— Сину, відчини… Це я. Руки вже не тримають.
Тарас відчинив двері й завмер.
Мати стояла на сходовому майданчику в старому пальті. Біля ніг — картата сумка, в руці — потерта валіза, з якою вони колись їздили до моря.
— Мамо? Ти чому не подзвонила? Щось сталося?
— Ти мене спочатку впусти. Змерзла.
Він забрав валізу. Мати спробувала розігнути пальці й скривилася.
— Від зупинки сама несла?
— А хто ж мені поніс би?
На голоси вийшла Оксана. Побачила свекруху, сумку, валізу в чоловіковій руці.
— Добрий вечір, Ірино Степанівно.
— Добрий, дитино… Якщо він добрий.
— Ви надовго?
Тарас глянув на дружину, але мати відповіла раніше:
— Назовсім, мабуть. До сина прийшла. Більше нікуди.
Оксана повільно склала кухонний рушник.
— Зрозуміло.
І пішла на кухню.
— Що значить — нікуди? — Тарас допоміг матері зняти пальто. — А будинок? Аліна? Максим?
Ірина Степанівна опустилася на пуфик.
— Аліна сказала: «Бабусю, збирайся. До нас свекруха переїжджає, їй кімната потрібна». Моя кімната, Тарасе. Та, де ми з батьком сорок років прожили.
— У них двоповерховий будинок. Якої кімнати їм бракує?
— Для мене вже жодної немає.
Вона витягла з кишені мокру хустинку.
— Після Світланочки все пішло шкереберть. Поки донька жива була, я ще комусь потрібна була. А тепер… Фотографії мої познімали. У сарай винесли. Кажуть, старе все, негарне.
Тарас відвів очі.
— Ходімо. Поїси спочатку.
На кухні Оксана вже поставила на стіл тарілку борщу.
— Сідайте. Гарячий.
— Дякую, — Ірина Степанівна обхопила долонями чашку з чаєм. — Я вам заважати не буду. Мені багато не треба.
Оксана залишилася стояти біля плити.
— Ірино Степанівно, поїсти, зігрітися, відпочити — будь ласка. Але жити з нами ви не будете.
Чашка тихенько дзенькнула об блюдце.
— Як це — не буду?
— Оксано… — почав Тарас.
— Ні, зачекай. Краще сказати зараз, ніж удавати, що ми вже все вирішили.
Мати дивилася то на сина, то на невістку.
— Я ж не до чужих прийшла. До рідної дитини. У мене донька в землі, онуки з хати женуть, а ви…
— А ми мали просто посунутися, — тихо сказала Оксана. — І ніхто навіть не подумав запитати.
— Та що ж тут питати? Мені сімдесят чотири роки!
— Я знаю.
— То куди мені йти?
Оксана присунула до неї хлібницю.
— Будемо шукати вихід. Але не такий, де за всіх знову вирішили.
Ірина Степанівна повернулася до сина:
— Тарасику, ти чуєш?
— Чую, мамо. Я сам ще нічого не розумію. Тебе справді виставили з речами?
— Не виставили. Сказали збиратися. Я й зібралася. Що мені було — благати їх?
— А коли ви переписували будинок на Світлану, про це не говорили? — запитала Оксана.
— Вона обіцяла мене доглядати!
— На словах?
— Рідна донька обіцяла! Мені що, розписку з неї брати треба було?
— Треба було хоча б не залишати себе без нічого.
— Хто ж знав, що вона помре?!
— Ніхто, — Оксана стишила голос. — І Світлану мені шкода. Але я зараз не про її смерть.
— А про що? Про хату? Досі вам та хата муляє?
Тарас різко підняв голову:
— Мамо.
— Що — мамо? П’ять років минуло, а вона пам’ятає!
Оксана сперлася долонями об спинку стільця.
— Пам’ятаю. Тільки не хату. Пам’ятаю, як ви тут, на цій кухні, сказали: «Світлані треба, а ти, Тарасе, чоловік, сам заробиш. І нехай твоя Оксана рота на моє добро не роззявляє».
— Я зопалу…
— Ви дуже спокійно це сказали.
У кухні стало тихо. Закипів чайник, і Тарас квапливо вимкнув його.
— Давайте хоч сьогодні без цього.
Оксана подивилася на чоловіка.
— А коли, Тарасе? Коли ми поставимо її речі в Софіїній кімнаті? Коли ти скажеш: «Ну куди ж тепер маму дівати»?
— Я такого не казав.
— Поки що.
Ірина Степанівна витерла щоки.
— У мене пенсія є. Всю віддаватиму. До копійки. Я ж не нахлібницею…
— Не потрібна мені ваша пенсія.
— То чого ти хочеш?
Оксана довго мовчала.
— Щоб у моєму домі мене не принижували. Хоч тепер.
— Та коли я тебе принижувала?
Тарас заплющив очі.
— Мамо, не треба.
Але Оксана вже відповіла:
— Коли моїй мамі розповідали, що я вам сина зіпсувала. Коли після моєї операції навіть не зателефонували, зате потім запитали, чому у вас сорочка сина непрасована. Коли ми просили позичити на перший внесок за квартиру, а ви сказали, що нічого немає.
— У мене тоді…
— А за тиждень знайшлося на машину Світланиному чоловікові.
— Йому для роботи треба було!
— А нам для чого? Для розваги? — голос Оксани здригнувся. — Ми по дванадцять годин працювали. Софію по черзі від садочка забирали, бо я другу роботу взяла. Ви хоч раз запитали, як ми справляємося?
— Ви ж справлялися…
— От саме.
Оксана відвернулася до вікна. Тарас дивився на її стиснуті пальці й раптом згадав маленьку Софійку в коридорі.
«Тату, а бабуся знає, що я теж хотіла велосипед?»
Тоді він сказав доньці щось про гроші, про інший раз. Хоча за день до того сам допомагав вантажити в машину два нові велосипеди для Аліни й Максима.
— Мамо, — він сів поруч. — Чому ти мені не подзвонила раніше? Коли вони тільки почали тебе ображати?
— Соромно було.
— А сьогодні?
— А сьогодні я стояла з сумками в сінях. І зрозуміла, що більше мені немає кому дзвонити.
Вона закрила обличчя долонями.
Тарас поклав руку їй на плече. Оксана мовчки вийшла з кухні.
За хвилину покликала:
— Тарасе, можна тебе?
У коридорі він одразу заговорив пошепки:
— Я не можу її виставити. Ти ж бачиш, у якому вона стані.
— Я й не прошу виставляти.
— Тоді що мені робити?
— Винайняти житло неподалік. Піти до юриста. З’ясувати, чи можна щось зробити з будинком. Допомагати їй. Але не переселяти до нас без моєї згоди.
Він провів долонями по обличчю.
— Вона сама не захоче.
— Я теж багато чого не хотіла, Тарасе. Але чомусь усі думають, що мене можна вмовити потерпіти.
— Це моя мати.
— Я знаю. А я твоя дружина.
Він підняв на неї очі.
— Ти хочеш, щоб я обирав?
— Я хочу, щоб ти почув мене до того, як я почну збирати речі.
— Ти серйозно?
— Так.
Оксана ковтнула повітря.
— Я три роки доглядала бабусю після інсульту. Я любила її. Але ти пам’ятаєш, як я спала сидячи? Як плакала у ванній, щоб ніхто не чув? Я більше не можу бути людиною, яка мусить витримати все, бо вона жінка і їй нібито простіше.
— Я не збирався все на тебе…
— А хто буде вдома, коли ти на роботі? Хто почує: «Оксано, поміряй тиск», «Оксано, приготуй інше», «Оксано, ти знову не так зробила»?
Тарас не відповів.
— Допомагай мамі, — сказала вона вже м’якше. — Я не стану тобі заважати. Але жити разом я не згодна.
Він кивнув.
— Сьогодні нехай переночує. Одну ніч. Завтра я почну шукати квартиру.
Оксана помовчала.
— Добре. Одну ніч. І ти сам їй усе скажеш.
Коли Тарас повернувся, мати сиділа над неторканим борщем.
— Посварилися через мене?
— Ми поговорили.
— Я чула.
Він відсунув стілець.
— Тоді ти знаєш: ми знайдемо тобі квартиру поряд. Я допоможу з оплатою, привозитиму продукти, ліки. Завтра поїдемо до адвоката.
— Навіщо мені квартира? У вас три кімнати.
— Мамо…
— Софія ж у гуртожитку! Я її не виживаю, приїде — разом переночуємо.
— Це її кімната. Вона має куди повертатися.
Ірина Степанівна випросталася.
— А я, значить, не маю?
— Матимеш. Ми для цього й шукаємо вихід.
— На чужій квартирі! Щоб я там сама помирала?
— Ніхто тебе не залишає помирати.
— То це Оксана тебе намовила?
— Це наше рішення.
— Наше… Знаю я ці ваші рішення. Завжди казала, що вона…
— Не треба.
Він сказав неголосно, але мати замовкла.
— Оксану не ображай. Вона зараз тобі вечерю подала. І постіль готує.
Ірина Степанівна відсунула тарілку.
— Я тебе ростила не для того, щоб ти мене по квартирах розпихав.
Тарас зблід.
— А для чого, мамо?
Вона розгубилася.
— Що?
— Для чого ти мене ростила?
— Щоб людиною був. Щоб матір не покинув.
— Я тебе не кидаю. Сиджу тут і думаю, як тобі допомогти. А ти говориш зі мною так, ніби я тебе з під’їзду жену.
Мати стиснула хустинку.
— Мені страшно самій, Тарасику.
Цього разу він почув у її голосі не образу.
— Знаю.
— А якщо вночі стане погано?
— Зробимо швидкий набір на телефоні. Ключі будуть у мене. Знайдемо квартиру близько. Я приходитиму.
— Щодня?
Він помовчав.
— Я старатимусь. Але обіцяти те, чого не зможу виконати, не буду.
На порозі з’явилася Оксана з рушником і чистою білизною.
— Ліжко готове. Ванна праворуч.
Ірина Степанівна глянула на неї, потім на сина.
— Тобто все вже вирішено?
Тарас узяв ложку й поклав біля материної руки.
— Так, мамо. Їж, будь ласка. Я підігрію.
Уночі Ірина Степанівна кілька разів виходила в коридор. У незнайомій кімнаті не спалося. На полиці стояли Софіїні книжки, на столі — фотографія: Тарас обіймає дружину й доньку, усі троє сміються.
Мати взяла рамку, довго роздивлялася.
На більшості її власних сімейних знімків були Світлана, Аліна й Максим.
Уранці Оксана вже збиралася виходити.
— Вівсянка на плиті. Чай у заварнику.
— Ти на роботу?
— Сьогодні зустріч в офісі.
Ірина Степанівна провела пальцем по краю столу.
— Ти пам’ятаєш, що я кашу без солі їм?
Оксана зупинилася біля дверей.
— Пам’ятаю.
— А я от не знаю, що ти їси.
Оксана нічого не відповіла. Лише поправила ремінець сумки.
— Тарас скоро встане. Поснідайте, поки тепле.
Коли двері зачинилися, Ірина Степанівна ще довго не брала ложки.
Їй згадалася Світлана перед походом до нотаріуса:
«Мамо, краще зараз оформити. Потім Оксана Тараса накрутить, почнуть ділити. А в нас діти».
«Та хіба Тарас буде?»
«Він — ні. Вона змусить».
Тоді це здавалося таким переконливим.
Ірина Степанівна навіть пишалася собою: усе передбачила, всіх розсудила, доньку захистила.
Тільки власної старості не передбачила.
Адвокат уважно переглянув документи й відклав окуляри.
— Я не обіцятиму вам повернути будинок. Для оскарження дарування потрібні конкретні підстави й докази. Самого розчарування в родині, на жаль, недостатньо.
— Але вона ж обіцяла мене доглядати, — сказала Ірина Степанівна.
— Розумію. У договорі такої умови немає.
— То виходить, можна пообіцяти що завгодно?
— Саме тому такі речі важливо оформлювати належним чином. Тепер треба окремо вивчати документи на будинок, ваше право користування житлом, спадкову справу. Швидкого й певного рішення я тут не бачу.
Тарас нахилився вперед.
— А просто вигнати її вони мали право?
— Відсутність права власності ще не відповідає на всі питання щодо проживання. Це треба з’ясовувати, а не міняти замки й виставляти речі.
— Судитися роками? — тихо запитала мати.
— Я поясню вам можливі варіанти й ризики. Вирішувати будете ви.
У машині Ірина Степанівна довго гріла руки біля обігрівача.
— Не хочу я назад.
— Зрозумів.
— Навіть якщо дозволять. Як мені там жити? За кожен крок виправдовуватися?
Тарас пристебнув пасок.
— Тоді зараз подивимося квартиру. За два квартали від нас. Перший поверх, магазин поруч.
— Ти вже домовився?
— Учора ввечері.
— А гроші?
— Порахували. Оренду потягнемо. Твоя пенсія залишиться на твої потреби.
Вона повернула до нього обличчя.
— З Оксаною порахували?
— Так.
— А я вчора їй…
— Я чув, мамо.
Мати опустила голову.
Квартира була невеликою, але світлою. Біля вікна стояло крісло, на кухні працював холодильник, у ванній — пральна машина.
Господиня показала шафу:
— Ось тут полички. Якщо треба, зайві ковдри заберу.
Ірина Степанівна відчинила дверцята.
— Не треба. Я свої речі сюди складу.
Тарас уперше за ранок полегшено видихнув.
Коли господиня пішла готувати договір, мати присіла в крісло.
— Тихо тут.
— Це погано?
— Не знаю ще.
Він став поруч.
— Мамо, ти зможеш виходити, знайомитися з людьми. До нас приходити в гості.
— В гості, — повторила вона.
— Так.
— А Оксана дозволить?
Тарас сів навпроти.
— Не треба так. Вона не наглядач і не ворог тобі.
— Вона мене не любить.
— А ти її любила?
Мати відвела очі.
— Я сувора була.
— Ти могла місяцями не питати, як ми живемо. А потім приїхати й розповідати, що вона все робить не так.
— Ви ж сильні. Самі справлялися. Світлані важче було.
Тарас потер перенісся.
— Мені теж іноді хотілося, щоб ти запитала: «Сину, ти не втомився?» Не грошей, мамо. Просто цього.
Ірина Степанівна відкрила рота, але нічого не сказала.
Того ж вечора вони поїхали забирати решту її речей.
Біля хвіртки Максим виніс два мішки й коробку. Не привітався як слід, тільки кивнув.
— Тут усе.
Ірина Степанівна зазирнула в коробку.
— Альбом де?
— Внизу, під рушниками.
— А батькова фотографія?
— Там теж.
Тарас узяв мішок.
— Аліна вдома?
— Лежить. Їй нервувати не можна.
— А бабусі можна?
Максим почервонів.
— Дядьку Тарасе, ну ви ж розумієте. У нас дитина скоро. Місця…
Тарас озирнувся на великий будинок.
— Не договорюй.
— Ми ж не на вулицю її. У неї син є.
— Є, — відповів Тарас. — Тепер раптом згадали.
Мати торкнулася його ліктя.
— Поїхали.
— Бабусю, ти не ображайся, — кинув Максим.
Вона зупинилася.
— Я подумаю, як це зробити, Максиме.
Хлопець опустив очі.
У машині Ірина Степанівна притиснула коробку до колін.
— На могилу до мами ходіть, — сказала вона крізь відчинене вікно. — Не забувайте.
Будинок залишився позаду. Цього разу вона не обернулася.
Перший тиждень у новій квартирі мати телефонувала Тарасові по кілька разів на день.
— Ти вже поїв?
— Так, мамо.
— А ввечері прийдеш?
— Прийду.
— Ненадовго?
Він мовчав секунду, тоді відповідав:
— Як вийде.
Якось у слухавці почулося:
— Тарасику, ти хліба не купуй.
— Чому?
— Я сама сходила. Тут за рогом пекарня. І з сусідкою познайомилася. Галина, з третього поверху. Вона мені показала, де дешевша аптека.
Ще за тиждень мати вперше не запитала, коли він прийде.
— Ти тільки подзвони перед тим. Ми з Галиною Петрівною на базар збираємося.
Тарас усміхнувся в телефон:
— Добре. Запишусь на прийом.
— Не глузуй із матері.
Але й сама засміялася.
Навесні до неї почала заходити Софія. Приносила конспекти, сідала біля вікна й пила чай із великої чашки.
— Це ти спекла? — якось запитала бабуся, розламавши пиріжок.
— Я. Мама тільки тісто врятувала.
— А що з ним було?
— Воно до мене прилипло. Усе одразу.
Ірина Степанівна розсміялася.
— Треба було олією руки змастити.
— Тепер знаю.
Бабуся дивилася, як онука збирає крихти з тарілки.
— Софійко, а ти на кого вчишся? Я знаю, що в університеті… А от точно…
Дівчина підняла очі.
— На реабілітолога, бабусю. Я розповідала.
— Розповідала, — тихо погодилася та. — А я не слухала. Розкажи ще раз, добре?
Софія трохи помовчала, потім відклала телефон.
— Добре. Тільки це надовго.
— У мене є час.
Оксана не приходила. Передавала баночку варення, контейнер котлет, іноді — номер потрібного лікаря.
Ірина Степанівна вже не запитувала сина: «Чого вона до мене не заходить?» Лише мила посуд і складала його в пакет, щоб повернути чистим.
Одного разу вклала туди записку:
«Оксано, дякую. Було смачно».
Тарас приніс пакет додому. Оксана прочитала записку й поклала біля хлібниці.
Не викинула.
На сімдесят п’ятий день народження Ірина Степанівна зранку накрила стіл на трьох. Потім подумала й дістала четверту чашку.
Поставила. Забрала.
Знову поставила.
Коли подзвонили, вона поспішила до дверей.
На порозі стояв Тарас із білими трояндами. Поруч — Оксана з коробкою, перев’язаною світлою стрічкою.
— З днем народження, Ірино Степанівно.
Мати схопилася за край дверей.
— Оксано… І ти прийшла?
— Якщо не пізно.
— Та що ти! Заходьте. Я чайник щойно поставила.
Оксана простягнула подарунок.
— Тут плед. Тарас казав, ви ввечері на лавочці мерзнете.
— Ти запам’ятала?
— Він кілька разів повторив, — усміхнулася Оксана.
За столом спочатку говорив переважно Тарас. Потім мати розповіла, як вони із сусідкою переплутали пакети з розсадою, і Оксана засміялася.
— То тепер у вас замість петуній помідори?
— Уже ні. Помінялися. Хоча я думала залишити. Помідори хоч з’їсти можна.
Телефон на підвіконні мовчав. Ні Аліна, ні Максим не подзвонили.
Ірина Степанівна двічі подивилася на екран, а тоді прибрала телефон у шухляду.
— Тарасе, відріж Оксані ще торта. Вона самий краєчок узяла.
— Дякую, я сама, — відповіла Оксана.
— Тоді бери той, із вишнею. Ти ж любиш?
Оксана на мить завмерла.
— Люблю.
Коли гості почали збиратися, Тарас спустився до машини, а мати затримала невістку в коридорі.
— Оксано, можна тобі дещо сказати?
Та відпустила дверну ручку.
— Так.
Ірина Степанівна розправила край фартуха, хоча він і так лежав рівно.
— Пробач мені.
Оксана мовчала.
— Я репетирувала, що скажу. Сиділа вчора й думала: поясню, чому так було, як я хотіла… А тепер розумію — знову виправдовуватися почну.
Вона підняла очі.
— Я кривдила тебе. І Тараса. І Софійку. Не тільки будинком. Усім отим… щоденним. Словом, поглядом. Наче ви мусили доводити, що варті доброго ставлення.
Оксана стиснула ремінець сумки.
— Нам дуже боліло.
— Знаю. Ні… Тепер трохи розумію.
Мати витерла щоку.
— Я думала, якщо дім віддам, то матиму спокійну старість. А ви самі розберетеся, вам не треба. Я ж навіть не питала, чи треба.
— Не питали.
— Дякую, що дозволила Тарасові мені допомагати.
Оксана повільно похитала головою.
— Йому не потрібен мій дозвіл, щоб піклуватися про матір. Я лише не хотіла знову втратити себе.
— Тепер розумію.
За дверима хтось пройшов сходами. Ірина Степанівна здригнулася, ніби їх застали за чимось дуже особистим.
— Ти можеш не відповідати, — поспішно сказала вона. — Я не для того, щоб ти мене зараз обняла й усе забула. Просто мусила сказати.
Оксана торкнулася її руки.
— Забути я не зможу. Але й сваритися з вами більше не хочу.
Ірина Степанівна кивнула.
— І я не хочу.
— Приходьте в неділю на обід. Софія буде. Вареники з вишнями ліпитимемо.
— До вас?
— До нас.
— А можна я раніше прийду? Допоможу кісточки виймати.
Оксана ледь усміхнулася.
— Можна. Тільки без перевірки пилу на шафах.
Мати спершу розгубилася, а тоді тихо засміялася крізь сльози.
— Без перевірки. Обіцяю.
Зачинивши двері, вона ще трохи постояла в коридорі. Потім повернулася на кухню, дістала четверту чашку й поставила в мийку до решти.
На стільці лежав новий плед. Ірина Степанівна накинула його на плечі, сіла біля вікна й узяла телефон.
Хотіла подзвонити Тарасові, запитати, чи доїхали.
Подивилася вниз — він саме відчинив Оксані дверцята машини. Дружина щось сказала, і він засміявся.
Ірина Степанівна поклала телефон.
У неділю вона прийде до них. Не з валізою, не назавжди й не тому, що нікуди подітися.
Її запросили.