В будинку малюка їй дали гарне ім’я Ліля. Маленьких дітей із дому малюка охоче забирають у сім’ї, а її ніхто не забрав. Вона була нормальним, блакитнооким створінням, без вроджених патологій, але не пощастило. Не всім і не завжди щастить в цьому житті.
Лілю народила дуже юна мати, сама майже дитина. Вона залишила непотрібну дочку і втекла з пологового будинку. Було літо, вона просто вилізла у вікно і зникла вночі.
Ліля майже три роки прожила в будинку малюка, і її з групою дітлахів, що підросли, готували до переведення в дитячий будинок.
В дитбудинку про дітей дбали, годували, обували, одягали, не ображали. Тільки не було у обслуговуючого персоналу ні часу, ні сили на любов.
Ліля вибивалася із загальної маси дітей якоюсь своєю відстороненістю. Вона ніколи не брала участі в спільних іграх. Вона ніколи не чіплялася до дорослих з розмовами чи якимись своїми проблемами. Вона добре розмовляла, але говорити не любила і вважалася мовчазною.
Ліля не вміла плакати. Ніхто ніколи не бачив її сліз. Навіть коли падала і їй було дуже боляче, або якийсь хлопчик вдарить її. Вона тільки морщилася, міцно стискала губи і відходила вбік.
Ліля гралася сама з собою. У неї була улюблена іграшка – ведмежа з відірваною лапкою. Вона навіть вночі не розлучалася з ним.
А ще вона могла годинами дивитися у вікно, де був інший світ, наче чекала звідти на когось.
Того дня зранку в будинку малюка всі чекали. Мала під’їхати подружня пара вибирати дитину. Була надія, що якомусь малюкові пощастить і його заберуть в сім’ю.
І ось вони приїхали: висока жінка середніх років, одягнена за останньою модою, і чоловік під стать їй. Було видно, що сім’я не є з бідних. Вони одразу попередили, що основні документи на всиновлення у них із собою – про всяк випадок. Їм потрібна дитина до року. Дівчинка чи хлопчик, але до року. Вони переглянули вже багато дітей, а того єдиного досі не знайшли.
Завідувачка повела їх на другий поверх до маленьких. Проходячи на першому поверсі повз двері старшої групи, жінка раптом зупинилася і показала рукою на двері.
– А що там?
– Та тут у нас старшенькі, ходімо на другий поверх, там малеча, – пояснила завідувачка.
– Можна мені тільки глянути?», – попросила жінка, чоловік нерішуче тримався за її спину.
Майже нечутно вона відчинила двері. Діти займалися своїми справами: хто малював, хто перегортав книжку, хто бігав, і тільки Ліля тихенько сиділа на дивані біля вікна наприкінці ігрової кімнати.
Ніхто з дітей не помітив, що на них дивляться дорослі. І раптом мовчазна Ліля з гучним криком, бігом через всю кімнату, падаючи і спотикаючись об іграшки, кинулася до дверей. Вона підбігла до жінки, уткнулася їй в коліна і крізь сльози, що нахлинули, схлипуючи, повторювала, – Це моя мама, моя мама!
Завжди галасливі діти, покидавши все і з подивом дивилися на Лілю, що плакала.
Жінка, що приїхала, повернувшись до чоловіка і сказала, – Це наша дочка, хочеш ти цього чи ні.
Чоловік підійшов до них, погладив дівчинку, – А я – твій тато, ми тебе обов’язково заберемо. Сьогодні ж заберемо.
Завідувачка намагалася пояснити йому, що за один день неможливо оформити документи, щоб забрати дитину, є низка інструкцій, потрібен певний час. Він відповів, що це є його проблеми.
Лілю неможливо було відірвати від жінки. Сльози струмком лилися з її очей. Насилу вдалося дитину відвести в групу.
День йшов своєю чергою. Ліля більше не промовила жодного слова. Вона мовчки робила все, що наказувалося режимом: обід, денний сон, прогулянка… тільки часто підходила до дверей, за якими сховалася мама.
Інші діти говорили, – Ніхто тебе не забере.-, – хотіли побачити ще раз, як вона плакатиме, але вона не плакала, і вони відстали.
Робочий день добігав кінця. За вікном було вже темно.
Несподівано вікно яскраво освітилося фарами машини, що під’їхала, з якої, поспішаючи, вийшли двоє. Ввійшовши до кабінету, ранкові гості з полегшенням виклали на стіл об’ємну папку.
Ось все, що належить за законом про усиновлення, – сказала жінка.
Як їм вдалося за день оформити документи, історія замовчує.
Щаслива Лія в одній руці тримала свого улюбленого ведмедика, а іншою вчепилася в руку жінки і повторювала,
– Мамо, мамо, я знала, що ти прийдеш.
Проводити їх вийшли всі співробітники, що залишилися того вечора. Вони щиро раділи за дівчинку, якій сьогодні пощастило!
А з вікон будинку дивилися десятки пар дитячих очей з надією, заздрістю та мрією, що колись, можливо, і за ними приїдуть мама та тато.
© Наталія Сергіївна
