Історія сталася майже 15 років тому. Я пішла навчатися на навчання в Київ. У місті жила моя рідна бабуся, тому проблем з житлом не було. У нас були цілком непогані відносини з нею, хоч і зустрічалися ми досить рідко.
Бабуся прийняла мене нормально. Я намагалася не виводити бабусю зі стану душевної рівноваги, враховуючи свої пташині права і її поважний вік. На момент переїзду їй було 72 роки.
Жила бабуся дуже бідно: їжу купувала собі найдешевшу, речі доношувала старі, у квартирі діяв режим тотальної економії: світло включався тільки в разі потреби й вимикався в той момент, коли бабуся йшла з кімнати.
Уже до кінця п’ятого курсу я з’їхала від бабусі. Жила разом з молодою людиною, в яку на той момент була шалено закохана.
Але всі ці чотири роки бабуся вчила мене принципам економії. І якось мимохідь мені похвалилася тим, що заощадила аж 50 тисяч гривень. На ті часи дуже навіть нормальна сума. Я поцікавилася, для чого вона збирає гроші. Відповідь мене засмутила: “Щоб нормальні похорони влаштувати”.
На наступний день я принесла бабусі прайс-лист від похоронної компанії. нормальний похорон можна було влаштувати й за 5 тисяч. Там навіть з пам’ятником і бутербродами та рестораном.
Після цього моменту бабуля хоч трохи стала витрачати гроші на поліпшення власного життя. Старий телевізор був проданий, оскільки не працював нормально. Натомість вона купила нормальний для перегляду улюбленого каналу. Також бабуся зважилася на покупку нових окулярів.
Було видно, що вона не звикла витрачати гроші, тому після здійснення покупок бабуля сказала фразу: “Гаразд, можна далі на похорон збирати”.
