— Господи… Дитино, що ж ти робиш?
Зінаїда Олександрівна зупинилася за трансформаторною будкою. У руках вона тримала каструльку з кашею, яку щойно винесла дворовим котам.
Біля мисок навпочіпки сидів хлопчик років шести. Він поспішно їв кашу з тієї миски, яку вона вже наповнила. Куртка на ньому промокла наскрізь, руки почервоніли від холоду. Кішки сиділи довкола й терпляче чекали.
Хлопчик здригнувся й озирнувся.
— Я трошки! Їм ще залишиться.
— Та я не про те… Ти ж зовсім мокрий. Як тебе звати?
— Вовка.
— Вово, а де твоя мама?
— На заводі. А я ключ загубив. Він на мотузочці висів, а вона порвалася… Я мамі дзвонив, дзвонив, а потім телефон вимкнувся.
— А тато?
— Тата немає.
Хлопчик опустив очі й потер замерзлі руки.
— Я вранці не їв. Думав, у школі поїм, а там сьогодні уроки скасували.
— І ти цілий день надворі?
Вова кивнув.
— Більше тобі немає до кого піти? Бабуся, дідусь?
— Немає в мене нікого. Тільки мама.
Зінаїда Олександрівна швидко розклала решту каші по мисках.
— Ходімо зі мною. Зігрієшся, поїси, а тоді маму шукатимемо.
— А коти?
— Коти не пропадуть. Бачиш, уже обідають.
За десять хвилин Вова сидів у неї на кухні, закутавшись у стару кофту, яка сягала йому колін. Куртка сушилася на батареї. Хлопчик з’їв тарілку супу, макарони з сиром і випив теплого молока.
— Ще хочеш? — запитала Зінаїда Олександрівна.
— А можна?
— Звісно, можна.
Вовин телефон не вмикався: розрядився на холоді. Маминого номера хлопчик напам’ять не знав. Зінаїда Олександрівна вирішила надвечір відвести його додому й зачекати на Ольгу біля дверей. Але після чаю Вова заснув на дивані. Двоє її котів вмостилися поруч, а третій обережно влігся йому в ногах.
Зінаїда Олександрівна тридцять п’ять років пропрацювала медсестрою в міській лікарні. На пенсію вийшла п’ять років тому, але люди й досі до неї зверталися: комусь тиск поміряти, комусь укол зробити.
— Скільки я вам винна? — питали.
— Нічого. Одужуйте, оце й буде дяка.
Значну частину пенсії вона витрачала на корм і ліки для дворових котів. Собі вже третій рік збиралася купити нову куртку, та все знаходилися важливіші справи.
Сусідкам на лавці її турбота про тварин не подобалася.
— Знову вона зі своїми мисками! — бурчала Ніна Василівна. — Біля ґанку бруд, вовна. Нам тут жити чи котам?
— Незабаром усіх до квартири забере, — підхоплювала подруга. — Геть розумом рушила на старості.
І про Вову вони швидко склали свою думку.
— Сам по дворах тиняється. Мати, мабуть, не просихає.
— От побачиш, виросте злодюжкою. Що з такого буде?
Зінаїда Олександрівна таких розмов не підтримувала.
— Ви краще спитайте, чи не потрібна їм допомога, — сказала вона якось.
— Ага, спитай у тебе! — відмахнулася Ніна Василівна.
Поки Вова спав, Зінаїда Олександрівна обійшла кількох сусідів, але ніхто не знав, як зв’язатися з його мамою.
На початку десятої у двері подзвонили. На порозі стояла схвильована жінка.
— Здрастуйте! Я Ольга, ваша сусідка. Мені сказали, Вовка у вас?
— У мене. Спить. Заходьте.
— Спить? Слава Богу… — Ольга притулилася до стіни. — Я вже не знала, що думати. Прийшла додому — його немає. Ключів теж.
— Ви спочатку сядьте. Чаю вам наллю.
Ольга тримала чашку обома руками, але ніяк не могла заспокоїтися.
— У нас на заводі телефони на прохідній здають. Я тільки о дев’ятій побачила його дзвінки. Одразу додому побігла…
— А Вова вас чекав. Ключ загубив.
— Я ж казала йому міцніше мотузочку зав’язати… — Ольга затулила обличчя долонями. — Вибачте. Він вам, мабуть, завадив.
— Не завадив.
— Чоловік два роки тому помер. Ми сюди влітку переїхали, нікого не знаємо. Рідних немає, а няню я не потягну. Зміна до пізнього вечора, і роботу кинути не можу…
Зінаїда Олександрівна подивилася на неї. Про те, як знайшла Вову біля котячих мисок, розповідати не стала.
— Нехай після школи до мене приходить, — сказала вона. — Я його нагодую, уроки зробимо. А ви ввечері забиратимете.
Ольга підвела голову.
— Ви серйозно? Але мені вам нічим платити.
— А я й не прошу.
— Ви ж нас зовсім не знаєте…
— Тепер знаю.
Відтоді Вова після уроків ішов до Зінаїди Олександрівни. На третій день назвав її бабою Зіною, і вона не стала його поправляти.
— Бабо Зіно, дивіться, я всі літери написав!
— Гарно. Тільки ця «а» у тебе щось на бік завалилася.
— Вона втомилася, — серйозно пояснив Вова.
— Тоді хай відпочине. А ти поки котам допоможи.
Він носив за нею пакети з кормом і невдовзі знав на ім’я всіх котів за будкою.
Ольга забирала сина о дев’ятій. Щоразу приносила то чай, то шоколадку.
— Олю, навіщо ви знову витратилися?
— Бо ви мені не дозволяєте ні за що заплатити.
— Так і чай ваш не візьму.
— Тоді ми з Вовою його тут вип’ємо, — усміхалася Ольга.
Сусідки на лавці теж усе помітили.
— Своїм дітям не потрібна, то чужих підбирає. Котів їй мало було, — сказала Ніна Василівна, коли Зінаїда Олександрівна проходила повз із Вовою.
— А матуся зовсім знахабніла. Дитину на бабу Зіну скинула, а сама до ночі невідомо де, — додала друга.
— Вона на роботі, — тихо сказав Вова.
Жінки не відповіли. Зінаїда Олександрівна міцніше взяла хлопчика за руку.
Думати про слова сусідок вона не хотіла. Син Ігор жив у сусідньому районі, дочка Світлана — в області. Телефонували раз на кілька місяців, і розмова майже завжди закінчувалася однаково.
— Мамо, ну ти подумала? — запитувала Світлана. — Рієлтор каже, зараз саме час квартиру продавати.
— А я де житиму?
— Поки що в Ігоря.
— Я вже жила в нього на розкладачці на кухні, коли ремонт робила. Більше не хочу.
— Ну як знаєш. Тільки потім не кажи, що ми не пропонували.
У середині листопада вдарив мороз. Дороги й тротуари вкрилися льодом.
У суботу Зінаїда Олександрівна пішла до магазину. На цей день вони з Вовою домовилися пекти млинці, а Ольга мала прийти на чай.
Хлопчик сидів удома на підвіконні й чекав. Побачив, як баба Зіна з сумкою підійшла до під’їзду, послизнулася й упала.
— Мамо! — закричав він. — Баба Зіна впала! Вона не встає!
Ольга вибігла надвір у домашньому одязі. Зінаїда Олександрівна лежала біля сходів.
— Зінаїдо Олександрівно, чуєте мене?
Та розплющила очі, але дивилася розгублено.
— Мені додому треба… Вова чекає…
Вона спробувала підвестися.
— Не вставайте, будь ласка. Зараз швидка приїде.
Ольга подзвонила медикам. Швидка приїхала за двадцять хвилин. Вова стояв поруч із матір’ю і тремтів.
— Мам, я теж поїду. Я не можу тут залишитися.
— Добре, тільки тримайся біля мене.
Зінаїду Олександрівну привезли до міської лікарні, де вона пропрацювала тридцять п’ять років. У приймальному відділенні чергувала її колишня колега Тамара Петрівна. Вона впізнала Зінаїду з порога й одразу покликала лікаря.
Після томографії з’ясувалося, що у жінки струс і сильне забиття. Її поклали в неврологію під нагляд.
Ольга з Вовою залишилися в коридорі. Тамара Петрівна принесла їм чай із пряниками й присіла поруч.
— Ви їй родичі?
— Ні, сусіди, — відповіла Ольга. — Але вона нам дуже допомагає.
Тамара Петрівна зітхнула.
— Я дочці її зателефонувала. Думала, зараз приїде, спитає, що з матір’ю. А вона мені: «Жива ще мати, чи пора квартиру продавати?»
Ольга мовчки опустила чашку.
— Я б усе віддала, щоб моя мама була жива, — сказала вона і заплакала. — А Зінаїда Олександрівна нам чужа людина… була чужа. Вона ж Вовку щодня після школи забирає, годує. І ніколи не скаржиться.
— Вона мені як бабуся, — тихо сказав Вова. — Вона скоро додому повернеться?
— Лікарі кажуть, їй потрібен час, — відповіла Тамара Петрівна. — А про те, яка вона, я вам можу багато розповісти. Зіна й на роботі завжди за хворих переживала. Зміна закінчиться, а вона не йде, якщо комусь зле.
— Вона мені такого не розповідала.
— Та не любить вона про себе говорити. На пенсію вийшла — все одно допомагає. Комусь ліки принесе, комусь після операції догляд потрібен. І котів годує, і до притулку корм возить.
Тамара Петрівна взяла газету, яку хтось залишив на підвіконні.
— Ось, бачите? Про волонтерів пишуть. Премія якась міжнародна, «Волонтер року». Про таких, як наша Зіна, теж варто було б розповісти.
Ольга розгорнула газету, пробігла очима замітку й склала її.
— Стільком людям допомогла, а тепер лежить тут, і майже ніхто не знає.
— То давай розкажемо, — сказала Тамара Петрівна. — Хай дізнаються.
Ольга дістала телефон. Вони разом записали відео: Ольга розповіла про добру сусідку, Тамара Петрівна згадала, як Зінаїда Олександрівна доглядала тяжких хворих і допомагала людям після виходу на пенсію.
— А я можу сказати? — запитав Вова.
— Звісно.
Хлопчик подивився в камеру.
— Бабо Зіно, ми чекаємо. І котів погодуємо.
Наприкінці вони повідомили, що Зінаїда Олександрівна лежить у неврології міської лікарні, і виклали відео в міську групу.
— А тепер їдьте додому, — сказала Тамара Петрівна. — Якщо щось зміниться, я одразу зателефоную.
Вранці Зінаїді Олександрівні стало краще. Ольга відпросилася з роботи й разом із Вовою приїхала до лікарні.
— Бабо Зіно! — хлопчик обережно взяв її за руку. — Вам уже не болить?
— Уже краще, мій хороший. А коти? Їх хтось погодує?
— Ми з мамою вранці погодували! Навіть Рудого знайшли. Він спочатку не виходив.
— Ну от і добре, — полегшено видихнула вона.
Об одинадцятій приїхали Ігор і Світлана. Увійшли до палати з порожніми руками.
— Мамо, ну ти нас і налякала, — сказала Світлана, сідаючи на край ліжка. — Слава Богу, обійшлося.
— Сідайте, — тихо відповіла Зінаїда Олександрівна.
— Ми ненадовго, — продовжила дочка. — Треба питання з квартирою вирішити, поки ти свідома. Мало що.
Мати подивилася на неї.
— З квартирою?
— Документи де, мамо? — запитав Ігор. — Рієлтор чекає. Давай усе швидко оформимо.
Кілька секунд Зінаїда Олександрівна мовчала. Потім перевела погляд із сина на дочку.
— Я ще жива. А ви вже документи шукаєте?
— Та ми ж для тебе стараємося! — сказала Світлана.
— Не треба для мене старатися. Я знайду, кому квартиру залишити. Але точно не вам. Ідіть.
— Чужим залишиш? — підвищила голос Світлана. — Чи своїм кішкам? У притулок віддаси?
У палату зайшов лікар.
— Що тут відбувається? Пацієнтці потрібен спокій. Прошу вийти.
— Ми ще справедливості доб’ємося, — кинула Світлана вже біля дверей.
У коридорі Ігор здивовано зупинився: біля виходу стояли люди з пакетами й квітами.
— А це що за збір? — запитав він у медсестри.
— Про нашу Зінаїду Олександрівну в міській групі написали. Люди приходять, передачі приносять. Усіх у відділення пустити не можна, то ми через довідкове приймаємо.
На ґанку літній чоловік тримав аркуш ватману: «Зінаїдо Олександрівно, одужуйте!»
Світлана скривилася. Ігор нічого не сказав. Вони пройшли крізь натовп і вийшли з лікарні з тими самими порожніми руками.
До обіду санітарка носила на пост пакети з мандаринами, яблуками й соком. Медсестри складали в коробку записки, а потім приносили їх у палату й читали Зінаїді Олександрівні вголос.
— «Ви мені сина врятували».
— Ой, це, мабуть, від Марії… — прошепотіла вона.
— А ось ще: «Дякую за уколи мамі, вона вас щодня згадує».
Зінаїда Олександрівна усміхнулася й непомітно витерла очі.
— І від дівчат із притулку записка, — сказала медсестра. — «Ваших котів годуємо по черзі. Не хвилюйтеся».
— Я ж казав, їх погодують, — нагадав Вова.
— Казав, — усміхнулася баба Зіна. — І млинці ми ще напечемо.
— Обов’язково! Ми з мамою вас заберемо, як випишуть.
— Заберемо, — підтвердила Ольга.
Зінаїда Олександрівна дивилася на них, на записки біля ліжка й уже не боялася повертатися додому. Вона знала: на неї там чекають.