— Мамин ювілей оплатимо з твоїх заощаджень, — сказав Олег і спокійно відкусив тост.
Інна саме мила склянку. Та вислизнула з пальців і дзвінко стукнулася об раковину.
— Що?
— Мамі наступного місяця шістдесят. Треба зібрати всю рідню, замовити ресторан, купити подарунок. Вона хоче золоті сережки зі смарагдами.
Він запив тост кавою й додав так само буденно:
— Твоїх ста п’ятдесяти тисяч якраз вистачить. Переведи мені сьогодні тридцять, я внесу аванс.
Інна витерла руки рушником. Руки тремтіли.
— Звідки ти знаєш, скільки в мене грошей?
— Учора на ноутбуці побачив. Ти залишила відкритим банківський застосунок, коли пішла в душ. Я хотів пошту перевірити.
— І ти вирішив подивитися мій рахунок?
— Та я випадково! — Олег роздратовано відсунув чашку. — Побачив суму й подумав: молодець, відклала на чорний день. А тут якраз мамин ювілей.
— Ювілей — це чорний день?
— Не перекручуй.
— Олегу, я три роки збирала ці гроші на студію. Ти знаєш, скільки я працювала. Пам’ятаєш, як я до півночі сиділа над замовленнями?
— Пам’ятаю. І що?
— І те, що я не віддам їх на банкет.
Олег перестав усміхатися.
— Тобто як це — не віддаси? Ми п’ять років одружені. У нас сім’я, Інно. Все спільне.
— Тоді чому ти не запитав мене, перш ніж усе вирішити?
— Я плачу за квартиру, комуналку, продукти. А ти потайки складаєш гроші на свої забаганки!
— Ти знав про студію. Я ніколи цього не приховувала.
Інна мріяла про неї ще зі студентських років, коли підробляла в художній школі. Вона вже знайшла приміщення з великими вікнами, вибрала мольберти, фарби й глину для дітей. Відкладала з кожного замовлення, відмовлялася від відпусток, нових речей і зустрічей із подругами, щоб одного дня відчинити двері власної студії.
— Для мене це не забаганка, — сказала вона. — А дорогий ресторан не є необхідністю. Можна зібрати найближчих удома.
Олег різко підвівся.
— Удома? Мамі шістдесят! Вона мене виростила, все мені віддала. Я хочу, щоб вона мною пишалася!
— То влаштовуй їй свято. Але чому за мої гроші?
— Бо ти моя дружина! Інша б сама запропонувала допомогу, а ти стоїш і рахуєш копійки.
— Сто п’ятдесят тисяч — це не копійки.
— Егоїстка, — кинув він.
Інна хотіла відповісти, але в двері подзвонили. Олег вийшов у передпокій і за мить повернувся з матір’ю.
— Інночко, привіт! — Тетяна Петрівна поцілувала повітря біля її щоки. — Я ненадовго. Олегу, я знайшла ресторан! «Золотий фазан». Там такі люстри, таке меню! Качка під соусом, риба…
Вона опустилася на стілець і дістала з сумочки блокнот.
— Ось список. Сорок два гості. Любов із Борисом, двоюрідні, племінники… Ти ж казав, усе оплатиш?
— Звісно, мамусю, — лагідно відповів Олег і швидко глянув на Інну. — Не хвилюйся.
Інна дивилася на нього, не вірячи власним вухам.
— Ти вже пообіцяв?
— А що такого? — здивувалася свекруха. — Ювілей же один раз у житті!
— Тридцять тисяч за бронювання треба внести не пізніше завтра, — продовжила вона, гортаючи блокнот. — А то зал заберуть.
— Усе зроблю, мамо, — запевнив Олег.
Коли Тетяна Петрівна пішла, Інна зупинила його в коридорі.
— Ти навіщо сказав, що все оплачено?
— Я сказав, що оплачу.
— Моїми грошима.
— Не починай знову.
Він пройшов до вітальні й увімкнув телевізор так голосно, що розмова стала неможливою.
Інна залишилася на кухні. Налила чаю, але так і не випила. За вікном стікав по склу дощ, а вона згадувала те, на що раніше намагалася не зважати.
Два роки тому їй запропонували курси підвищення кваліфікації.
— Це дорого, зате я зможу знайти кращу роботу, — сказала вона тоді чоловікові.
— Гроші на вітер, — відмахнувся Олег. — Краще купимо комод. Мої речі вже нікуди складати.
Комод купили. Інні в ньому дісталися дві шухляди.
Минулого літа вона просила:
— Давай поїдемо в гори? Хоч на кілька днів.
— Друзі кличуть на риболовлю. Ми ж сім’я, відпочивати треба разом.
Вона поїхала з ним. Два тижні в сирому наметі, жарти його приятелів і юшка на багатті, яку чомусь завжди варила вона.
На день народження Інна хотіла абонемент у басейн, а отримала дешевий фен. Для роботи просила новий ноутбук, але Олег щоразу казав: «Потім». Собі ж купив новий телефон.
Вона згадала, як часто чула від нього: «Я ж тобі добра бажаю». Після зауважень про її одяг, їжу, голос. І як часто вона сама себе заспокоювала: він утомився, у нього складний день, не варто ображатися.
Тепер на столі холонув чай, а в голові звучало одне запитання: якщо вона поступиться й цього разу, що залишиться від її мрії?
Минув тиждень. Олег майже не розмовляв із нею. Вранці мовчки снідав, увечері замикався у вітальні. На запитання відповідав коротко:
— Не знаю.
Або:
— Як хочеш.
Раніше Інна не витримувала такої тиші й першою йшла миритися. Цього разу вона теж погано спала, майже не їла, але просити пробачення не збиралася.
У п’ятницю Олег повернувся додому збуджений. Навіть взуття не зняв — одразу зайшов на кухню.
— Досить, Інно. Завтра останній термін оплати ресторану.
Вона поклала ніж і подивилася на нього.
— Який термін?
— Я вніс аванс, зал заброньований. Тепер треба сплатити решту. Відкривай додаток і переказуй сто п’ятдесят тисяч.
— Сто п’ятдесят? Ти ж уже вніс тридцять.
— І що? Думаєш, я не знайду, куди їх витратити? Мені ще сережки мамі купувати.
— Олегу, я сказала тобі минулого тижня. Грошей я не дам.
Він ступив до неї.
— Мама вже запросила гостей! Ти хочеш, щоб я перед усіма зганьбився?
— Ми нічого не узгоджували. Ти пообіцяв їй свято, не запитавши мене.
— Та хто ти без мене? Я тебе забезпечую, а ти через якісь гроші влаштовуєш виставу!
— Не кричи на мене.
— Не кричи? Ти зневажаєш мою матір!
— Я не хочу віддавати свої заощадження. Це не одне й те саме.
— У шлюбі все спільне! — Олег ударив долонею по столу. — Слухай уважно: якщо зараз не перекажеш гроші, між нами все скінчено.
Він замовк, чекаючи. Інна дивилася на нього й відчувала, як калатає серце. Вона багато разів уявляла цю розмову за останній тиждень, але все одно боялася сказати те, що вже вирішила.
— Добре, — тихо відповіла вона.
— Що добре?
— Між нами все скінчено. Я йду.
Олег розгубився, але швидко пирхнув.
— Куди ти підеш? За три дні приповзеш назад. Тільки я ще подумаю, чи приймати тебе.
— Не прийдеться думати.
Інна вийшла зі спальні з валізою. Олег ходив за нею, поки вона складала одяг і документи.
— Ти серйозно через якийсь банкет усе руйнуєш?
— Не тільки через банкет.
— А через що? Я тобі поганий став?
Вона застебнула валізу.
— Я багато разів намагалася тобі сказати, що мені боляче. Ти не слухав.
— І тепер слухати не збираюся! Побачимо, як ти сама проживеш.
— Побачимо, Олегу. Прощавай.
Тієї ж ночі вона зняла на тиждень маленьку кімнату-студію. Мамі одразу телефонувати не стала: не мала сил пояснювати, що сталося. У кімнаті був продавлений диван, стара плита і вікно на пустир. Інна поставила валізу біля дверей, лягла й заснула.
Прокидалася, пила воду і знову засинала. Так минули майже два дні.
Телефон не замовкав. Спочатку дзвонив Олег, потім Тетяна Петрівна. Нарешті Інна прочитала кілька повідомлень.
«Ти зруйнувала життя моєму синові!»
«Як тобі не соромно так чинити з літньою жінкою?»
«Відповідай!»
Інна довго дивилася на екран, потім заблокувала обидва номери й вимкнула звук.
Через місяць спільна знайома розповіла їй про ювілей.
— Він таки влаштував банкет у «Золотому фазані». Кредит узяв, уявляєш? Під великі відсотки.
— Мабуть, мама була задоволена, — сказала Інна.
— Та не дуже. М’ясо їй не сподобалося. Бурчала, що краще було б удома посидіти.
— А Олег?
— Похмурий весь вечір. Не знаю, як він тепер той борг віддаватиме.
Інна помовчала.
— Це вже його справа.
Через подругу вона знайшла адвоката й почала оформлювати розлучення. Олег спочатку вимагав половину її заощаджень, але після розмови з адвокатом відмовився від цієї вимоги. Розлучення минуло без затяжної боротьби.
А ще через кілька місяців Інна відчинила двері своєї студії. Над входом висіла вивіска: «Жар-птиця».
У кімнаті пахло свіжою фарбою та деревом. Біля стіни стояли мольберти, на полицях чекали пензлі, глина, кольоровий папір і баночки з фарбами. На стінах уже висіли малюнки перших учениць.
Після заняття одна дівчинка затрималася біля свого малюнка.
— Інно, а можна я наступного разу домалюю пташці хвіст?
— Звісно. Який ти хочеш?
— Великий! І щоб блищав.
— Тоді дістанемо блискітки.
— Мамо, ти чула? — дівчинка схопила жінку за руку. — Я ще прийду!
Коли вони пішли, Інна прибрала пензлі й заварила чай із м’ятою та імбиром. Колись Олег називав його дорогою нісенітницею, і вона майже перестала його купувати.
За вікном падав сніг. Інна підійшла до мольберта, поправила чисте полотно й узяла пензель.
Завтра знову прийдуть діти. Хтось попросить блискітки, хтось розіллє воду, хтось уперше намалює птаха з величезним хвостом.
Вона вмокнула пензель у синю фарбу й торкнулася полотна.