— Картка не проходить, Льошо! — гукнула Анжела з передпокою. — Кур’єр із пальтом чекає. Пише, що заблокована!
— І не пройде! — долинуло з кухні. — Я обидві твої картки до спільного рахунку заблокував. Знатимеш, як моїй сестрі відмовляти!
Анжела втупилася в термінал, потім у кур’єра.
— Вибачте. Я зараз за доставку готівкою заплачу.
Пальто з пухнастим коміром поїхало назад до магазину, а завдаток пропав.
На кухні Поліна Терентіївна сиділа в рожевих капцях із помпонами й їла прямо з дека гарячі слойки з вишнею. Поруч двадцятисемирічна Дарина фарбувала довгі нігті. Від лаку аж щипало в носі.
— Ти навіщо мої картки заблокував? — Анжела зупинилася біля столу. — Я без зимового пальта залишилася. І завдаток втратила!
— А нічого скупитися, — Олексій потягнувся за слойкою. — Тобі ж сьогодні премію перерахують. Сума чимала.
— Моя премія. Я пів року зміни за двох технологів на хлібозаводі закривала. І в мене на четверту до стоматолога запис.
— Зачекають твої імпланти до весни! Даринці зараз справу рятувати треба.
— Чому це мої зуби мають чекати?
— Бо в сестри біда! Кабінет прогорів, за оренду платити нічим.
Дарина образливо скривилася:
— І крісло для педикюру давно треба поміняти. Ну, Анжелко, тобі що, шкода? Просто перекинеш із картки на картку.
— У квітні я тобі на лампи позичила. Повернула хоч гривню?
— Льошо, ну скажи їй!
Олексій поклав слойку на стіл.
— Поки не пообіцяєш переказати премію Дарині, картки не розблокую.
Анжела подивилася на чоловіка. Шість років вони прожили в цій квартирі, яка дісталася їй від батьків ще до весілля. Своїх дітей у них не було, зате рідня Олексія почувалася тут як удома.
У липні Поліна Терентіївна приїхала з двома дорожніми пакунками.
— На Зарічній стояк прорвало, — жалілася вона. — Стеля облізла, вогкість така, що в мене поперек прихопило. Синочку, куди мені тепер?
Анжела пожаліла свекруху й віддала їй світлу спальню з балконом. Відтоді минуло чотири місяці.
А сьогодні зранку з’явилася Дарина і, навіть не роззувшись, заявила, що їй потрібна Анжелина премія.
— Не згадуй ті лампи, — втрутилася Поліна Терентіївна. — У дівчинки творчий пошук. А тобі, дорослій жінці, обновки ні до чого.
— Тобто я маю сидіти без пальта і без зубів?
— Потерпиш, корона не впаде. Жінка повинна знати своє місце!
— Золоті слова, мамо, — кивнув Олексій. — Моє слово в сім’ї останнє.
— Справді? — Анжела глянула на нього. — І що ти довів цими картками?
— Довів, що зі мною треба рахуватися.
— Навіть не мрій, що я віддам Дарині премію.
— Скнара, — протягнула зовиця. Закрутила флакончик лаку й раптом пожвавішала: — Слухайте, я придумала! Навіщо мені чужій тітці за кабінет платити? Поставлю столик у вашій маленькій кімнаті й тут клієнток прийматиму.
— От і правильно! — зраділа свекруха. — Я зранку якраз Анжелині книжки з полиць у коробки поскладала. Місце для твоїх баночок буде.
— Ви чіпали мої книжки? — Анжела ступила до столу. — Мене спитати не забули?
— А навіщо? Льошенька дозволив. Ми вчора все обговорили. Дариночка сьогодні після обіду переїжджає.
— Ніхто сюди не переїжджає. І столика тут не буде.
— Буде! — підвівся Олексій.
— Ні, Льошо. Це моя квартира. А премію можете більше не ділити — її вже немає.
Дарина аж випросталася.
— Як немає? Ти ж сказала, її опівдні нарахують!
— Нарахують, і банк спише платіж за договором зі стоматологією. Я вчора папери підписала.
— Брешеш! — Олексій стукнув долонею по столу. — Спеціально вигадала!
— Не віриш — подивися договір у кишені мого пальта.
Чоловік на мить завмер, а потім кинувся в передпокій.
— Ага! — долинуло звідти. — Про премію вигадала, а про гроші в коробці забула?
— Льошо, не смій ритися на полицях!
Він повернувся, стискаючи червону взуттєву коробку.
— Думала, я не бачив, як ти там купюри ховала?
Олексій зірвав кришку, дістав пачку й кинув перед сестрою.
— Забирай, Даринко! Тут тобі і на оренду, і на крісло вистачить.
— Братику, ти золото! — Дарина миттю схопила гроші й засунула в блискучу сумочку.
Анжела стояла мовчки. Вона дивилася, як чоловік віддав сестрі гроші, вважаючи їх Анжелиними. Взяла зі столу ковпачок від рідини для зняття лаку, повертала в руках і поклала на підвіконня.
— От бачиш, голубонько, — повчально сказала Поліна Терентіївна. — Не захотіла по-доброму, вийшло по-нашому.
Анжела глянула на порожню червону коробку, потім на жовту гумку, що зіскочила з пачки.
— Льошо, ти яку коробку взяв? Сіру біля стінки чи червону з краю?
— Яка різниця? Червону!
Анжела раптом засміялася.
— Чого це ти? — насторожився чоловік.
— Та згадала, як ти сказав, що зі мною треба рахуватися. Свої гроші із сірої коробки я ще вчора до стоматології віднесла.
Олексій заглянув у порожню коробку.
— А чиї тоді це гроші?
— У мами спитай. Вона вчора ввечері, поки ти в гаражі був, сховала їх у мою коробку. Щоб ви з Дариною не випросили.
Поліна Терентіївна закашлялася й схопилася за край столу.
— Льошенько… Ти мої гроші взяв?!
— Твої? — Олексій повернувся до матері. — Звідки в тебе стільки? Ти ж казала, що вся пенсія на мазі йде!
— Це їй квартиранти за три місяці наперед заплатили, — сказала Анжела.
— Які квартиранти? — водночас вигукнули Олексій і Дарина.
— Зі своєї квартири на Зарічній. Ще в липні заселилися.
— Брехня! — почервоніла свекруха.
— Учора на заводі до мене Зінаїда-диспетчерка підійшла. Її племінник із дружиною та близнюками у вас квартиру знімає. Попросив показники лічильника передати: ви гроші до лютого взяли, а квитанцію за воду забули.
— Та як ти сміла за мною винюхувати?!
— Ніхто не винюхував. Зінаїда сама розповіла.
— У тебе трикімнатна квартира! — спалахнула Поліна Терентіївна. — А я мала від живих грошей відмовлятися?
— Мамо, то ніякий стояк не проривало? — Олексій не зводив із неї очей. — Я за твої продукти й пігулки плачу, а ти гроші з оренди в коробку складаєш?
— А що мені лишалося? У вас із Дариною вічно вітер у кишенях! — Вона різко обернулася до дочки. — Ану поверни мої гроші!
Дарина притиснула сумочку до грудей і відступила до дверей.
— Ще чого! Льоша мені їх сам віддав.
— Я думав, це Анжелина заначка! — гаркнув Олексій. — Віддай матері!
— Ага, зараз! Самі розбирайтеся, хто в кого в шафі нишпорив. У мене клієнтка за пів години!
— Стій, безсоромна! Це мої гроші!
Дарина вискочила на сходовий майданчик. Поліна Терентіївна, забувши про поперек, кинулася за нею в капцях із помпонами. Її крики про невдячну доньку лунали на весь під’їзд.
Олексій залишився в передпокої з порожньою коробкою. Послухав, як мати гукає Дарину поверхом нижче, і сердито глянув на дружину.
— Це все через тебе! Могла одразу сказати, що гроші мамині.
— Я просила тебе не лізти на полицю.
— Не здумай радіти. Картки твої все одно заблоковані!
— Можеш залишити їх собі на згадку. Зарплатна картка прив’язана до мого особистого номера, ти до неї доступу не маєш.
Анжела зняла з полиці його ключі від квартири.
— А на спільному рахунку лежать гроші на твої автокредит і зимові колеса. Платежі з картки сьогодні ввечері.
— О шостій! — Олексій схопився за телефон. — Якщо вони не пройдуть, мені прострочення і штраф вліплять!
— То розблокуєш дорогою.
— Якою ще дорогою?
Анжела винесла на майданчик два дорожні пакунки свекрухи й спортивну сумку чоловіка.
— На Зарічну. Мамі, мабуть, доведеться квартирантів виселяти, якщо Дарина гроші не поверне. Буде де вам обом жити.
— Анжело, ти що, серйозно?
— А ти серйозно збирався залишити мене без грошей і поселити тут сестру?
— Та я ж…
— І ключі залиш. Майстру я вже зателефонувала.
До першого листопадового снігу Анжела закінчила лікування зубів і викупила те саме пальто з пухнастим коміром. Майстер поставив на вхідні двері новий замок, а книжки повернулися на свої полиці.
На Зарічній теж знайшлося місце для манікюрного столика. Поліна Терентіївна зі скандалом виселила орендарів, змусила Дарину перевезти обладнання до неї й платити за кут. Тепер у квартирі з ранку до вечора пахло лаком, а з Олексія мати вимагала гроші за ті, що віддав сестрі.
Минулого вівторка Анжела випадково зустріла колишнього чоловіка біля пекарні. Він стояв із приятелем і поважно надував щоки.
— Та я сам від неї пішов, — говорив Олексій. — Бо жінка повинна знати своє місце.
Тут задзвонив телефон.
— Льошо! — навіть Анжела почула голос Поліни Терентіївни. — Ти де? Негайно додому, два мішки картоплі на четвертий поверх занесеш!
— Мамо, я взагалі-то…
— Ніяких «взагалі-то»! Швидко!
Анжела усміхнулася і пішла далі у своїх справах.