— Женька, відчиняй, — несамовито кричав хтось на вулиці і бив ногами по залізній огорожі, — родичі приїхали!
Олена насилу розштовхала чоловіка, втомленого після нічної зміни:
— Андрій, мені страшно, там хтось ломиться до нас на ділянку. І Женьку вимагають, тут же взагалі таких немає.
– А, це мій дядько, якого не стало 3 роки тому, – повідомив дружині Андрій, позіхаючи, – його товариші по доміно, напевно.
– Ні, кричать, що рідня.
– Ну, зараз подивимося. – Андрій потягнувся, одягнув шорти і пішов до дверей, шльопаючи босими ногами по дерев’яній підлозі.
У дворі надривався Шпрот, пес, який дістався їм разом з будинком від бабусі.
Всі бабусині діти відійшли досить молодими, від одвічних сільських бід – туги і надмірного вживання різних саморобних напоїв.
Відвідував стареньку в останні роки тільки Андрій. А після того, як і бабусі не стало, він переїхав сюди з молодою дружиною, вступив у спадок – інших бажаючих не знайшлося.
Вклав у будинок чимало грошей і праці – відремонтував дах, переклав піч і зажив цілком щасливо.
Андрій відкрив оглядове віконце у хвіртці паркану і сердито запитав:
– Ну, хто там, чого галасуєте, дзвінок для кого висить?
– Відкривай і Женьку поклич, давай. Ти хто взагалі?
– Господар взагалі-то. А Женьку тобі якого треба? Якщо баби Нюртного сина, то він давно на тому світі. Пізно ви прийшли.
Людина за хвірткою трохи пом’якшила тон і сказала вже спокійніше:
– А ти хто взагалі будеш? І бабуся де? Я онук її, Ванька, Валентина син.
– Я Андрій, теж онук, брат твій двоюрідний виходить. Зараз, почекай, відкрию.
Андрій відчинив хвіртку. За нею виявився здоровенний чолов’яга під два метри зросту, мало схожий на дитячий образ пухкого Ваньки, якого він пам’ятав.
Брат зробив крок назустріч і обійняв його. А потім повернувся до легкового автомобіля, що стояв біля дороги, і закричав, махаючи руками:
– Ритка, Ромка, Настька, вилазьте, йдіть всі сюди.
Андрій здригнувся. З машини вибралася жінка під стать Івану, гренадерського зросту і статури. І двоє схожих на батьків дітей років 9–10.
– Моя гордість, однолітки! – відрапортував Іван, – а це дружина, Маргарита. А ти як, одружений, діти є? Запрошуй до будинку, Андрюха, згадаємо золоте дитинство.
Андрій відступив, пропускаючи незваних гостей. На ганку вже стояла, притримуючи рукою двері, Олена.
Поки всі перезнайомилися, поки сіли пити чай, минуло дві години. Андрій дістав старі бабусині альбоми з фотографіями рідних, і вони зі сміхом розглядали дитячі та дорослі знімки.
Потім жінки готували обід. Наближався вечір, а гості не збиралися їхати.
Олена вирішила обережно натякнути:
– А ви надовго до нас?
– Та ми взагалі до дядька і бабусі їхали, просто довго не спілкувалися з рідними. Ось і не знали, хто ще тут живе, хто успадкував будинок.
Збиралися на місяць. Поживемо тут у вас трохи? Друга половина будинку ж вільна, літня? Ви ж не проти. А то у нас з Риткою відпустка, у дітей канікули, а на море ніяких грошей не назбираєш, щоб поїхати. А у місті яка відпустка?!
Ми ж рідні. А у вас он які хороми. – Іван заздрісно окинув поглядом вітальню, зі старанням відремонтовану Андрієм, з кондиціонером і сучасними меблями.
– Так, звичайно, залишайтеся. Зараз відкрию ту половину. Водопровід я туди ще за бабусі провів, душ, туалет, все є. Живіть з комфортом.
Андрій пішов за ключами. А родина його двоюрідного брата пішла за речами. Машину загнали під навіс на ділянку.
Увечері Іван з дітьми і дружиною затіяв смажити шашлик на мангалі, швидко з’їздивши у великий магазин на трасі неподалік.
Андрія з Оленою теж кликали, але ті відмовилися. Обом завтра на роботу.
Правда, заснути зі звичним комфортом їм не вдавалося.
Крики, сміх і гучні розмови у дворі були чутні навіть через закриті вікна.
А ще діти вирішили подражнити Шпрота, і пес раз у раз надривався в безсилому гавконні.
До півночі Андрій був вже злий. Розмова з Іваном результатів не дала:
– Ну чого ти, брате, час дитячий, кому ми тут заважаємо, не місто ж. Нерви краще заспокоюй. А то шкідливо це, багато нервувати.
Зціпивши зуби, Андрій пішов на свою половину. Олена теж не спала. Вона стурбовано запитала чоловіка:
– Ну що, вдалося переконати їх відпочивати тихіше?
– Та куди там. У Ваньки і батьки були такі ж, кричали на все село.
Ой, Олено, даремно я їм назустріч пішов. Відчуваю, добром це не закінчиться.
Перший тиждень проживання пліч-о-пліч з гостями пройшов напружено. Але Олена і Андрій з усіх сил намагалися проявляти доброзичливість.
Правда, собаку довелося пустити на веранду. Діти довели його до того, що пес просто охрип від гавкання. Та й загалом Олена все рідше виглядала у двір.
Там то Іван засмагав в одних плавках, то Рита розвішувала прання на натягнутих між яблунями мотузках.
Вечорами Андрій іноді все ж сидів з родичами за одним столом, у вуличній альтанці.
Іван все розпитував його, як жила бабуся в останні роки, чи залишився ще хтось із родичів. Особливо його цікавило, як Андрій вступав у спадок, чи був заповіт.
Він посміхався і жартував, що сам думає його написати, щоб діти і дружина в разі чого не мучилися з формальностями.
Андрій охоче розповідав. Але така наполеглива увага з боку родича його явно турбувала…
Через місяць гості й не думали їхати. Навпаки, вони майже поставили Андрію з Оленою ультиматум, що Рита і діти залишаються тут, а Іван, оскільки працює на підробітках, буде приїжджати до сім’ї.
Незабаром прибули і речі родини – велика вантажна «Газель» їх ледве вмістила.
Змінилася і поведінка непроханих сусідів. Вони явно відчували себе тут господарями.
А потім Андрію зателефонував нотаріус. І повідомила, що з’явилися нові спадкоємці. І хоч терміни минули, вони мають намір звертатися до суду.
Того вечора Андрій повертався додому в особливо сердитому настрої. Він відразу пройшов до літнього ганку другої, неопалюваної половини будинку, де влаштувався Іван з родиною, і голосно постукав.
Двері довго не відкривали, хоча всі були вдома. Потім на порозі все ж з’явився двоюрідний брат.
– Що, братику, ділитися не хочеш? – Іван посміхнувся, – нотаріус тобі вже настукав, так?
– А чим тут ділитися, Ваня. Ви роками бабусю не відвідували, для цього будинку пальцем не поворухнули, а тепер хочете собі захапати? Так бабуся цього очікувала. Вона тому заповіт і написала. Все за законом, спеціально їздили до нотаріуса. Ви де були, коли вона хворіла, з дому не виходила? Коли дрова собі вже наколювати не могла?
– Я за законом такий самий спадкоємець, як і ти. А бабуся вже була стара, може не в своєму розумі, забула про інших онуків. Ти як хочеш. А я в суд піду. Хоч шматочок від спадщини своєї, та відщипну. А по совісті, і половину будинку з землею.
І дивись, брате, не рипайся, а то я на твою частину претендувати буду, з кондиціонером і ремонтом.
Іван зареготав, немов радів вдалій штуці, і закрив двері. Андрій пішов до себе і про все розповів Олені.
Вона жахнулася від перспектив такого сусідства:
– Невже нічого не можна зробити? Вони ж просто нахабні паразити, як колорадські жуки, територію захоплюють.
– За законом ми праві, нічого не порушували. Будемо боротися, Оленко. Це наш будинок, не будемо ми поступатися цим нахабам. Я вже сто разів пошкодував, що їх тоді взагалі пустив.
Минали дні, Олена працювала в їхньому сімейному маленькому сільському магазині, в який вони з чоловіком вклали всі заощадження, і все частіше сумувала, занурюючись у важкі роздуми.
Їм з Андрієм вже прийшли документи з викликом до суду. Іван з родиною поводилися все більш неприязніше. І жити в улюбленому сільському будинку ставало нестерпно.
Одного разу молода жінка навіть розплакалася прямо на роботі.
Неофіційна староста села, тітка Шура, яка стояла в черзі, не розгубилася:
– Хто, донечко, тебе образив. Розповідай все.
Інші сусідки теж зібралися навколо прилавка, навперебій втішаючи Олену.
Та розповіла про все, про нахабство двоюрідного брата Андрія і про те, що незабаром вони можуть і зовсім втратити улюблений будинок.
– Не буде цього, – твердо заявила тітка Шура. – Пам’ятаю я і Ваньку, і його батьків. Завжди були нахабні, жадібні і заздрісні до чужого добра. Ви стільки в цей будинок вклали, і за життя Нюри, і після – дах перекривали, піч перекладали, фундамент піднімали, а ліс на альтанку в господарстві брали, все ж не безкоштовно. Скажи Андрійкові, щоб зайшов до мене ввечері. Придумаємо, як вашій біді допомогти.
Олена передала Андрію слова тітки Шури. Той сходив у гості, і начебто навіть повеселішав. Але Олені всіх планів не розкривав, заявивши, що боїться злякати удачу.
Через тиждень був призначений суд за позовом Івана.
Андрій пропадав на роботі, на фермі влітку гаряча пора, а він механізатор, йому взагалі відпочивати ніколи.
Олена теж занурилася в справи магазину, щоб відволіктися від сумних думок.
До суду Іван з родиною з’явилися в парадному вбранні, з натягнутою хитрою посмішкою.
Андрій прийшов втомлений, зі зміни. Але з групою підтримки у вигляді сільських жителів. І тітка Шура йшла на чолі цієї маленької процесії, як генерал на параді, виблискуючи орденом за сумлінну працю на грудях.
Свої аргументи кожна зі сторін виклала сама. І якщо Іван наголошував на незнанні про спадщину і те, що дітям потрібне свіже повітря, у захисників Андрія знайшлися аргументи серйозніші.
З міста приїхав син тітки Шури, відомий юрист. А сільські жителі в фарбах розписали, скільки Андрій зробив для будинку.
Знайшлися навіть папери, що підтверджували його витрати і на деревину, і на цеглу для фундаменту, і на залізо для покрівлі – все купувалося у місцевих.
А ще свідки підтвердили, що бабуся завжди вважала спадкоємцем сільського будинку тільки одного онука. Що і відобразила у своєму заповіті.
Суд Андрій виграв. І, хоча Іван погрожував подати позов заново, було видно: запал у нього зник.
А біля будинку в селі на нього чекав новий сюрприз. Вантажівка з речами – колеги Андрія подбали про те, щоб виселення непроханих гостей пройшло без ускладнень.
Проти міцної бригади механізаторів у Івана аргументів не знайшлося. Вони з Маргаритою і дітьми поїхали, не прощаючись.
Андрій з полегшенням випустив Шпрота в його звичний вольєр, зачинив хвіртку і сів на ганок, обійнявши за плечі щасливу Олену.
– Ось так, як ти до людей, так і вони до тебе. Село не місто, Оленко. Тут люди справжні, вони все бачать, хто як живе і чого вартий.
Олена притиснулася до плеча чоловіка. І щасливо посміхнулася, мружачись від сонця, що заходило.
Завтра вони чекали в гості на пироги всіх сусідів.
У сінях вже підходила опара на тісто. А вранці прийде тітка Шура, щоб допомогти з приготуванням.
Як же добре у них в селі. І люди навколо чудові.
Залишити відповідь