— Невістко, не будь жадібною. Віддай мені або перстень, або браслет. Тобі що, одного подарунка мало?
Оксана глянула на свекруху, потім — на відкриту коробочку в її руках.
— Ви зараз серйозно?
— А що тут такого? Мій син заробив. Міг би й про матір подумати.
Ще годину тому Оксана стояла на цій самій кухні й сміялася, поки Тарас незграбно намагався застебнути браслет на її зап’ясті.
— Стій, не крутися. Тут така застібка, що без інженерної освіти не розберешся.
— То дай я сама!
— Ні вже. Подарував — мушу впоратися.
Вона тоді дивилася на його схилену голову й ледве стримувала сльози. А тепер не знала, як відповісти його матері, щоб не зруйнувати стосунки остаточно.
Усе почалося з ранкової кави.
Оксана саме зняла турку з плити, коли Тарас обійняв її зі спини.
— П’ять років, — сказав він їй на вухо.
— Уявляєш? І ти досі не навчився класти шкарпетки в кошик.
— А ти досі нагадуєш мені про це саме в урочисті хвилини.
Вона засміялася, повернулася до нього — і побачила на столі темно-синю коробочку.
— Тарасе… Що це?
— Відкрий.
— Ми ж домовлялися просто повечеряти.
— Повечеряємо. Одне іншому не заважає.
Під кришечкою лежали золоті перстень і браслет. Оксана обережно торкнулася тонкого візерунка.
— Обидва? Ти купив мені обидва?
— Вони комплектом. Не міг же я їх розлучити.
Вона підняла на нього очі.
— Це ж дорого.
— Я відкладав.
— І мовчав?
— Оксанко, якби розказав, який би це був сюрприз?
Вона притиснулася до нього так міцно, що він тихенько охнув.
— Ну все, каву точно розіллємо.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Не тільки за золото. За те, що ти… отак.
Тарас поцілував її в чоло.
— З нашими п’ятьма роками. Носи, добре? Не ховай до особливого випадку.
Коли він пішов, Оксана ще кілька разів підходила до дзеркала. Піднімала руку, усміхалася сама до себе, торкалася персня.
Хотілося комусь розповісти.
Вона взяла телефон і набрала Галину Степанівну.
Свекруха рідко бувала лагідною. За п’ять років Оксана вислухала від неї чимало порад: як варити борщ, скільки витрачати на продукти, коли провітрювати квартиру. Зазвичай вона кивала й переводила розмову на інше. Але сьогодні їй здавалося: мати неодмінно зрадіє за сина.
— Доброго ранку, мамо!
— Щось сталося?
— Ні, навпаки. У нас сьогодні річниця. Хотіла вам сказати… Дякую за Тараса. Він мені зранку такий подарунок зробив!
— Який?
— Золотий комплект. Перстень і браслет. Я досі не можу намилуватися.
У слухавці стало тихо.
— І перстень, і браслет?
— Так.
— Золото?
— Так, мамо.
— Ясно. Зайду подивлюся. Мені якраз на базар треба.
— Може, чаю…
Але свекруха вже поклала слухавку.
За двадцять хвилин вона стояла на порозі.
— Проходьте, — Оксана відступила. — Я чайник поставила. У нас ще пиріг є.
— Потім. Де ті подарунки?
Оксана принесла коробочку.
Галина Степанівна вийняла перстень, примружилася, розглядаючи його зсередини. Потім узяла браслет і зважила на долоні.
— Важкий.
— Гарне плетіння, правда?
— Скільки коштує?
— Я не питала.
— А треба було спитати. Він же гроші не на вулиці знаходить.
Усмішка повільно зійшла з Оксаниного обличчя.
— Я знаю, як він працює.
— Знаєш, а береш.
— Це подарунок. Він сам вибрав.
Свекруха провела пальцем по браслету.
— Сам вибрав… А мені сам не здогадався. За всі роки.
— Галино Степанівно…
— Що? Неправду кажу? На день народження — квіти, цукерки. А дружині — одразу дві золоті речі.
Оксана розгублено стиснула руки.
— Але він же вам допомагає. Минулого місяця пральну машину оплатив. До лікаря возив…
— Це інше! Я його виростила. Сама. Знаєш, скільки ночей не спала?
— Знаю. Він часто про це говорить.
— От тільки вдячність чомусь тобі дістається.
— Це не вдячність. У нас річниця весілля.
Галина Степанівна закрила коробочку, але з рук не випустила.
— Тоді поділися. Один подарунок тобі, другий мені. Справедливо буде.
Оксана спершу навіть не знайшла слів.
— Поділитися… моїм подарунком?
— Не будь жадібною. Вибери, що залишиш собі. Я не вередую.
— Я вам подзвонила, бо хотіла порадіти разом.
— А я, значить, повинна тільки дивитися й радіти?
— Я не розумію, чому ви зі мною так розмовляєте.
— Бо ти не розумієш по-доброму! Мій син заробив на це золото. Невже матері нічого не належить?
Оксана глянула на коробочку. Вранці Тарас так старанно застібав той браслет. Навіть окуляри попросив принести, хоча завжди запевняв, що бачить чудово.
Вона простягнула руку.
— Дайте, будь ласка.
— Що?
— Коробочку.
Свекруха поставила її на стіл.
Оксана посунула подарунок до себе.
— Ні. Я нічого не віддам.
Галина Степанівна випросталася.
— Ти подумай, що говориш.
— Я подумала.
— Тобі для матері чоловіка шкода?
— Мені дорогий подарунок чоловіка.
— Звісно. Золото дорожче за родину.
— Не перекручуйте, будь ласка. Я не забирала нічого у вас. І не просила Тараса не робити вам подарунків.
— А повагу де показати?
Оксана ковтнула клубок у горлі.
— Я п’ять років намагаюся вас не образити. Навіть коли ви мене ображаєте. Але це не означає, що я мушу віддати вам свою річ на вимогу.
— Он як ти заговорила!
— Бо ви мене не чуєте.
Свекруха різко підхопила торбу.
— Добре. Я синові розповім, як ти мене тут прийняла.
Оксана теж підвелася.
— Розкажіть. Тільки все.
— Ти мене ще й брехухою назви!
— Я вас ніким не називала.
— Побачимо, що Тарас скаже. Побачимо, чи сподобається йому, що його матір за шматок золота виставили за двері!
— Я вас не виставляю. Ви самі йдете.
Але свекруха вже взувалася, сердито смикаючи блискавку на чоботі.
Двері грюкнули так, що Оксана здригнулася.
Вона ще трохи постояла посеред коридору. Потім повернулася до столу й закрила коробочку.
Руки тремтіли.
Набрала Тарасові повідомлення: «Твоя мама щойно була».
Подивилася на написане — і стерла.
Що сказати? Як пояснити це кількома словами, коли й сама досі не могла повірити?
До обіду вона тричі бралася за прибирання й щоразу завмирала з ганчіркою в руках. Телефон мовчав. Від того ставало ще тривожніше.
Зрештою Оксана сховала прикраси в шафу.
Увечері вона запекла м’ясо з картоплею, нарізала салат, дістала святкову скатертину. Поставила дві тарілки й раптом відчула таку образу, що мусила спертися долонями об стіл.
Адже вона нічого поганого не зробила. Просто зраділа подарункові.
Ключ повернувся в замку.
— Оксанко?
Тарас зайшов із букетом білих хризантем.
Вона спробувала всміхнутися.
— Які гарні.
— Тобі.
Він поцілував її, затримав погляд на обличчі.
— Усе гаразд?
— Вечеря готова. Мий руки.
За столом Тарас поклав собі салату, але до їжі не торкнувся.
— Мама дзвонила.
Оксана повільно опустила виделку.
— Що розповіла?
— Що ти її образила.
Вона кивнула, ніби саме цього й чекала.
— Ще що?
— Що хвалилася подарунками. Сказала їй, що вона чужа. І мало не вигнала.
— А про те, що вимагала браслет чи перстень, сказала?
— Сказала, що попросила «одну дрібничку на пам’ять».
Оксана коротко, без радості всміхнулася.
— На пам’ять про наше весілля?
Тарас відсунув тарілку.
— Розкажи мені.
Вона почала спокійно, але на словах «ти зобов’язана поділитися» голос зірвався.
— Я її сама набрала, розумієш? Сама! Хотіла сказати, який ти хороший. Думала, їй приємно буде…
Вона потерла чоло.
— А вона стояла тут і пропонувала вибрати, що я залишу собі. Наче я щось нечесно забрала. Я сказала «ні». Тільки це.
— І правильно сказала.
Оксана підвела голову.
— Що?
— Правильно сказала, що не віддаси.
Вона дивилася на нього, не кліпаючи.
— Ти не сердишся?
— На тебе? За що?
— Не знаю… Вона ж твоя мама. Може, я могла м’якше. Запропонувати…
— Що запропонувати, Оксано? Віддати половину подарунка, щоб ніхто не образився?
Він пересів ближче.
— Послухай. Я купив ці речі тобі. Хотів тебе порадувати. А не поставити перед вибором, чим доводити любов до моєї мами.
Сльози, які вона стримувала весь день, нарешті покотилися по щоках.
— Я так боялася, що ти їй повіриш.
— І цілий день мовчала?
— Не хотіла, щоб ти думав, ніби я скаржуся.
Тарас обійняв її.
— А мені можна розказувати не тільки хороше.
Вона сховала обличчя в нього на плечі.
— Вона сказала, що ти все життя їй такого не дарував.
— Так і мені сказала.
Оксана відсторонилася.
— А ти?
— Запитав: «Мамо, ти хотіла прикрасу чи хотіла забрати Оксанину?»
— Вона, мабуть, розсердилася.
— Дуже.
— І що відповіла?
Тарас зітхнув.
— Спочатку — що ти мене налаштувала проти неї. Потім — що вона заради мене всім жертвувала.
— А ти що сказав?
— Що пам’ятаю. І вдячний. Але ти нічого в неї не забирала.
Він витер великим пальцем сльозу з її щоки.
— Я сказав: «Хочеш подарунок — скажи мені. Не вимагай його в моєї дружини».
— Вона тебе почула?
— Сьогодні, мабуть, ні.
Він помовчав, дивлячись на їхні зчеплені руки.
— Знаєш, я раніше часто казав тобі: «Не зважай, мама така». Мені здавалося, так простіше.
Оксана опустила очі.
— Я й намагалася не зважати.
— Бачу. Пробач, що залишав тебе з цим саму.
Вона стиснула його пальці.
— Я не хочу, щоб ти через мене з нею посварився.
— Ми посварилися не через тебе. Через те, що вона зробила.
— Вона ж тепер казатиме, що ти її покинув.
— Уже сказала.
— Тарасе…
— Я її не покину. Допомагатиму, приїжджатиму. Але дозволяти кривдити тебе не буду.
Оксана нарешті видихнула — довго, уривчасто, наче весь день затримувала подих.
Тарас озирнувся на стіл.
— Картопля, здається, охолола.
— Уже двічі.
— Нічого. Підігріємо. А ти поки принеси коробочку.
Вона похитала головою.
— Мені тепер навіть дивитися на неї…
— Оксанко. Тобі вранці подобався подарунок?
— Дуже.
— І мені подобалося, як ти раділа. Хочу ще раз побачити.
Вона пішла до шафи, дістала коробочку. Наділа перстень, а з браслетом повернулася до чоловіка.
— Застібнеш?
Тарас узяв її за руку.
— Тепер я вже досвідчений.
Застібка знову не піддавалася. Він насупився, підніс браслет ближче до очей, і Оксана раптом засміялася.
— Окуляри принести?
— Не завадить.
Цього разу вона сміялася крізь сльози, але вже не від образи.
Галина Степанівна майже два місяці сама не телефонувала.
Коли дзвонив Тарас, відповідала коротко.
— Як ти, мамо?
— Жива ще.
— Тиск як?
— А тобі цікаво?
— Тому й питаю. Ліки закінчуються?
Іноді вона мовчала, іноді починала знову:
— От виростиш дитину, а потім…
— Мамо, я готовий говорити про те, що сталося. Але не буду вибачатися за те, що подарував дружині подарунок.
Після цього розмова зазвичай закінчувалася.
Та коли були потрібні продукти чи ліки, Тарас привозив. Допомогу він не припинив — просто більше не намагався будь-якою ціною повернути матері добрий настрій.
На початку зими вона подзвонила сама.
— Тарасе, у шафі замок заклинило. Я вже й так, і сяк…
— Приїду в суботу.
У слухавці пошурхотіло.
— Тільки викрутку свою візьми. Моя нікуди не годиться.
— Візьму.
— І… не їдь голодний. Я борщу зварю.
Коли на свята вони з Оксаною зайшли до неї разом, свекруха кілька секунд поправляла рушник на дверцятах духовки.
Потім сказала:
— Проходьте. Змерзли, мабуть.
— Трохи, — відповіла Оксана.
— Чай будеш?
— Буду. Дякую.
Розмови про золото не було. Не було й вибачення — принаймні того дня. Оксана не вдавала, що все забула, але й повертатися до сварки за святковим столом не стала.
Галина Степанівна більше не вимагала віддати їй подарунки й не приходила перевіряти, на що син витрачає гроші. А коли хотіла зайти, спершу телефонувала.
Одного разу навіть запитала:
— Вам зручно буде, якщо в неділю?
Оксана після тієї розмови ще трохи тримала телефон у руці.
— Що? — запитав Тарас.
— Мама запитала, чи нам зручно.
Він усміхнувся.
— То нам зручно?
— Після обіду — так.
Перстень і браслет Оксана носить досі. Не щодня, але й не ховає до великого свята.
І щоразу, простягаючи чоловікові руку із незастебнутим браслетом, згадує не свекрушині слова.
Згадує, як він пересів до неї ближче й сказав:
— А мені можна розказувати не тільки хороше.