— Мамо, все чесно. Тепер ви можете поїхати до молодшої доньки. У той просторий будинок, який ви їй подарували.
Свекруха так і застигла посеред коридору з пальтом у руках.
— Тобто ти мене виганяєш?
Роман різко випростався біля її валізи.
— Іро…
— Що — Іро? — я подивилася на чоловіка. — Ти сказав: «На кілька днів». А мама щойно сказала: «До весни». Може, хоч тепер поясниш, коли ви збиралися повідомити про це мені?
Ще сорок хвилин тому я навіть не уявляла, чим закінчиться наша неділя.
Роман приніс драбину в меншу кімнату й почав знімати коробки з верхньої полиці шафи. В одній лежали документи, в іншій — фотоальбоми й зимові речі.
— Обережно, там фотографії, — сказала я з порога. — Ти щось шукаєш?
— Та ні. Місце звільняю.
Одну коробку він поставив просто на мій робочий стіл, другу поніс у спальню.
— Іринко, а принтер можна поки кудись переставити?
— Куди?
— Ну… придумаємо.
Я притримала коробку, яка вже з’їжджала на клавіатуру.
— Романе, навіщо ти взагалі чіпаєш мої речі?
— Мама сьогодні приїде.
— Я пам’ятаю. Але до чого тут принтер? Їй же не за столом спати.
Він зліз із драбини, поправив на дивані плед.
— Хай спочатку приїде. Тоді поговоримо.
— Про що?
— Іро, ну не починай завчасно.
Я поставила коробку на підлогу.
— Я ще нічого не починала. Я запитала.
Він відвів очі. І саме тоді я відчула: кількома днями тут не пахне.
Ми з Романом були одружені дев’ять років. Квартиру я купила ще до нашого знайомства. Звичайну двокімнатну — без дорогого ремонту, зате свою. Я досі пам’ятала, як сиділа на підлозі серед порожніх коробок після переїзду й пила чай із єдиної розпакованої чашки.
Після весілля Роман переїхав до мене. Ми разом платили за комунальні послуги, купували меблі, сварилися через колір шпалер і мирилися, поки їх клеїли. Я ніколи не казала йому: «Ти тут не господар». Це був наш дім.
Але я й уявити не могла, що одного дня мою згоду в цьому домі вважатимуть зайвою.
У Галини Іванівни була міська квартира і добротний будинок за містом. Теплий, із великою кухнею, верандою та трьома спальнями.
Роман роками туди їздив: лагодив паркан, зустрічав майстрів, купував матеріали, перевіряв котел. Бувало, ми тільки сядемо снідати в суботу, а вже телефонує мама.
— Ромчику, тут хвіртка не зачиняється. Приїдеш?
— Сьогодні?
— А коли ж? Я на ніч із відчиненим подвір’ям залишуся?
І він їхав.
Його молодша сестра Діана теж любила той будинок. Особливо коли на веранді вже стояв накритий стіл.
Півтора року тому за недільним обідом свекруха відсунула чашку й оголосила:
— Діти, я будинок Діані подарувала. Учора все оформили.
Роман поклав виделку.
— Уже оформили?
— Так. А що тягнути?
— Ти ж казала, що ще подумаєш. Що поговоримо.
— От я й подумала. Миколка росте, їм у квартирі тісно. Дитині потрібне свіже повітря.
Діана усміхнулася, але на брата не подивилася.
— Мамо, я не про свіже повітря…
— А про що? — перебила свекруха. — Тобі той будинок навіщо? У тебе є де жити.
Роман глянув на мене. Я опустила очі в тарілку, щоб не сказати чогось зайвого.
Увечері він сам повернувся до тієї розмови.
— Ти, мабуть, думаєш, що я через будинок засмутився?
— А ти засмутився?
— Через те, як сказала. Наче я зайвий. Поки котел полагодити — «Ромчику, приїдь». А як вирішувати — уже все зроблено.
Я взяла його за руку.
— Вона має право подарувати свій будинок кому хоче.
— Я знаю.
— Але й ти маєш право образитися, що з тобою навіть не поговорили.
Він довго мовчав, а потім кивнув.
Коли Діана переїжджала, Роман допомагав два вихідні поспіль. Возив коробки, розбирав шафи, вішав карнизи. Я не заперечувала: переїзд є переїзд.
Тільки він закінчився, а дзвінки — ні.
— Ром, забереш плінтуси? У тебе багажник більший.
— Ром, майстер завтра приїде. Можеш зустріти? Мій чоловік не вирветься.
— Ром, ти ж у котлі розбираєшся. Там щось блимає.
Одного разу він перечитав повідомлення від сестри й роздратовано поклав телефон.
— Що сталося?
— Майстер до пральної машини в середу зранку приїде. Діана просить посидіти в неї.
— У тебе ж нарада.
— От і я їй написав.
За десять хвилин подзвонила Галина Іванівна.
— Синку, невже на дві години не можна відпроситися?
— Не можна, мамо. У мене робота.
— У всіх робота. Але сестрі треба допомогти.
— Нехай перенесе майстра.
— У неї дитина, гуртки…
— Мамо, я не можу.
Після дзвінка він сидів із таким обличчям, ніби справді зробив щось погане.
— Ти ж нічого їм не винен за ту пральну машину, — сказала я.
— Я знаю.
— Тоді чому так дивишся?
— Бо тепер цілий вечір думатиму, що міг би якось викрутитися.
За тиждень ми збиралися до моїх батьків. Уже взулися, я тримала пакунок із подарунком для мами, коли Роман знову дістав телефон.
— Треба заїхати в магазин.
— Навіщо?
— Діанине замовлення забрати. Сьогодні останній день зберігання.
— Романе, ми запізнимося.
— Вона каже, майже по дорозі.
Я подивилася на адресу.
— Сорок кілометрів гаку — це тепер «майже»?
Він потер лоба.
— Ну що мені їй написати?
— Що ми не можемо. Нехай замовить доставку.
— Зараз мама подзвонить.
— І що?
— Знову скаже, що я став байдужим.
Я поставила пакунок на тумбу.
— Послухай. Ти допомагаєш, бо хочеш, чи тому, що боїшся наступного дзвінка?
— Не починай і ти.
— Я не хочу починати. Я хочу поїхати з чоловіком до своїх батьків. Як ми домовилися. Без складів, плінтусів і чужих замовлень.
Він сердито видихнув, але сестрі відмовив.
А ввечері ми нарешті поговорили.
— Я ж не прошу тебе перестати любити маму й Діану, — сказала я. — Але ти не можеш щоразу кидати все.
— Мама звикла, що я займаюся будинком.
— Будинок тепер Діанин.
— Знаю.
— То нехай вона поступово звикає ним займатися. Разом із чоловіком. Допомогти інколи — одне. Постійно відповідати за чуже господарство — інше.
Роман покрутив чашку в руках.
— Мені важко їм відмовляти.
— Я бачу. Але мені теж важко весь час робити вигляд, що наших планів немає.
Після тієї розмови він справді почав частіше казати «ні». Не різко, не зі сварками. Просто: «Сьогодні не зможу», «Замовте доставку», «Домовтеся на вихідний».
І я вже повірила, що ми навчилися берегти свій час.
Наприкінці жовтня Галина Іванівна затіяла велике прибирання у квартирі. Роман допомагав пересувати шафу, відвозив речі до підвалу.
— Мама ремонт починає? — запитала я.
— Ні. Здаватиме квартиру знайомій на зиму. Хоче трохи грошей відкласти.
— А сама до Діани?
— Мабуть. Куди ж іще?
Я навіть зраділа: і свекрусі додаткові гроші, і донька поруч, і внук. У будинку для неї давно підготували кімнату на першому поверсі, щоб сходами не ходити.
За кілька днів у сімейному чаті з’явилося повідомлення: «З першого листопада вже заселяється квартирантка».
Діана поставила усміхнений смайлик. Роман промовчав.
А ввечері зайшов до мене на кухню.
— Іринко, мама може в нас кілька днів пожити?
— Може. А що сталося?
— У Діани в дитячій шпалери переклеюють. Миколка поки в гостьовій кімнаті спить.
— І скільки ще ремонтуватимуть?
— Тиждень, не більше.
— Гаразд. Диван зручний, якось розмістимося.
Він тоді так швидко мене обійняв, що я навіть засміялася.
— Та годі тобі. Не вперше ж мама ночує.
Тепер, стоячи перед звільненими полицями, я згадувала ті обійми й відчувала, як холоне всередині.
— Романе, — повторила я. — На скільки вона їде?
У двері подзвонили.
Він майже з полегшенням пройшов повз мене.
На майданчику стояла Галина Іванівна. Поряд — велика валіза, туго набита господарська сумка, два пакети. У руках вона тримала складну сушарку для білизни.
Я подивилася на сушарку. Потім на чоловіка.
Він мовчки підхопив валізу.
— Ох, нарешті доїхала, — видихнула свекруха, переступаючи поріг. — Ромчику, пальто повісь. Тільки не на гачок, на плечики. А капці мої у вас залишилися?
— Залишилися, — відповіла я. — Галино Іванівно, а ви на скільки до нас?
— До кінця лютого точно. А там подивимося. У березні за містом сиро, може, ще трохи побуду.
У коридорі стало тихо.
— До кінця лютого? — перепитала я.
— Ну так. Квартирантка ж на всю зиму домовилася. Якщо добре платитиме, навіщо мені її виганяти?
Я повернулася до чоловіка.
— Ти знав?
Він поставив валізу біля стіни.
— Іро, давай не зараз.
— А коли? Коли ми сушарку розкладемо?
— Мама казала, що, можливо, затримається…
— Романе. Ти знав, що йдеться про всю зиму?
Він помовчав.
— Знав.
Я вчепилася пальцями в край тумби. Не через валізу, не через зайняту кімнату. Через це тихе «знав».
— А мені сказав про тиждень.
— Я думав, ми потім спокійно…
— Ви вже все вирішили. Про що ми мали потім говорити?
Свекруха нетерпляче поправила комір пальта.
— Іринко, ну не влаштовуй допит на порозі. Я ж не чужа. Мати твого чоловіка.
— Саме тому я хочу зрозуміти, чому мені не сказали правду.
— Та що тут такого страшного? У вас кімната стоїть.
— Вона не стоїть. Я там працюю.
— Переставите стіл у спальню. Ви ж удень усе одно переважно на роботі.
Я глянула на Романа.
— Ти теж так вирішив? Що я переставлю стіл?
— Ні, про стіл ми не…
— Але принтер ти вже переносиш.
Він замовк.
— А чому не до Діани? — запитала я свекруху.
— Бо там дитина. Уроки, вчителька приходить. Я їм заважатиму.
— А нам — ні?
— Іро!
— Я серйозно питаю, Галино Іванівно. У них три спальні. У нас одна спальня і кімната, де я працюю. Чому там вам місця немає, а тут усі мають посунутися?
Вона підтиснула губи.
— Я думала, син матері радий буде.
Роман зітхнув:
— Мамо, я радий. Але…
— От і поясни дружині. Я приїхала до сина, а стою тут, наче милостиню прошу.
— Ви приїхали до нас обох, — сказала я. — І домовлятися треба було з нами обома.
— Ви сім’я чи ні? Хіба у вас не все спільне?
Я відчула, як тремтять руки, і сховала їх у кишені домашньої кофти.
— Сім’я. Тому я й довіряла чоловікові, коли він говорив про кілька днів. Але квартира належить мені. Я купила її до шлюбу. І права вирішувати, хто житиме тут чотири місяці, нікому не віддавала.
Роман підняв на мене очі. Здається, ці слова вдарили і його.
Мені теж було боляче їх вимовляти. За дев’ять років я вперше мусила нагадати, чиє це житло.
— Отакої, — тихо сказала свекруха. — Значить, син тут ніхто.
— Не перекручуйте. Роман тут живе. Ми подружжя. Але він не може потай від мене заселити ще одну людину. Як і я не стала б робити такого за його спиною.
— Іринко, — втрутився чоловік, — хай мама хоч тиждень побуде. Зараз уже речі привезла. Потім розберемося.
Я подивилася на нього.
— Ти вже один раз попросив про тиждень. Пам’ятаєш?
Він опустив голову.
— Я не знаю, як тепер тобі вірити, Романе. Ти це розумієш?
Свекруха переступила ближче до сина.
— І куди ж мені зараз? На вулицю? У квартирі люди живуть.
— До Діани, — відповіла я. — У вас є куди поїхати.
— Там незручно!
— А тут ви навіть не запитали, чи зручно нам.
Вона ображено відвернулася.
— Усе зрозуміло. Через будинок ти й досі сердишся.
— Ні. Ви мали повне право подарувати його доньці. Я тоді нічого у вас не просила. Але пам’ятаєте, що ви сказали Романові? «У тебе є де жити».
Галина Іванівна мовчала.
— Ви розпорядилися своїм будинком, як вважали за потрібне. А тепер дозвольте мені не погодитися з тим, як без мене розпорядилися моєю квартирою.
Кілька секунд було чути тільки, як гуде холодильник на кухні.
Потім свекруха простягнула руку до пальта.
— Не треба було взагалі їхати. Романе, подавай.
Він не відразу ворухнувся. Подивився на матір, на мене, на валізу.
— Мамо… Я відвезу тебе до Діани.
— Тобто ти теж?
— Я мав спочатку поговорити з Ірою.
— То поговори зараз!
Роман провів долонею по обличчю.
— Ні. Не так. Я мав сказати правду.
Я відступила, звільняючи прохід. У мене вже не було сил щось додавати.
Свекруха вдягалася мовчки. Тільки коли син узяв валізу, запитала:
— А Діані ти хоч подзвониш? Чи ми й туди без попередження?
Роман завмер із телефоном у руці.
— Подзвоню, мамо.
Я не сказала нічого.
Коли за ними зачинилися двері, ще трохи постояла в коридорі. Потім пішла в меншу кімнату.
На столі лежала коробка з альбомами. З-під кришки визирав край нашої весільної фотографії.
Я сіла на диван і нарешті заплакала.
Не від злості на свекруху. Від того, що людина, якій я довіряла найбільше, так старанно готувала все, сподіваючись, що я не посмію заперечити.
За якийсь час я витерла обличчя, повернула коробки на полиці. Принтер поставила на місце. Постіль із дивана складати не стала — просто не мала сил.
Роман повернувся ввечері.
Я почула, як він тихо роззувся, потім довго мив руки. Зазвичай він одразу питав, що на вечерю, розповідав про дорогу. Цього разу зайшов на кухню й зупинився біля стола.
— Можна сісти?
— Сідай.
Він сів навпроти.
— Пробач.
Я мовчала.
— Я знав, що ти не погодишся. Мама казала: приїду, трохи поживу, Іра звикне. А я… вирішив, що так буде простіше.
— Кому?
Він підняв очі.
— Мені.
Я кивнула. Нарешті чесно.
— Ти не хотів засмучувати маму. Тому вирішив, що можна обдурити мене.
— Так.
— Мені сьогодні довелося перед нею захищати наш дім від тебе, Романе. Ти розумієш, як це?
Він стиснув руки між колінами.
— Тепер розумію. Коли ти про квартиру сказала… Мені спочатку образливо стало. А потім я подумав: я ж сам тебе змусив це сказати.
Я відвернулася до чайника.
— Я не хочу рахувати, хто тут що купив. Ніколи не хотіла. Але й боятися, що наступне рішення ви з мамою вже прийняли без мене, я не хочу.
— Більше такого не буде.
— Мені зараз мало цих слів.
— Знаю, — тихо відповів він. — Я виправлятиму.
Я дістала другу чашку.
— Як мама влаштувалася?
— Нормально. Кімната для неї знайшлася.
— А ремонт?
Роман гірко всміхнувся.
— Миколка сьогодні вже спить у своїй. Виявилося, шпалери доклеїли ще в п’ятницю.
Я повільно налила чай.
— Ясно.
— Я Діані сказав, що мама залишиться в них. І щоб із майстрами та доставками тепер самі домовлялися. Якщо справді буде потрібна допомога — допоможу. Але не так, як раніше.
— Вона образилася?
— Трохи.
— І мама?
— Теж.
Він помовчав і додав:
— Але це не причина було ображати тебе.
Того вечора ми ще довго сиділи на кухні. Не все владналося за одну розмову. Я ще здригалася, коли він починав: «Мама просила…» А він учився не відмахуватися від незручних запитань.
Галина Іванівна залишилася в Діани. У теплій кімнаті на першому поверсі. Невдовзі вже розповідала телефоном, як добре спиться за містом і як вони з Миколкою гуляють після школи.
До нас вона теж приїжджала. На чай, на свята, іноді залишалася на вихідні. Ми знову могли сидіти за одним столом без тієї важкої тиші.
Тільки тепер перед такими візитами Роман запитував:
— Іринко, тобі буде зручно?
І чекав на відповідь.