Існує дуже поширена думка, що чоловіки практично не прощають жіночих зрад. А я досить багато працювала і працюю з жінками, які зрадили своїм чоловікам, яких чоловіки не хочуть відпускати. І ці жінки, одумавшись, намагаються повернутися в сім’ю і душею, і тілом, але це дається їм насилу, а деяким і взагалі не дається.
Відразу скажу, що є й такі жінки, які повернулися в сім’ю після своєї зради, і в когось усе налагодилося, а деякі живуть з чоловіками, які вічно дорікають їх, начебто їх засудили до довічного покарання. Але сьогодні не про них.
Щодо неможливості дивує таку жінку, яку «біс поплутав» і яка стоїть на роздоріжжі: «наліво» вона вже сходила, а чи не повернути їй праворуч і чи не піти вже прямою доріжкою?
Дивує її безмірно, що її чоловік, який був вічно незадоволеним, контролював кожен її крок, закочував регулярні скандали з будь-яких дрібниць, до якого вона роками не могла «достукатися», отримати від нього увагу, компліменти, подарунки, квіти, слова кохання, дізнавшись, що у нього з’явився суперник, вступає в ним у рішучий бій і починає робити все можливе, щоб повернути свою дружину, що «загуляла».
І можете скільки завгодно закидати мене текстовими помідорами, обзивати цих чоловіків рогатими оленями і сумніватися, що так взагалі буває. Ще як буває!
І ось цей чоловік стає раптом таким розуміючим, уважним, говорить про кохання, пише повідомлення по сто разів на день, подарунки, квіти, а секс намагається отримати кожен божий день…
І починає ця жінка думати: що я роблю, я ж можу втратити цю святу людину, адже він і справді мене любить, он як старається, а як він мене хоче — боже мій… І намагається вона до нього повернутися, зберегти сім’ю… ну хоча б заради дітей.
День її минає, загалом, як завжди, а ось ближче до ночі опановує її, ні, зовсім не любовні почуття, а така огида, що не хоче вона ні обіймів чоловіка, ні його дотиків, ні, тим більше… бррр… поцілунків. Випиває вона склянку вина (ой, так і спитися можна – каже), лягає з ним у ліжко і просить його, повернувшись до нього спиною, якось швидше, тому що втомилася вона, немає сил…
Тому що розумом вона думає, що треба б залишитися в сім’ї, а тіло її здригається, бунтує проти насильства над ним.
Подружки її абсолютно не розуміють. «Не можеш кілька хвилин потерпіти?» — питають вони. Пристрасний сеkс з коханцем, про який вона їм тлумачить, їх абсолютно не вражають. «Усі так живуть, — кажуть вони їй, — «невже через якесь там кохання сім’ю руйнувати, уникати нормального чоловіка, дітей без батька залишати?» Без неї, мабуть, пальцем біля скроні крутять: «Ось дуrепа, дах у неї поїхав»…
І лише у психолога знайде ця жінка розуміння та підтримку. Психолог скаже їй, що так буває, запевнить її, що вона не те, що цілком нормальна, а розумна і красива молода жінка, що вона гідна кохання та щастя, що це її життя і їй вирішувати, яким шляхом піти. І скаже ще, що так, тіло не обдуриш… Скаже, що переживає ця жінка (вони з чоловіком) серйозну кризу… Що виходи з неї бувають різні… Що це свого роду життєвий урок, болісний, тривалий, який доведеться пройти…
А її дочка-підліток скаже їй раптом: «Мамо, не вір тату, це він тимчасово „прикидається” добрим. Як тільки все заспокоїться, все буде, як було: його „поліцейський“ контроль, вічне невдоволення, причіпки, ваші сварки, які вже дістали. Не вір йому, мамо!»
Образ героїні збірний – за матеріалами практики.
