– Жінка повинна знати своє місце! Раз Льошенька заблокував твої картки, сиди та думай над своєю поведінкою

— Картка не проходить, Льошо! — гукнула Анжела з передпокою. — Кур’єр із пальтом чекає. Пише, що заблокована!

— І не пройде! — долинуло з кухні. — Я обидві твої картки до спільного рахунку заблокував. Знатимеш, як моїй сестрі відмовляти!

Анжела втупилася в термінал, потім у кур’єра.

— Вибачте. Я зараз за доставку готівкою заплачу.

Пальто з пухнастим коміром поїхало назад до магазину, а завдаток пропав.

На кухні Поліна Терентіївна сиділа в рожевих капцях із помпонами й їла прямо з дека гарячі слойки з вишнею. Поруч двадцятисемирічна Дарина фарбувала довгі нігті. Від лаку аж щипало в носі.

— Ти навіщо мої картки заблокував? — Анжела зупинилася біля столу. — Я без зимового пальта залишилася. І завдаток втратила!

— А нічого скупитися, — Олексій потягнувся за слойкою. — Тобі ж сьогодні премію перерахують. Сума чимала.

— Моя премія. Я пів року зміни за двох технологів на хлібозаводі закривала. І в мене на четверту до стоматолога запис.

— Зачекають твої імпланти до весни! Даринці зараз справу рятувати треба.

— Чому це мої зуби мають чекати?

— Бо в сестри біда! Кабінет прогорів, за оренду платити нічим.

Дарина образливо скривилася:

— І крісло для педикюру давно треба поміняти. Ну, Анжелко, тобі що, шкода? Просто перекинеш із картки на картку.

— У квітні я тобі на лампи позичила. Повернула хоч гривню?

— Льошо, ну скажи їй!

Олексій поклав слойку на стіл.

— Поки не пообіцяєш переказати премію Дарині, картки не розблокую.

Анжела подивилася на чоловіка. Шість років вони прожили в цій квартирі, яка дісталася їй від батьків ще до весілля. Своїх дітей у них не було, зате рідня Олексія почувалася тут як удома.

У липні Поліна Терентіївна приїхала з двома дорожніми пакунками.

— На Зарічній стояк прорвало, — жалілася вона. — Стеля облізла, вогкість така, що в мене поперек прихопило. Синочку, куди мені тепер?

Анжела пожаліла свекруху й віддала їй світлу спальню з балконом. Відтоді минуло чотири місяці.

А сьогодні зранку з’явилася Дарина і, навіть не роззувшись, заявила, що їй потрібна Анжелина премія.

— Не згадуй ті лампи, — втрутилася Поліна Терентіївна. — У дівчинки творчий пошук. А тобі, дорослій жінці, обновки ні до чого.

— Тобто я маю сидіти без пальта і без зубів?

— Потерпиш, корона не впаде. Жінка повинна знати своє місце!

— Золоті слова, мамо, — кивнув Олексій. — Моє слово в сім’ї останнє.

— Справді? — Анжела глянула на нього. — І що ти довів цими картками?

— Довів, що зі мною треба рахуватися.

— Навіть не мрій, що я віддам Дарині премію.

— Скнара, — протягнула зовиця. Закрутила флакончик лаку й раптом пожвавішала: — Слухайте, я придумала! Навіщо мені чужій тітці за кабінет платити? Поставлю столик у вашій маленькій кімнаті й тут клієнток прийматиму.

— От і правильно! — зраділа свекруха. — Я зранку якраз Анжелині книжки з полиць у коробки поскладала. Місце для твоїх баночок буде.

— Ви чіпали мої книжки? — Анжела ступила до столу. — Мене спитати не забули?

— А навіщо? Льошенька дозволив. Ми вчора все обговорили. Дариночка сьогодні після обіду переїжджає.

— Ніхто сюди не переїжджає. І столика тут не буде.

— Буде! — підвівся Олексій.

— Ні, Льошо. Це моя квартира. А премію можете більше не ділити — її вже немає.

Дарина аж випросталася.

— Як немає? Ти ж сказала, її опівдні нарахують!

— Нарахують, і банк спише платіж за договором зі стоматологією. Я вчора папери підписала.

— Брешеш! — Олексій стукнув долонею по столу. — Спеціально вигадала!

— Не віриш — подивися договір у кишені мого пальта.

Чоловік на мить завмер, а потім кинувся в передпокій.

— Ага! — долинуло звідти. — Про премію вигадала, а про гроші в коробці забула?

— Льошо, не смій ритися на полицях!

Він повернувся, стискаючи червону взуттєву коробку.

— Думала, я не бачив, як ти там купюри ховала?

Олексій зірвав кришку, дістав пачку й кинув перед сестрою.

— Забирай, Даринко! Тут тобі і на оренду, і на крісло вистачить.

— Братику, ти золото! — Дарина миттю схопила гроші й засунула в блискучу сумочку.

Анжела стояла мовчки. Вона дивилася, як чоловік віддав сестрі гроші, вважаючи їх Анжелиними. Взяла зі столу ковпачок від рідини для зняття лаку, повертала в руках і поклала на підвіконня.

— От бачиш, голубонько, — повчально сказала Поліна Терентіївна. — Не захотіла по-доброму, вийшло по-нашому.

Анжела глянула на порожню червону коробку, потім на жовту гумку, що зіскочила з пачки.

— Льошо, ти яку коробку взяв? Сіру біля стінки чи червону з краю?

— Яка різниця? Червону!

Анжела раптом засміялася.

— Чого це ти? — насторожився чоловік.

— Та згадала, як ти сказав, що зі мною треба рахуватися. Свої гроші із сірої коробки я ще вчора до стоматології віднесла.

Олексій заглянув у порожню коробку.

— А чиї тоді це гроші?

— У мами спитай. Вона вчора ввечері, поки ти в гаражі був, сховала їх у мою коробку. Щоб ви з Дариною не випросили.

Поліна Терентіївна закашлялася й схопилася за край столу.

— Льошенько… Ти мої гроші взяв?!

— Твої? — Олексій повернувся до матері. — Звідки в тебе стільки? Ти ж казала, що вся пенсія на мазі йде!

— Це їй квартиранти за три місяці наперед заплатили, — сказала Анжела.

— Які квартиранти? — водночас вигукнули Олексій і Дарина.

— Зі своєї квартири на Зарічній. Ще в липні заселилися.

— Брехня! — почервоніла свекруха.

— Учора на заводі до мене Зінаїда-диспетчерка підійшла. Її племінник із дружиною та близнюками у вас квартиру знімає. Попросив показники лічильника передати: ви гроші до лютого взяли, а квитанцію за воду забули.

— Та як ти сміла за мною винюхувати?!

— Ніхто не винюхував. Зінаїда сама розповіла.

— У тебе трикімнатна квартира! — спалахнула Поліна Терентіївна. — А я мала від живих грошей відмовлятися?

— Мамо, то ніякий стояк не проривало? — Олексій не зводив із неї очей. — Я за твої продукти й пігулки плачу, а ти гроші з оренди в коробку складаєш?

— А що мені лишалося? У вас із Дариною вічно вітер у кишенях! — Вона різко обернулася до дочки. — Ану поверни мої гроші!

Дарина притиснула сумочку до грудей і відступила до дверей.

— Ще чого! Льоша мені їх сам віддав.

— Я думав, це Анжелина заначка! — гаркнув Олексій. — Віддай матері!

— Ага, зараз! Самі розбирайтеся, хто в кого в шафі нишпорив. У мене клієнтка за пів години!

— Стій, безсоромна! Це мої гроші!

Дарина вискочила на сходовий майданчик. Поліна Терентіївна, забувши про поперек, кинулася за нею в капцях із помпонами. Її крики про невдячну доньку лунали на весь під’їзд.

Олексій залишився в передпокої з порожньою коробкою. Послухав, як мати гукає Дарину поверхом нижче, і сердито глянув на дружину.

— Це все через тебе! Могла одразу сказати, що гроші мамині.

— Я просила тебе не лізти на полицю.

— Не здумай радіти. Картки твої все одно заблоковані!

— Можеш залишити їх собі на згадку. Зарплатна картка прив’язана до мого особистого номера, ти до неї доступу не маєш.

Анжела зняла з полиці його ключі від квартири.

— А на спільному рахунку лежать гроші на твої автокредит і зимові колеса. Платежі з картки сьогодні ввечері.

— О шостій! — Олексій схопився за телефон. — Якщо вони не пройдуть, мені прострочення і штраф вліплять!

— То розблокуєш дорогою.

— Якою ще дорогою?

Анжела винесла на майданчик два дорожні пакунки свекрухи й спортивну сумку чоловіка.

— На Зарічну. Мамі, мабуть, доведеться квартирантів виселяти, якщо Дарина гроші не поверне. Буде де вам обом жити.

— Анжело, ти що, серйозно?

— А ти серйозно збирався залишити мене без грошей і поселити тут сестру?

— Та я ж…

— І ключі залиш. Майстру я вже зателефонувала.

До першого листопадового снігу Анжела закінчила лікування зубів і викупила те саме пальто з пухнастим коміром. Майстер поставив на вхідні двері новий замок, а книжки повернулися на свої полиці.

На Зарічній теж знайшлося місце для манікюрного столика. Поліна Терентіївна зі скандалом виселила орендарів, змусила Дарину перевезти обладнання до неї й платити за кут. Тепер у квартирі з ранку до вечора пахло лаком, а з Олексія мати вимагала гроші за ті, що віддав сестрі.

Минулого вівторка Анжела випадково зустріла колишнього чоловіка біля пекарні. Він стояв із приятелем і поважно надував щоки.

— Та я сам від неї пішов, — говорив Олексій. — Бо жінка повинна знати своє місце.

Тут задзвонив телефон.

— Льошо! — навіть Анжела почула голос Поліни Терентіївни. — Ти де? Негайно додому, два мішки картоплі на четвертий поверх занесеш!

— Мамо, я взагалі-то…

— Ніяких «взагалі-то»! Швидко!

Анжела усміхнулася і пішла далі у своїх справах.

Залишити коментар