— Збирай речі, тату

— Збирай речі, тату. Тут ти більше не житимеш.

Степан не відразу зрозумів, що донька говорить серйозно. Навіть усміхнувся розгублено, наче недочув.

— Це як — не житиму? Орисю, ти про що?

— Про ремонт. Я ж пояснюю: літню кухню зносимо. Там буде гараж і лазня.

— А я куди?

Орися відвела очі до вікна.

— Ну не знаю. До Оксани поїдь.

На плиті закипів чайник. Степан потягнувся вимкнути газ, але пальці не відразу слухалися.

— То я в хату повернуся. У свою кімнату. Поки ви будуєте.

— Тату, ну яку свою кімнату? Ми там уже все переробили.

Він знав. Сам допомагав зятеві виносити звідти шафу.

Коли пів року тому Орися запропонувала йому перебратися в літню кухню, він теж спершу не зрозумів.

— Надовго, доню?

— Та яка різниця? Тобі там спокійніше буде. Ніхто телевізор дивитися не заважатиме.

— Грубка димить.

— Ти ж майстер. Підлатаєш.

Він підлатав. Переніс ліжко, одяг, Маріїну фотографію. Навіть фіранку повісив, щоб затишніше було. Думав: аби в дітей усе добре.

А тепер сидів на кухні власного будинку й боявся поставити наступне запитання.

— Орисю… ти мене виганяєш?

— Не треба так казати.

— А як треба?

Донька різко поставила чашку.

— У нас своя сім’я. Діти будуть. Нам потрібне місце.

Степан повільно озирнувся на простору кухню, на двері до вітальні, на сходи нагору.

— Тут шість кімнат, доню.

— І що? Ми повинні все життя підлаштовуватися? Ти о п’ятій уже ходиш, дверима рипиш, телевізор голосно вмикаєш…

— Я ж можу тихіше.

— Справа не в телевізорі!

Вона замовкла. Степан опустив очі на свої руки.

— Я зрозумів.

— Ну от. Не роби з цього трагедії. Можна пансіонат пошукати. Ми з Романом трохи доплачуватимемо.

— У пансіонат? Із власної хати?

— Тату, — Орися нахилилася до нього, — за документами хата моя. Ти сам її подарував. Тебе ніхто не змушував.

Він підвів голову.

— Я тобі будинок віддав. Не думав, що разом із ним віддаю право тут жити.

На мить її обличчя змінилося. Та вона одразу взяла чашку.

— Я не хочу сваритися. Ми все вирішили.

Коли Орися вийшла, зі спальні почувся Романів голос:

— Ну що?

— Сказала.

— І?

— Збереться та поїде. Куди він дінеться.

Степан ще трохи посидів. Потім устав, помив чашку, з якої так і не випив чаю, і пішов складати речі.

У стару дорожню сумку вмістилося небагато. Светр, сорочки, білизна. Ліки він поклав у рюкзак, ближче до застібки. Маріїну фотографію загорнув у рушник.

— Отак, Маріє, — сказав тихо. — Зібралися.

З відповіді була тільки тиша.

За воротами він поставив сумки біля лавки й сів під горіхом. Листя липло до вогкої землі. Звідси було видно новий дах, який він перекривав п’ять років тому, і ґанок, де Марія любила чистити яблука.

Біля нього пригальмувала сусідська машина.

— Степане! Ти куди це? У санаторій?

— Та ні, Петре. До дітей.

— Підвезти?

— Дякую. По мене приїдуть.

Машина рушила, а Степан витягнув телефон. Довго шукав Оксанин номер, хоча знав, де він у списку. Натиснув виклик і мало не скинув.

— Тату, привіт! — озвався доньчин голос. — А я якраз пиріг печу. Твій улюблений, з яблуками.

— Добре, доню. Добре…

— Ти чого так говориш? Щось болить?

— Ні. Я хотів спитати… Можна до вас на кілька днів?

— Звісно. Що сталося?

Він затиснув вільною рукою коліно, щоб не тремтіло.

— Немає мені тут більше місця, Оксаночко.

У слухавці щось стукнуло.

— Тату, де ти зараз?

— Біля воріт.

— Сам?

— Сам. Із речами.

— Зайди хоча б у тепло.

Він мовчав.

— Зрозуміла, — сказала вона вже іншим голосом. — Сиди там. Я їду.

— Та не поспішай. Я автобусом…

— Ніякого автобуса. Чуєш мене? Я зараз.

Він сховав телефон і притиснув долоні до обличчя.

Колись ця дівчинка теж сиділа перед ним і дуже старалася не показати, що їй страшно.

Оксані було десять, коли Марія вперше запросила Степана додому. Три роки минуло після загибелі її чоловіка, але в квартирі досі стояли його книжки, а донька не довіряла жодному незнайомому чоловікові.

Степан прийшов із яблуками й цукерками.

— Це тобі.

— Я не хочу, — відповіла Оксана, не виходячи з дверей своєї кімнати.

— То нехай полежать. Захочеш — візьмеш.

Вона подивилася на матір, потім знову на нього.

— А ви маму не образите?

Марія зніяковіла:

— Оксано, ну що ти…

— Нехай питає, — тихо сказав Степан.

Присів навпочіпки перед дівчинкою.

— Не ображу. Обіцяю.

— А якщо посваритеся?

Він подумав.

— Сваритися люди іноді сваряться. Але кривдити — не буду.

Оксана трохи посунулася, пропускаючи його до кімнати.

Після весілля вони перебралися до старої Степанової хати. Він одразу взявся її перебудовувати.

— Дві кімнати поки зробимо, — пояснював Марії над розгорнутим зошитом із кресленнями. — Потім прибудуємо ще.

— Ти хоч спи іноді.

— Висплюся. Оксані до вересня стіл потрібен.

За новим столом вони потім удвох мучили математику.

— Тут ділити? — питала вона, тицяючи ручкою в зошит.

— На дріб? Треба перевернути його й помножити.

— Тату, а чому перевернути?

Він завмер.

Оксана підняла очі.

— Що?

— Нічого, доню.

— Я неправильно сказала?

— Правильно. Усе правильно.

Він схилився над зошитом, довго витираючи окуляри, хоча тоді ще майже ними не користувався.

Невдовзі народилася Орися. Степан ходив щасливий: дві доньки, дружина, дім росте. Та що більшою ставала молодша, то частіше старша чула:

— Ти вже доросла.

— Мамо, це мій шарфик. Мені тато купив.

— Ну й що? Дай сестрі. Бачиш, плаче.

— Я ж навіть не носила…

— Оксано, не будь жадібною.

Одного разу Степан забрав шарфик із Орисиних рук і поклав старшій доньці на коліна.

— Це Оксанине. Малій інший купимо.

Увечері Марія образилася.

— Навіщо ти мене при дітях виставляєш поганою?

— Я не виставляю. Просто вона теж дитина.

— Їй уже п’ятнадцять!

— І що тепер — нічого свого не мати?

Такі розмови закінчувалися Маріїними сльозами й важким мовчанням. А Оксана наступного ранку сама віддавала сестрі те, через що сперечалися дорослі.

Після школи вона принесла документи до педагогічного.

— Я спробую вступити на бюджет.

Марія навіть не відірвалася від шиття.

— А жити за що? Орисю до школи збирати треба.

— Я підроблятиму.

— Спочатку роботу знайди тут. У магазин продавчиню шукають.

Оксана мовчки забрала папери зі столу.

Степан наздогнав її у дворі.

— Куди ти?

— Пройдуся.

— Документи подавай.

— Тату, мама сказала…

— Я чув, що мама сказала. Подавай. Далі розберемося.

Він брався за будь-яку роботу. Увечері приходив так стомлений, що засинав над тарілкою. Оксана вступила на бюджет, оселилася в гуртожитку й щоразу телефоном переконувала: грошей вистачає.

Восени Степан привіз картоплю, банки з погреба й нове пальто.

— Приміряй. Продавчиня казала, тепле.

Оксана провела рукою по рукаву.

— Ти знову витратився.

— Старе вже коротке.

— Тату… навіщо ти стільки для мене робиш? Я ж тобі не рідна.

Він аж сумку поставив.

— Хто тобі таке сказав?

— Ніхто. Просто…

— Послухай мене. Ти моя донька. Перша. Те, що я не був поруч, коли ти народилася, нічого не міняє.

Вона кинулася йому на шию, і пальто вони приміряли вже потім.

Оксана закінчила університет, стала вчителькою, вийшла за Андрія. Разом узяли в кредит двокімнатну квартиру. Народився Сашко.

Вона приїздила в село з дитиною, сумками, пирогами.

— Тату, сідай, я сама докопаю.

— Ти з дороги.

— А ти з ранку на городі. Дай лопату, кажу.

Орися тим часом привела Романа. Молоді лишилися в батьківській хаті.

— Місця вистачить, — казав Степан. — Живіть.

А потім захворіла Марія.

Лікарні, обстеження, ліки. Степан плутав дні, засинав сидячи біля її ліжка. Оксана взяла відпустку без оплати.

— Їдь додому, тату. Хоч ніч поспи.

— Я тут.

— Я теж тут. Не хвилюйся.

Орися зазирала ненадовго.

— Мамо, як ти?

— Посидь трохи, доню.

— Я пізніше зайду. Голова розколюється.

Одного вечора Марія міцно вхопила Степана за руку.

— Хату на Орисю перепиши.

— Навіщо зараз про це?

— Хочу знати, що вона не залишиться без даху.

— А Оксана?

— В Оксани чоловік є. Квартира. Робота.

— Квартира в кредиті, Маріє.

— Вони виплатять. Вони вміють жити. А наша мала що вміє?

Степан глянув на неї.

— То, може, треба було навчити?

— Ти мене зараз винною робитимеш?

— Я не про те…

— Це моя остання просьба. Невже не зробиш?

Він сперечався. Пояснював. Пропонував нічого не вирішувати поспіхом. Та щоразу Марія плакала, задихалася, відверталася до стіни.

І він погодився.

У нотаріальній конторі чоловік за столом запитав:

— А своє проживання хочете окремо обговорити й оформити?

— Та навіщо? — Степан підписав папір. — Це ж дочка.

Орися тоді обійняла його просто біля дверей.

— Дякую, таточку. Не хвилюйся ні про що.

Саме ці слова він і згадав тепер, сидячи під горіхом.

Не хвилюйся.

Біля воріт загальмувала машина. Оксана вийшла в розстебнутій куртці, підбігла й зупинилася перед ним.

— Тату…

Він спробував підвестися.

— Я тут тобі клопоту наробив.

Вона сіла поруч і обійняла його. Не запитувала нічого, тільки гладила по спині.

— Руки крижані. Давно сидиш?

— Та ні.

— Тату.

— Не знаю, доню. Не дивився.

Оксана притулилася щокою до його плеча, а тоді швидко підвелася.

— Ходімо. Андрій уже чекає.

— Ти йому сказала?

— Звичайно.

— А він що?

— Сказав, щоб я тебе швидше привезла.

Степан узяв рюкзак, але вона забрала його з рук.

— Я тільки ненадовго, — заговорив він дорогою до машини. — У вас Сашко, місця мало. Я десь кімнату пошукаю. Може, сторожем…

— Ні.

— Доню, послухай…

— Це ти послухай. Коли я була мала, ти не шукав, куди б мене прилаштувати, щоб не заважала. Зараз теж ніхто нікого не прилаштовуватиме. Їдемо додому.

Рипнула хвіртка.

— О, ти вже тут, — сказала Орися.

Оксана повільно повернулася.

— Уже.

— Ну й добре. Йому в місті зручніше. Лікарні поруч, магазини. А в нас ремонт…

— Ти хоч чаю йому дала?

Орися насупилася.

— Він сам пішов.

— І сумки сам виніс. Я бачу.

— Не починай. Ви теж могли б допомогти. Усе завжди на мені.

Оксана кілька секунд дивилася на неї. Потім відчинила батькові дверцята.

— Сідай, тату. Я зараз.

Коли він опинився в машині, підійшла до сестри.

— Я колись усе думала: що зі мною не так? Чому мамі тебе завжди шкода, а мене — ні? Старалася ще більше. Допомагала, мовчала…

— До чого це зараз?

— До того, що ти звикла: тобі всі винні.

— Ти через хату, так?

Оксана похитала головою.

— Ні, Орисю. Хата нехай лишається тобі. Найдорожче з неї я забираю.

Андрій відчинив двері ще до дзвінка.

— Заходьте, Івановичу. Сумку давайте.

— Важка.

— Та розберуся.

Він міцно потиснув тестеві руку й, не випускаючи її, додав тихіше:

— Ми вам раді. Щоб ви знали.

Із кімнати вискочив Сашко.

— Діду! Ти надовго?

Степан розгублено глянув на Оксану.

— Подивимося…

— Надовго, — відповіла вона.

— Ура! А в мене колесо від машини відпадає. Я тримав, тримав — не тримається!

— Дай дідові хоч роззутися, — засміявся Андрій.

У маленькій кімнаті вже лежала свіжа постіль.

— А Сашко де? — спитав Степан.

— У вітальні спатиме. Ми переставимо меблі, зробимо йому куточок.

— Ні, дитину я не виселятиму.

Сашко просунув голову у двері.

— Я сам хочу у вітальні. Там диван розкладається! Діду, а ти хропеш?

— Буває.

— То добре, що окремо.

Уперше за день Степан усміхнувся.

Увечері, коли онук заснув, він дістав із рюкзака загорнуту фотографію.

Оксана поставила її на тумбочку.

— Тут добре?

— Добре.

Він сів на край ліжка.

— Я вам допомагатиму. Пенсію віддаватиму, по квартирі все зроблю…

Оксана присіла поруч.

— Тату, ми не за це тебе привезли.

— Я знаю. Але ж я ще можу…

— Знаю, що можеш. Тільки сьогодні нічого не треба. Лягай.

Він кивнув, а коли вона вже взялася за ручку дверей, покликав:

— Оксаночко.

— Що?

— Дякую, що приїхала.

Вона повернулася й поцілувала його в чоло.

— А як інакше?

До міста Степан звик не відразу. Спершу прокидався вдосвіта й лежав нерухомо, щоб нікого не розбудити.

Якось Оксана застала його на кухні без світла.

— Тату, чому в темряві сидиш?

— Не хотів будити.

Вона ввімкнула лампу, поставила чайник.

— Ти можеш ходити. І чай робити. І двері відчиняти.

Він усміхнувся винувато.

— Звичка.

— Відвикай.

Помалу він відвик.

Полагодив кран, зміцнив кухонний стіл, перебрав Сашків велосипед. Навесні взявся за занедбану клумбу біля під’їзду.

— Івановичу, ви тепер головний садівник, — жартував Андрій.

— А ти думав, я вам тут тільки борщ їстиму?

Забирав онука зі школи. Учив забивати цвяхи, не підставляючи пальців.

— Діду, а ти все вмієш?

— Ні.

— А чого не вмієш?

— Без тебе конструктор збирати.

Сашко реготав і щовечора тягнув його до своїх деталей.

Орися вперше зателефонувала через пів року.

Степан, побачивши її ім’я, навіть випростався.

— Алло, доню.

— Тату, тут із котлом щось. Майстер питає, де ти кран перекриття ставив.

Він помовчав.

— Дай майстра.

Пояснив, кілька разів перепитав, чи правильно той зрозумів. Потім знову озвалася Орися:

— Ага, знайшли. Дякую.

— Орисю…

— Що?

— Нічого. Будьте обережні.

Вона відключилася.

Оксана стояла біля мийки й старанно витирала вже суху тарілку.

— Чаю? — запитала, не озираючись.

— Давай, доню.

Більше про той дзвінок вони не говорили.

Минув рік, потім другий.

Одного вечора Оксана повернулася зі школи й застала батька за чищенням картоплі.

— Тату, я сьогодні тітку Галю зустріла.

— Як вона?

— Нічого. Розповіла про Орисю.

Ніж у його руках сповільнився.

— Щось сталося?

Оксана сіла навпроти.

— Вони з Романом розлучилися.

Степан поклав картоплину на стіл.

— Давно?

— Не знаю точно. Він до іншої пішов. Але перед тим умовив її хату продати. Нібито на бізнес гроші потрібні.

— Продали?

Оксана кивнула.

— Дешево. Дуже. А гроші він забрав. Орися тепер кімнату винаймає.

Степан довго мовчав.

— У гуртожитку? — нарешті спитав.

— Так.

Він витер руки рушником, хоча вони були сухі.

— Горіх, мабуть, ще стоїть.

Оксана ковтнула.

— Мабуть.

— Я його садив, коли ти до школи звідти вперше пішла. Думав, виросте — влітку тінь буде.

Вона простягнула руку через стіл і накрила його долоню.

— Тату…

— Шкода, — сказав він. — І хати шкода. І її, дурної, шкода.

Він подивився на доньку.

— А тебе я скривдив. Пробач.

— За що?

— Ти знаєш за що. Теж мав би про тебе подумати. Не погоджуватися тоді. Сказати матері твердо: у нас дві доньки. А я… Легше було підписати й не сперечатися.

— Мама була хвора.

— Була. Але підписував я.

Оксана пересіла ближче.

— Мені було боляче, тату, — тихо зізналася вона. — Не через стіни. Через те, що мене ніби знову відсунули: ти доросла, ти впораєшся, тобі не треба.

Він заплющив очі.

— Знаю.

— Ні, послухай. Я тоді сердилася. А потім згадала, хто мене на навчання возив. Хто серед зими приїхав із пальтом. Хто сказав, що я його перша донька.

Степан стиснув її руку.

— Так і є.

— То чого ж ти думаєш, що один підпис усе це перекреслив?

Він хотів відповісти, але не зміг.

Оксана обійняла його за плечі.

— Мені не хати від тебе треба було, тату. Мені треба було знати, що ти є. Що можна подзвонити й сказати: «У мене не виходить». І ти не відмахнешся.

— Я б ніколи…

— От і я ніколи.

По його щоці покотилася сльоза. Він витер її долонею, та одразу з’явилася друга.

— Та що це я…

— Нічого, — прошепотіла вона. — Нічого.

У передпокої грюкнули двері.

— Ми вдома! — гукнув Андрій.

Сашко прибіг на кухню з розв’язаними шнурками.

— Діду, ходімо, там у мене…

Він побачив дідові очі й зупинився.

— Тобі болить?

Степан похитав головою.

— Уже ні, Сашку.

Онук притулився до нього з другого боку. Оксана підвелася вимкнути чайник, Андрій зазирнув у каструлю, спитав, чи не нарізати хліба.

Степан сидів за маленьким кухонним столом і слухав їхні голоси.

Потім обережно вивільнив руку, обійняв онука й сказав Оксані:

— Я завтра Орисі подзвоню.

Вона кивнула.

— Подзвони, тату.

Він глянув на темне вікно, у якому відбивалася вся їхня тісна кухня.

— Добре, що я тоді тобі набрав, — промовив ледь чутно.

Оксана поставила перед ним чашку й усміхнулася:

— Добре, що набрав. Ти вдома, тату.

Залишити коментар