тут із глибини двору знову почувся гавкіт. Обидві жінки замовкли.
– Це що зараз було?
– Нічого!
– Ларисо, скажи правду! Ви забрали нашого собаку?
– Та як ти смієш звинувачувати мене в крадіжці? – обурилася сусідка.
У цей момент із-за рогу будинку вийшла Марія. У руках вона тримала песика. Ірина зблідла.
– То де він…
Лариса відразу стала перед дочкою.
– Це наш собака! Ми його купили!
– Справді? Тоді покажіть документи.
– Ще чого! Хто ти така, щоб ми перед тобою звітували?
– Добре. Якщо не хочете віддавати по-людськи, я викликаю поліцію. Нехай вони розберуться, чий це собака.
– Він сам до нас прибіг! – пролунав голос Тараса. – Ми його не забирали.
– Тоді чому нам не повідомили? – насупившись, спитала Ірина.
Тарас нічого не відповів. Лариса також відвела погляд. Ірина зрозуміла, що сперечатися із сусідами марно.
– Отже так! Або ви зараз же віддаєте Плюша, або я дзвоню в поліцію і кажу про крадіжку!
Ткаченки перезирнулися. Зв’язуватися з правоохоронцями їм явно не хотілося. Лариса неохоче забрала собаку в доньки й передала його Ірині.
– Забирай свого улюбленця, – кинула вона. – Від нього самі проблеми. Я вже втомилася збирати шерсть із меблів.
Ірина нічого не відповіла. Вона притиснула Плюша до себе й пішла додому. Коли Денис побачив свого улюбленця, то дуже зрадів.
– Нарешті! Я так сумував! А де ви його знайшли?
– У сусідів, – досить обережно сказала Ірина. Їй не хотілося розповідати синові всю історію.
– Правда? Добре, що вони його віддали! – усміхнувся Денис.
– Ага, – пробурмотіла мама й вирішила на цьому закінчити розмову.
Після цього випадку стосунки між сусідами остаточно зіпсувалися. А Дениса попросили більше не залишати Плюша у дворі без нагляду. Хто знає, що ще можуть надумати недалекі сусіди…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть у коментарях, що думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!