5 років мого шлюбу були просто ідеальними. Ось бувають випадки, коли сміливо можна говорити: рука в руці, душа в душу. Ми і не сварилися особливо, всі розбіжності обговорювали, приходили до справедливого вирішення. Воно завжди є, якщо ковдру на себе не тягнути.
Рік тому вирішили, досить жити для себе. Пора про дитину думати.
Але рік минув в безуспішних спробах, лікарі звинувачують скачки гормонів і нерегулярний цикл. Мовляв, пробуйте частіше, одного разу потрапите на той самий день. Тіло саме підкаже, коли хочеться – тоді і правильно.
Чоловік тільки посміявся, запевнив: ну усиновимо, якщо що. Яка різниця, кого любити. Хіба він не ідеальний? Я так і думала, що ми просто досконалість, а не пара. Пристрасті, правда, не киплять, але це ж здорово. До чого нам скандали, ревнощі і галасливі примирення на потіху сусідам? Ми інтелігентні люди.
З подругою ми теж давно разом, зі школи. І в спортзал разом, і по магазинах пробігтися. Чоловік не заперечує, щоб спілкувалися, вона теж приємна інтелігентна дама. Він упевнений, ми не нaп’ємося в шинку. Та й знає він її, в одній будівлі працюють. Не перетинаються особливо, але на увазі.
Ревнувати чоловіка мені і в голову не приходило, але випадково вийшло так.
Співробітниці моїй погано стало, і мене відправили з нею в лікарню, дізнатися, як і що, купити необхідне. Я з лікарем переговорила, дізналася, що потрібно і відправилася в найближчий супермаркет з аптекою. Заодно і в продуктовий зайшла, печеньки-яблучка, йогурт.
А там чоловік з подругою в обнімку між полиць йдуть. Я б вирішила, випадково зустрілися, обнялися. Але мене побачили, один від одного шарахнулись. Значить, погана справа.
Розборок мені ще не вистачало, я з магазину вибігла, чоловік за мною. І давай мені вселяти, мовляв, здалося, ніхто ні з ким не обнімався. Та такий переконливий, тільки що він взагалі тут робить? І подруга що?
Поїхала до батьків відразу ж, а чоловік телефонує з подругою по черзі. Ось навіщо?