— Мамо, хай той Михайло забирається з нашої хати. Він нам чужий!
Орися притиснула телефон до вуха.
— Що ти сказав?
— Ти добре чула. Оксана вагітна, їй спокій потрібен. А він кашляє, чоботами гупає, димом тягне. Ми літню кухню хочемо під баню переробити. Він там зайвий.
— Юро, він там живе.
— Отож. Хай тепер у себе поживе. У нього в Долині хата є.
— Без даху. І без вікон.
— То хай полагодить! Я маю про це думати? У мене своя сім’я!
Орися сіла на край ліжка. У сусідній кімнаті важко дихав старий італієць, якого вона доглядала. За вікном хтось сміявся, дзенькали чашки в кав’ярні.
— Сину, ти зараз про чоловіка говориш, який тебе виростив.
— Він мені не батько.
— А хто тобі був батьком, коли ти…
— Мамо, не починай! Я його просив? Він сам прийшов, сам лишився. Йому зручно було.
Орися глянула на свої руки — потріскані, з припухлими суглобами.
— Зручно, кажеш…
— Коротше. Або ти йому поясниш, або я сам винесу його речі за ворота.
Телефон замовк.
Орися ще кілька секунд тримала його біля вуха.
Колись цей самий голос шепотів їй під ковдрою:
— Мамочко, я виросту й нікому не дам тебе образити.
Вона пам’ятала, як цілувала тоді його кучері.
— Ти тільки будь здоровий, синочку. Більше мені нічого не треба.
Виявилося — треба було. І навчити чогось, і вчасно сказати «ні». Але це вона зрозуміла аж тепер.
Юркові не було й трьох, коли його рідний батько поставив біля дверей валізу.
— На заробітки їду, Орисю. Не дивись так. Повернуся з грошима.
— Степане, а ми?
— Що — ви? Поживете трохи без мене.
— Ти хоч пиши.
— Писатиму.
Два листи. Жодної копійки. Потім — тиша.
Коли сусідка обережно переказала, що Степан десь під Тюменню вже живе з іншою жінкою, Орися тільки спитала:
— Точно знаєш?
— Люди бачили.
— А про малого він питав?
Сусідка відвела очі.
Того вечора Юрко приніс матері свою поламану машинку.
— Мамо, полагодь.
— Я не вмію, сонечко.
— А тато вмів.
Орися відвернулася до печі.
— Давай сюди. Спробую.
Відтоді вона пробувала все. Працювати за двох, спати за пів людини, латати дах, копати город, тримати худобу. Вдень мила підлогу в амбулаторії, увечері полола людям грядки за гроші або картоплю.
На себе їй завжди було шкода.
— Орисю, в тебе підошва відходить, — казала сусідка Марія.
— Ще походжу.
— А хлопцеві знов нові черевики?
— Росте ж.
— І шоколадні цукерки ростуть разом із ним?
Орися всміхалася:
— Хай дитина порадіє.
— Ти хоч іноді пояснюй, звідки воно береться.
— Ще наживеться, Маріє. Хай хоч малим біди не знає.
Юрко й не знав. Знав тільки, що мама спершу зітхне, скаже «дорого», а потім усе одно купить.
Коли йому виповнилося п’ятнадцять, до їхнього двору заїхав синій тракторець.
Орися саме збирала під навісом мокрі тріски — останнє паливо на холодну осінь. Побачивши причіп дубових цурпаків, вибігла до воріт.
— Чоловіче, ви помилилися!
Кремезний чоловік у куфайці заглушив мотор.
— Тут Орися живе?
— Я Орися. Але дров не замовляла.
— Знаю.
— То чого вивантажуєте? Я не маю чим заплатити.
Він підхопив першу колоду.
— А я поки й не прошу.
— Ні, стривайте…
— Жінко, зима чекати не буде. Куди складати?
То був Михайло із сусідньої Долини. Непитущий, роботящий, самотній. Замолоду доглядав хвору матір, а коли поховав — так і залишився один.
Орися стояла біля причепа, не знаючи, куди подіти руки.
— Я вам хоч чаю винесу.
— Краще малого поклич. Удвох швидше впораємося.
Юрко визирнув із хати.
— Мені уроки треба.
— То вчи, — спокійно відповів Михайло й потягнув наступну колоду.
Через тиждень він повернувся з пилкою та колуном.
— Ви знову?
— Самі ці дрова себе не порубають.
— Михайле, я ж вам винна…
— Борщу дасте? От і розрахуємось.
Відтоді він заходив дедалі частіше. Підправив двері в хліві, перекрив дірявий шматок даху, навчив Орисю заводити старий насос.
Одного разу вона вийшла до нього на подвір’я з кухлем води й раптом сказала:
— Я сьогодні вдень заснула.
Михайло обернувся.
— То й добре.
— На цілу годину. Думала, приляжу на хвилинку… А ти худобу попорав. І дров приніс.
— То що?
Вона засміялася, витираючи очі.
— Нічого. Просто я давно так не спала.
Минув рік, перш ніж Михайло наважився заговорити.
Сиділи на лавці. Орися лущила квасолю, він крутив у руках порожню сірникову коробку.
— Орисю, може, годі мені щовечора додому вертатися?
Вона завмерла.
— Як це?
— Та отак. Хочу з тобою жити. Не в гості ходити.
— Михайле…
— Я Юрка не скривджу. Ти ж бачиш.
— Бачу.
— То чого ти плачеш?
— Бо хочу сказати «так». Дуже хочу.
Він накрив її руку своєю.
— То скажи.
Але спочатку Орися пішла до сина.
Юрко навіть дослухати не дав.
— Ні!
— Ти хоч поговори зі мною.
— Про що? Щоб чужий мужик у нас жив?
— Він не чужий. Скільки нам допомагає.
— То нехай допомагає! Обов’язково в хату його приводити?
— Юро, мені самій важко.
— А мені що, легко буде? У школі засміють!
— За що?
— Мамо, ти не розумієш!
Він грюкнув дверима й перестав виходити до столу.
На другий день Орися принесла тарілку до його кімнати.
— Поїж хоч трохи.
— Він тут житиме?
Вона довго дивилася на сина.
— Ні.
Юрко взяв ложку.
Того вечора Михайло вислухав її біля хвіртки.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Не можу проти дитини.
Він кивнув.
— Зрозумів.
— Не сердься.
— На тебе? Ні.
— Ти тепер не приходитимеш?
Михайло глянув на похилений паркан.
— Прийду в суботу. Там стовп міняти треба.
Навесні Юркові закортіло нового велосипеда.
— У всіх із передачами, а в мене цей металобрухт!
— Він їздить, сину.
— То сама на ньому їздь!
— Це три мої зарплати. Я не можу зараз.
— Ти ніколи нічого не можеш!
Михайло саме лагодив паркан і чув кожне слово.
За кілька днів привіз темно-синій велосипед. Поряд із ним поставив пакети з курткою та кросівками.
Юрко вибіг за ворота.
— Це мені?
— Тобі.
— Справжній? З амортизаторами?
— Спробуй, чи зручно сидіння.
Хлопець схопився за кермо, а Орися відвела Михайла вбік.
— Ти ж на мотор відкладав.
— Старий ще потягне.
— Ти все витратив?
— Орисю, не треба.
— Навіщо?
Він глянув на Юрка, який уже мчав вулицею.
— Хай порадіє.
Увечері син, не дивлячись матері в очі, кинув:
— Ну, якщо Михайло хоче, нехай переходить.
Орися повільно поставила чашку.
— Ти через велосипед?
— Та при чому тут велосипед? Просто кажу. Тільки щоб не командував мною.
Вона мала б тоді зупинитися. Поговорити. Забрати в сина право торгуватися її щастям.
Натомість обійняла його.
— Дякую, синочку.
Михайло перейшов до них із невеликою валізою та старим годинником, що залишився від матері.
Розписатися пропонував одразу.
— Орисю, підемо?
— Та навіщо людей смішити? Не молоді вже.
— Ми ж не для людей.
— Потім, Михайлику. Встигнемо.
Він більше не наполягав.
Зате вставав удосвіта, розпалював піч, порав худобу. Коли Юрко розбив коліно, промивав рану. Коли зламав мопед, три вечори сидів над двигуном.
— Потримай ліхтарик, — просив.
— Довго ще?
— Хочеш їздити — вчися.
— Ти ж умієш. Сам зроби.
Михайло зітхав і робив.
Потім були технікум, гуртожиток, гроші на одяг, на дорогу, на «дуже треба».
Орися з Михайлом рахували зароблене за кухонним столом.
— Тут на світло, — відкладала вона. — Тут Юрі. А тут…
— На ліки лиши.
— Та обійдуся.
Михайло пересував купюру назад до неї.
— Не обійдешся.
Коли Юркові виповнився двадцять один, він приїхав додому з готовим планом.
— Мамо, тобі треба в Італію.
Орися спершу навіть усміхнулася.
— Це ти жартуєш?
— Я серйозно. Хресна знайшла місце. За старою дивитися. Житло й харчі дають, гроші майже чисті.
— Я ж мови не знаю.
— Навчишся.
— А робота моя?
— За ті копійки?
Михайло поклав ложку.
— Може, ти поїдеш?
Юрко скривився.
— Там жінка потрібна. І взагалі, я тільки влаштовуюся в житті.
— А мама, значить, уже влаштувалася?
— Михайле, не починай. Ми хату хочемо чи все життя в цій мазанці сидітимемо?
Орися дивилася то на одного, то на другого.
— На скільки їхати?
— Та на два роки! Фундамент, стіни — і додому.
Уночі Михайло довго лежав мовчки. Потім обійняв її.
— Не їдь.
— Я ще нічого не вирішила.
— Вирішила. Я бачу.
— Синові треба допомогти.
— Допоможемо. Але ж не так.
— Два роки, Михайлику.
Він притиснувся чолом до її плеча.
— А якщо не два?
— Я повернуся.
— Орисю, мені не треба нової хати. Мені треба, щоб ти ввечері оце тут лежала. Поруч.
Вона заплакала.
— Ти дочекаєшся?
— Дочекаюся. Тільки ти себе там не загуби.
За два тижні Орися сіла в бус.
Юрко перевірив, чи записала потрібні номери. Михайло поправив їй комір, хоча було тепло.
— Як доїдеш, одразу подзвони.
— Подзвоню.
— І їж.
Вона спробувала всміхнутися.
— Ти мені вже як дитині.
— Бо ти за собою не дивишся.
Він відпустив її руку лише тоді, коли водій сказав зачиняти двері.
В Італії два роки швидко перестали бути двома.
Стара сеньйора Роза плутала день із ніччю, боялася незнайомих людей, іноді кричала на Орисю, а за хвилину хапала за рукав і благала не йти.
— Я тут, — повторювала Орися спершу українською, потім ламаною італійською. — Нікуди не йду.
Вона вставала по кілька разів за ніч. Мила, переодягала, піднімала. Вранці розгиналася, тримаючись за край столу.
Перші роки боялася виїхати додому: працювала без належних документів і не знала, чи зможе повернутися.
Із восьмисот євро залишала собі п’ятдесят.
— Мамо, отримав, — казав Юрко. — Але на перекриття мало.
— Я ж усе вислала.
— Може, позичиш?
— У кого?
— Ну, там же наші жінки є.
Після нього слухавку брав Михайло.
— Ти обідала?
— Обідала.
— Що їла?
— Суп.
— Який?
— Михайле…
— Значить, не їла. Іди поїж, тоді поговоримо.
Вона сміялася й плакала водночас.
— Як ти там?
— Чекаю. Ліжко тобі застелив.
— Уже?
— Воно весь час застелене.
Стару хату знесли. Михайло перебрався в літню кухню. Вдень порав господарство, потім місив розчин, подавав цеглу, розвантажував пісок.
Юрко надсилав матері фотографії.
— Дивись, який дах буде!
— Гарний, сину. А Михайло де?
— Десь у дворі.
— Поклич.
— Зараз зайнятий. Машина з блоками приїхала.
Коли через п’ять років Орися нарешті повернулася у відпустку, Михайло зустрічав її на автостанції.
Вона ступила з автобуса й зупинилася.
— Посивів ти…
Він забрав сумку.
— А ти схудла.
— Не подобаюся?
Михайло раптом притиснув її до себе так міцно, що сумка впала на землю.
— Не кажи дурниць.
Біля нового будинку вже чекали гості. Юрко водив усіх кімнатами.
— Тут кухня буде. Тут вітальня. А сходи — дубові!
— Красиво, — повторювала Орися.
Потім тихо спитала:
— А ми з Михайлом де спатимемо?
— Поки в літній кухні. Тут же ремонт.
Тієї ночі, вперше за довгі роки лежачи поруч із чоловіком, вона сказала:
— Не хочу назад.
Михайло навіть дихати перестав.
— То не їдь.
— Залишуся.
Він поцілував її руку.
— Скажи ще раз.
— Я залишуся.
Вранці вона повторила це синові.
Юрко застиг із чашкою.
— А меблі?
— Купите потроху.
— А гараж? А машина? Я що, дарма все починав?
— Хата вже стоїть, Юро.
— Коробка стоїть! Ти хочеш усе на пів дорозі кинути?
— Я втомилася.
Він відсунув сніданок.
— Ясно. Тобто тепер крутися як хочеш.
Кілька днів він майже не говорив із матір’ю. Відповідав крізь зуби, грюкав дверима, демонстративно рахував витрати.
Коли Орися дістала валізу, Михайло вийшов надвір.
Вона знайшла його біля повітки.
— Не мовчи так.
— А що сказати?
— Ще трохи. На меблі й машину.
— Ти ж казала — на фундамент і стіни.
Орися опустила голову.
Він сам поніс її сумку до автобуса.
Потім були ще чотири роки. Сріблястий «Фольксваген». Шкіряні меблі. Нова кухня.
І дзвінок:
— Мамо, я одружуюся!
— Справді? Ой, сину… З ким?
— З Оксаною, дочкою голови сільради. Треба нормально весілля зробити.
— Звісно. Скільки людей?
— Двісті приблизно.
Орися сіла.
— Юро…
— Її батьки половину дають. Ми ж не бідні родичі?
На весілля вона приїхала на тиждень, віддавши всі заощадження й позичивши решту в знайомих.
Михайла посадили далеко від молодят.
Орися підійшла до сина.
— Чому він там?
— Мамо, там його знайомі.
— Він із нами мав сидіти.
— Уже все розсадили. Не роби зараз сцен.
Вона повернулася до Михайла.
— Пересядь до мене.
— Та я тут нормально, Орисю.
— Ти знову «нормально».
Він усміхнувся, поправив на ній намисто.
— Гарна ти сьогодні. Посиди біля сина. Його день.
І вона послухала. Знову.
Молодята оселилися на другому поверсі. Михайло залишився в літній кухні. Орися поїхала віддавати борги.
Останнім часом чоловік по телефону говорив тихіше.
— Ти хворий?
— Ні.
— Кашляєш.
— Простудився трохи.
— Корову чого продав?
— Важко вже.
— Ти ж любив її.
Він помовчав.
— Оксані запах заважає.
— А Юра що?
— Орисю, ти краще про себе розкажи.
Тепер, після синового дзвінка, вона набрала його сама.
Михайло відповів не відразу.
— Спав? — запитала.
— Ні. Речі перебираю.
Орися заплющила очі.
— Які речі?
— Та непотрібного багато назбиралося.
— Михайле, мені Юра дзвонив.
На тому кінці стало тихо.
— Не бери в голову, — нарешті промовив він. — Молодим окремо хочеться. Я розумію.
— А ти куди підеш?
— У Долину. Сусід ключі має. Щось підправлю…
— Там стеля впала.
— Не вся.
Вона затулила рот долонею.
— Чого ти мені не сказав?
— А що б ти звідти зробила? Ще б тиск піднявся.
— Послухай мене. Нікуди не йди.
— Орисю…
— Пообіцяй.
Він довго мовчав.
— Добре. Ти тільки не плач.
Вона не плакала.
До ранку зібрала валізу. Подарунки невістці залишила на полиці. Туди ж поклала список покупок для майбутнього онука.
Синові старого, якого доглядала, сказала:
— Мені треба додому. Терміново.
— Щось сталося?
— Так.
— Ми можемо додати вам платню…
Орися похитала головою.
— Не в грошах річ. Допоможіть знайти заміну. Я більше не можу чекати.
Дорогою вона майже не спала. Кілька разів брала телефон, набирала сина — і стирала номер.
Натомість написала Михайлові: «Їду».
Він передзвонив одразу.
— Назовсім?
— Назовсім.
У селі вона вийшла з буса з однією валізою. До воріт дійшла пішки.
І зупинилася.
Біля літньої кухні стояли ящики. На них лежали зв’язані мотузкою ковдри, куфайка, старі чоботи.
Михайло сидів на лавці, тримаючи матерів годинник.
Юрко стояв на ґанку.
— Кум зараз під’їде, — говорив він. — Завантажимо й відвеземо. Чого ви так сидите? Ніхто ж вас на вулицю не жене.
— Я сам дійду, — відповів Михайло.
— Із ящиками?
— Потім заберу.
Орися штовхнула хвіртку.
Михайло підвів очі й повільно встав.
— Орисю…
Юрко обернувся.
— Мамо? Ти чого не подзвонила? Я б зустрів!
Вона поставила валізу біля стіни.
— Бачу, ти зайнятий.
— Та ми тут…
Орися підійшла до Михайла.
— Ти ж обіцяв.
Він глянув на ящики.
— Я не знав, коли ти доїдеш.
Вона взяла в нього годинник і занесла назад у літню кухню. Поставила на звичне місце. Повернулася по ковдри.
— Мамо, стій! — Юрко збіг із ґанку. — Ти що робиш?
— Речі додому заношу.
— Ми ж усе обговорили!
— Ти говорив. Я слухала.
— Нам окремо жити треба!
— Живіть.
Юрко кліпнув.
— Тобто?
— Хочете окремо — шукайте житло.
Оксана підійшла ближче.
— Ми тут ремонт робили. Я взагалі-то дитину чекаю.
Орися подивилася на неї.
— Знаю. І бажаю тобі здоров’я. Але це не дає вам права виганяти людину.
— Та ніхто його не виганяє! — спалахнув Юрко. — У нього своя хата!
— То чого ти його речі надвір виніс?
Син відвів очі.
— Мамо, ти навіщо приїхала без попередження?
— Додому повернулася. Тут попереджати не треба.
— На скільки?
— Назавжди.
— А борги? А другий поверх? У нас дитина народиться!
— Борги я віддала. Решту зароблятимете самі.
— На мою зарплату?
— На мою колись ми вдвох жили.
— Знов починається…
— Ні, Юро. Закінчується.
Він ступив до неї.
— Ти через нього рідного сина кидаєш?
Орися здригнулася, але погляду не відвела.
— Я тебе не кидаю. Я більше не дозволю тобі так із нами поводитися.
— З нами? Тобто тепер у тебе «ми» з ним?
— Так.
— А я хто?
— Мій син. Дорослий. Якого я дуже люблю. І якому надто довго все дозволяла.
Юрко різко показав на будинок.
— Ти сама казала, що це для мене!
— Казала.
— То чого тепер забираєш?
— Я нічого не забираю. Ти тут живеш. Але господарем над Михайлом тебе ніхто не ставив.
— Це моя хата!
— За документами — моя.
Він замовк.
Орися підняла долоні.
— Оцими руками я на неї заробляла. А він її будував. Ви з дружиною можете жити тут, якщо поважатимете нас. Не можете — шукайте інший дім.
— Ти пошкодуєш.
Її губи затремтіли.
— Я вже багато про що шкодую, сину.
Михайло торкнув її ліктя.
— Орисю, може…
Вона обернулася.
— Ні. Тільки не кажи, що сам підеш. Більше не кажи.
Він опустив руку.
Юрко ще стояв, ніби чекав, що мати передумає.
— А він тобі хто взагалі? Ви навіть не розписані!
— Мій чоловік, — відповіла вона. — І я надто довго дозволяла вдавати, ніби це не так.
Оксана потягнула Юрка за футболку.
— Пішли. Нема про що говорити.
Двері будинку грюкнули.
Орися взялася за наступний ящик, але Михайло перехопив його.
— Спину зірвеш.
Вона раптом засміялася крізь сльози.
— Ти хоч зараз можеш не про мою спину?
Він поставив ящик і обійняв її.
Довго стояли мовчки.
Потім Михайло прошепотів:
— Я думав, ти не встигнеш.
Орися вчепилася в його сорочку.
— Пробач.
— За що ти…
— За все, що бачила й мовчала. За весілля. За ті автобуси. За «ще трохи».
Він погладив її по голові.
— Ти ж повернулася.
— Я мала раніше.
— Повернулася, — повторив він. — Ходімо. Я чай поставлю.
Наступного ранку вона прокинулася від запаху яблучних пиріжків.
Михайло стояв біля печі.
— Не спиться? — запитала Орися.
— Звик рано.
Вона сіла за стіл. Довго дивилася, як він розкладає пиріжки.
— Чого? — зніяковів він.
— Нічого. Дивлюся.
— Я мукою вимазався?
— Трохи.
Вона витерла йому щоку й не забрала руки.
— Михайле, одружімося.
Він застиг.
— Ми ж…
— По-справжньому. Із заявою, зі свідоцтвом. Як ти колись хотів.
Михайло сів навпроти.
— Ти певна?
— Вперше за багато років.
— Люди говоритимуть.
Орися всміхнулася.
— А ти досі хочеш слухати?
Він похитав головою.
— Ні.
— То завтра підемо дізнаємося, що треба.
— Білу сорочку прасувати?
Вона засміялася.
— Прасуй. Дочекається свого дня.
У понеділок вони подали заяву. А коли настав призначений день, прийшли вдвох, без ресторану, музикантів і двохсот гостей.
Біля виходу Михайло зупинився.
— Ну що, дружино?
Орися притиснула свідоцтво до грудей.
— Нарешті, чоловіче.
Він поцілував її просто на сходах. І цього разу ніхто з них не озирнувся.
Юрко з Оксаною прожили в будинку ще три місяці.
Спершу син не вітався. Потім знову почав просити.
— Мамо, ти борщ варитимеш? То й нам зроби.
— На плиті є. Беріть.
— А Оксані без засмажки треба.
— Продукти в холодильнику.
Він дивився на неї з подивом.
— Тобі важко?
— Сьогодні — так. Ми з Михайлом до лікаря їдемо.
— Знову ви кудись…
— Так, Юро. У нас теж є справи.
Вона більше не виправдовувалася.
Вони з Михайлом купили курей, посадили смородину, розчистили сад. Увечері сиділи на лавці, і спочатку Орися раз у раз хапалася за телефон.
— Чого ти? — питав чоловік.
— Здається, кличуть.
— Ніхто не кличе.
Вона слухала тишу й повільно клала телефон назад.
Восени молодята найняли вантажівку. Забрали меблі, техніку, свої речі.
Орися вийшла до воріт.
— Далеко квартира?
— Знайшли, — сухо відповів Юрко.
— Як Оксана?
— Нормально.
— Як народить, повідомиш?
Він знизав плечима.
Потім, уже сідаючи в машину, кинув:
— Самі тут живіть. Ще попросишся до мене, коли захворієш.
Орися побіліла.
Михайло ступив до неї, але вона ледь торкнула його руки.
— Бережи себе, сину.
Юрко зачинив дверцята.
Машина виїхала за поворот.
Орися ще стояла біля хвіртки.
— Ходімо? — тихо запитав Михайло.
— Зараз.
— Болить?
Вона кивнула.
— Дуже.
Він не став заспокоювати словами, що все минеться. Просто залишився поруч.
За рік вони облаштували собі кімнати на першому поверсі великого будинку. Другий зачинили — удвох стільки простору було ні до чого.
Перенесли матерів годинник, Орисині вишиті рушники, стару скриню. Михайло склав камін.
Одного зимового вечора Орися в’язала шкарпетки, а він схилився над годинниковим механізмом.
— Знову став? — запитала вона.
— Пружина вередує.
— Може, новий купити?
Михайло глянув на неї поверх окулярів.
— Цей ще походить.
Вона відклала спиці.
— Михайлику.
— Що?
— Я іноді думаю… Скільки ми всього пропустили.
Він перестав крутити викрутку.
— Знов про Італію?
— Про нас. Ти тут сам, я там сама. Весна минала — я по телефону питала, чи яблуня цвіте. Сніг випадав — ти розказував. А могли б разом бачити.
Михайло мовчав.
— Я все чекала, коли почнеться життя, — продовжила вона. — От ще хата. Ще машина. Ще весілля. А воно йшло собі. Без нас.
Він поклав інструмент і пересів до неї.
— Мені теж тих років шкода.
Орися глянула на нього.
— Ти ніколи не казав.
— А навіщо ще тобі болю додавати?
— Кажи тепер. Я хочу знати.
Михайло взяв її руку.
— Найважче було ввечері. Вдень робота, люди. А ввечері заходжу — і твоє ліжко порожнє. Я часом радіо лишав увімкненим. Аби хтось говорив.
Вона притулилася до його плеча.
— Більше не буде порожнє.
— Знаю.
— І ти мене нікуди не відпускай.
Він тихо всміхнувся.
— На базар хоч можна?
Орися засміялася й витерла очі.
— Тільки зі мною.
У годиннику щось клацнуло. Потім почулося рівне, обережне цокання.
Михайло прислухався.
— Пішов.
За вікном падав сніг. На плиті починав шуміти чайник.
— Чаю зробити? — спитала Орися.
— Посидь ще хвилинку.
Вона вклала свою долоню в його.
— Посиджу.