За вечерею Артем колупав виделкою яєчню й щось розповідав про роботу.
— Марго сказала, до речі… — почав він і раптом замовк.
Олена підвела очі.
— Хто така Марго?
Артем кілька секунд дивився в тарілку.
— Секретарка.
— І що вона сказала?
— Та нічого. Робочий момент.
Він відклав виделку й пішов у душ. Олена залишилася на кухні з чайником у руці. За стіною зашуміла вода.
«Робочий момент», — повторила вона подумки. Одинадцята вечора, а він говорить про секретарку так, ніби щойно бачив її.
Вона поставила чайник на плиту й пішла до ванної. Хотіла одразу сказати: «Збирай речі». Але зупинилася перед дверима.
— Артеме, — покликала вона.
— Що?
— Між вами щось є?
Вода стихла.
— Між ким?
— Не треба. Між тобою і Марго.
Він відчинив дверцята душової кабіни й спокійно глянув на дружину.
— Звичайно, я з нею сплю. Пів року вже.
Олена вчепилася в одвірок.
— Пів року?.. І ти отак мені це кажеш?
— А чого ти дивуєшся? Ти на себе в дзеркало дивилася? Безформний мішок кісток, якого щоранку вивертає. Вибач за прямоту, але я що, чернець? Давав обітницю цнотливості?
— Я вагітна, Артеме. Твоєю дитиною.
— Я знаю.
Він узяв рушник і почав витирати голову.
— Ти думала, я все життя просиджу біля твоєї тумбочки? Потім ти в декрет підеш. А мені що робити? Я теж маю право на відпочинок і звичайні радості.
— На відпочинок?
— Ну а як ти хотіла?
Олена дивилася на нього й чекала бодай чогось: ніяковості, жалю, вибачення. Але він тільки відвернувся до дзеркала.
Пів року. Поки її нудило вранці, поки вона трималася обома руками за поручень у маршрутці й ледве стояла на ногах, він зустрічався з Марго. І зараз щиро не розумів, у чому завинив.
— Ясно, — сказала Олена.
На плиті засвистів чайник. Вона пішла його вимикати.
Наступного ранку Олена поїхала до матері. Від метро йшла повільно, раз у раз зупинялася перепочити й повторювала про себе: «Мамо, у мене біда. Можна я поживу в тебе пару тижнів?»
У переході купила еклери. Просто щоб було що тримати в руках.
Галина відчинила двері в халаті й здивовано примружилася.
— О! Ти чого не на роботі?
— Мамо, я прийшла поговорити.
— Тільки швидше, добре? У мене справ повно.
Вона відвернулася до дзеркала й поправила волосся.
Олена розповіла про Марго. Про пів року. Про те, як Артем сказав, що має право на відпочинок.
— Народжувати в березні, — закінчила вона. — Квартира його. Я вчора про це подумала і… Мамо, мені страшно. Можна я побуду в тебе трохи?
Галина похитала головою.
— Значить, так. Повертаєшся і вибачаєшся.
— За що?
— За те, що в такому стані сама містом хитаєшся. Він погуляє з цією своєю та й охолоне. Усі охолоджуються.
— Він сказав, що має право на відпочинок. Від мене. Поки я ношу нашу дитину!
— Ну то дай йому відпочити. Народиш, прийдеш до тями — все налагодиться.
— Ти зараз серйозно?
— А що я не так кажу? Розумний у тебе чоловік. Тримайся поряд, поводься спокійно. Потім своє візьмеш, не істерикою, а розумом.
Олена дивилася на матір і згадувала, як та плакала ночами. Як одного разу на вокзалі била батька парасолькою, а восьмирічна Олена стояла поруч і боялася, що їх усіх забере поліція.
— Ти ж сама не спала ночами, коли тато…
— І що, по-твоєму, я даремно страждала? — різко перебила Галина. — Не змогла я тоді піти від нього по-людськи. Носилася за ним, як божевільна. А треба було сидіти тихо й гроші з нього брати.
— Мамо…
— Він після кожної гулянки сам приходив каятися. Сам! Може, ще одну квартиру на мене переписав би, якби я розумніша була. А я істерики закочувала.
— Ти мені це зараз радиш?
— Я тобі раджу вчитися на моїх помилках, Лєнко. З мужика ти нічого не вичавила, а тепер у тебе дитина і ні хати, ні лопати.
Олена опустила очі на коробку з еклерами.
— Тобто я не можу в тебе пожити?
— Я тебе не виганяю. Я раджу повернутися до чоловіка.
Галина забрала коробку й обережно поставила на тумбочку.
— За еклери дякую. Молодець, що про матір не забула.
Тієї ночі Олена лягла на дивані у вітальні. Артем навіть не запитав, чому вона не йде до спальні.
Вона довго лежала із заплющеними очима, прислухаючись до скрипу паркету в сусідів. Повернутися до колишнього життя означало б зробити вигляд, що нічого не сталося. Чекати, поки він «охолоне», як радила мати. Вдавати, що їй вистачає місця, яке він їй залишив.
О третій ночі Олена взяла телефон і написала Даші:
«Можна я завтра приїду? У листуванні не поясню. Розкажу при зустрічі».
Даша відповіла за хвилину:
«Приїжджай. У мене якраз лежить недоїдений тирамісу. Буду тебе годувати».
Вони працювали разом три роки. Олена давно звільнилася, бачились вони нечасто, але Даша завжди запитувала: «Як ти? Що нового?» — і справді слухала відповідь.
Наступного дня Олена зібрала сумку: три футболки, документи, аналізи, зубну щітку.
Артем стояв у дверях спальні, схрестивши руки.
— Ти куди?
— Я йду.
— Куди ти підеш із пузом? До матусі? Знаєш, що вона тобі скаже? Що я чоловік, а чоловіків прощають.
— Уже сказала.
Він здивовано підвів брови.
— Серйозно?
— Так. Порадила тебе пробачити.
— Ну от. Хоч одна розумна людина.
Олена застебнула сумку.
— А я не пробачила.
— Лен, не дурій.
— Посунься, будь ласка.
Він відійшов убік. Олена взяла сумку й вийшла.
Артем зателефонував за добу.
— Ти коли припиниш дурнею займатися? Повертайся по-людськи.
— Ти за цим подзвонив?
— А за чим ще?
Вона поклала слухавку.
У Дашиній однокімнатній квартирі Олена прожила три тижні. Подруга віддала їй диван, а собі постелила матрац біля вікна.
Вранці Даша йшла в офіс, а Олена іноді до полудня не могла підвестися: паморочилося в голові. Увечері Даша поверталася з десертом, сідала поруч, і вони пили чай.
Одного разу Олена розплакалася просто над чашкою.
— Пробач, — сказала вона, витираючи обличчя. — Ти прийшла втомлена, а я тут знову…
— Ти чого вибачаєшся?
— Бо реву щовечора.
— То й реви. Сльозам кудись виходити треба, не назад же їх у тебе заливати.
Олена крізь сльози засміялася.
— Дурниці ти говориш.
— Зате працює. Будеш ще еклер?
Якось вони їли пломбір, і Даша, облизавши ложку, запитала:
— Ти досі думаєш, що треба було повернутися?
— Іноді. Через дитину.
— А він тобі потрібний?
Олена помовчала.
— Ні.
— А ти йому?
— Схоже, теж ні.
— От і все. Не треба повертатися тільки для того, щоб сказати людям: «Ми зберегли сім’ю».
— А якщо я сама не впораюся?
Даша поклала ложку.
— По-перше, ти не сама. По-друге, у тебе є робота. З виплатами розберемося. І з житлом теж щось придумаємо.
— Ти так кажеш, ніби це просто.
— Ні, Лен. Я кажу, що ми спробуємо.
До пологів залишалося небагато. Олена збирала довідки для декретних, дізнавалася про виплати. Артем дзвонив ще двічі.
— Не ганьби мене перед партнерами, — сказав він одного разу. — У місті все відомо.
— А ти мене не ганьбив, коли пів року зустрічався з іншою?
— Знову ти починаєш.
— Ні, Артеме. Я закінчую.
Мати зателефонувала лише раз.
— Олено, я не приїду, у мене виставка. Зовсім часу немає. Може, пізніше. Але ти ще подумай, може, помиритися з ним? Як ти сама? Хто тобі допоможе, хто підтримає?
— Даша.
— Даша! А Даша тобі хто?
— Не родичка. Але вона приїде.
— Ну…
— Ти теж могла б, мамо. Якби хотіла.
Галина помовчала, тоді зітхнула:
— Гаразд. Тримайся. Як народиш — подзвони.
І поклала слухавку.
Олена посиділа на кухні біля вікна. Вона не просила матір рятувати її чи вирішувати за неї. Їй хотілося, щоб та просто приїхала й побула поруч.
У березні Олена народила доньку. Дівчинку назвали Поліною.
Даша була з нею в лікарні. Коли медсестра принесла малу, Олена ще почувалася дуже слабкою.
— Можна я? — тихо запитала Даша.
Вона взяла Поліну на руки й завмерла.
— Лен… Дивись, яка вона.
— У тебе руки тремтять, — прошепотіла Олена.
— Ага. Я ж її не впущу?
— Не впустиш.
Даша обережно притисла дівчинку до себе. І Олена запам’ятала її обличчя: перелякане, щасливе і таке рідне.
Артем надіслав одне повідомлення: «Аліменти через суд».
Олена не відповіла. Через пів року після народження Поліни вони розлучилися.
Іноді вона думала: а якби послухала матір? Залишилася б у чистій квартирі, де пахне чужими парфумами, і вчилася б мовчати. А потім, можливо, Поліна запитала б її, чому мама завжди вибачається першою.
Згодом Олена почала працювати віддалено. Даша допомогла їй винайняти однокімнатну квартиру, привезла туди перші продукти й заявила:
— На новосілля потрібен торт.
— У нас навіть столу ще немає, — засміялася Олена.
— То на підлозі з’їмо. Нам не вперше.
Вони сиділи на підлозі, їли торт, а Поліна спала поруч у візочку. І Олена раптом зрозуміла, що давно не відчувала себе так спокійно.
Вона все ще здригалася, коли бачила на телефоні Артемове ім’я. Якось, після чергового дзвінка, подивилася на екран і видалила його контакт.
Потім повернулася до доньки й подруги. У неї були робота, своя орендована квартира, Поліна й Даша. А решту вони поступово владнають.