Мурчик лежав на теплому покривалі, але все одно тремтів, подумки повертаючись у ті темні холодні зимові ночі. А ще він здригався від однієї тільки думки, як там його мама? Чи жива?

Зима. Темно. Холодно. Маленькому тремтячому кошеняті дуже хотілося зараз втекти кудись в інше місце. Та тільки нікуди було тікати. Вулиця, вона як всесвіт: безмежна і неосяжна.

Немає в ній жодного куточка, де можна було б відчути себе щасливим.

— Няв, — кричало кошеня.

Він кричав довго і протяжно, але ніхто його не чув. Його крики про допомогу розчинялися в повітрі, а сильні пориви вітру забирали їх далеко. Туди, де їх ніхто не почує.

— Няв, — кричало кошеня.

– У-у, – гув вітер йому у відповідь. Холодний він був, байдужий. Ні крапельки йому не було шкода маленького.

І ось тоді, коли кошеня зовсім було зневірене, прийшла вона. Мама. Швидко лизнув його в носик, кішка лягла поруч на картонну коробку, притиснула кошеня до себе і накрила його головою. Стало тепло та спокійно. Мама повернулася! Мати його не покинула.

Та як вона могла його покинути?

Він був єдиним із шести кошенят, який залишився живим. Холодна була зима. Сувора. Нещадна.

Але кішка-мама не здавалася.

До останнього боролася за кожну свою дитину. Але вона лише кішка, а не Бог.

Тому залишився лише один.

Йому одному вона дарувала все своє кохання, тепло та ласку. Так, їй доводилося йти, щоби знайти їжу.

Але вона завжди поверталася.

Навіть тоді, коли маленькому тремтячому кошеняті здавалося, що його мама вже більше до нього не повернеться.

Вона приходила, зігрівала його своїм теплом, старанно облизувала, сподіваючись, що у чистенького та охайного кошеняти більше шансів бути поміченим людьми. Складно жити на вулиці та кішка дуже хотіла своєму єдиному, останньому кращого життя.

Чи це можливо?

Скажімо так: не завжди. Але цьому малюкові пощастило. Одного дня його помітила дівчинка і забрала із собою.

Кішка тривожно спостерігала за тим, що відбувається збоку, сховавшись серед купи навалених гілок.

У разі чого вона ладна була втрутитися.

Але цього разу люди виявилися добрими та не збиралися завдавати малюкові шкоди. На душі у мами стало спокійно: тепер її дитинка матиме свій будинок. Своя маленька «планета» у цьому величезному всесвіті, де ночами темно і холодно, де протяжно гуде злий вітер, несучи з собою незліченні крики про допомогу.

Ось тільки кошеня було дуже засмучене тим, що його мама залишилася одна на вулиці.

Минали дні, тижні, місяці. Йому час уже забути про своє страшне минуле, але він не міг.

Думки про маму не давали йому спокою. Не було жодного дня, коли б він про неї не думав.

Ні, він, звичайно, був вдячний своїй юній господині за те, що не пройшла повз нього, і навіть часто грав із нею. Але коли на нього ніхто не звертав уваги, він лягав на ліжко та сумував.

Мама…

Як багато в цьому слові… Скільки в ньому тепла, ніжності та приємних спогадів.

Мурчик лежав на теплому покривалі, але все одно тремтів, подумки повертаючись у ті темні, холодні, зимові ночі. А ще він здригався від однієї тільки думки, як там його мама? Чи жива?

Він згадував її ніжні обійми, її тихе муркотіння, під яке він засинав.

Багато що можна забути, але таке забути неможливо. Ніколи. Нізащо. Таке не забувається.

Декілька разів Мурчик намагався втекти з квартири, щоб відвідати маму, але всі його спроби були марними. Занадто малий він був ще. Занадто слабкий. А йому так хотілося.

Хотілося до неї.

Рідна, єдина і неповторна. До тієї, що вклала в нього останні сили, своє кохання, життя.

Адже він навіть не встиг з нею попрощатися. Подивитися їй у вічі, торкнутися її носа, обійняти лапою.

А так хотілося.

Минув рівно рік з того моменту, як Мурчика забрали додому. Він став великим та сильним.

Він так само дуже любив свою господиню, яка дорослішала разом з ним, і… так само любив свою маму, про яку не забував ніколи.

Якось Мурчик ліниво лежав на підвіконні та дивився у вікно. Без якоїсь конкретної мети. Просто дивився. На те, як дерева гойдаються, як люди ходять, птахи літають.

На небо дивився, на дорогу, посипану опалим листям, на кульгаву стару кішку, що ледве йшла кудись…

Мурчик раптом весь напружився і хвіст його почав мимоволі смикатися. Він завжди так робив, коли нервував.

Нині приводу начебто не було чи… був?

Він знову глянув на кішку. Кульгава. Стара. Самотня та нікому не потрібна.

А потім він упізнав. Упізнав свою маму і серце мало не вистрибнуло в нього з грудей.

Він кричав, бив лапою по склу, намагаючись привернути її увагу.

Але вона його не чула. До того ж зі слухом у неї були проблеми. Роки своє беруть.

У цей момент вхідні двері відчинилися (це дівчинка прийшла зі школи додому) і він зрозумів: зараз чи ніколи.

Як він так швидко зміг зістрибнути з підвіконня, пробігти через усю кімнату, коридор і вискочити на сходовий майданчик у вузьку щілину, Мурчик і сам не зрозумів, але головне, що встиг.

Тепер його ніхто не зупинить.

Кіт за лічені секунди спустився сходами та вискочив надвір, озираючись на всі боки. Мами ніде не було. Невже здалося? Ні, не могло здатися, це точно була вона.

Тоді він кинувся бігти в той бік, де востаннє бачив кішку.

У цей же момент з під’їзду вибігла дівчинка, яка нічого не розуміла, і побігла слідом за котом. Дуже вона боялася за нього і переживала.

Мурчик метався з боку на бік і не міг зрозуміти, куди зникла кішка. Він чітко бачив її.

Вона шкутильгала, значить, не могла піти далеко. Він відчував, що мама мала бути десь поруч.

Почуття його загострилися до краю: він різко обертався на кожен шурхіт, він вдивлявся в кожну тінь, з силою вдихав у себе будь-який сторонній запах, але мами ніде не було.

Раптом його схопили чиїсь руки.

Мурчик повернув голову: то була господиня. Очі її були схвильовані, та й сама вона виглядала дуже стривоженою.

— Мурчику, ти навіщо втік? — питала дівчинка, гладячи його по голові. — А якби я не знайшла тебе?

«Я повернувся б» — подумав кіт.

– Ідемо додому. Я тебе нагодую.

Опиратися було марно.

Тому Мурчик важко зітхнув і засмутився. Адже він був такий близький. Він майже знайшов її.

Проходячи повз сміттєві баки, Мурчик раптом побачив чийсь хвіст. В очах знову з’явилася надія.

Дивом вивернувшись у руках господині, кіт спритно зістрибнув на землю і побіг у бік сміття і…

Кішка не одразу впізнала у Мурчику сина. Вона сумнівалася, не вірячи, що таке буває.

Вони дивилися один на одного хвилини дві, завмерши, наче статуї, і боячись відвести погляд, щоб не втратити цю мить.

А ось він її впізнав. Вона майже не змінилася відтоді. Хіба що постаріла.

Кіт обережно підійшов до своєї мами, лизнув її в ніс. Так, то був її син. Єдиний, хто вижив узимку. Тепер вона в цьому анітрохи не сумнівалася.

Дівчинка мовчки спостерігала за тим, що відбувається збоку, і ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Але потім почала здогадуватися.

Складно було не здогадатися, адже такі зворушливі стосунки можуть бути лише між дитиною та мамою.

«Мурчик знайшов свою маму!» – Не могла повірити дівчинка.

Вона, звичайно, знала, що коти дуже розумні тварини, але навіть подумати не могла, що вони можуть згадати свою маму за стільки часу.

Багато хто й не згадує, але випадок із Мурчиком — особливий. Унікальний. Один на мільйон, якщо хочете.

Увечері, поки Мурчик обдаровував маму теплом і любов’ю, дівчинка довго намагалася пояснити своїй мамі, чому вони мають подбати про цю стару кішку і як вона взагалі з’явилася у їхній квартирі.

Мама уважно слухала, з чимось не погоджувалася, потім витирала дочки сльози і знову слухала, знову не погоджуючись із чимось.

— Знаєш, мамо, — говорила дівчинка, голосно шморгаючи носом. — Ми колись постаріємо.

Мати кивнула.

— Погодься, було б дуже чудово, якби поряд з нами в цей момент були наші улюблені діти?

Несила стримати сльози, жінка обійняла доньку. Яка ж права була ця маленька дівчинка.

За рік кішки-мами не стало.

Було дуже боляче, шкода, важко на душі. Але навіть коли вона вмирала, очі її були щасливими, бо поряд з нею був її улюблений синок.

Той, якого вона зігрівала довгими зимовими ночами. Той, що дарував їй тепло останні дні її життя.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?