— Мамо, а може, не їдь? Оленка вчепилася в рукав моєї куртки так міцно, що я не могла ступити до автобуса

— Мамо, а може, не їдь?

Оленка вчепилася в рукав моєї куртки так міцно, що я не могла ступити до автобуса.

— Доню, ми ж домовлялися. Я трохи попрацюю, борги віддамо…

— А якщо ти захворієш? Хто там до тебе прийде?

Я поправила їй мокрий чубчик. П’ятнадцять років. Ще дитина, а вже питає про те, про що я сама боялася думати.

— Не захворію. Ти за бабусею дивися. І вчися.

Любомир забрав у мене валізу.

— Я занесу, мамо.

Високий, худий, у батьковій куртці. Йому було дев’ятнадцять, але після смерті чоловіка він наче перестрибнув кілька років життя.

Біля дверей автобуса син нахилився до мене:

— Тільки ти там не віддавай усе до копійки. Чуєш? Ми тут не пропадемо.

— Знаю, сину.

Я казала це впевнено. А коли автобус рушив, притислася лобом до холодного скла й затулила рота долонею, щоб не заплакати вголос.

За вікном Оленка витирала обличчя рукавом. Любомир обійняв її за плечі.

Я їхала ненадовго. Принаймні так тоді думала.

Мені було сорок три. Чоловіка ми поховали за три роки до того, а борги за його лікування лишилися. Лишилися стара хата, город, двоє дітей і робота, де зарплату обіцяли частіше, ніж платили.

Коли сусідка сказала, що в Італії потрібні доглядальниці, я запитала тільки:

— А без мови візьмуть?

— Візьмуть. Руки маєш, працювати вмієш. Решти навчишся.

Я й навчилася.

У Неаполі моя перша підопічна прокидалася по кілька разів за ніч. Кликала, боялася темряви, просила води, а за хвилину забувала, навіщо покликала.

— Не йди, — стискала мені зап’ясток.

Я сідала біля ліжка.

— Я тут. Спіть.

А сама думала: чи спить моя Оленка? Чи не плаче знову в подушку?

У неділю я мала кілька вільних годин. Сідала в парку на лавку й телефонувала додому.

— Мамусю, ти втомлена? — питала донька.

— Та ні. Тут тепло. Уявляєш, апельсини просто на деревах ростуть.

— А ти їх їла?

— Їла.

— А робота яка?

Я дивилася на свої пальці з потрісканою шкірою.

— Нормальна робота, доню. Не переживай.

— Ти тільки не плач там.

— Чого б це мені плакати? Краще скажи, оцінку з алгебри виправила?

Потім до слухавки підходив Любомир:

— Гроші забрали. Частину бабусі віддав, за навчання заплатив. Решту поклав.

— Купи собі черевики.

— Ще ці походять.

— Любику…

— Мамо, собі щось купи. Хоч раз.

Я обіцяла. А дорогою назад проходила повз кав’ярню й думала: навіщо мені та кава? Удома за ці гроші можна купити крупи, олію, зошити.

Так із маленьких відмов складалися роки.

Я вивчила мову, змінила кілька родин, навчилася готувати лазанью й ризото. А от відпочивати не навчилася. Щойно випадала вільна година, знаходилася додаткова робота: прибрати квартиру, вимити вікна, посидіти біля хворого.

Спочатку ми розрахувалися з боргами. Потім Любомир закінчив навчання, пішов на завод, познайомився з Наталкою.

Одного вечора подзвонив:

— Мамо, я одружуюся.

— Нарешті! А чого голос такий, наче ти провинився?

— Бо знаю, що зараз почнеш думати, де нам жити. Не треба. Ми кімнату знімемо.

— Почекай із кімнатою.

— Мамо…

— Я сказала — почекай.

На квартиру я збирала п’ять років. Коли син надіслав фотографію ключів на долоні, довго не могла роздивитися її крізь сльози.

— Ти чого мовчиш? — стривожився він у слухавці.

— Кухня велика?

— Велика. Приїдеш — сама побачиш. Мамо, досить уже. Повертайся.

— А Оленка?

Він зітхнув.

— Я так і знав.

Донька невдовзі вийшла заміж за Сергія із сусіднього села. На весіллі я дивилася на неї у білій сукні й не могла повірити, що це та сама дівчинка, яка тримала мене за рукав біля автобуса.

— Мамусю, дякую тобі за все, — прошепотіла вона, обіймаючи мене.

— Будь щаслива. Більше мені нічого не треба.

Тоді я справді так думала.

Після весілля ми заговорили про житло.

— Любомирові ти квартиру купила, — нерішуче почала Оленка. — А ми поки в Сергієвих батьків…

— Я вас не обділю, доню.

Стару хату вирішили знести й збудувати нову. Велику, на дві сім’ї. Мені здавалося: це краще за квартиру. Буде куди повернутися. Буде сад, онуки, спільні недільні обіди.

— Мамо, тобі внизу зробимо окремі кімнати, — обіцяла Оленка. — Щоб зручно було.

— І кухню невелику, — додав Сергій. — Захочете — самі собі господарюватимете.

— А захочу — до вас на вареники прийду?

— Та хоч щодня!

Ми сміялися. Я вже бачила той дім, хоча на його місці ще стояла стара груша й лежала купа битої цегли.

Сергій справді взявся до справи. Шукав майстрів, торгувався за матеріали, надсилав фотографії.

— Олено Іванівно, дивіться, стіни вже підняли.

— Бачу, Сергію. Дякую тобі.

— Тепер би на дах перекинути грошей, поки бригада вільна.

Я перекидала.

— Мамо, вікна треба замовляти.

Я брала ще одну квартиру на прибирання.

— На опалення не вистачає.

Я відмовлялася від вихідного.

Щороку приїжджала на два тижні, ходила кімнатами й торкалася долонею стін.

— Ну що, подобається? — питав зять.

— Дуже. Навіть не віриться, що наше.

Дім вийшов гарний: два поверхи, просторі вікна, тераса, два входи. Саме такий, про який я мріяла.

Тільки моя кімната чомусь усе ніяк не ставала моєю.

— Оленко, а можна в шафі поличку звільнити? — попросила я під час чергового приїзду.

— Ой, мамо, там стільки всього складено. Ти ж ненадовго. Може, поки у валізі потримаєш?

— Та можна й у валізі…

— Не ображаєшся?

— Ні.

Я все частіше казала це слово, коли насправді ображалася.

Поступово змінилися й наші дзвінки.

— Привіт, мамо. Як ти? Слухай, ми тут кухню хочемо поміняти.

— А що з цією?

— Та нічого. Просто Сергій бачив таку гарну, з кам’яною стільницею. Ця вже не те.

— Їй же три роки.

— Мамо, ну ми ж не щомісяця просимо.

Я замовкала, а за день ішла до банку.

Потім знадобилася машина.

— Стара не їздить?

— Їздить, — нетерпляче відповіла Оленка. — Але Сергієві по роботі треба мати вигляд. У всіх друзів уже новіші.

— А він сам скільки назбирав?

— Ми ж не всю суму просимо. Тільки допомогти.

Я допомогла.

На альтанку теж. На котел. На море, бо Сергій дуже втомився від ремонту.

Якось за вечерею він підморгнув мені:

— Ви там, Олено Іванівно, тримайтеся. Нам ще гараж доробляти.

Я поклала виделку.

— А може, вже ви якось самі?

Він розсміявся:

— Та я ж жартую! Оленко, чого мама така серйозна?

— Мамо, ну справді, — усміхнулася донька. — Не можна з тобою пожартувати.

Я теж усміхнулася. Не хотіла псувати вечір.

І ще довго після того не хотіла нічого псувати. Ні вечорів, ні свят, ні доньчиного шлюбу. Мовчала, працювала й переконувала себе, що це і є материнська любов.

А потім зустріла Івана.

То було три роки тому, біля української церкви в Римі, куди я на той час перебралася працювати.

— Перепрошую, ви не знаєте, коли служба? — запитав чоловік поруч.

— За пів години.

— Значить, не спізнився. Сестра так пояснила дорогу, що я вже думав, до вечора шукатиму.

— Ви вперше тут?

— В Італії — так. А розгублений маю вигляд, мабуть, не вперше.

Я засміялася.

Після служби він наздогнав мене біля воріт.

— Олено, а ви дуже поспішаєте?

— Не дуже. Маю ще дві години.

— Тоді вип’єте зі мною кави?

Я вже хотіла відмовитися. Сказати, що дорога, що мені не треба. А він ніби вгадав:

— Просто кави. Посидимо, поговоримо.

Ми проговорили майже дві години.

Іванові було п’ятдесят шість. Овдовів, діти мали свої родини. Удома лишилися хата, пасіка, робота механіка й кіт, якого він підібрав під крамницею.

— А ви чому самі? — запитав він.

— Бо чоловіка давно нема. Бо дітей треба було підняти. Тепер будинок закінчуємо.

— А ви коли житимете?

Я навіть розгубилася.

— У якому розумінні?

— У звичайному. Виспитеся коли? Поїдете кудись не на роботу? Купите собі щось не тому, що старе порвалося?

— Ви так питаєте…

— Вибачте. Не моя справа.

— Ні, — зупинила я його. — Просто мене давно ніхто про це не питав.

Коли він повернувся в Україну, я раптом зрозуміла, що чекаю вечора. Не переказу, не нового списку витрат — його дзвінка.

— Їла сьогодні? — питав Іван.

— Їла.

— Що?

— Іване, ти гірше за мою маму.

— Значить, кавою обійшлася. Іди вечеряй, я почекаю.

Він показував сад, сердився на дощ, який заважав бджолам, підносив до камери кота.

— Дивись, який нахаба. Мою подушку забрав.

— То купи собі іншу.

— Ага. І ту забере.

Я сміялася так, що господиня якось визирнула з кімнати:

— У тебе добрі новини?

— Так, — відповіла я. — Мабуть, добрі.

Через рік Іван приїхав знову. Вже до мене. Ми гуляли, пили каву, трималися за руки. Спершу я весь час озиралася, сама не знаючи навіщо.

— Соромишся? — запитав він.

— Незвично.

— Мені теж. Але добре ж?

— Дуже.

Одного вечора він узяв обидві мої руки у свої.

— Олено, повертайся. Давай одружимося.

— Іване…

— Не відповідай із переляку. Подумай. У мене є де жити, робота є. Тобі не доведеться мене утримувати.

— Я не про те.

— Знаю. Ти зараз думаєш, що ще комусь щось винна.

Я опустила очі.

— Дай мені рік.

— Навіщо?

— Хочу повернутися не з порожніми руками. Мати своє. Щоб ні в кого не просити.

Він кивнув.

— Добре. Тільки рік, Олено. Не ще п’ятнадцять.

Того року я вперше почала відкладати зароблене для себе.

Доньці надсилала менше. Пояснювала, що ціни зросли, здоров’я підводить, додаткової роботи вже не беру.

— А в іншій родині не можна влаштуватися? — запитала вона.

— Я й у цій ледве встигаю.

— Просто Сергій уже домовився за двір. Незручно тепер перед людьми.

— Нехай перенесе роботи.

— Ти раніше так не говорила.

Я довго дивилася на телефон після тієї розмови. Потім перевірила свій рахунок. І вперше не відчула сорому від того, що гроші залишилися в мене.

У п’ятдесят вісім я сіла в автобус додому. Назавжди.

Дітям поки не сказала. Хотіла поговорити особисто. Та й, правду кажучи, боялася.

Оленка зустріла мене на подвір’ї.

— О, мамо! А ми тебе в п’ятницю чекали.

— Я ж писала, що в середу.

— Справді? Закрутилася зовсім. У Сергія в суботу день народження. Проходь, постіль я тобі поміняла.

Вона швидко обійняла мене й подивилася на годинник.

— Чаю разом вип’ємо? — запитала я.

— Трохи пізніше, добре? У мене манікюр, я вже спізнююся. Ти відпочивай.

Увечері прийшов Сергій.

— О! Італійська синьйора! Надовго до нас?

— Ще поговоримо про це.

— Ну, головне, на день народження встигли. Оленці допоможете.

Два наступні дні я чистила, різала, пекла, крутила голубці.

— Мамо, торт не став туди, там Сергієві закуски будуть.

— Добре.

— І м’ясо тонше наріж. Він любить, щоб красиво.

Я хотіла сказати, що вмію накривати стіл. Натомість узяла інший ніж.

У суботу зібралося з п’ятнадцятеро гостей. Я вдягла сукню, яку нарешті дозволила собі купити, й сіла скраю, ближче до кухні.

— Оце розумію, господарство! — оглядався Сергіїв кум. — Молодець ти. Таку хату поставити!

Зять задоволено відкинувся на спинку стільця.

— Тут усе через мене пройшло. Кожна плитка. Як сам не подивишся, ніхто за тебе не зробить.

— То правда, — озвався наш давній сусід Петро. — Тільки й Олені Іванівні дякуйте. Знаю, скільки вона на цю хату з Італії передала.

Сергій махнув рукою:

— Та що теща! Вона там по закордонах, каву п’є. Приїде на два тижні в гості — і назад. А я тут щодня кручуся.

Кілька людей засміялися. Хтось підняв чарку:

— За господаря!

Я глянула на Оленку.

Вона почула. Я бачила, що почула: пальці завмерли на виделці, щоки почервоніли.

— Оленко? — тихо покликала я.

Вона не підвела очей.

— Мамо, передай, будь ласка, салат.

Я посунула тарілку. Посиділа ще хвилину, не розуміючи, куди подіти руки.

Потім встала.

— Ви святкуйте. Я вийду ненадовго.

Надворі набрала Івана.

— Ну як ти? — одразу запитав він.

Я хотіла відповісти спокійно, та голос зламався:

— Приїдь, будь ласка.

— Зараз?

— Якщо можеш.

— Можу. Чекай.

Він приїхав за годину, з хризантемами. Я відчинила хвіртку, побачила його й нарешті заплакала.

— Ну-ну, — тихо сказав Іван, обіймаючи мене. — Я тут.

У моїй кімнаті ще стояла нерозібрана валіза. Він поставив квіти на стіл, відсунув коробку, щоб сісти.

— Навіть речі нікуди покласти? — запитав.

— Я ж у гостях, — відповіла я й сама здивувалася, як гірко це прозвучало.

Розповіла все. Про вечерю. Про сміх. Про Оленчине мовчання.

— Може, я сама їх так привчила?

— Можливо, й привчила. Але ти можеш перестати.

— А якщо вони образяться?

— А ти зараз не ображена?

Я витерла очі.

— Я хочу лишитися тут. Не з упертості. Я стільки років додому хотіла, Іване…

— Тоді лишимося тут.

— Ти зможеш?

— З тобою — так. А говорити з дітьми будеш сама. Я не стану між вами. Просто сидітиму поруч.

Коли він виходив, Сергій стояв на ґанку з цигаркою. Привітався крізь зуби й довго дивився вслід машині.

Уранці він уже чекав на кухні.

— Що це за чоловік учора був?

— Іван.

— Я зрозумів, що не сусід Петро. Чого він приїжджав?

— До мене.

Сергій поставив склянку.

— Ви б хоч попереджали. Чужа людина у дворі, у мене інструменти, дорогі речі…

Я обернулася від плити.

— Ти зараз про людину говориш, яку вперше побачив. Не треба так.

— А що я такого сказав?

— Сьогодні познайомитеся. Він приїде опівдні.

Оленку я попросила покликати Любомира з Наталкою.

— Саме сьогодні? — скривилася вона. — Тут після гостей роботи повно.

— Так, доню. Сьогодні.

Син зайшов із коробкою моїх улюблених цукерок, обійняв міцно, не поспішаючи.

— Ну нарешті ти вдома. Як доїхала? Спина не болить?

Від звичайного запитання в мене защипало в очах.

— Уже не болить.

Він уважно подивився на мене, але розпитувати при всіх не став.

Опівдні приїхав Іван. У костюмі, з трояндами й трохи розгубленою усмішкою.

— Хвилюєшся? — прошепотіла я біля дверей.

— Ще й як.

— Я теж.

Він стиснув мою руку.

У вітальні я не стала довго підбирати слова.

— Діти, це Іван. Ми знайомі вже три роки. І вирішили одружитися.

Оленка розгублено глянула спершу на мене, потім на нього.

— Одружитися? Мамо, серйозно?

— Серйозно.

— Але тобі ж п’ятдесят вісім.

— Знаю, доню.

— А Італія?

Я відчула, як Іванова долоня стала теплішою у моїй.

— Я більше туди працювати не поїду.

— Зовсім?

— Зовсім.

— А гроші?

Вона сказала це швидко. І відразу опустила очі.

Ніхто не заговорив.

— Мамо, я не те мала на увазі, — нарешті почала Оленка. — Просто ми ж розраховували… Ще навіс треба, за машину не все віддали. Думали, ти хоча б два роки…

— А ти мене питала, чи я можу ще два роки?

— Ти не казала, що не можеш.

— Бо я весь час казала, що все добре. Навіть коли було погано.

Сергій відсунув стілець.

— Зачекайте. А жити ви де збираєтеся?

— Тут.

— У нас?

Я вдихнула.

— У мене вдома, Сергію.

Він коротко засміявся, але ніхто його не підтримав.

— Тобто ви просто вирішили привести сюди чоловіка? А нас спитати?

— Я не прошу вас виїжджати. Ми з Іваном житимемо внизу. Ви — нагорі, як і раніше.

— Я тут стільки років усім займаюся!

— Знаю. І я тобі вдячна.

— Та якби не я, тут би нічого не було!

— Без тебе будувати було б важче. Без моїх грошей — не було б за що.

Він почервонів.

— Гарно ви тепер заговорили.

— Я давно мала заговорити. Земля й будинок оформлені на мене. Але справа навіть не в документах. Чому я маю просити дозволу повернутися додому?

— Бо тут сім’я живе!

— А я хто, Сергію?

Він відвів погляд.

Я повернулася до доньки.

— Оленко, я хто тут?

— Мамо, не починай…

— Я не сварюся. Я питаю. Учора твій чоловік сказав, що я приїжджаю в гості. А ти попросила передати салат.

Донька заплющила очі.

— Не треба було при людях влаштовувати…

— Я й не влаштовувала. Промовчала. Як завжди.

— То це через учорашнє? — перебив Сергій. — Через жарт тепер усе це?

— Іван не через твій жарт з’явився в моєму житті. Але вчора я зрозуміла, що більше не хочу мовчати.

Зять подивився на нього:

— А ви що сидите? Вас усе влаштовує?

Іван відповів спокійно:

— Мене влаштовує те, що Олена сама вирішує, як їй жити. Я її підтримую.

— Ну звісно. У готовий будинок…

— Сергію, досить, — сказала я.

Він різко підвівся.

— Тоді так. Якщо він тут житиме, я піду. Сьогодні ж. Подумайте добре, перш ніж доньці сім’ю ламати.

Оленка схопила його за руку.

— Не говори так.

— А як говорити? Тут за нас уже все вирішили!

— Мамо, ну поступися, — повернулася вона до мене. Голос тремтів. — Ну навіщо це зараз? Поїдь ще трохи попрацюй. Ми доробимо все, а тоді…

— А тоді що?

— Тоді поговоримо.

— Доню, я п’ятнадцять років чекаю цього «тоді».

Вона заплакала.

Я підійшла, присіла поруч.

— Подивися на мене. Я не хочу забирати в тебе чоловіка. Не хочу забирати ваші кімнати. Я хочу вранці прокидатися вдома. Мати шафу для своїх речей, а не валізу під стіною. Пити чай не тому, що між двома роботами випало десять хвилин. Невже це так багато?

— Але він же піде…

Я глянула на Сергія.

— Це його рішення.

— Тобто вам байдуже? — кинув він.

— Ні. Мені боляче, що ти цим погрожуєш. Але я не поїду мити чужі підлоги, щоб ти залишився з моєю донькою.

Оленка перестала схлипувати й дивилася на мене так, ніби вперше чула мій голос.

— У будинку два входи, дві кухні, — продовжила я вже тихіше. — Місця вистачить усім. У ваше життя я не лізтиму. Але й ви моє більше не вирішуватимете.

Сергій схопився за спинку стільця.

— Ну, живіть!

Він так різко відсунув його, що той упав, і вийшов. Грюкнули двері.

Оленка побігла слідом.

Я лишилася стояти посеред вітальні. Руки тремтіли. Тільки тепер відчула, як сильно.

Любомир підняв стілець, підійшов до мене.

— Мамо.

— Що, сину?

— Я радий за тебе.

Я похитала головою, намагаючись стримати сльози.

— Ти хоч не кажи зараз нічого доброго…

— Скажу. Ти нас виростила. Допомогла більше, ніж мала. Досить уже боятися, що ми без тебе не впораємося.

Він обійняв мене, а я вчепилася в його сорочку, як колись Оленка — в мій рукав.

— Я не хотіла нікого образити.

— Знаю. Але тобі теж може бути боляче. Чомусь ми всі про це забуваємо.

Наталка принесла води.

— Сідайте, мамо. Я чай зроблю.

Любомир простягнув Іванові руку.

— Бережіть її.

— Буду.

— Вона сама не скаже, коли втомиться.

— Уже вчуся помічати, — відповів Іван.

За чаєм я розповіла про свої заощадження. Про рік, коли вперше не відправляла додому все зароблене.

— Оце правильно, — кивнув син.

— Тобі не прикро, що я приховала?

— Мені прикро, що ти мусила приховувати.

Я сказала, що грошей вистачить облаштувати перший поверх і спокійно почати наше з Іваном життя. Він мав роботу, господарство, пасіку. Частину вуликів збирався перевезти сюди, а свою хату — здавати.

— Ми не пропадемо, — сказав Іван.

Любомир усміхнувся:

— Головне, мамо, не передумай тепер собі шафу купувати. А то знову комусь навіс знадобиться.

Я вперше за той день засміялася.

Минуло пів року.

Сергій таки поїхав до батьків. На кілька днів. Повернувся ввечері, поставив сумку біля сходів і буркнув:

— Я вдома.

— Добрий вечір, — відповіла я.

Ні докорів, ні розпитувань не було.

Спершу він уникав нас. Потім одного ранку машина не завелася, а Іван саме порався біля воріт.

— Глянете? — неохоче запитав зять.

— Гляну. Ключі дай.

Пів години вони стояли над відкритим капотом. Потім ще трохи говорили. А за тиждень я побачила їх на терасі з кавою.

Близькими друзями вони не стали. Та Сергій більше не жартував про мої заробітки й не нагадував, що він тут єдиний господар. Знайшов краще оплачувану роботу, відклав навіс і почав потроху розраховуватися за машину.

Оленка мовчала довше.

Заходила лише у справах, говорила коротко. Я не тягнула її до розмови. Вперше в житті не бігла негайно виправляти її настрій.

Одного вечора вона постукала.

— Можна?

— Заходь.

Стояла біля дверей, крутила обручку.

— Ти зайнята?

— Ні. Чай будеш?

Вона кивнула, сіла й раптом сказала:

— Мені соромно.

Я поставила чайник.

— За що саме, доню?

Оленка потерла долонями обличчя.

— За той вечір. За салат… Я знала, що тобі боляче.

Я мовчала.

— Боялася, що Сергій розсердиться. Що при гостях буде скандал.

— А мене образити було не так страшно?

Вона похитала головою, і сльози впали просто на руки.

— Я думала, ти зрозумієш. Ти ж завжди розуміла.

Я сіла навпроти.

— Розуміти — не означає не відчувати.

— Знаю. Тепер знаю. І про гроші… Я потім згадала, що спитала, і мені самій гидко стало. Ти сказала, що заміж виходиш, а я…

Вона не договорила.

Я простягнула руку через стіл.

— Доню, я вас люблю. Нікуди моя любов не поділася. Просто гроші тепер ви зароблятимете самі.

Оленка засміялася крізь сльози.

— Уже зрозуміли.

Потім обійняла мене так міцно, як не обіймала багато років.

— Пробач, мамо.

— Я дуже чекала цих слів.

Ми довго сиділи на кухні. Не рахували витрат, не обговорювали ремонту. Вона розповідала про дітей, про роботу, про те, як сама втомлюється й не завжди вміє це сказати. А я вперше не приховувала від неї, як було мені.

З того вечора ми стали розмовляти частіше. І чесніше.

З Іваном ми розписалися тихо. Приїхали його діти, Любомир із Наталкою, прийшли Оленка з Сергієм.

Перед виходом я довго поправляла сукню перед дзеркалом.

— Ну що там? — зазирнув Іван.

— Зачекай. Мені здається, якось не по віку.

Він підійшов, обійняв мене ззаду.

— Гарна сукня.

— Я не про сукню.

— А я про тебе.

На весіллі Оленка сама підвелася з келихом.

— Мамо, Іване… Я хочу, щоб вам удома було добре.

Сказала просто, без довгої промови. А для мене то було найважливіше побажання.

Ми облаштували перший поверх. Купили велику шафу. Коли привезли меблі, Іван відчинив дверцята й урочисто промовив:

— Оце все твоє. Жодної чужої коробки.

Я погладила порожню полицю й розсміялася.

Під вікнами ми посадили троянди. У саду Іван поставив кілька вуликів. Любомир приїжджає у вихідні, онуки бігають між поверхами, а Оленка іноді стукає з каструлькою:

— Мамо, борщу тобі лишила. Тільки сама сьогодні не вари.

Тепер я вчуся й цього — приймати турботу, не поспішаючи одразу віддячити вдвічі більше.

Щоранку прокидаюся рано. Звичка ще лишилася. Кілька секунд лежу й прислухаюся: чи ніхто не кличе, чи не час бігти до чужого ліжка, ставити воду, шукати ліки.

Потім чую, як на кухні Іван відчиняє шафку.

— Олено, тобі каву вже робити чи ще поспиш?

— Роби. Зараз прийду.

Виходжу на ґанок, сідаю поруч із ним. Інколи ми говоримо, інколи просто мовчимо.

Я не шкодую, що допомогла дітям. Але тепер знаю: моя робота для них не мусила тривати без кінця. Вони виросли. А я не перестала бути людиною, якій теж потрібні тепло, любов і власний дім.

Учора Іван поклав мені руку на плече й запитав:

— Про що задумалася?

Я подивилася на сад, на освітлені вікна другого поверху, на свою чашку в руках.

— Та так. Усе боялася, що запізнилася.

— Куди?

Я притулилася до нього.

— Жити.

Він поцілував мене у скроню.

— Кава ще гаряча. Значить, встигла.

Залишити коментар