— Ми за це весілля триста тисяч віддали, а з боку нареченої — самі пироги, які ніхто не їв! — голосно сказала Інна Геннадіївна.
За сусіднім столом обернулися. Двоюрідна сестра Тамара поспішно закивала, а рідна сестра Ліда підібгала губи.
— Ну а що з сирітки взяти? Ми й не розраховували, — додала Інна Геннадіївна, підняла келих і, широко усміхнувшись, побажала молодим щастя й достатку.
Віра Тимофіївна мовчки дістала з сумки пакет і почала складати туди пироги. Один, із капустою, розломився в неї в руках.
— Ой, ви що, забираєте? — зупинився біля неї офіціант. — Не треба! У вас пироги найсмачніші. Я вже третю тацю порожньою відношу.
— Правда? — бабуся підняла очі.
— Авжеж. Я б і сам із задоволенням з’їв.
— То беріть, синку. Он ті з вишнею ще теплі.
Віра Тимофіївна віддала йому кілька пирогів, а решту виклала назад. За хвилину підійшла жінка в синій сукні — далека родичка нареченого.
— Це ви пекли? З вишнею — просто як у моєї бабусі! Можна я ще візьму?
— Та беріть, беріть.
— Добре, що принесли. У ресторані такого не приготують!
Слідом за нею до пирогів потягнулися інші гості.
Катя саме повернулася на місце після першого танцю з Антоном. Щоки в неї палали, очі сяяли. Віра Тимофіївна подивилася на внучку й вирішила: сьогодні Інні нічого не скаже. Не псувати ж Каті такий день.
Віра виховувала онуку з дев’яти років. Її дочка Наташа загинула в дорожній пригоді, а Катин батько ще раніше поїхав на північ і зник із їхнього життя. Відтоді в дівчинки лишилася тільки бабуся.
Коли Катя з Антоном оголосили, що одружуються, у них був простий план: розписатися, запросити найближчих у кафе, а решту грошей відкласти на перший внесок за іпотеку.
Інна Геннадіївна план не схвалила.
— Яке ще кафе? На двадцять гостей? У нас одних родичів дванадцять! А Корнієнки з Києва? Що вони скажуть?
— Мамо, це наше весілля, — спробував заперечити Антон.
— І що? Перед ріднею в багнюку обличчям падати? У нас сім’я не якась, а з аристократів!
На знайомстві з Вірою Тимофіївною Інна Геннадіївна погладила Катю по плечу й гучно зітхнула:
— Катюша, ти не ображайся, я ж розумію: у тебе все по-іншому. Сирітко, хто тобі шикарне весілля зробить? Ну нічого, ми допоможемо. Ми не жадібні.
Катя опустила очі, а Антон нахмурився.
— Мамо, годі. Катя не по подачку прийшла. Вона моя майбутня дружина! Ми самі на весілля накопичимо.
— Антоша, та я ж люблячи, — усміхнулася мати. — До речі, я вже ресторан придивилася…
Відтоді вона вирішувала майже все сама: ресторан на шістдесят осіб, банкет, найкращий у місті ведучий, лімузин для молодих і два мікроавтобуси «Мерседес» для гостей. А ще торт у три яруси та феєрверк.
— Мамо, Катя не хоче лімузин, — сказав Антон. — І феєрверк нам не потрібен.
— А мене ти запитав, чого я хочу? Я двадцять шість років чекала, коли сина одружу! Маю я право на одне нормальне свято?
Антон змовк. Катя бачила, як йому ніяково, і теж не стала сперечатися.
Та одного вечора вона приїхала до бабусі й розплакалася просто в передпокої.
— Бабусю, я більше не можу…
— Що сталося? З Антоном посварилися?
— Ні. Вони все оплатять, а я сидітиму за їхнім столом, як бідна родичка. Інна Геннадіївна вже всім розповіла, що бере в сім’ю сирітку.
Віра Тимофіївна обняла внучку.
— Ну годі, Катю. Інну не слухай. Іноді здається, що в неї замість голови качан капусти.
Катя крізь сльози всміхнулася.
— Бабусю!
— А що? Сама все життя палець об палець не вдарила, чоловік усього досяг, а гонору… Ну нічого. Ми теж не з тіста зліплені.
Наступного дня Віра Тимофіївна пішла до банку й забрала вклад — сто п’ятдесят тисяч. Вона кілька років збирала ці гроші з пенсії та підробітків і називала їх похоронними, щоб онуці не довелося потім позичати.
Увечері вона покликала Катю на кухню.
— Половину банкету я оплачу. Це буде від нас із твоєю мамою.
— Бабусю, ні! Ти ж їх так довго збирала!
— А на що я їх збирала? Щоб тобі легше було.
— Але це ж твої гроші…
— На той світ я поки не збираюся, — відрізала Віра Тимофіївна. — Нехай гості думають що хочуть, а я не хочу, щоб Інна тебе потім дорікала.
До ресторану бабуся поїхала сама. Передала адміністратору сто п’ятдесят тисяч, отримала чек і поклала його в теку з квартирними квитанціями. Решту за банкет внесла Інна Геннадіївна.
Сукню, костюм Антона, зачіску, макіяж і букет молоді оплатили самі. Свекруха оголосила, що замовила «особливий» торт у топового кондитера, а Віра Тимофіївна домовилася з рестораном, що принесе пироги до чаю.
Пекла вона два дні: з капустою, яйцем і цибулею, з вишнею.
Весілля вийшло таким, як хотіла Інна Геннадіївна. Катя в пишній сукні ледь залізла в лімузин, молоді дві години каталися набережною заради фотографій, а гості їздили в «Мерседесах».
Торт виносили під музику й ледь не впустили. Наприкінці вечора над річкою загуркотів салют, і свекруха плескала так, ніби це свято влаштували саме для неї.
За тиждень вона запросила молодих на вечерю. А об одинадцятій вечора Катя зателефонувала бабусі.
— Бабусю, вона хоче забрати конверти!
— Які конверти?
— Весільні! Гості надарували двісті шістдесят тисяч, а Інна каже, що вони триста вклали й ми маємо їм повернути.
— А Антон що?
— Сказав, що ми пишного весілля не просили. Вона розплакалася: «Ми заради вас кредит під двадцять відсотків взяли, а ви нам навіть трохи грошей шкодуєте».
— Он як…
— А потім додала: «Катюша, твоя бабуся пирогами відбулася, тобі все одно, а нам виплачувати». Бабусю, вона ж знає, скільки ти дала!
— Знає, — тихо відповіла Віра Тимофіївна. — А Антон?
— Хоче іпотеку на рік відкласти. Каже, у вихідні таксуватиме, щоб батькам допомогти.
Бабуся помовчала.
— Поклич свекруху до мене в суботу. І скажи, хай чеки за всі витрати привезе.
Поклавши слухавку, Віра Тимофіївна дістала теку з квитанціями й переклала ресторанний чек у сумку.
Перед вихідними відеооператор надіслав молодим чернетки всіх фото й відео. Серед них був запис, зроблений до приходу гостей. Оператор знімав порожню залу, а потім залишив камеру ввімкненою і пішов до машини за об’єктивом.
Біля камери розмовляли Інна Геннадіївна з Лідою.
Наступного дня Катя з Антоном привезли ноутбук до бабусі. Катя знайшла потрібне місце й додала звуку.
— Лідо, та які там триста! — пролунав голос Інни. — Лімузин та автобуси Олегу Павлович задарма дав. Торт Свєтка спекла в подарунок. Ведучому я дванадцять сунула, хоч у нього за прайсом вісімнадцять. Знижку зробив за несезон.
На записі Ліда щось перепитала, і Інна продовжила:
— Сукня на мені дорога, двадцять витратили. Олегові костюм за двадцять п’ять купили, Аліса мені голову з обличчям за десять зробила. Ну не бути ж гіршою за наречену!
Катя переглянулася з Антоном, але відео не зупинила.
— А банкет ми з бабкою оплатили. Сто п’ятдесят вона, і ми двадцять докинули. Звідки в неї гроші? Так вона зняла ті, що на похорон збирала. А рідні скажу, що всі витрати на нас. Нехай бачать, що ми сироту без посагу взяли й самі все оплатили.
Антон закрив обличчя руками.
— Значить, і кредиту не було… А я їй учора сказав, що іпотеку відкладемо і я у вихідні таксуватиму.
— А вона? — спитала Катя.
— Обняла мене. Сказала: «Ось тепер ти справжній чоловік».
— Я зараз їй подзвоню! — Катя потяглася до телефону.
— Зачекай, — зупинила її бабуся.
Віра Тимофіївна дістала блокнот і поклала перед молодими.
— Спочатку рахуйте.
Катя поділила сторінку навпіл. Ліворуч записувала суми, які свекруха називала рідним, праворуч — справжні витрати.
— Банкет: сто п’ятдесят бабуся і двадцять свати, — почала вона. — Ведучий: не вісімнадцять, а дванадцять.
— Лімузин і автобуси — безплатно, — додав Антон. — І торт теж.
— Феєрверк?
— П’ятнадцять. Я пам’ятаю, мама при мені переказувала.
Катя окремим рядком записала сукню, костюм і салон — п’ятдесят п’ять тисяч.
Антон підсумував:
— На наше весілля вона витратила сорок сім тисяч. А сукню, костюм і салон — на себе й тата. Ми їх про це не просили.
— У суботу вся рідня збереться фільм дивитися, — сказала Катя. — Хай покаже чеки при всіх. Ми повернемо те, що вона витратила на нас. Ні гривні більше.
У суботу Віра Тимофіївна накрила стіл на п’ятнадцять осіб. Покликали сватів і близьких родичів — нібито подивитися весільний фільм. Антон привіз його на флешці.
Інна Геннадіївна поставила на стіл салат і скривилася:
— Знову пироги? Ну гаразд.
Тацю поставили з краю, але гості потяглися до пирогів раніше, ніж до салатів.
Перед переглядом Інна підвелася з келихом.
— Ну, мої дорогі, весілля ми відгуляли. Триста тисяч — як із куща, але єдиному синові не шкода. Тільки давайте чесно, Антоша, Катюша: конверти від нашої рідні ви нам віддайте. Нам кредит закривати.
— Добре, — сказав Антон. — Покажи чеки. Скільки ви витратили на наше весілля, стільки й повернемо.
Інна поставила келих.
— Ти рідній матері не віриш?
— Вам же не важко показати, якщо все оплатили ви, — додала Катя й поклала на стіл блокнот.
Свекруха пішла по сумку, повернулася з текою й почала розкладати чеки.
— Ось, перевіряйте, раз ви в нас такі бухгалтери! Ресторан — сто сімдесят. Сукня — двадцять. Костюм — двадцять п’ять. Салон — десять. Феєрверк — п’ятнадцять.
Катя взяла чек за ресторан.
— Тут двадцять тисяч. Далі — феєрверк, п’ятнадцять. А сукню, костюм і салон викреслюємо.
— Що?!
— Ми вас не просили одягатися нашим коштом.
— Я, значить, мала на весіллі рідного сина обірванкою стояти? У старому халаті прийти, щоб вам подешевше вийшло?
— Ми з Антоном за своє вбрання заплатили самі. І ви за своє платіть самі.
Інна грюкнула долонею по столу.
— Олеже, ти чуєш? Без року тиждень у сім’ї, а вже мене рахувати вчить!
— Ведучий, — продовжила Катя. — Ви казали, вісімнадцять. Де чек?
— Хто ж за готівку виписує?
— Лімузин та автобуси — тридцять?
— Олеже, скажи їм!
Олег Борисович не підвів очей від тарілки.
— Павлович нам їх задарма дав, Інно. Ти ж знаєш.
За столом стало тихо.
— А торт? — спитала Катя. — Дванадцять тисяч чи подарунок від Світлани?
— Та що ви причепилися! Зате банкет цілком на нас був! Сто сімдесят тисяч! Другий чек удома десь лежить. Не зобов’язана я кожен папірець зберігати!
Віра Тимофіївна розкрила сумку, дістала свій чек і поклала поруч із чеком свахи.
Тамара взяла обидва, піднесла до очей.
— Інно… Тут сто п’ятдесят і двадцять. То Віра Тимофіївна майже все оплатила?
— Та ви подивіться на них! Жебраки, кожну гривню рахують! Якби не ми, їхня сирітка під парканом би розписувалася!
— Мамо, не смій Катю ображати! — Антон схопив пульт.
На екрані з’явилася порожня зала ресторану. У кімнаті залунав голос Інни Геннадіївни:
— А банкет ми з бабкою оплатили. Сто п’ятдесят вона, і ми двадцять докинули… А рідні скажу, що всі витрати на нас. Нехай бачать, що ми сироту без посагу взяли й самі все оплатили.
Ліда різко встала й вийшла на балкон.
— Це що ж, Інно, — озвався чоловік Тамари Віктор, — ти нам і про кредит брехала?
— Вимкни! Це монтаж якийсь!
— Не тільки рідні ти брехала, мамо, — сказав Антон. — Ти нас із Катею обдурила. Я заради твого кредиту хотів на рік іпотеку відкласти.
Він вимкнув відео.
Катя дістала конверти й почала відраховувати гроші просто на скатертину.
— Двадцять за банкет. Дванадцять за ведучого — чека немає, але ви самі на записі сказали. І п’ятнадцять за феєрверк. Ми його не замовляли, але він справді був гарний.
Вона посунула купюри до свекрухи.
— Сорок сім тисяч. За вашу сукню, костюм Олега Борисовича і салон ми платити не будемо.
Потім Катя відрахувала сто п’ятдесят тисяч бабусі. Та взяла тільки п’ятдесят, а решту повернула.
— Бабусю, ти ж усе віддала…
— Я сказала: п’ятдесят візьму. Решта вам потрібніша.
Першою зібралася йти Тамара. Біля дверей вона зупинилася поруч із Вірою Тимофіївною.
— Пироги у вас незрівнянні, — ніяково сказала вона.
— Дякую. З собою покласти?
Тамара кивнула.
Наступного вечора Катя з Антоном зателефонували бабусі.
— Ми тобі завтра сто тисяч завеземо, — сказала Катя. — Поклади назад у банк.
— Не треба. Це вам на внесок.
— Бабусю…
— А фільм весільний мені надішліть. Повністю.
Катя допомогла бабусі завантажити програму, через яку можна було надсилати великі відео, і показала, як ними користуватися.
— Бачиш скріпку? Натискаєш на неї, вибираєш файл і відправляєш.
— А якщо не той виберу?
— То видалиш і спробуєш ще раз.
— Добре. Дякую, онучко!
Віра Тимофіївна підписала відео «Весілля моєї Катюші» й відправила подрузі Галі. Та попросила ще фотографії, номер оператора й адресу ресторану: її онук теж збирався одружуватися навесні.
Бабуся знайшла скріпку й надіслала все, що просили.
Ближче до ночі прийшло повідомлення:
«Віро, дивлюся на столи на відео… А пироги твої першими змели!»
Віра Тимофіївна перемотала фільм до чаю. Останній пиріг із вишнею взяв Віктор, чоловік Тамари. Озирнувся, загорнув у серветку й поклав собі в кишеню.
— От же ж, — засміялася бабуся. — Визнала мене рідня сватів.
І знову запустила весільний фільм. Аж надто він їй сподобався.