– Зачекай, то ти хочеш сказати, що ти тут в Італії навіть не заради своїх дітей, а чужим допомагаєш? – з подивом питають мене жінки, такі ж, як і я, заробітчанки.

– Ну чому чужі, так, вони мені не рідні, але це діти Миколи, а тому я вважаю їх і своїми дітьми, – спробувала я пояснити ситуацію, та мене тут явно ніхто не зрозумів.

– Поліно, дивись сюди, я 20 років своїм рідним дітям допомагаю, але розумію, що я їм не потрібна, бо і син, і донька уже мене попередили, що не хочуть, щоб я жила з ними, коли додому повернуся, і це рідні діти. А ти на що сподіваєшся? – заробітчанка із стажем Марія з усіх сил хотіла пояснити мені, що я неправильно роблю.

Так сталося, що я виховувала не рідних дітей. Ми з Миколою зійшлися, коли я вже була розлученою, а він – вдівець з двома дітьми.

Він мені сподобався, і я тоді не бачила проблем, що у нього є діти. Дітей я завжди хотіла, а своїх у мене не було. Я вийшла заміж у 20 років, а розлучилася в 24. В 30 я зустріла Миколу.

Його дітям на той час було: сину 12 років, а дочці 10, тому я їх практично виростила, і не можу вважати чужими.

На жаль, 8 років тому не стало мого Миколи і я залишилася сама в нашій хаті, бо діти одружилися і стали окремо жити, що є нормальним.

Я бачила, як Вірочці тяжко в невістках, з свекрухою їй не пощастило, і бачила, як Вадим старається з усіх сил, щоб купити хоча б невелику однокімнатну квартиру, аби не жити на оренді все життя, тому я і надумала їхати за кордон на заробітки – і самій хотілося щось змінити в житті, і дітям допомогти.

Тому я і подалася на заробітки в Італію. Спочатку я допомогла Вірі квартиру купити, а потім і Вадиму додала грошей для того, щоб він придбав житло.

Я розумію подруг заробітчанок, у кожної тут своя історія, і далеко не з усіма рідні діти добре повелися, тому вони щиро і дивуються, що я чужим допомагаю. Я і сама розумію, що ніде гарантії нема, що Віра і Вадим мене доглянуть в старості, я ж їм не рідна, але я мала можливість допомогти їм і зробила це від щирого серця.

Нещодавно я в Італії в лікарню потрапила. Певний час мені потрібно було, щоб хтось був біля мене. Я просила інших заробітчанок, щоб допомогли, я навіть готова була заплатити, але вони не хотіли залишати свою постійну роботу.

Дітям я не хотіла нічого говорити, але мусіла, бо Віра мені дзвонила і відразу побачила, що я в лікарні.

Не повірите, але через три дні вона вже була в Італії. Взяла відпустку на роботі і приїхала.

– Це хто до тебе приїхав? – запитала мене одна українка, яка лежала зі мною в палаті.

– Дочка, – з гордістю кажу.

– Пощастило тобі, а моя дочка не те, що не приїхала, а ще й хоче, щоб я їй тисячу євро вислала, бо їй на меблі треба, а мамине здоров’я її не цікавить, – з сумом каже.

Ну що ж, в кожного своє. Мені щиро шкода тих заробітчанок, діти яких не цінують праці своїх матерів. Тут жінки важко працюють, собі 5 євро на круасан до кави шкодують, а іноді і на каву теж шкодують 2 євро, аби лише дітям більше передати, та їхня праця дітьми розцінюється як щось належне.

Всі кажуть, мені просто пощастило. Не знаю, може і так. Я впевнена, що мої діти цінують мою допомогу, і підтвердженням того є те, що Віра примчала в Італію до мене на допомогу, кинувши всі справи вдома. Для мене це багато про що говорить.

Син не зміг приїхати, але він наполягає на тому, що мені пора повертатися додому, каже, що хоче продати свою квартиру і мою хату, і купити великий будинок щоб жити разом.

– Будете, мамо, онуків глядіти, і квіточки біля хати вирощувати, – каже.

Може я і погоджуся, бо впевнена, що у мене такі діти, що буде мені в старості біля кого голову прихилити.