— Збирай речі, тату. Тут ти більше не житимеш.
Степан не відразу зрозумів, що донька говорить серйозно. Навіть усміхнувся розгублено, наче недочув.
— Це як — не житиму? Орисю, ти про що?
— Про ремонт. Я ж пояснюю: літню кухню зносимо. Там буде гараж і лазня.
— А я куди?
Орися відвела очі до вікна.
— Ну не знаю. До Оксани поїдь.
На плиті закипів чайник. Степан потягнувся вимкнути газ, але пальці не відразу слухалися.
— То я в хату повернуся. У свою кімнату. Поки ви будуєте.
— Тату, ну яку свою кімнату? Ми там уже все переробили.
Він знав. Сам допомагав зятеві виносити звідти шафу.
Коли пів року тому Орися запропонувала йому перебратися в літню кухню, він теж спершу не зрозумів.
— Надовго, доню?
— Та яка різниця? Тобі там спокійніше буде. Ніхто телевізор дивитися не заважатиме.
— Грубка димить.
— Ти ж майстер. Підлатаєш.
Він підлатав. Переніс ліжко, одяг, Маріїну фотографію. Навіть фіранку повісив, щоб затишніше було. Думав: аби в дітей усе добре.
А тепер сидів на кухні власного будинку й боявся поставити наступне запитання.
— Орисю… ти мене виганяєш?
— Не треба так казати.
— А як треба?
Донька різко поставила чашку.
— У нас своя сім’я. Діти будуть. Нам потрібне місце.
Степан повільно озирнувся на простору кухню, на двері до вітальні, на сходи нагору.
— Тут шість кімнат, доню.
— І що? Ми повинні все життя підлаштовуватися? Ти о п’ятій уже ходиш, дверима рипиш, телевізор голосно вмикаєш…
— Я ж можу тихіше.
— Справа не в телевізорі!
Вона замовкла. Степан опустив очі на свої руки.
— Я зрозумів.
— Ну от. Не роби з цього трагедії. Можна пансіонат пошукати. Ми з Романом трохи доплачуватимемо.
— У пансіонат? Із власної хати?
— Тату, — Орися нахилилася до нього, — за документами хата моя. Ти сам її подарував. Тебе ніхто не змушував.
Він підвів голову.
— Я тобі будинок віддав. Не думав, що разом із ним віддаю право тут жити.
На мить її обличчя змінилося. Та вона одразу взяла чашку.
— Я не хочу сваритися. Ми все вирішили.
Коли Орися вийшла, зі спальні почувся Романів голос:
— Ну що?
— Сказала.
— І?
— Збереться та поїде. Куди він дінеться.
Степан ще трохи посидів. Потім устав, помив чашку, з якої так і не випив чаю, і пішов складати речі.
У стару дорожню сумку вмістилося небагато. Светр, сорочки, білизна. Ліки він поклав у рюкзак, ближче до застібки. Маріїну фотографію загорнув у рушник.
— Отак, Маріє, — сказав тихо. — Зібралися.
З відповіді була тільки тиша.
За воротами він поставив сумки біля лавки й сів під горіхом. Листя липло до вогкої землі. Звідси було видно новий дах, який він перекривав п’ять років тому, і ґанок, де Марія любила чистити яблука.
Біля нього пригальмувала сусідська машина.
— Степане! Ти куди це? У санаторій?
— Та ні, Петре. До дітей.
— Підвезти?
— Дякую. По мене приїдуть.
Машина рушила, а Степан витягнув телефон. Довго шукав Оксанин номер, хоча знав, де він у списку. Натиснув виклик і мало не скинув.
— Тату, привіт! — озвався доньчин голос. — А я якраз пиріг печу. Твій улюблений, з яблуками.
— Добре, доню. Добре…
— Ти чого так говориш? Щось болить?
— Ні. Я хотів спитати… Можна до вас на кілька днів?
— Звісно. Що сталося?
Він затиснув вільною рукою коліно, щоб не тремтіло.
— Немає мені тут більше місця, Оксаночко.
У слухавці щось стукнуло.
— Тату, де ти зараз?
— Біля воріт.
— Сам?
— Сам. Із речами.
— Зайди хоча б у тепло.
Він мовчав.
— Зрозуміла, — сказала вона вже іншим голосом. — Сиди там. Я їду.
— Та не поспішай. Я автобусом…
— Ніякого автобуса. Чуєш мене? Я зараз.
Він сховав телефон і притиснув долоні до обличчя.
Колись ця дівчинка теж сиділа перед ним і дуже старалася не показати, що їй страшно.
Оксані було десять, коли Марія вперше запросила Степана додому. Три роки минуло після загибелі її чоловіка, але в квартирі досі стояли його книжки, а донька не довіряла жодному незнайомому чоловікові.
Степан прийшов із яблуками й цукерками.
— Це тобі.
— Я не хочу, — відповіла Оксана, не виходячи з дверей своєї кімнати.
— То нехай полежать. Захочеш — візьмеш.
Вона подивилася на матір, потім знову на нього.
— А ви маму не образите?
Марія зніяковіла:
— Оксано, ну що ти…
— Нехай питає, — тихо сказав Степан.
Присів навпочіпки перед дівчинкою.
— Не ображу. Обіцяю.
— А якщо посваритеся?
Він подумав.
— Сваритися люди іноді сваряться. Але кривдити — не буду.
Оксана трохи посунулася, пропускаючи його до кімнати.
Після весілля вони перебралися до старої Степанової хати. Він одразу взявся її перебудовувати.
— Дві кімнати поки зробимо, — пояснював Марії над розгорнутим зошитом із кресленнями. — Потім прибудуємо ще.
— Ти хоч спи іноді.
— Висплюся. Оксані до вересня стіл потрібен.
За новим столом вони потім удвох мучили математику.
— Тут ділити? — питала вона, тицяючи ручкою в зошит.
— На дріб? Треба перевернути його й помножити.
— Тату, а чому перевернути?
Він завмер.
Оксана підняла очі.
— Що?
— Нічого, доню.
— Я неправильно сказала?
— Правильно. Усе правильно.
Він схилився над зошитом, довго витираючи окуляри, хоча тоді ще майже ними не користувався.
Невдовзі народилася Орися. Степан ходив щасливий: дві доньки, дружина, дім росте. Та що більшою ставала молодша, то частіше старша чула:
— Ти вже доросла.
— Мамо, це мій шарфик. Мені тато купив.
— Ну й що? Дай сестрі. Бачиш, плаче.
— Я ж навіть не носила…
— Оксано, не будь жадібною.
Одного разу Степан забрав шарфик із Орисиних рук і поклав старшій доньці на коліна.
— Це Оксанине. Малій інший купимо.
Увечері Марія образилася.
— Навіщо ти мене при дітях виставляєш поганою?
— Я не виставляю. Просто вона теж дитина.
— Їй уже п’ятнадцять!
— І що тепер — нічого свого не мати?
Такі розмови закінчувалися Маріїними сльозами й важким мовчанням. А Оксана наступного ранку сама віддавала сестрі те, через що сперечалися дорослі.
Після школи вона принесла документи до педагогічного.
— Я спробую вступити на бюджет.
Марія навіть не відірвалася від шиття.
— А жити за що? Орисю до школи збирати треба.
— Я підроблятиму.
— Спочатку роботу знайди тут. У магазин продавчиню шукають.
Оксана мовчки забрала папери зі столу.
Степан наздогнав її у дворі.
— Куди ти?
— Пройдуся.
— Документи подавай.
— Тату, мама сказала…
— Я чув, що мама сказала. Подавай. Далі розберемося.
Він брався за будь-яку роботу. Увечері приходив так стомлений, що засинав над тарілкою. Оксана вступила на бюджет, оселилася в гуртожитку й щоразу телефоном переконувала: грошей вистачає.
Восени Степан привіз картоплю, банки з погреба й нове пальто.
— Приміряй. Продавчиня казала, тепле.
Оксана провела рукою по рукаву.
— Ти знову витратився.
— Старе вже коротке.
— Тату… навіщо ти стільки для мене робиш? Я ж тобі не рідна.
Він аж сумку поставив.
— Хто тобі таке сказав?
— Ніхто. Просто…
— Послухай мене. Ти моя донька. Перша. Те, що я не був поруч, коли ти народилася, нічого не міняє.
Вона кинулася йому на шию, і пальто вони приміряли вже потім.
Оксана закінчила університет, стала вчителькою, вийшла за Андрія. Разом узяли в кредит двокімнатну квартиру. Народився Сашко.
Вона приїздила в село з дитиною, сумками, пирогами.
— Тату, сідай, я сама докопаю.
— Ти з дороги.
— А ти з ранку на городі. Дай лопату, кажу.
Орися тим часом привела Романа. Молоді лишилися в батьківській хаті.
— Місця вистачить, — казав Степан. — Живіть.
А потім захворіла Марія.
Лікарні, обстеження, ліки. Степан плутав дні, засинав сидячи біля її ліжка. Оксана взяла відпустку без оплати.
— Їдь додому, тату. Хоч ніч поспи.
— Я тут.
— Я теж тут. Не хвилюйся.
Орися зазирала ненадовго.
— Мамо, як ти?
— Посидь трохи, доню.
— Я пізніше зайду. Голова розколюється.
Одного вечора Марія міцно вхопила Степана за руку.
— Хату на Орисю перепиши.
— Навіщо зараз про це?
— Хочу знати, що вона не залишиться без даху.
— А Оксана?
— В Оксани чоловік є. Квартира. Робота.
— Квартира в кредиті, Маріє.
— Вони виплатять. Вони вміють жити. А наша мала що вміє?
Степан глянув на неї.
— То, може, треба було навчити?
— Ти мене зараз винною робитимеш?
— Я не про те…
— Це моя остання просьба. Невже не зробиш?
Він сперечався. Пояснював. Пропонував нічого не вирішувати поспіхом. Та щоразу Марія плакала, задихалася, відверталася до стіни.
І він погодився.
У нотаріальній конторі чоловік за столом запитав:
— А своє проживання хочете окремо обговорити й оформити?
— Та навіщо? — Степан підписав папір. — Це ж дочка.
Орися тоді обійняла його просто біля дверей.
— Дякую, таточку. Не хвилюйся ні про що.
Саме ці слова він і згадав тепер, сидячи під горіхом.
Не хвилюйся.
Біля воріт загальмувала машина. Оксана вийшла в розстебнутій куртці, підбігла й зупинилася перед ним.
— Тату…
Він спробував підвестися.
— Я тут тобі клопоту наробив.
Вона сіла поруч і обійняла його. Не запитувала нічого, тільки гладила по спині.
— Руки крижані. Давно сидиш?
— Та ні.
— Тату.
— Не знаю, доню. Не дивився.
Оксана притулилася щокою до його плеча, а тоді швидко підвелася.
— Ходімо. Андрій уже чекає.
— Ти йому сказала?
— Звичайно.
— А він що?
— Сказав, щоб я тебе швидше привезла.
Степан узяв рюкзак, але вона забрала його з рук.
— Я тільки ненадовго, — заговорив він дорогою до машини. — У вас Сашко, місця мало. Я десь кімнату пошукаю. Може, сторожем…
— Ні.
— Доню, послухай…
— Це ти послухай. Коли я була мала, ти не шукав, куди б мене прилаштувати, щоб не заважала. Зараз теж ніхто нікого не прилаштовуватиме. Їдемо додому.
Рипнула хвіртка.
— О, ти вже тут, — сказала Орися.
Оксана повільно повернулася.
— Уже.
— Ну й добре. Йому в місті зручніше. Лікарні поруч, магазини. А в нас ремонт…
— Ти хоч чаю йому дала?
Орися насупилася.
— Він сам пішов.
— І сумки сам виніс. Я бачу.
— Не починай. Ви теж могли б допомогти. Усе завжди на мені.
Оксана кілька секунд дивилася на неї. Потім відчинила батькові дверцята.
— Сідай, тату. Я зараз.
Коли він опинився в машині, підійшла до сестри.
— Я колись усе думала: що зі мною не так? Чому мамі тебе завжди шкода, а мене — ні? Старалася ще більше. Допомагала, мовчала…
— До чого це зараз?
— До того, що ти звикла: тобі всі винні.
— Ти через хату, так?
Оксана похитала головою.
— Ні, Орисю. Хата нехай лишається тобі. Найдорожче з неї я забираю.
Андрій відчинив двері ще до дзвінка.
— Заходьте, Івановичу. Сумку давайте.
— Важка.
— Та розберуся.
Він міцно потиснув тестеві руку й, не випускаючи її, додав тихіше:
— Ми вам раді. Щоб ви знали.
Із кімнати вискочив Сашко.
— Діду! Ти надовго?
Степан розгублено глянув на Оксану.
— Подивимося…
— Надовго, — відповіла вона.
— Ура! А в мене колесо від машини відпадає. Я тримав, тримав — не тримається!
— Дай дідові хоч роззутися, — засміявся Андрій.
У маленькій кімнаті вже лежала свіжа постіль.
— А Сашко де? — спитав Степан.
— У вітальні спатиме. Ми переставимо меблі, зробимо йому куточок.
— Ні, дитину я не виселятиму.
Сашко просунув голову у двері.
— Я сам хочу у вітальні. Там диван розкладається! Діду, а ти хропеш?
— Буває.
— То добре, що окремо.
Уперше за день Степан усміхнувся.
Увечері, коли онук заснув, він дістав із рюкзака загорнуту фотографію.
Оксана поставила її на тумбочку.
— Тут добре?
— Добре.
Він сів на край ліжка.
— Я вам допомагатиму. Пенсію віддаватиму, по квартирі все зроблю…
Оксана присіла поруч.
— Тату, ми не за це тебе привезли.
— Я знаю. Але ж я ще можу…
— Знаю, що можеш. Тільки сьогодні нічого не треба. Лягай.
Він кивнув, а коли вона вже взялася за ручку дверей, покликав:
— Оксаночко.
— Що?
— Дякую, що приїхала.
Вона повернулася й поцілувала його в чоло.
— А як інакше?
До міста Степан звик не відразу. Спершу прокидався вдосвіта й лежав нерухомо, щоб нікого не розбудити.
Якось Оксана застала його на кухні без світла.
— Тату, чому в темряві сидиш?
— Не хотів будити.
Вона ввімкнула лампу, поставила чайник.
— Ти можеш ходити. І чай робити. І двері відчиняти.
Він усміхнувся винувато.
— Звичка.
— Відвикай.
Помалу він відвик.
Полагодив кран, зміцнив кухонний стіл, перебрав Сашків велосипед. Навесні взявся за занедбану клумбу біля під’їзду.
— Івановичу, ви тепер головний садівник, — жартував Андрій.
— А ти думав, я вам тут тільки борщ їстиму?
Забирав онука зі школи. Учив забивати цвяхи, не підставляючи пальців.
— Діду, а ти все вмієш?
— Ні.
— А чого не вмієш?
— Без тебе конструктор збирати.
Сашко реготав і щовечора тягнув його до своїх деталей.
Орися вперше зателефонувала через пів року.
Степан, побачивши її ім’я, навіть випростався.
— Алло, доню.
— Тату, тут із котлом щось. Майстер питає, де ти кран перекриття ставив.
Він помовчав.
— Дай майстра.
Пояснив, кілька разів перепитав, чи правильно той зрозумів. Потім знову озвалася Орися:
— Ага, знайшли. Дякую.
— Орисю…
— Що?
— Нічого. Будьте обережні.
Вона відключилася.
Оксана стояла біля мийки й старанно витирала вже суху тарілку.
— Чаю? — запитала, не озираючись.
— Давай, доню.
Більше про той дзвінок вони не говорили.
Минув рік, потім другий.
Одного вечора Оксана повернулася зі школи й застала батька за чищенням картоплі.
— Тату, я сьогодні тітку Галю зустріла.
— Як вона?
— Нічого. Розповіла про Орисю.
Ніж у його руках сповільнився.
— Щось сталося?
Оксана сіла навпроти.
— Вони з Романом розлучилися.
Степан поклав картоплину на стіл.
— Давно?
— Не знаю точно. Він до іншої пішов. Але перед тим умовив її хату продати. Нібито на бізнес гроші потрібні.
— Продали?
Оксана кивнула.
— Дешево. Дуже. А гроші він забрав. Орися тепер кімнату винаймає.
Степан довго мовчав.
— У гуртожитку? — нарешті спитав.
— Так.
Він витер руки рушником, хоча вони були сухі.
— Горіх, мабуть, ще стоїть.
Оксана ковтнула.
— Мабуть.
— Я його садив, коли ти до школи звідти вперше пішла. Думав, виросте — влітку тінь буде.
Вона простягнула руку через стіл і накрила його долоню.
— Тату…
— Шкода, — сказав він. — І хати шкода. І її, дурної, шкода.
Він подивився на доньку.
— А тебе я скривдив. Пробач.
— За що?
— Ти знаєш за що. Теж мав би про тебе подумати. Не погоджуватися тоді. Сказати матері твердо: у нас дві доньки. А я… Легше було підписати й не сперечатися.
— Мама була хвора.
— Була. Але підписував я.
Оксана пересіла ближче.
— Мені було боляче, тату, — тихо зізналася вона. — Не через стіни. Через те, що мене ніби знову відсунули: ти доросла, ти впораєшся, тобі не треба.
Він заплющив очі.
— Знаю.
— Ні, послухай. Я тоді сердилася. А потім згадала, хто мене на навчання возив. Хто серед зими приїхав із пальтом. Хто сказав, що я його перша донька.
Степан стиснув її руку.
— Так і є.
— То чого ж ти думаєш, що один підпис усе це перекреслив?
Він хотів відповісти, але не зміг.
Оксана обійняла його за плечі.
— Мені не хати від тебе треба було, тату. Мені треба було знати, що ти є. Що можна подзвонити й сказати: «У мене не виходить». І ти не відмахнешся.
— Я б ніколи…
— От і я ніколи.
По його щоці покотилася сльоза. Він витер її долонею, та одразу з’явилася друга.
— Та що це я…
— Нічого, — прошепотіла вона. — Нічого.
У передпокої грюкнули двері.
— Ми вдома! — гукнув Андрій.
Сашко прибіг на кухню з розв’язаними шнурками.
— Діду, ходімо, там у мене…
Він побачив дідові очі й зупинився.
— Тобі болить?
Степан похитав головою.
— Уже ні, Сашку.
Онук притулився до нього з другого боку. Оксана підвелася вимкнути чайник, Андрій зазирнув у каструлю, спитав, чи не нарізати хліба.
Степан сидів за маленьким кухонним столом і слухав їхні голоси.
Потім обережно вивільнив руку, обійняв онука й сказав Оксані:
— Я завтра Орисі подзвоню.
Вона кивнула.
— Подзвони, тату.
Він глянув на темне вікно, у якому відбивалася вся їхня тісна кухня.
— Добре, що я тоді тобі набрав, — промовив ледь чутно.
Оксана поставила перед ним чашку й усміхнулася:
— Добре, що набрав. Ти вдома, тату.