– Привіт, сестричко, ніяк до тебе не додзвонюся, – радісно сказав її двоюрідний брат Михайло, коли Олена ледь устигла схопити телефон, що задзвонив.
– Ми з моєю дівчиною до вас у гості на дачу зібралися на тиждень, другий, а то на відпустку грошей немає.
– Привіт, Михайле, – Олена захекалася: вони з чоловіком перед від’їздом на вулиці наводили лад, – не вийде, ми дачний сезон завтра закриваємо і їдемо додому. Час на роботу, тож давай іншим разом.
– Та й добре, що їдете, навіть краще, бо мені вдома батьки життя не дають. А у вас ми будемо самі, дякую, сестричко, ми завтра з Тетяною приїдемо, – ще з більшим задоволенням повідомив Михайло.
– Чому з Тетяною, у тебе ж наче Оксана була? Чи Марина, я вже зовсім заплуталася, – здивувалася Олена, але Михайло тільки розсміявся.
– Побачиш, чому. До завтра! – і він скинув дзвінок, уже не чуючи, як сестра йому казала:
– Без нас не треба приїжджати, ми вже все відключили і рано-вранці поїдемо, – та її вже ніхто не чув.
Чоловік Олени, Сергій, притягнув величезну сумку з кабачками, побачив, що вона сидить якась засмучена, і спершу роздратувався:
– Олено, ну ми так нічого не встигнемо, я кабачки в багажник покладу, що ще вантажити?
– Уявляєш, Сергію, брат мій Михайло подзвонив, той самий, якого ти так недолюблюєш. Дуже просив пожити у нас на дачі пару тижнів зі своєю дівчиною, видно, тітка Галина з дядьком Петром їх гноблять, от він і хоче втекти від них.
– Я категорично проти, – одразу насупився Сергій. – Твій брат некерований, пам’ятаєш, як він минулого літа нишком хильнув пляшку джина, а ми гостям у спеку збиралися подати джин із тоніком та льодом.
– І взагалі, все, до чого він торкається, відразу псується і ламається. Тому й дівчата від нього тікають, ніхто за нього заміж іти не хоче.
– Мені незручно йому відмовляти, Сергію, він же мій брат, ми в дитинстві з ним дружили, – ще більше засмутилася Олена.
– Ну тоді скажи, щоб грубку не топив, він не вміє це робити. Одного разу так натопив, що аж цегла почервоніла, я думав, піч розвалиться. Ну а ключі сусідам залишимо, якщо він до нашого від’їзду не приїде, хоча знаєш…
Сергій тяжко зітхнув, витер піт із чола і сів на ґанок поруч із дружиною. Він подивився на доглянутий садок, на акуратно складені інструменти й на забиті віконниці будинку. І знову почав відмовляти дружину.
– Олено, послухай. Ми тут усе підготували до зими. Вода перекрита, електрика на мінімумі, холодильник порожній. Якщо вони приїдуть, їм доведеться все вмикати, відчиняти, а потім знову консервувати.
– Ти хочеш потім витрачати сили й час на те, щоб бігати за ними з ганчіркою та лагодити те, що вони зламають?
– Я розумію, – Олена закрила обличчя руками. – Але він так просив… І ця Тетяна… Він навіть не помітив, що я сказала “ні”. Він просто поставив мене перед фактом.
– Ось саме, – відрізав Сергій. – Він завжди так робить. Йому начхати на твої плани, на твій комфорт. Він просто шукає місце, де можна безплатно пожити та погуляти.
– Давай зробимо так: ми їдемо завтра о шостій ранку. Ключі я сховаю в схованку, як завжди, але нікому не скажу. Якщо він зателефонує, скажеш, що ми вже в місті.
Олена кивнула, відчуваючи, як усередині піднімається неприємне почуття провини, змішане з роздратуванням, – вона зовсім не вміла відмовляти.
Ранок був імлистий і прохолодний. Сергій швидко завантажив останні речі, Олена востаннє обійшла будинок, перевіряючи замки. О сьомій ранку машина вже виїжджала за ворота дачного кооперативу.
Лише вони виїхали на трасу, як телефон Олени знову задзвонив. Це був Михайло.
– Сестричко! А ми вже під’їжджаємо! – голос брата звучав бадьоро, а на задньому плані було чути сміх якоїсь дівчини. – Слухай, а ви що, поїхали? Ми тут біля воріт стоїмо, а вашої машини… ну, я бачу, що її немає. Але ж ви не могли так рано звалити?
– Михайле, я ж учора сказала, – голос Олени став твердим, і вона сама здивувалася своїй рішучості. – Ми поїхали. Будинок зачинений, вода перекрита, електрики немає. Ми вже в місті, до свого будинку під’їжджаємо.
– Та годі тобі, – Михайло явно не вірив. – А може, ми через паркан переліземо? Де ключі? Під килимком?
– Немає ключів, – відрізав Сергій, перехопивши телефон у дружини. – Михайле, слухай уважно. Ми закрили сезон.
– У хаті холодно, робити там нічого. Їдьте додому до батьків або шукайте готель. Наша дача – не нічліжка для твоїх пригод.
На тому кінці дроту зависла тиша, а потім пролунав обурений голос.
– Та ви що, зовсім? Родичі, називається! Я до вас із душею, а ви…
Сергій натиснув “відбій” і вимкнув телефон. Олена подивилася на нього… і відчула не тривогу, а дивне полегшення.
– Знаєш, – сказала вона, дивлячись на дерева, що миготіли за вікном, – я не вмію казати “ні”, але здається, вперше не почуваюся винною.
– Тому що ти не повинна бути зручною для всіх, – відповів Сергій, вмикаючи музику. – Особливо для тих, хто не вміє цінувати чужу працю. Іноді треба говорити “ні” тим, кому на тебе начхати.
Десь далеко, біля замкнених воріт дачі, Михайло стояв, розгублено дивлячись на телефон. Поруч із ним стояла симпатична дівчина, яка з кожною хвилиною дивилася на нього дедалі скептичніше.
– Ну що, Михайле? – запитала вона, поправляючи сумку. – Де твоя “гостинна” сестра?
Михайло відкрив рота, щоб вигадати чергову брехню, але раптом зрозумів, що цього разу його звичний сценарій зламався. Вперше в житті він залишився сам на сам зі своїми проблемами, і ніхто не збирався вирішувати їх за нього.
Увечері Олені зателефонувала тітка Галина, Олена подумала, що та образилася, але тітка одразу почала їй дякувати:
– Я так переживала, Оленочко, що ви його пустите. Ви ж із Сергієм дуже порядні люди. А ця Тетяна така нахабна, спочатку вона мені лагідною здалася, ввічливою, все “дякую”, та “мабуть”, а потім я дивлюся – щось нам грошей ні на що не вистачає.
– І вдома холодильник вічно порожній, а вона, уявляєш, вирішила, що живе в нареченого, тож платити не треба.
– А в нашого Михайла кишеня дірява! Він зарплату отримає, накупить усього, а потім у мами з татом годується. Ну гаразд свій син, а ці дівиці, що вічно змінюються, на яку вони мені потрібні? – з почуттям сказала тітка Галина.
– Так що ми вам із Сергієм вдячні. Я так сподіваюся, що Міша колись хорошу дівчину знайде, адже він не такий і поганий, він же добрий…
У Олени зовсім відлягло від серця. Звісно, що кожній матері її дитина найкраща, – попри все…