— Мамо, ви не ображайтеся, але ваші зимові чоботи й пальто ми вже в клунки поскладали, бо восени вам сюди повертатися немає сенсу.
Оксана Степанівна так і завмерла на порозі власної квартири, тримаючи в руках торбу зі свіжим хлібом.
Перед нею на підлозі стояла невістка Лариса в яскравому домашньому халаті. Вона саме туго зав’язувала шнурком здоровенний мішок.
— Тобто як це немає сенсу? — тихо спитала жінка, повільно знімаючи плащ. — Надворі ж тільки травень починається. Я на літо в село зібралася, а до холодів завжди додому повертаюся.
Лариса випрямилася, обсмикнула поділ і глянула на свекруху так, ніби пояснювала дитині елементарні речі.
— Та яке там повертатися! Ви ж самі подумайте тверезо. Навіщо вам самій дві великі кімнати тримати, коли молодим жити ніде? У селі ж хата тепла, світло є, вода заведена в будинок, колодязь у дворі чистий. Живіть собі на свіжому повітрі хоч увесь рік!
Оксана Степанівна мовчки перевела погляд у кут коридору. Там уже стояло зо три повні мішки з її теплими речами.
Поруч красувалася коробка з її улюбленими вовняними хустками, які невістка так завзято витягла з верхньої полиці шафи.
— Ларисо, а ти нічого не переплутала? Це взагалі-то мій дім. Я тут сорок років прожила, кожну щілину своїми руками підлатала.
— Ой, ну почалося! — закотила очі молода жінка. — Ми ж про майбутнє думаємо! Олег же ваш єдиний син, чи ви забули? Ми на орендованій квартирі купу заробленого віддавали чужому дядькові в кишеню.
— Так я ж вас пустила, щоб ви трохи заощадили, поки все владнається, — нагадала свекруха.
— Отож бо й воно, що пустили! Але ж треба дивитися наперед. Ми молода сім’я, нам розвиватися треба, свій простір мати. А ви в селі — коло городу, коло ягід, свої яблука, свіжа картопля. Хіба ж це не корисно для здоров’я?
Оксана Степанівна зітхнула й пішла на кухню ставити чайник.
Руки в неї трохи тремтіли, та вона намагалася не показувати хвилювання тим, хто тільки й чекає приводу для сварки. За свої шістдесят років вона добре навчилася тримати себе в руках.
Чоловіка не стало сім років тому. Було важко, тоскно, але вона знайшла розраду в батьківській хаті в тихому селі.
Своїми силами підремонтувала дах, змінила старі вікна на нові, поставила сучасний котел. Щороку, щойно приходило весняне тепло, їхала туди садити грядки, милуватися вишнями й дихати спокоєм.
Та то було влітку. Взимку в селі дні короткі, стежки замітає снігом, та й самій у великій хаті якось незатишно. Вона завжди чекала жовтня, щоб повернутися до міста, де поруч аптека, поліклініка й старі подруги.
Три місяці тому син Артем прийшов похнюплений. Сказав, що господар орендованої квартири підняв плату майже вдвічі, і грошей не вистачає навіть на звичні витрати.
Оксана Степанівна сина пожаліла. Погодилася потіснитися, перейшла в меншу кімнату з вікнами у двір, а молодим віддала велику залу.
Думала, що це ненадовго, поки діти стануть на ноги.
А вийшло зовсім інакше. За три місяці невістка жодного разу не спитала, скільки коштує комуналка чи за які гроші купуються олія й крупи.
Оксана Степанівна мовчки платила зі своєї невеликої пенсії та підробітку — шила на замовлення штори й постіль для знайомих. Терпіла, бо думала: ось прийде травень, поїду на город, а там видно буде.
І ось тобі травень.
Лариса пішла за нею на кухню, сперлася на одвірок і продовжила повчальним тоном:
— І взагалі, мамо, ми тут порадилися й вирішили, що в маленькій кімнаті я зроблю собі кабінет. Я ж на курси манікюру пішла, мені треба десь людей приймати. Не на кухні ж пиляти нігті клієнткам!
— У моїй кімнаті? — перепитала Оксана Степанівна, не повертаючи голови.
— А в чиїй же ще? У залі ми спатимемо. А в маленькій я якраз куплю зручний столик, поличку приб’ємо. До того ж у суботу моя мама з райцентру приїде.
Чайник на плиті засичав. Оксана Степанівна вимкнула газ і нарешті обернулася до невістки.
— А свекруха тут до чого?
— Як це до чого? Вона мені з клієнтами допомагатиме, вечерю приготує, поприбирає, поки я працюватиму. Вона якраз у вашій кімнаті на дивані й ляже. Місця всім вистачить, якщо без вередувань.
— Тобто ти все вже розпланувала, — сказала свекруха рівним голосом. — Мене на цілий рік у глушину, а свою маму — на моє ліжко?
— Ну ви тільки не робіть із себе ображену! — фиркнула Лариса. — Це ж життя! Старше покоління має поступатися молодому. Ми ж не виганяємо вас на вулицю, у вас є дах над головою в селі. Там і тиша, і спокій, і тиск скакати не буде.
Із зали долинуло шаркання капців. У дверях з’явився Артем.
Він був у розтягнутих спортивних штанях, м’явся на місці й старанно дивився у вікно, уникаючи материного погляду.
— Артеме, — звернулася до нього Оксана Степанівна. — Ти теж вважаєш, що мені час назавжди перебиратися в село?
Син важко зітхнув, потер потилицю й пробурмотів:
— Мам, ну чого ти все одразу сприймаєш у штики? Лариса ж по суті говорить. Тобі в місті що робити? Тільки дихати цими газами біля дороги. А в селі простір, сусіди привітні, до лісу рукою подати.
— А взимку, сину? Коли снігу по коліна намете і автобус через замети не доїде?
— Та що там тієї зими зараз! — махнув рукою Артем. — Тиждень морозів, а далі відлига. Дров я тобі привезу, складемо охайно. Будеш собі грубку топити та телевізор дивитися.
— Он як, — гірко всміхнулася мати. — Дров ти мені привезеш. А чоботи мої теплі чому вже в лантухах стоять?
— Щоб зайвий раз не возитися! — знову встряла Лариса. — Сусід на машині якраз усе разом і закине в багажник. Ми й вашу стару шафу з маленької кімнати сусідам віддамо або викинемо, бо вона пів кімнати займає.
— Ту шафу твій покійний свекор своїми руками з дуба робив, — тихо мовила Оксана Степанівна. — Вона ще сто років простоїть.
— Та нащо нам той темний мотлох? Зараз усе світле, сучасне роблять! Тільки пил збирає. І ще одне, мамо…
Лариса підійшла ближче й понизила голос, ніби казала про щось дуже вигідне й важливе:
— Ви б свою пенсійну картку Артемові залишили.
Оксана Степанівна аж брови звела від подиву:
— Картку? Це ще навіщо?
— А нащо вона вам там? У селі терміналів майже немає, гроші витрачати нікуди. А нам тут за ремонт треба платити, шпалери поміняти, новий диван купити. Ми вам щомісяця будемо мішок борошна, цукор, крупи й олію передавати. Самі ж казали, що багато не їсте!
У кухні повисла довга пауза. Було чути лише, як за вікном гудуть машини на центральній дорозі.
Оксана Степанівна дивилася на рідного сина. На хлопця, якого вона ночами колихала, коли той хворів, якого вчила бути чесним і справедливим. А він стояв і вивчав тріщину на лінолеумі.
Він не заступився. Не сказав дружині замовкнути. Він просто чекав, коли мати мовчки поступиться, як робила це все його життя.
Жалість до сина, яка роками змушувала її прощати йому слабкодухість, раптом зникла. Залишився лише холодний і ясний спокій.
— От воно як ви все придумали, — мовила вона без жодного гніву. — Значить, у суботу свекруха приїде?
— О десятій ранку потягом! — радісно підхопила невістка, вирішивши, що справа вирішена і свекруха змирилася. — Ви тільки не хвилюйтеся, ми вам на Новий рік обов’язково гостинця передамо! А захочете — приїдете на день чи два, на розкладачці тут посидите з нами, свято відзначимо.
— Яка ти передбачлива, Ларисо, — ледь помітно кивнула Оксана Степанівна. — На розкладачці на кухні у власній оселі — це й справді велика ласка.
— Та чого ви знову за своє! — спалахнула молода жінка. — Артем такий самий господар тут, як і ви! Він тут виріс!
Оксана Степанівна подивилася на сина довгим поглядом:
— Артеме, а ти своїй дружині випадково не розповів, як ця квартира оформлена?
Син ще дужче знітився і пробурмотів:
— Мам, ну яка різниця… Ми ж одна сім’я.
— Велика різниця, — спокійно відповіла мати. — Цю квартиру мої батьки переписали на мене дарчим ще до твого повноліття. І прописана тут тільки я одна. Ти ж сам виписався торік, коли хотів стати на чергу, та так назад документи й не подав. Забув?
Лариса здивовано глянула на чоловіка:
— Артеме, це правда? Ти ж казав, що ви тут навпіл володієте!
— Та яка різниця, Ларисо! — роздратовано смикнувся він. — Мама ж мене не вижене на вулицю! Мама ж добра, вона розуміє, як нам важко!
— Звісно, розумію, — лагідно сказала Оксана Степанівна. — Я взагалі криків і сварок не люблю. Якщо кажете, що мені в селі краще — хай буде по-вашому. Поїду я завтра вранці. Сусід якраз о сьомій виїжджає своїм фургоном, він мене з речами й підбере.
Лариса одразу заспокоїлася й задоволено всміхнулася:
— Ну от і добре! Бачите, як усе гарно вирішилося, по-людськи. Я вам зараз і постіль допоможу зібрати!
— Не треба, доню. Я сама свій скарб складу. Ви відпочивайте.
Оксана Степанівна пішла до своєї кімнати й зачиніла двері.
Насамперед вона витягла зі схованки всі документи на житло, паспорт і запасні ключі, сховавши їх на дно своєї дамської сумки.
Потім обережно дістала старовинний святковий посуд, переклала його рушниками й склала в невелику коробку. Свої теплі чоботи та зимове пальто вона витягла з тих безглуздих мішків і поклала у звичайні дорожні сумки.
Близько третьої години дня жінка вийшла на сходи винести сміття.
Біля вікна на сходовому майданчику саме стояла сусідка Ганна Петрівна — давня приятелька, яка знала все про всіх у цьому під’їзді.
— Оксано, що в тебе там діється? — зашепотіла сусідка, поправляючи окуляри. — Твоя невістка пів години на балконі по телефону так кричала, що на весь двір чути було! Хвалилася комусь, що тепер повноправна господиня, а тебе назавжди в село спровадили! Невже справді поступишся?
— Та куди там, Петрівно, — тихо всміхнулася Оксана Степанівна. — Хіба можна дітей без належного нагляду лишати? Вони ж молоді, недосвідчені.
— Та вона ж твою дубову шафу вже завтра на смітник тягти зібралася! Я сама чула!
— Не тягтиме, — спокійно сказала жінка. — Ти краще пусти мене до себе на кілька хвилин. Мені треба один дзвінок зробити, щоб удома не чули.
— Заходь, звісно! Я якраз пиріжків із горохом насмажила, ще гарячі.
У квартирі сусідки Оксана Степанівна дістала телефон і набрала номер свого племінника Богдана.
Богдан був сином її покійної сестри — міцний, кремезний чоловік із гучним басом, який працював кінологом у службі охорони і все життя возився з собаками.
— Слава Ісусу, тітко Оксано! — весело озвався племінник. — Як ваше здоров’я?
— Навіки слава, Богданчику. Слухай, ти ж учора казав, що у вас на розпліднику вольєри ремонтують і тебе на все літо переводять чергувати ближче до нашого району?
— Та так, тітко. Біда просто. Ніхто не хоче здавати житло чоловікові з трьома дорослими вівчарками. Кажуть, або шукай готель для собак, або спи в машині. А куди я їх подіну? Вони ж мені як діти, та ще й на службі.
— А як ти сам думаєш, поміститеся ви в моїй квартирі на літо? — запитала Оксана Степанівна з ледь помітною хитринкою в голосі.
— Тітонько, та ви жартуєте? У вас же Артем із дружиною живуть!
— Артем із дружиною якраз вирішили, що їм треба більше простору для життя, — спокійно пояснила жінка. — Вони завтра до обіду якраз збираються з’їжджати. Так що приїжджай, дорогий. Велика кімната вільна, місце для твоїх красенів є.
— Тітко Оксано, та я ж вам і за світло, і за газ усе наперед заплачу! І балкон давно хотів вам підправити, там якраз треба добрі дошки покласти!
— Добре, Богдане. Тільки приїжджай завтра рано, десь о пів на восьму. Щоб хлопці твої розім’ялися після дороги.
— Буде зроблено, тітонько! О пів на восьму будемо як штик!
Повернувшись додому, Оксана Степанівна мовчки допила свій чай, лягла спати раніше й спала дивно спокійно, як не спала вже кілька місяців.
Вранці, рівно о сьомій, сусід допоміг їй спустити сумки до машини.
Артем і Лариса навіть не поворухнулися — спали міцним сном, святкуючи швидку й легку перемогу. Лише крізь сон невістка буркнула з-за зачинених дверей:
— Мамо, ключі на тумбочці залиште!
— На тумбочці, дитино, на тумбочці, — лагідно відповіла свекруха.
Проте Оксана Степанівна не поїхала одразу в село. Вона попросила водія зачекати біля скверика навпроти будинку.
Рівно о пів на восьму до під’їзду підкотив знайомий темно-зелений мікроавтобус. Звідти вийшов Богдан у камуфляжній куртці, відчинив бічні двері, і на свіже ранкове повітря один за одним вистрибнули три велетенські німецькі вівчарки — Грім, Барон і наймолодша, непосидюча Лада.
Оксана Степанівна з вікна машини помахала племіннику рукою, показала на другий поверх і тихо прошепотіла:
— Ну, Боже помагай. А тепер можна й помідори садити.
Машина рушила в бік траси, а під вікнами другого поверху починався зовсім інший ранок.
Лариса прокинулася від того, що в коридорі хтось гучно й упевнено тупотів важкими черевиками. А слідом за цим долинув частий, дзвінкий цокіт кігтів по старому паркету.
— Артеме! — невістка щосили штовхнула чоловіка ліктем. — Прокидайся! Здається, твоя мама якихось вантажників найняла шафу забирати! Чого вони там так голосно сопуть?
Вона накинула халат, різко смикнула двері спальні й так і завмерла з відкритим ротом.
Посеред коридору сиділи дві велетенські вівчарки.
Третя, руда з чорною спиною, із явним задоволенням уже дожовувала пухнастий рожевий тапок Лариси, весело помахуючи пухнастим хвостом.
Поруч стояли великі мішки зі спеціальним собачим кормом і залізні миски.
А з маленької кімнати, яку Лариса вже подумки перетворила на свій манікюрний салон, вийшов кремезний вусатий Богдан у безрукавці. В руках він тримав грубі шкіряні повідки.
— Ой лишенько! — писнула Лариса, сахаючись назад і наступаючи босою п’ятою на ногу чоловікові. — Артеме! Звірі в хаті! І чужий мужик!
Артем вискочив із ліжка, заплутався в ковдрі, ледь не впав і вчепився в дверний косяк:
— Ви хто такий?! Що ви тут робите?!
— Здоров був, брате! — басовито загув Богдан, добродушно витираючи руки об штани. — Я Богдан, твій двоюрідний. Забув, чи що? Мене тітка Оксанка пустила на літо пожити, за хатою доглянути, поки вона на городі. Громе, фу, кинь ту ганчірку, не бери до рота всяку гидоту!
Грім слухняно виплюнув мокрий залишок рожевого тапка просто під ноги господині.
— Який ще Богдан?! — заверещала Лариса, ховаючись за спину чоловіка. — Ми тут господарі! Це наша квартира! Ми свекруху в село відправили!
Богдан здивовано підняв густі брови:
— Хто кого куди відправив — то ваші сімейні справи. Мені тітка Оксана дала ключі, договір показала, попросила за квартирою приглянути, щоб чужі не вешталися. А ви ж, як мені сказали, якраз до обіду маєте з’їхати в нову квартиру. Ви ж самостійні, молоді, вам простір треба!
— Та яке з’їхати?! — спробував підвищити голос Артем, але в цю мить найстарший пес, Барон, сито позіхнув і видав такий низький, вібруючий звук, що кришталеві підвіски на люстрі тихенько забриніли.
Артем миттєво знітився і зробив крок назад.
— Богдане… слухай, ну ми ж родичі, — спробував він зайти з іншого боку. — У нас же сім’я. Завтра теща приїжджає з речами. Куди ми підемо?
— Та мені байдуже, хоч уся родина приїжджайте! — щиро розвів руками Богдан. — Тільки в маленькій кімнаті я вже речі розклав, там мої хлопці спатимуть після зміни.
— Які хлопці?! — ошелешено витріщилася Лариса.
— Та пси мої! Службові! Вони в мене виховані, тільки вранці трохи підвивають, коли зарядку роблять. І шерсть зараз сиплеться, бо весняна линька. Але то нічого, віником підметете, раз ви тут ще кілька годин побудете.
Лариса тремтячими пальцями схопила телефон і гарячково набрала свекруху.
— Алло! Мамо! Ви що собі думаєте?! — закричала вона в трубку, щойно почула відповідь. — Тут ваш племінник привів трьох вовків! Вони мій тапок з’їли! Вони по всій хаті ходять! Негайно скажіть йому, щоб ішов геть!
У слухавці пролунав спокійний голос Оксани Степанівни, на тлі якого щебетали пташки:
— Ой, Ларисо, зв’язок тут трохи скаче, вітерець повіває. Ти ж сама вчора казала: гріх двом кімнатам пустувати, треба людям допомагати. От я Богдана й пустила. Йому з собачками якраз у місті притулок потрібен був.
— Але ми ж тут живемо! — ледь не плакала невістка. — Моя мама завтра приїжджає! Де вона спатиме?!
— Так ви ж молоді, моторні! — лагідно відповіла свекруха. — Самі казали, що старші мають поступатися. Знайдете собі щось гарне, світле, без старих шаф і моїх дубових меблів. Ніхто вам зауважень не робитиме, що посуд не помитий.
— Мамо, ви не маєте права! Артем ваш син!
— А я від сина й не відмовляюся, — добродушно мовила Оксана Степанівна. — Якщо хочете — лишайтеся! На кухні біля плити розкладачку поставите, свекруха там якраз поміститься. Тільки майте на увазі: Барон чужого хропіння не любить, починає гарчати. Ну все, дітки, мені час цибульку садити, а то земля пересохне.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Лариса опустила телефон і подивилася на чоловіка поглядом, повним розпачу.
А з кухні вже долинав апетитний свист: Богдан поставив на плиту найбільшу виварку.
— Слухайте, родичі! — гукнув він із коридору. — Я зараз м’ясну обрізку для псів варити поставлю! Запах буде специфічний, трохи очі їстиме, але хлопцям треба білок! Ви до того часу встигнете зібратися, чи вам респіратори дати?
У дверях під’їзду, які Богдан залишив відчиненими, з’явилася Ганна Петрівна з мискою ще теплих пиріжків.
— Ой, які ж гарні песики! — сплеснула вона руками, розглядаючи вівчарок, що чемно сиділи рядочком. — Які розумні очі! Нарешті в нашому під’їзді буде спокій і порядок! А ви, молодята, чого це в халатах стоїте? Збирайтеся швидше, бо на вокзал за мамою запізнитеся!
Збори зайняли рівно годину й двадцять хвилин.
Ніколи в житті Лариса не рухалася так швидко. Вона квапливо скидала свої речі, косметику, лаки для нігтів і численні кофтинки в ті самі міцні мішки, у які ще вчора власноруч складала зимові речі свекрухи.
Артем мовчки, похнюпившись, тягав торби до таксі, що чекало внизу. Кожен його крок супроводжувався уважними поглядами трьох пар розумних собачих очей.
Коли зачинилися двері за останнім клунком, у квартирі нарешті запанувала тиша, яку порушувало лише мірне дихання втомлених із дороги псів.
Минуло два місяці.
Настала середина літа. Оксана Степанівна приїхала до міста на кілька днів — здати замовлені штори, відвідати лікаря й перевірити свою оселю.
У квартирі пахло чистотою й свіжою фарбою.
Богдан не тільки вичистив підлогу до блиску, а й полагодив старий замок на вхідних дверях, укріпив карниз у великій кімнаті та акуратно зробив на балконі нові полиці для домашнього варення.
Дубова шафа покійного чоловіка стояла на своєму місці, натерта воском так, що в ній відбивалося сонце.
А Артем із Ларисою знайшли собі маленьку кімнатку в гуртожитку на самій околиці, куди того ж пам’ятного дня благополучно приїхала й теща зі своїми численними скринями.
Кажуть, живуть вони там тепер дуже дружно й тісно, відгородивши куток для манікюрного столика звичайною простирадляною завісою.
А коли Артем нещодавно зателефонував матері й тихим винуватим голосом спитав, чи не можна йому приїхати на вихідні в село — просто посидіти в тиші під яблунею та виспатися, — Оксана Степанівна лагідно відповіла:
— Що ти, сину! Хіба ж я можу бути такою нерозважливою і забирати чоловіка від молодої дружини та любої тещі? Живіть собі на здоров’я у місті, а до мене якраз Богдан із хлопцями на свіжі пироги приїхати обіцяв. У селі ж для всіх місця вистачить, хто з добром приходить.