– Завтра опівдні повернете мені все до гривні разом зі згорілими відсотками, інакше ластівка вашої Зої з мого гаража не виїде

— Мілю, ти тільки глянь, який колір! Стигла вишня! На сонці просто горить!

Зоя постукала малиновими нігтями по підвіконню і поправила нарощені вії. За столом сиділа її мати, Ірина Трохимівна, у волошковій кофті й золотих ланцюжках. Андрій примостився поруч і нервово м’яв серветку.

Емілія відкрила принесену гостями коробку з еклерами.

— Колір гарний, не сперечаюся. Тільки поясни мені дещо, Зою. Минулого місяця ти казала, що клієнток поменшало і тобі навіть за комуналку в моїй бабусиній квартирі заплатити нічим.

— Ну?

— Звідки тоді гроші на нову машину?

Зоя хихикнула й підморгнула матері.

— А ми рибні місця знаємо!

Вони з Іриною Трохимівною заявилися без дзвінка в п’ятницю ввечері й одразу оголосили, що прийшли обмивати покупку.

Ще годину тому Емілія гадала, що проведе вечір спокійно. З Андрієм вони були одружені чотири роки й жили в її трикімнатній квартирі, яка дісталася їй від батьків. У дворі стояв батьків цегляний гараж з автоматичними воротами, теж тепер її. А за дві зупинки була бабусина двокімнатна квартира.

Два роки тому, коли Зоя зі скандалом розійшлася з черговим чоловіком, свекруха тиждень умовляла Емілію:

— Пусти її в бабусину квартиру. Тимчасово! Ну куди дитині йти?

«Дитина» швидко перевезла туди лампи, лаки й кушетку та облаштувала манікюрний кабінет. За житло Емілія грошей не брала, а комунальні рахунки Зоя оплачувала через раз.

— Ой, Мілю, ну ти як маленька! — Зоя відкусила половину еклера. — Знаєш, які зараз автокредити? Це ж кабала!

— Ти взяла машину без кредиту? — уточнила Емілія. — Одразу заплатила всю суму?

— Звичайно! — гордо відповіла Ірина Трохимівна. — Не годувати ж банкірів, коли в сім’ї є вільні гроші.

— Вільні гроші?

Емілія подивилася на чоловіка. Андрій не підвів очей.

— Ірино Трохимівно, ви про гроші від продажу дачі? — запитала вона. — Вирішили свій вклад достроково закрити заради Зої?

Свекруха аж руками замахала.

— З якого дива? У мене вклад до липня! Я ж усі відсотки за пів року втрачу!

Емілія повільно повернулася до чоловіка.

— Андрію. Про які гроші говорить твоя мама?

Він зім’яв серветку в грудку.

— Емілю, тільки не заводься одразу. Ми ж свої люди…

— Андрію.

— Я вчора з нашого вкладу гроші зняв. У салон переказав. Зої на машину не вистачало.

— Скільки не вистачало? Двадцять тисяч?

— Майже всієї суми.

— Як це — майже всієї?

— У неї дещо відкладено, але… на море. Вона завтра путівку оплачувати збиралася.

Емілія дивилася на нього, не кліпаючи.

— Ти закрив наш вклад?

— Так.

— Учора?

— Ну вчора!

— До кінця терміну залишався тиждень. Один тиждень, Андрію! Ти ж знав, що ми втратимо відсотки за цілий рік.

Вона працювала старшим технологом на харчовому виробництві й останній рік брала додаткові зміни щосуботи. Хотіла утеплити й відремонтувати лоджію. На вклад поклала премії та відпускні; Андрій додав значно менше. Рахунок відкрили в його банківському додатку, бо йому як зарплатному клієнтові запропонували вищу ставку.

— Чому ти хоча б не поговорив зі мною? — запитала вона.

— Та яка різниця, коли закривати? — огризнувся Андрій. — Акція в салоні була тільки до четверга! Килимки зі знижкою і зимові шини в подарунок.

— Килимки?

— І шини, я ж сказав.

— Ти спалив наші річні відсотки заради килимків і шин? Нам би тих грошей на меблі для лоджії вистачило!

— Ой, та подумаєш, відсотки! — Зоя облизала палець. — Цифри в телефоні. Зате я тепер на новій машині, а не в маршрутці штовхаюся. Мені для статусу перед клієнтками треба.

— Для якого статусу? Ти їм манікюр у моїй квартирі робиш!

— От саме! Вони з вікна бачать, на чому господарка кабінету їздить.

Емілія сіла. Пальці в неї тремтіли.

— Я щосуботи на роботу виходила, — сказала вона. — Пам’ятаєш, Андрію? Ти ще питав, навіщо мені стільки змін.

— Емілю, ну не починай…

— А ти знаєш, чому я цього року навіть пальто собі не купила? Бо ми домовилися про ремонт.

Вона перевела погляд на свекруху.

— Ваші відсотки втрачати не можна. Зоїні гроші на море чіпати не можна. А моїх вам не шкода?

— Чому це твоїх? — обурилася Ірина Трохимівна. — Рахунок на Андрійка відкритий! У сім’ї все спільне.

— То чому мене не спитали?

— Ви й так у трикімнатній живете, дах над головою маєте! Могла б порадіти за сестру чоловіка.

— Добре. Коли ви повернете гроші?

Зоя потягнулася за другим еклером.

— Ну, якось потім порахуємося. Я ж у брата взяла, не в банку. Буду потроху відкладати, коли зайве залишиться.

— За два роки в тебе навіть на воду й світло зайвого не залишилося.

— Та чого ти до неї причепилася? — Андрій схопився з табурета. — Я вже все оплатив, документи підписав! Машина взагалі на мене записана, нікуди вона з сім’ї не дінеться!

Ірина Трохимівна шикнула на сина, але було пізно.

— На тебе? — перепитала Емілія. — Чому?

— Бо Зоя тільки права отримала! — випалила свекруха. — Страховка на новачка дорога. А в Андрійка двадцять років стажу без аварій. Записали на нього, Зою в поліс вписали.

— Зрозуміло.

— І в твій гараж машину вже поставили, — додала свекруха. — Щоб ніхто не подряпав.

— У мій гараж?

Андрій відвернувся.

Емілія мовчки вийшла до передпокою. На полиці лежав її пульт від гаражних воріт, який чоловік узяв без дозволу. Поруч — автомобільний брелок із вишневою биркою та квитанція із салону.

Вона поклала все в кишеню й повернулася на кухню.

— Андрію, дай брелок і пульт! — сказала Зоя. — Я хоч фарами з балкона поморгаю, дівчатам відео запишу.

— Не запишеш, — відповіла Емілія. — Брелок і пульт у мене.

— Ти що затіяла? — Андрій ступив до неї. — Віддай!

— Навіщо? Машина записана на тебе й стоїть у моєму гаражі.

— Це машина Зої! — підвелася свекруха. — Ти не маєш права її замикати!

— Ви щойно сказали, що вона записана на Андрія.

— Та яка різниця?!

— Для вас, бачу, велика. Коли страховку оплачувати.

Емілія дістала з кишені пульт і міцніше стиснула його в долоні.

— Завтра до дванадцятої повернете мені суму вкладу й усі втрачені відсотки. Тоді відкрию гараж.

— Де ми тобі завтра стільки грошей візьмемо? — скрикнула Зоя. — У салоні нам їх одразу не повернуть!

— У мами в банку вклад. Відділення на сусідній вулиці о дев’ятій відкривається.

— Ти хочеш, щоб я свій вклад закрила? — Ірина Трохимівна вхопилася за ланцюжки. — І відсотки втратила?

— Саме так.

— Безсовісна! А згорілі відсотки тобі чому ми платити маємо? Ми в тебе під розписку не позичали!

— Відсотки Зоя віддасть зі свого конверта на путівку. Їх якраз вистачить.

— Ти здуріла?! — Зоя аж підскочила. — У мене завтра бронь згорить! Я не віддам гроші на відпустку!

— Тоді о першій я викличу слюсаря в бабусину квартиру. Змінимо замки, а твої речі забереш.

— Андрійку! — Зоя обернулася до брата. — Ти чого стоїш? Скажи їй!

Андрій підійшов до дружини впритул.

— Еміліє, не перегинай. Розмова закінчена. Викладай брелок і пульт на стіл.

— Не підвищуй на мене голос у моєму домі. І не чіпай гаражних воріт. А то поїдеш жити до мами разом із Зоїними коробками.

— Ти мене виганяєш?

— Зараз я прошу вас усіх піти. І тістечка заберіть. У мене від вашого крему печія.

У передпокої Ірина Трохимівна ніяк не могла потрапити рукою в рукав плаща.

— Меркантильна змія! Через гроші рідну сестру чоловіка без відпочинку залишаєш!

— Я до тебе більше ні ногою! — кинула Зоя, забираючи коробку з еклерами.

— Ти мене перед матір’ю осоромила, — пробурчав Андрій.

— А ти мене перед своєю родиною навіть спитати не вважав за потрібне.

Він грюкнув дверима й пішов ночувати до матері.

Наступного ранку Емілія майже не випускала телефон із рук. За десять хвилин до полудня пролунали два сигнали.

Ірина Трохимівна повернула суму вкладу, супроводивши переказ гнівним повідомленням. Слідом прийшли гроші від Зої — рівно стільки, скільки Емілія втратила на відсотках.

Невдовзі у двері подзвонили. На майданчику стояли всі троє. Зоя з червоним носом м’яла порожній конверт із намальованими пальмами.

— Подавись своїми грошима, скнаро! — прошипіла свекруха. — Я через тебе прибуток за пів року втратила! І дитину без моря залишила!

— Зате без грабіжницького автокредиту обійшлися, — відповіла Емілія. — Ви ж самі казали: не варто годувати банкірів.

Вона простягнула Андрієві брелок і квитанцію.

— Ходімо. Відчиню гараж, виженеш машину. Більше вона там не стоятиме.

— Ну що, заспокоїлася? — крізь зуби запитав він. — Гроші повернули. Сподіваюся, увечері нормально поговоримо, без концертів.

— Поговоримо, — сказала Емілія. — І машину краще перепиши на сестру. Чужі штрафи в нашій поштовій скриньці мені не потрібні.

За місяць Андрія зустріла сусідка. Він стояв на автобусній зупинці з важкою сіткою картоплі, похмурий і пом’ятий.

Тієї неділі Емілія виставила за поріг його спортивні сумки.

— Ти серйозно? Через одну сварку? — запитав він, побачивши їх.

— Не через сварку. Ти взяв наші гроші, навіть не сказав мені, а потім кричав, щоб я мовчала.

— Я ж повернув!

— Твоя мама із Зоєю повернули. А я більше не хочу утримувати твою родину своїм коштом.

Зої вона дала три дні на збори. Та спершу кричала в слухавку, потім благала почекати, але Емілія не поступилася. Згодом у бабусину квартиру заселилася тиха сімейна пара, яка справно платила і за житло, і за комунальні послуги.

Андрій тепер жив у тісній квартирі Ірини Трохимівни. Половину зали зайняли Зоїна кушетка й манікюрні лампи.

Вишнева машина припадала пилом під тополями. Андрій змусив сестру переоформити її на себе й заплатити за страховку для новачка. Після цього в Зої не залишилося грошей навіть на бензин.

Емілія ж учора пила ранкову каву на теплій лоджії. Майстри щойно закінчили роботу, а на меблі вистачило повернутих відсотків.

Залишити коментар