— До неділі всі слоїки мають стояти під ковдрою. Так що постарайся, невістко! І щоб жодного кілограма не пропало, бо я тоді з Ярослава все вирахую!
Мирослава завмерла посеред коридору з чашкою ромашкового чаю.
— Добрий вечір. А що, власне, відбувається?
— Ярославе, став біля вішалки! — Варвара Степанівна навіть не повернула голови. — І обережно, не розтруси!
— Мамо, воно вже тече…
Чоловік опустив ящик на підлогу. З-під нього одразу поповзла каламутна червона калюжа.
Мирослава мовчки подивилася на неї. Потім — на чоловіка.
— Це помідори?
— А що ж іще? — свекруха скинула туфлі. — На трасі майже задарма віддавали. Думаю: чого добру пропадати? Зате взимку будете згадувати маму добрим словом.
— Вони пахнуть так, наче зима вже минула.
— Не вигадуй. Трохи прим’яті.
Ярослав випростався, притиснув долоню до попереку.
— Там іще шість ящиків, два мішки й перець.
— Скільки?!
— Не кричи, — попросив він. — Я й так ледве доніс.
Мирослава поставила чашку на тумбу. Обережно, щоб не грюкнути.
— Ярославе, навіщо ви це привезли?
— Бо переробити треба, — відповіла замість нього мати. — Не милуватися ж ними.
— Хто перероблятиме?
Свекруха нарешті глянула на неї.
— А ти кого тут іще бачиш?
Після робочого тижня в лабораторії Мирослава мріяла про гарячу ванну й два дні без будильника. Ще десять хвилин тому вона вибирала фільм на вечір. Тепер біля її нової шафи розповзався кислий томатний сік.
— Варваро Степанівно, ми про це не домовлялися.
— Про що тут домовлятися? Помідори достигли — треба закручувати.
— У мене немає банок.
— Купиш.
— Немає кришок.
— Теж купиш.
— І бажання немає.
У коридорі на мить стало тихо.
— Оце вже почалося, — зітхнула свекруха. — Я до них із добром, а вона мені — бажання немає.
— Допомога — це коли питають, чи вона потрібна. А не привозять пів городу в п’ятницю ввечері.
— Пів городу! — Варвара Степанівна пирхнула. — Якби ти знала, скільки я сама колись закручувала…
— Знаю. Ви розповідали. Але чому не забрали помідори до себе?
— У мене ремонт! Сергій плитку кладе. Я тільки літню кухню відмила. Мені ще там мушви бракувало.
Мирослава повільно кивнула.
— Тобто у вашій кухні мушви не треба. А в моїй можна?
— Ой, не перекручуй!
У дверях з’явилася Аліна з кавою в руці.
— Привіт! Ого… Що це у вас так пахне?
— Вітаміни, — сказала Мирослава.
Аліна переступила через калюжу й скривилася.
— Мам, ти таки забрала все? Ну молодець! Мирось, мені зроби п’ять баночок із перчиком. Тільки без оцту, добре? І шкірку з помідорів зніми, я її не люблю.
Мирослава подивилася на маленький пакетик у її руці.
— А це що?
— Лавровий лист. Мама просила купити.
— Чудово. Завтра об одинадцятій приходь. Разом і почистимо.
Аліна аж відсахнулася.
— У мене вії об одинадцятій.
— Тоді після вій.
— Ми з Владом у спа їдемо! Я місяць чекала цих вихідних.
— А я своїх не чекала?
— Мирось, ну не порівнюй. У нас усе оплачено.
— А мої вихідні безкоштовні, так?
— Та що ти одразу чіпляєшся? Я ж не сто банок попросила.
— П’ять. Без оцту. Без шкірки. І без твоєї участі.
Аліна роздратовано ковтнула кави.
— Я взагалі цього робити не вмію.
— Я теж колись не вміла.
— То навчися ще швидше, — втрутилася свекруха. — Менше розмов — більше діла. Ярославе, ти чого стоїш? Неси решту.
— Не неси, — сказала Мирослава.
Чоловік зупинився у дверях.
— Мирось…
— Подивися на мене.
Він неохоче обернувся.
— Ти справді вважаєш, що це нормально?
— Що саме?
— Оце все. Без дзвінка. Без запитання. З наказом до неділі.
— Мама гроші витратила.
— А я маю витратити два дні. Це нічого не важить?
— Ну ти ж умієш… Минулого року зі сливами впоралася.
Мирослава коротко засміялася.
— Впоралася?
— Ну так…
— Я три ночі не спала. У понеділок на роботі руки тремтіли так, що колега за мене аналізи доробляла. Ти цього не пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але ж не щороку так.
— А це який рік?
Ярослав опустив очі.
Варвара Степанівна нетерпляче махнула рукою:
— Господи, та що там ті сливи! Сорок баночок усього.
— Тридцять дві ви забрали.
— Бо родина велика.
— І ще сказали, що я цукру перевела.
— Ну якщо солодке було!
Мирослава відчула, як щоки починають пекти.
— Ярославе, завтра ти залишаєшся зі мною?
— Не можу. Ми з дядьком Василем домовилися на базар. Потім мамі навіс треба доробити.
— Аліні — у спа. Тобі — до мами. Мамі — берегти ремонт. А мені?
— Та допоможи вже, — тихо сказав він. — Не роби з цього трагедії.
Вона довго дивилася на нього.
— Зрозуміло.
Свекруха одразу пожвавішала:
— От і добре. А то розвели тут! У неділю о другій приїдемо зі сватами, Люба з Жашкова теж буде. Свіжого соку наллєш, хліба купиш. Посидимо й банки заберемо.
— Заберете?
— А вам навіщо стільки? Ви вдвох. Три баночки залишиш — вистачить. Аліні на весілля треба, гостям на стіл.
— Мені п’ять без оцту, — нагадала Аліна.
Мирослава перевела погляд на чоловіка.
Той витяг картку й поклав біля її чашки.
— Купиш усе необхідне. Тільки розумно, добре? Наступного тижня страховка.
— І чеки збережи, — додала свекруха. — Щоб усе до копійки. Знаю я, як ви закуповуєтеся.
— Збережу, — сказала Мирослава.
— От бачиш, можна ж по-людськи.
Ярослав знову пішов до машини. За пів години коридор був заставлений ящиками й мішками, а Мирослава вже двічі міняла мокрі ганчірки біля шафи.
Коли всі нарешті зібралися йти, вона востаннє покликала чоловіка:
— Ярославе.
— Що?
— Ти навіть не спитаєш, чи я згодна?
Він затримався, тримаючи двері.
— Мирось, ну ми ж уже все занесли.
І пішов.
Мирослава дивилася на зачинені двері, поки на сходах не стихли голоси.
Потім із нижнього ящика щось м’яко луснуло. На підлогу витекла нова порція соку.
— Ну от, — сказала вона вголос. — Тепер ми нарешті поговорили.
Вона сфотографувала ящики, плісняву на помідорах, мокрі мішки й калюжу під шафою. Відсунула картку від брудної ганчірки.
На рахунку лежала Ярославова квартальна премія. Він уже кілька тижнів прицінювався до зимової гуми, показував їй фотографії, радився.
Про колеса радився. Про її вихідні — ні.
Мирослава взяла телефон і знайшла номер клінінгової служби.
— Добрий вечір. На завтра можна замовити вивезення зіпсованих овочів і прибирання?
— Який приблизно обсяг?
Вона озирнулася.
— Такий, що самій мені його вже досить.
Диспетчерка перепитала адресу й попросила фотографії.
За кілька хвилин передзвонила:
— Так, усе заберемо. Тільки уточню: ви точно нічого не залишаєте?
— Нічого.
Після розмови Мирослава написала Ярославові: «Карткою оплачу все необхідне для виконання маминого замовлення. Чеки будуть».
Він відповів майже одразу: «Добре. Дякую, що не сваришся».
Вона прочитала повідомлення двічі. Поклала телефон екраном донизу.
І пішла набирати ванну.
У суботу прибиральники приїхали об одинадцятій. Один із них підняв мішок і відразу підставив під нього щільний пакет.
— Давно це у вас стоїть?
— З учора.
— А до того, видно, ще десь постояло.
— Можна без подробиць? — попросила Мирослава. — Я й так учора повечеряти не змогла.
— Зрозуміли. Ви краще на кухні почекайте.
Коли останній ящик зник за дверима, вона вперше за весь ранок вільно вдихнула.
— Під шафою теж, будь ласка.
— Уже бачимо. Відсунемо, усе вимиємо.
— Дякую.
Це просте слово раптом боляче нагадало їй торішні сливи. За три ночі біля плити вона його так і не почула.
Поки прибирали коридор, Мирослава відкрила сайт фермерської крамниці.
Томати у власному соку. В’ялені помідори в оливковій олії. Аджика. Лечо з очищеного перцю. Сік у скляних пляшках.
Вона замовляла не поспішаючи, звіряючи кількість і ціни.
Потім зателефонувала менеджерка:
— У вас велике замовлення. На якесь свято?
Мирослава глянула на чистий просвіт у коридорі.
— Можна й так сказати.
— Доставка на завтра, до дванадцятої, підходить?
— Саме те. І скажіть, у лечо перець без шкірки?
— Так.
— Чудово. Це принципово.
Разом із прибиранням, вивезенням і терміновою доставкою вийшло тридцять сім тисяч чотириста двадцять гривень.
Уся премія.
Мирослава затримала палець над кнопкою оплати.
Вона чудово знала: це вже не просто відмова стояти біля плити. Це буде скандал. Ярослав не віджартується, мати не промовчить.
Телефон засвітився повідомленням від Аліни: «Мирось, і гвоздики багато не клади, Влад не любить».
Мирослава підтвердила платіж.
«Урахую», — відповіла вона.
Решту дня провела з подругою. У галереї довго стояла перед однією картиною й раптом зрозуміла, що вперше за кілька місяців нікуди не поспішає.
Увечері зателефонував чоловік.
— Привіт. Ти як?
— Добре.
— Втомилася?
— Ні.
— Серйозно? А мама казала, що там роботи на дві доби.
— У твоєї мами завжди багато роботи для мене.
— Мирось, тільки не починай знову. Я весь день на ногах.
Вона стиснула телефон.
— А ти хоч раз подумав, що я теж можу втомитися?
— Тому й питаю.
— Ти питаєш, бо хвилюєшся за мене чи за банки?
Він помовчав.
— Ну… Як там банки?
Мирослава заплющила очі.
— Будуть завтра.
— От і добре. Мама вже накрутила себе: раптом ти все викинеш. А я кажу — ні, моя дружина не така.
— Яка — не така?
— Ну… Не зробить назло. Ти ж розумна.
— Зрозуміла.
— Я сьогодні тут переночую. Завтра заберемо сватів і приїдемо всі разом.
— Приїжджайте.
— Ти в мене золото.
Вона не відповіла.
У неділю кур’єр заніс коробки рівно опівдні.
— Перевірятимете?
— Обов’язково.
Мирослава відкрила одну. Усередині в паперовій стружці стояли акуратні банки з чорними етикетками. Цілі помідори, прозора олія, густі соуси. Нічого спільного з тим, що ще вчора витікало з мішків.
Вона розставила все на великому столі. Поруч поклала накладні й чеки. Потім принесла стару пухову ковдру — ту саму, яку свекруха колись віддала для закруток.
Накрила банки.
Постояла біля столу, торкаючись пальцями краю ковдри.
Руки трохи тремтіли.
— Нічого, — тихо сказала вона. — Цього разу договориш.
О другій у під’їзді загомоніли.
— Заходьте, заходьте! — голос Варвари Степанівни було чути ще знизу. — Я ж казала, моя невістка все вміє. Її тільки підштовхнути треба!
Мирослава відчинила двері.
Свекруха зайшла першою, за нею — Ярослав, Аліна з Владом, майбутні свати й тітка Люба.
— Не роззувайтеся, тут свої! — махнула рукою Варвара Степанівна.
— Роззуйтеся, будь ласка, — спокійно сказала Мирослава. — Я щойно прибрала.
Ярослав швидко глянув на неї.
— Звісно, — озвався Влад і першим нахилився до кросівок.
У вітальні свекруха одразу попрямувала до столу.
— О! Під ковдрою! Ну що я вам казала?
— Усе до неділі, як ви й просили.
— А ти переживала! Очі бояться, руки роблять.
Варвара Степанівна стягнула ковдру.
Аліна першою нахилилася до банок.
— Ого…
Свекруха не рухалася.
Тітка Люба поправила окуляри.
— Мирославо, це ти сама такі етикетки зробила?
— Ні. Це з крамниці.
— Як — із крамниці? — Варвара Степанівна нарешті озирнулася. — А наші де?
— Ваші помідори вивезли.
— Куди?
— На утилізацію.
— Ти викинула продукти?!
— Зіпсовані овочі. Так.
Ярослав ступив ближче.
— Мирось, зачекай. У якому сенсі — вивезли?
Вона взяла телефон, відкрила фотографії й простягнула йому.
— Ось у такому. Подивися на нижній ящик. І на цей мішок.
Він глянув і відвернув екран від гостей.
— Ну можна ж було перебрати…
— Ти перебрав?
— Я був зайнятий.
— Я теж. Але мене це не звільняло, правда?
— Та зрізала б погане! — втрутилася свекруха. — Усе життя так робили!
— Я не консервуватиму гнилі помідори. І годувати ними людей не буду.
Тітка Люба обережно відсунула від себе банку, хоча до привезених овочів вона не мала жодного стосунку.
— Воно, звісно… Якщо вже пліснява, то краще не треба.
— Любо, ти не втручайся! — відрізала Варвара Степанівна. — Я хочу зрозуміти, що це за вистава!
Мирослава поклала на стіл чеки.
— Це ваше замовлення. Сік, томати, аджика. Аліні — лечо без шкірки. Усе готове, можна забирати.
— І хто за це платив? — тихо запитав Ярослав.
— Ти.
Він подивився на неї, потім вихопив чек.
Мирослава бачила, як він пробігає очима рядки. Як зупиняється внизу. Як знову повертається до суми.
— Тридцять сім тисяч?..
Ніхто не відповів.
— Мирославо!
— Чотириста двадцять, — додала вона. — Разом із вивезенням і прибиранням.
— Це вся премія!
— Так.
— Ти розумієш, що наробила?!
— Розумію.
— Я на ці гроші збирався гуму купувати!
— А я на цих вихідних збиралася відпочивати.
Він поклав чек на стіл, але одразу знову схопив.
— Не порівнюй вихідні з такими грошима!
Мирослава кивнула, ніби саме цього й чекала.
— От тепер ми дійшли до головного.
— До якого ще головного?!
— Твої гроші мають ціну. Твої плани важливі. А мій час можна забрати, навіть не запитавши.
— Я дав картку на кришки й цукор!
— А я сказала, що не буду цим займатися. Ти почув?
— Ти могла нормально пояснити!
Вона аж подалася до нього.
— Я пояснювала. Тут. У коридорі. При всіх. Просила тебе подивитися на мене. Питала, чи залишишся допомогти. Що ще я мала сказати?
Ярослав роззирнувся, ніби шукав когось, хто втрутиться.
Мати втрутилася одразу:
— Вона навмисне! Ярославе, ти не бачиш? Вона тебе покарати вирішила!
— Так, — сказала Мирослава.
Від цієї короткої відповіді свекруха навіть замовкла.
— Я хотіла, щоб він нарешті відчув, що означає, коли за тебе все вирішили. І поставили перед фактом.
— За чужі гроші легко характер показувати! — вигукнула Варвара Степанівна.
— А за чужу спину легко бути гостинною.
— Що?!
— Ви сватів запросили. Банки пообіцяли. Аліні меню замовили. А мене навіть не спитали, чи я можу.
— Бо ти невістка!
— Так. Невістка. Не наймичка.
Тітка Люба тихенько взяла чоловіка за рукав.
— Ми, мабуть, підемо…
— Та сидіть! — кинула свекруха, але гості вже відступали до дверей.
— Іншим разом, — ніяково сказав один зі сватів. — Ви тут… поговоріть.
Влад поставив назад банку, яку весь цей час тримав у руках.
Аліна прошепотіла:
— Мам, ходімо вже.
— Тобі теж усе одно? — Варвара Степанівна різко повернулася до доньки. — Брата обібрали, а ти мовчиш!
— А що я скажу?
— Могла б хоч раз допомогти! — вирвалося в Ярослава.
Аліна витріщилася на нього.
— Ти серйозно? Ти ж сам учора казав: їдьте, Мирослава впорається!
Він замовк.
Мирослава дивилася тільки на нього.
— Бачиш? Ви навіть не сумнівалися. Я могла злитися, просити, плакати. Ви однаково поїхали б. Бо я ж упораюся.
Варвара Степанівна притиснула долоню до грудей.
— У мене вже серце від вас. Ярославе, вези мене додому.
— Мамо, хвилину…
— Зараз! Я тут більше не залишуся.
Вона рушила в коридор, але на порозі обернулася:
— І щоб ти знала: нормальна жінка сама б усе зробила. Без цього приниження перед людьми.
Мирослава зблідла.
— А мене при людях принижувати було нормально?
— Я тебе вчила!
— Ні. Ви мною користувалися.
Свекруха різко смикнула сумку з вішалки.
— Більше ноги моєї тут не буде!
— Не привозьте сюди нічого без домовленості, — відповіла Мирослава. — А приходити можете. Як гостя.
— Подавися своїми банками!
Двері грюкнули. За свекрухою поспішила Аліна, Влад тихо попрощався й зачинив за собою.
Ярослав залишився біля столу.
Зі сходів іще долинали обурені вигуки матері. Потім унизу хряснули двері під’їзду.
— Задоволена? — запитав він.
Мирослава потерла долонями плечі.
— Ні.
Він підняв голову.
— А виглядаєш так, наче перемогла.
— Я не хотіла з тобою воювати.
— Але гроші витратила.
— Так.
— Усі.
— Так, Ярославе. Усі.
Він сів на край стільця.
— Я стільки працював за цю премію.
У неї сіпнулися губи.
— Я знаю.
— Не знаєш.
— Знаю. Ти розповідав. Я слухала. А ти знаєш, як я працювала цього тижня?
Він мовчав.
— У середу я прийшла о дев’ятій. Ти спитав, чому немає вечері. У четвер заснула з телефоном у руці. Учора хотіла просто побути вдома. Не для твоєї мами. Не для Аліни. Для себе.
— Можна було відмовитися без цього.
— Я відмовилася.
Цього разу він не заперечив.
Мирослава присіла навпроти.
— Минулого року я плакала на кухні. Пам’ятаєш?
Ярослав потер обличчя.
— Пам’ятаю.
— Що ти тоді сказав?
— Не знаю.
— «Ну це ж для сім’ї. Мамі приємно».
Він дивився на зім’ятий чек.
— А я, Ярославе? Я в цій сім’ї є?
— Не починай…
— Ні. Відповідай.
Він підвів на неї очі й знову опустив.
Мирослава повільно випросталася.
— Отож.
— Ти могла хоча б не при всіх.
— А ти міг хоч раз підтримати мене при всіх. Не потім на кухні шепотіти, що мама погарячкувала. А сказати їй: «Ми цього не замовляли. Забирай».
— Ти не розумієш, яка вона…
— За одинадцять років я чудово зрозуміла, яка вона. Я не розумію, чому захищатися від неї маю сама.
Він підвівся й пройшовся кімнатою.
— На що я тепер колеса куплю?
Мирослава відвернулася до столу. Взяла баночку, переставила на кілька сантиметрів і повернула назад.
— Не знаю. Доведеться відкласти. Або попросити маму допомогти. Ви ж сім’я.
— Це жорстоко.
— Можливо.
— Тобі мене зовсім не шкода?
Вона довго не відповідала.
— Шкода. Тому й боляче. Якби було байдуже, ми б зараз не розмовляли.
Ярослав стиснув губи.
— Я не можу тут залишатися.
— Добре.
Він чекав. Мабуть, що вона зупинить, пояснить іще раз, пом’якшить сказане.
Мирослава стояла біля столу.
— Банки можеш відвезти мамі, — сказала вона. — Їх справді куплено для родини.
Він глянув на рівні ряди скла, на ковдру, зсунуту на стілець, на її руки.
— Ти раніше такою не була.
— Раніше я думала, що наступного разу ти мене почуєш.
Ярослав нічого не сказав. Поклав чек на край столу, узувся й вийшов. Двері зачинив тихо.
Мирослава ще якийсь час стояла нерухомо.
Потім підійшла до коридору. Підлога була чиста. Біля вішалки стояли тільки її капці. Ні мішків, ні ящиків, ні чужих розпоряджень.
Вона повернулася до столу, відкрила пляшку томатного соку. Кришка сухо клацнула, і від цього звичайного звуку чомусь підступили сльози.
Мирослава витерла щоку тильним боком долоні, налила сік у склянку й підійшла до вікна.
Зробила ковток.
Солодкий, густий, із легкою кислинкою.
Телефон лежав на столі. Вона перевернула його екраном донизу.
Попереду залишався цілий вечір неділі.
І цього разу вона нікому його не пообіцяла.