— Тільки не кажи, що там знову посуд.
Андрій поставив важку картату сумку на підлогу й сперся долонею об стіну. Четвертий поверх без ліфта після ранкового рейсу на автовокзал давався взнаки.
— Дай хоч віддихатися.
— Я тебе просила їхати по це о шостій ранку?
— Мама передала. Що я мав — залишити водієві?
Наталка стояла в дверях кухні з чашкою кави. Андрій розстебнув сумку, дістав макарони, пармезан, мигдалеве печиво.
— О, печиво твоє улюблене, — простягнув дружині.
Вона не взяла. Нахилилася й потягла знизу пакунок, обмотаний газетами.
— А це що?
— Обережно, там…
Папір затріщав. У Наталчиних руках опинилася синя керамічна таріль із лимонами по краях.
Кілька секунд вона мовчала.
— Андрію, ну скільки можна?
— Що саме?
— Оце. — Вона підняла таріль вище. — Чужий старий посуд. Знову.
— Гарна ж.
— Кому?
— Мені, наприклад.
Наталка гучно поставила її на тумбу. Андрій мимоволі простягнув руку, притримав.
— Не бий.
— Та кому вона потрібна, щоб її ще берегти?
Він дістав із сумки порцелянову балерину. На спідничці виднівся крихітний скол.
— Дивись, яка…
— Зламана, — перебила дружина. — Дуже вдало. Може, ще чужі поношені капці там є?
— Наталко.
— Що — Наталко? Твоя мама вісім років в Італії! Люди звідти дітям на квартири передають, а ми газети розмотуємо!
— Вона доглядальницею працює, а не банком володіє.
— Понад тисячу євро щомісяця отримує.
— І заробляє їх не сидячи.
Наталка відвернулася до вікна, тоді знову глянула на сумки.
— Мене вчора Олена питала, що свекруха передала. Знаєш, що я відповіла? Що ще не дивилася. Бо соромно сказати.
Андрій поклав балерину на складену газету.
— Тобі соромно за подарунок?
— Мені соромно, що ми досі в орендованій квартирі, а ти радієш тарілочці.
— Мама пропонувала нам свою квартиру.
— Тільки не починай знову про ту однокімнатну!
— Тоді не кажи, що вона нічого не дала. Гроші від її квартирантів ти щомісяця рахуєш.
— Вони навіть половини нашої оренди не покривають.
— Але береш.
Наталка стиснула губи.
— Прибери це все. На кухні я його бачити не хочу.
— А куди?
— До себе в шафу. Хоч під подушку. Якщо до вечора залишиться тут — винесу.
Двері спальні зачинилися.
Андрій присів біля сумки. Загорнув балерину, переклав тарілки картоном. На одному пакунку мама написала: «Синку, тут крихке».
Він провів пальцем по знайомих літерах.
— Знаю, мамо, — тихо сказав.
Коробку сховав за старими куртками.
Потім сів на край ліжка й раптом згадав батьків голос:
«Маріє, мені сорочку вже нікуди повісити! Усюди твої риби!»
Була в мами колись керамічна синя риба й шість маленьких чарочок-рибок. Стояли в серванті поряд із кришталем та чашками з трояндами. У їхній однокімнатній квартирі справді було тісно, але мама примудрялася знаходити місце для кожної нової вазочки.
— Михайлику, ну подивись, яка гарна, — просила вона.
— Я на ціну подивився.
— На вазочку глянь.
— Бачив я твою вазочку. Чоботи собі коли купиш?
— Ці ще походять.
Батько сердито сопів, ішов на кухню, а за пів години кликав:
— Маріє! Чаю налий. Тільки в ту свою чашку. З трояндами.
— А казав — черепки.
— Не починай.
І мама сміялася.
Коли батька не стало, Андрієві найдужче бракувало саме цих розмов. Того бурчання з кухні. Маминого сміху у відповідь.
Вона тоді довго ставила на стіл дві чашки. Лише наливши чай, помічала другу.
— Знову забула, — казала й відверталася до плити.
А ще через кілька років покликала сина на розмову.
— Поїду я, Андрійку, до Італії.
Він навіть чашку відсунув.
— Куди?
— Роботу знайшли. Біля старенької жінки.
— Мамо, тобі скоро шістдесят. Яка робота за кордоном?
— Звичайна. Доглядати треба.
— Я допоможу. Невже ми тут не впораємося?
Марія довго розгладжувала край скатертини.
— Ти одружуватися збираєшся. Своїх клопотів матимеш досить.
— І що?
— А я хочу на старість щось відкласти. Щоб не дзвонити тобі: «Синку, на ліки треба». Поки ще можу — попрацюю.
— Ти мені не чужа, щоб так говорити.
Вона накрила його руку своєю.
— Знаю. Через те й легше їхати.
Перед від’їздом віддала йому ключі.
— Живіть тут. Потроху ремонт зробите, гроші збиратимете.
Наталка тоді лише обійшла квартиру, зазирнула у ванну й повернулася до нареченого:
— Ні.
— Наталю, це ж тимчасово.
— Тут навіть пральну машинку нікуди поставити.
— Переставимо умивальник.
— А район переставиш? А кухню збільшиш?
Він переконував її весь вечір. Вона плакала, казала, що не так уявляла початок сімейного життя, що не хоче жити серед чужих старих меблів.
Зрештою вони винайняли простору квартиру біля парку.
Мама нічого не сказала. Лише попросила знайти порядних квартирантів.
За два роки, приїхавши ненадовго додому, сама заговорила про орендну плату:
— Забирайте її собі.
— Мамо, ні.
— Андрію, я ж не питаю.
— Ти там працюєш без вихідних, а я ще твої гроші братиму?
— У мене там є де жити. І їсти є що. А вам зараз потрібніше.
Він погодився не відразу.
Наталка — відразу.
— Нарешті, — сказала вона. — Хоч якась допомога.
І відтоді першого числа питала:
— Квартиранти вже скинули?
А на мамині передачі дивилася дедалі похмуріше.
***
На початку осені Марія зателефонувала посеред робочого дня.
Андрій витер руки від мастила й вийшов з автомайстерні.
— Щось сталося?
— Сталося, синку. Додому їду.
— У відпустку?
— Назовсім.
Він усміхнувся так, що колега, проходячи повз, здивовано озирнувся.
— Серйозно?
— Уже квиток маю. Через два тижні обійматимеш.
— Нарешті! Мам, ти чого мовчала? Я б…
— Тільки ти не лякайся. То лікар сказав, що зі спиною вже годі важке піднімати. І ноги підводять. Але я ходжу, все добре.
Андрій перестав усміхатися.
— Давно болить?
— Та потроху…
— Мамо.
— Вдома розкажу. Не сварися через телефон. Я так хочу додому, ти навіть не уявляєш.
Того вечора він не встиг доїсти вечерю.
— Мама повертається, — сказав дружині. — Треба квартиру підготувати.
Наталка завмерла з виделкою в руці.
— А квартиранти?
— З’їдуть. Я допоможу їм знайти житло.
— І грошей більше не буде?
Андрій поклав ложку.
— Ти тільки це почула?
— А що я мала почути? Ми й так ледве вкладаємося.
— Я сказав, що в мами ноги болять. Що вона більше не може працювати.
— Ну звісно. Тепер лікувати будемо. А заробила вона що за ці роки?
— Наталко, досить.
— Ні, ти поясни! Інші приїжджають — дітям квартири купують. А твоя що привезе? Ще чотири сумки черепків?
Він відсунув тарілку.
— Не називай так її подарунки.
— Тоді хай не тягне їх до нас. І сама хай не ходить. Я не збираюся столи накривати й удавати, що дуже рада.
Андрій повільно підвівся.
— Ти зараз сказала, щоб моя мама не приходила до мене?
— До нас. Це і мій дім.
— А її гроші тут були не зайві?
Наталка відкрила рот, але він не дав їй відповісти:
— Шість років ми брали плату за її квартиру. Шість років, Наталко. Ти хоч раз сказала їй дякую без того свого «могла б і більше»?
— Не кричи на мене.
Він і сам не помітив, як підвищив голос. Видихнув, уперся руками в спинку стільця.
— Добре. Не кричатиму. Але ти мене почуєш. Вона нам нічого не винна. Ні квартири. Ні машини. Ні здоров’я свого. І я більше не дозволю говорити про неї так.
Того вечора Наталка вперше не знайшла, чим закінчити суперечку.
***
У маминої квартири був знайомий запах: старе дерево, книжки, трохи пилу.
Андрій відчинив усі вікна.
Упродовж тижня після роботи приходив сюди. Мив, прав штори, лагодив кран. Квартирантам повернув частину плати й допоміг перевезти речі. Придбав новий матрац, постіль, продукти.
У квітковому магазині довго розглядав букети.
— Для кого? — запитала продавчиня.
— Для мами. Вона додому повертається.
— Давно не бачилися?
— Давно нормально не жили поруч.
Він вибрав білі хризантеми.
На вокзалі помітив її ще за склом буса. Мама намагалася щось дістати з верхньої полиці, а сусідка допомагала їй надягти куртку.
Вийшла обережно, тримаючись за поручень.
— Андрійку…
Він обійняв її й не зміг одразу заговорити.
— Синку, та пусти, я ж тебе задушу сумкою.
— Не пущу.
— Ну хоч квіти не помни.
Він засміявся, витер щоку рукавом.
— Доїхала?
— Доїхала. Тепер уже нікуди від тебе не поїду.
Біля багажника стояли чотири величезні сумки.
Андрій спробував підняти одну.
— Мам. Тільки чесно. Там цегла?
Вона винувато всміхнулася.
— Тарілочки.
— Я здогадувався.
— Ти не сердься. Там такі гарні…
— Не серджуся. Йди в машину, я сам.
У квартирі Марія спинилася на порозі кухні.
На столі стояли квіти. Під кришкою на плиті тихо побулькував борщ.
— Це ти?
— Ні, сусідка заходила. Звісно, я.
Вона торкнулася чистої штори, потім краю скатертини.
— І вікна помив?
— Мамо, борщ вистигає.
— Я зараз.
Але замість сісти до столу притиснула хустинку до очей.
Він підійшов, обняв за плечі.
— Ну ти чого? Удома ж.
— Через те й плачу.
Після обіду вони розпаковували сумки.
— Оцю обережно, — попередила Марія. — Це майоліка.
— Вона в нас на стіні буде?
— А ти звідки знаєш?
— Уже вивчив.
Мама засміялася.
— Повісиш над столом? Дві поруч. Ні, три. Хоча спочатку треба приміряти.
— Повішу всі. Тільки ти зі стільцем до стіни не лізь.
Вона витягла мідний чайничок.
— А цей мені синьйор Антоніо віддав. Крамничку мав біля церкви. Я все повз ходила, у вітрину дивилася. Він одного разу питає: «Маріє, ви купувати зайдете чи я вам стілець надворі поставлю?»
— І ти зайшла?
— Зайшла. Сказала, що грошей мало, але дивитися ж можна. Відтоді й розговорилися.
Вона гладила пальцем вигнуту ручку чайника.
— Хороші люди там були, синку. Не всі ж тільки працювати й плакати. Було й добре.
— А важко було?
Марія на мить перестала розгортати папір.
— Було.
— Чому ти не казала?
— А що б ти зробив за дві тисячі кілометрів?
— Приїхав би.
— Отож-бо.
Він забрав у неї важкий пакунок.
— Більше так не треба. Якщо болить — кажи. Якщо допомога потрібна — теж.
Вона кивнула й одразу змінила тему:
— А Наталка чого не прийшла? Я ж їй шалики привезла. І намисто. Дивись, яке скло…
Андрій опустив очі.
— Не змогла.
— Працює?
— Мамо…
Вона подивилася на нього уважніше. Відклала намисто в коробочку.
— Гаразд. Потім передаси.
***
Наступного ранку Марія попросила прийти їх обох.
— Маю важливу розмову. Тільки не відкладай, добре?
Андрій застав Наталку на кухні.
— Мама кличе нас на обід.
— Я зайнята.
— Чим?
— Андрію, я мушу звітувати?
— Ні. Але годину ти можеш знайти.
Наталка поклала телефон екраном донизу.
— Що їй треба?
— Побачити нас. Поговорити.
— А потім почнеться: лікарі, обстеження, допоможіть. Знаю я такі розмови.
Він довго дивився на дружину.
— Ти навіть не знаєш, про що вона говоритиме.
— А про що? Вона мені за вісім років нічого путнього не дала. То хай тепер не чекає, що я бігатиму коло неї.
— Ти справді так думаєш?
— Так. І не треба робити таке обличчя. Доглядати її я не збираюся. Навіть не розраховуй.
Він присів навпроти.
— Наталю, а якби я захворів?
— До чого тут ти?
— Просто відповідай.
— Не вигадуй дурниць.
— А якби не міг працювати? Пів року. Рік.
Вона роздратовано потяглася до телефона.
— У мене немає настрою на твої перевірки.
Андрій кивнув і встав.
— Я зрозумів.
— Що ти зрозумів? Знову образився?
Він одягнув куртку.
— Ти куди?
— До мами.
Цього разу він не грюкнув дверима. І не стояв на сходах, вигадуючи, як увечері помиритися.
***
Марія виставляла на стіл тарілки.
Побачивши його самого, затримала руку над третьою.
— Не прийшла?
— Ні.
— Посварилися?
— Мамо, давай сьогодні без неї.
Вона мовчки прибрала зайвий прибор.
За обідом розповідала про сусідку, яка забігла з яблуками, про кран, що тепер зовсім не капає. Андрій відповідав, але вона бачила: думками він далеко.
Коли випили каву, Марія підсунула до нього папку.
— Тепер слухай.
— Що це?
— Мої заощадження.
— Мамо…
— Не перебивай. Я довго збиралася тобі сказати.
У папці лежали банківська виписка й буклети новобудов.
Андрій пробіг очима цифри. Повернувся до початку рядка.
— Це… все твоє?
— Моє.
— Звідки стільки?
Марія всміхнулася кутиками губ.
— Не за тарілочки ж мені платили.
Він не всміхнувся.
— Ти казала, відкладаєш на старість.
— Відкладала. І на старість залишила. А це хочу дати тобі на квартиру.
— Ні.
— Почекай із цим своїм «ні».
Вона посунула до нього буклет.
— Ось тут є двокімнатні. Кухня велика. Парк недалеко. Я думала, Наталка прийде, подивиться планування…
Андрій відсунув папери.
— А собі ти що купувала?
— Усе необхідне.
— Мамо.
Вона зітхнула.
— Мало купувала. Мені там особливо й не треба було. Жила в господарів, харчувалася теж у них. Щось ремонтувала, щось доношувала.
— І так вісім років?
— Не дивись на мене так. Я не голодувала.
— А коли спина заболіла?
Марія промовчала.
Він дивився на її руки — сухі, з припухлими суглобами. Вчора цими руками вона радісно розгортала чайничок, а він навіть не помітив, як важко їй було розв’язати вузол.
— Навіщо ти мовчала про гроші?
— Бо хотіла зібрати на щось велике. Не пересилати частинами, щоб вони розійшлися на щоденні витрати.
— Ти нам і так допомагала.
— Знаю. Але я бачила, як жінки відсилають усе. А самі потім повертаються — і не мають за що лікуватися. Не хотіла так. Хотіла і собі щось залишити, і тобі дах купити.
В Андрія затремтіло підборіддя. Він сів навпочіпки біля її стільця, взяв обидві долоні.
— Мені тебе треба було, мамо. Не квартири.
Вона провела рукою по його волоссю.
— Я тут.
— Обіцяй, що більше не будеш на собі так економити.
— Добре.
— Не «добре», аби я відчепився.
— Обіцяю, — сказала вона вже серйозно. — Тільки й ти мене почуй. Я хочу тобі допомогти. Не забирай у мене цього.
Він притулив її руку до щоки й заплющив очі.
***
Увечері Наталка зустріла його з дивана:
— Ну що там за важлива розмова? Чергову вазу показувала?
Андрій поставив ключі на тумбу й пішов до спальні.
— Я до тебе звертаюся.
Він дістав валізу.
Наталка з’явилася у дверях, усе ще тримаючи чашку.
— Це що?
— Збираю речі.
— Бачу. Куди?
— Поки до мами.
Вона коротко засміялася.
— Серйозно? Через те, що я не пішла на обід?
— Ні.
Він складав робочі футболки, не поспішаючи.
— Тоді через що?
— Через те, що тобі не шкода людини, яка втомилася й захворіла. Тобі шкода грошей від її квартирантів.
— Я думала про нашу сім’ю!
Андрій нарешті глянув на неї.
— У нашій сім’ї мені доводиться ховати мамині подарунки за куртками, щоб ти їх не викинула. Ти розумієш, до чого ми дожили?
— Ой, тільки не роби трагедії з тарілок.
— Я й не роблю. Справа не в них.
Наталка поставила чашку на комод.
— І що, ти десять років перекреслиш отак? Через сварку?
— Це не одна сварка.
— Чого ж ти раніше мовчав?
Він завмер із сорочкою в руках.
— Бо боявся, що ми розійдемося. Усе думав: промовчу — завтра буде краще.
— То поговорімо зараз.
— Зараз ти боїшся, що я піду. А сьогодні вранці я просив тебе просто зайти до мами. Не доглядати її, не віддати їй зарплату. Привітатися.
Наталка відвела очі.
— Я була зла.
— Я знаю.
Він застебнув валізу, приніс із маленької кімнати коробку з посудом.
— Ти і це забираєш?
— Так.
Вона стала між ним і дверима.
— Андрію, перестань. Постав речі. Переночуй, заспокоїшся.
— Я спокійний.
Саме від цього вона й розгубилася.
— Ти повернешся?
Він похитав головою.
— Ні. За цей місяць оренду сплачено. Решту побутових питань обговоримо пізніше. На розлучення подам я.
— Твоя мама цього хотіла?
— Мама ще нічого не знає. Це моє рішення.
Він попросив пропустити його.
Наталка відійшла лише після довгої паузи.
У коридорі коробка зачепила одвірок. Усередині тихенько дзенькнула порцеляна. Андрій одразу поправив її під рукою.
— Ще розіб’єш свої скарби, — кинула дружина.
Він нічого не відповів.
***
Квартиру знайшли за тиждень. Світлу, на третьому поверсі, з вікнами у сквер.
Марія заходила до кожної кімнати й питала:
— Тут тобі добре буде?
— А тобі?
— Я ж не про себе.
— А я про тебе.
У кабінеті, де готували документи, вона поклала на стіл його паспорт.
Андрій посунув назад.
— Власницею будеш ти.
— Ми ж домовлялися…
— Ні, мамо. Ти хотіла зробити мені подарунок. Я вдячний. Але це твої гроші.
— Я собі залишила.
— Добре. Нехай буде і запас, і квартира. Мені так спокійніше.
Вона насупилася.
— Упертий. У батька.
— Можливо. До того ж у мене попереду розлучення. Я не хочу плутанини з документами й жодних суперечок навколо твоїх заощаджень.
— А потім?
— А потім житимемо. Працюватиму. Я вже дорослий, мамо.
Марія подивилася на нього й повільно забрала його паспорт.
— Бачу.
***
За пів року вони закінчували ремонт.
Розлучення вже було позаду. Спільного майна й дітей не мали, тож довго нічого не ділили.
Про квартиру Наталка дізналася від знайомих.
Зателефонувала ввечері.
— Чому ти мені не сказав?
— Про що?
— Ти знаєш. Про мамині гроші.
Андрій помовчав.
— А що б змінилося?
— Усе можна було владнати. Я наговорила зайвого, визнаю. Можна ж зустрітися. Я і з твоєю мамою поговорю…
— Ти могла поговорити з нею тоді.
— Не карай мене все життя за одну помилку.
— Я тебе не караю, Наталю. Я просто не повернуся.
Після ще кількох дзвінків він заблокував номер.
А в суботу повіз маму вибирати фарбу для кухні.
Вона довго тримала біля вікна два майже однакові зразки.
— Цей тепліший?
— Мамо, вони однакові.
— Зовсім ні. У цього сірий відтінок.
— Тоді бери інший.
— Ти навіть не подивився.
Він слухняно підніс обидва ближче до світла.
— Так. Цей тепліший.
— Ну от, — задоволено сказала Марія. — А ти сперечався.
Коли стіни висохли, дістали коробки з посудом.
Андрій прикручував гачки, мама командувала знизу:
— Трохи лівіше.
— Уже просвердлив.
— Тоді тарілку іншу сюди. З лимонами.
На відкриту полицю поставили мідний чайник, глечики й порцелянову балерину.
— Цю спиною повернути? — запитала Марія. — Щоб сколу не видно було?
— Навіщо? Нехай стоїть як є.
Мама кивнула й поправила маленьку фігурку.
***
Одного травневого вечора вони пили чай біля відчиненого вікна. Зі скверу пахло мокрим бузком. Андрій закінчив роботу раніше й приніс яблучний пиріг.
Марія розлила чай у тонкі чашки з позолоченими краями.
— Ноги сьогодні як? — запитав він.
— Краще. До скверу сама ходила.
— Не забагато?
— До першої лавки й назад. Як лікар сказав.
Він кивнув і потягнувся по пиріг.
Мама глянула на тарілки над столом.
— Добре ми їх повісили, правда?
— Добре.
— Я часом прокидаюся й не одразу розумію, що нікуди вставати не треба. Ніхто не кличе. Можна ще полежати.
Андрій відклав виделку.
— І лежи.
— Та я вже звикла рано.
— Тоді чай собі роби. У найкращій чашці.
Вона всміхнулася.
— А берегти?
— Для кого?
Марія подивилася на нього, потім обережно взяла свою чашку за тоненьку ручку.
— Справді, — сказала. — Для кого ж іще?
Дощ за вікном ущухав. На синій тарелі блищали жовті лимони, а маленька балерина на полиці стояла обличчям до кімнати — так, що її надщерблену спідничку було добре видно.
— Ще чаю, синку?
Андрій підсунув чашку.
— Налий, мамо. Я сьогодні нікуди не поспішаю.