— Мамо, ну навіщо тобі самій дві кімнати? А ми вчотирьох один в одного на головах сидимо. Давай поміняємося.
Галина взяла пульт і вимкнула звук телевізора.
— Знову, Богдане?
— Що — знову?
— Ми ж говорили про це. Я нікуди не переїжджаю.
У слухавці щось грюкнуло. За мить заплакав малюк.
— Чуєш? — запитав син. — Оце в нас цілу ніч. Олежик плаче, Владик прокидається. Ірина вже стоячи засинає. Я сьогодні на роботі мало колесо на ногу собі не впустив. Мамо, так жити неможливо.
— Вірю, синку. Але чому вихід тільки один — переселити мене?
— Бо в тебе є місце! Дві кімнати, велика кухня. А нас у кухні вже троє не розминеться. Ліжечко між шафою і диваном утиснули, до вікна боком ходимо.
Галина потерла коліно. Після ранкового походу до магазину воно знову нило.
— А ти пам’ятаєш, на якому поверсі живеш?
— Почалося…
— На п’ятому. Без ліфта. Я іноді на свій другий піднімаюся й мушу постояти на сходах.
— Мамо, ну ти ж не будеш туди-сюди десять разів бігати. Раз на день вийдеш по хліб…
— І назад мені як? На руках себе занести?
Богдан замовк.
— Тобі смішно, — тихо сказала вона. — А я сходи рахую. Особливо коли сумка важка.
— Мені не смішно. Просто ти одразу шукаєш причини відмовити.
— Я вже відмовила. Ще минулого місяця.
— То що нам робити? Скажи! Ірина з дитиною вдома, моя зарплата вся розходиться. На другу роботу йти? Я тоді дітей тільки сонними бачитиму.
— Може, шукати підробіток. Може, іншу роботу. Подумати, як облаштувати вашу квартиру…
— Шафу на стелю причепити?
— Богдане, не треба так зі мною.
Він важко видихнув.
— Я думав, ти зрозумієш.
— Я розумію, що вам тісно. Але й ти мене почуй: я хочу жити у своєму домі.
— Добре. Живи.
Зв’язок обірвався.
Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. Потім поклала його на диван.
На екрані телевізора хтось беззвучно сварився. Вона вимкнула й телевізор.
У кімнаті стало тихо.
Колись вони з чоловіком так само сиділи тут вечорами: він із книжкою, вона із зошитами. На столі вистигав чай, а маленький Богдан просив:
«Мамо, ну ще одну казку. Ти ті зошити завтра перевіриш».
Чоловіка не було вже сім років. Зошитів — теж, хіба зрідка приносили сусідські діти, яких вона підтягувала з української. А дім залишився. І вона вперше відчула, що мусить виправдовуватися за те, що їй тут добре.
У суботу подзвонили у двері.
— Бабусю!
Владик проскочив повз неї, обійняв за ноги й одразу зазирнув до вітальні.
— А мої кубики є?
— Куди ж вони подінуться? Роззувайся, будівельнику.
На порозі стояли Богдан з Олежиком та Ірина з великою дитячою сумкою.
— Привіт, мамо.
— Заходьте. Чого стоїте? Давай малого, у тебе вже рука затерпла.
Олежик сонно примружився, а тоді вчепився пальцями їй у комір.
— Ой, який серйозний. Бабусю перевіряєш? Свої, свої.
Ірина ледь усміхнулася.
— Він сьогодні з четвертої ранку не спав.
— А ти?
— А що я…
Галина подивилася на її бліде обличчя.
— Сідай. Чай зараз буде. Я пиріг спекла.
— З яблуками? — гукнув із кімнати Владик.
— З яблуками!
— Тоді мені великий шматок!
На кухні на кілька хвилин стало майже як раніше: дзенькали чашки, Богдан шукав ніж, Ірина поправляла на малюкові шкарпетку.
А потім невістка поклала ложечку на блюдце.
— Галино Василівно, ми не просто так приїхали.
Галина не відразу поставила чайник.
— Іро, може, хоч сьогодні без цієї розмови?
— Я не можу більше, — сказала та.
Богдан відвів очі до вікна.
— Учора Владик сидів у коридорі на підлозі. З подушкою. Я питаю: «Що ти тут робиш?» А він каже: «Тут тихіше». Розумієте? Дитина пішла спати під двері, бо брат плаче.
— Чому ти не подзвонила? Я б забрала його на ніч.
— А наступної ночі? А через тиждень? Ми ж не можемо весь час його до вас відсилати.
— Не можемо, — погодилася Галина. — Але я можу допомагати.
Ірина стиснула чашку обома руками.
— Ми ж не просимо вас на вулицю піти. У нас нормальна квартира. Тепла. Ремонт є.
— І п’ятий поверх.
— Мамо, я вже чув, — втрутився Богдан.
— А я не почула, як ти збираєшся вирішити це питання.
— Я продукти привозитиму.
— Щодня?
— Навіщо щодня?
— А якщо мені треба до лікаря? В аптеку? Просто вийти на прогулянку? Я ж не збираюся сидіти замкнена, поки ти привезеш хліб.
Ірина опустила голову. Богдан відсунув тарілку.
— Добре. Давай по-іншому. Є наша родина. Є три кімнати на всіх. В одній живе четверо, у двох — одна людина. Це нормально?
Галина повільно сіла навпроти нього.
— Ти зараз мене на людей ділиш чи квартиру на кімнати?
— Не перекручуй.
— Я не перекручую. Ти говориш так, наче ми стоїмо біля спільного пирога і я забрала собі більший шматок.
— А хіба не так виходить?
Вона глянула на пиріг між ними.
— Цю квартиру ми з батьком виплачували роками. На меблі збирали, ремонт самі робили. Ти пам’ятаєш, як він після зміни ще на підробітки йшов?
— Знову тато! Знову ваші часи! Зараз усе інакше.
— Так, інакше. Але я не стала від цього людиною, якій нічого не потрібно.
З вітальні почувся гуркіт.
— Бабусю, впала! — вигукнув Владик.
— Нічого, сонечко. Побудуєш міцнішу.
— Уже будую!
Ірина прикрила очі долонею.
— От бачите, йому навіть тут краще. Тут він хоч грається нормально.
— Звичайно, краще. Тому й приходить.
— А вдома конструктор дістане — і я вже прошу прибрати. Бо пройти ніде. Я сама себе ненавиджу за це.
У неї затремтіли губи.
Галина підсунула їй серветку.
— Ірочко…
— Ні, ви скажіть. Вам невже не шкода його?
— Шкода. І тебе шкода. І Богдана. Але себе мені теж шкода.
Богдан різко підняв голову.
— Ми тебе образити не хочемо.
— А виходить — ображаєте.
Ірина витерла очі.
— Просто я завжди думала, що бабусі заради онуків на все готові.
Галина прибрала руку зі столу.
— Навіть із власного дому піти?
— Я не це мала на увазі.
— Саме це ви й просите.
— Мамо, ну ніхто тебе не виганяє!
— Тоді чому моє «ні» вас не влаштовує?
На кухні стало тихо. Було чути, як Владик у сусідній кімнаті розмовляє з іграшковим водієм.
Першою заговорила Ірина:
— Значить, ми самі винні. Треба було думати, перш ніж другу дитину народжувати?
Галина зітхнула.
— Я не кажу, що Олежик зайвий. Навіть не думай такого.
— Але ви ж про це.
— Я про те, що ви не могли заздалегідь вирішити за мене. Треба було спитати — і почути відповідь. Не ту, якої хотілося, а ту, яку я дала.
Богдан провів долонями по обличчю.
— Ми могли б помінятися тимчасово. На кілька років. Я б назбирав…
— А потім Владик піде до школи. Потім Олежик підросте. Вам і тоді буде потрібна друга кімната.
— Ти мені не віриш?
— Я знаю, як важко виїжджати з дому, в якому вже влаштувався. От зараз саме це тобі й пояснюю.
Син подивився на неї, але майже відразу заговорив знову:
— Ми б доплачували. Щомісяця. Тобі на ліки, на щось потрібне.
— З яких грошей, Богдане?
Він промовчав.
— Ти ж щойно казав, що все йде на дітей. Я потім ті гроші назад вам і носитиму. І обоє це знаємо.
— То річ не в грошах?
— Ні. Я хочу вранці прокинутися у своїй спальні. Хочу вийти на свій балкон. Увечері сісти тут із книжкою. Мені шістдесят один, я сорок років у школі відпрацювала. Невже тепер маю доводити, що мені ще можна чогось хотіти?
Богдан відвернувся.
Олежик заплакав. Ірина одразу підхопилася, взяла його на руки.
— Нам пора.
Галина теж устала.
— Пиріг заберіть. Я загорну.
— Не треба, — тихо сказала невістка.
— Владику візьміть.
Цього разу Ірина не заперечила.
У передпокої Владик ніяк не давав натягти на себе куртку.
— Я ще не дограв!
— Удома дограєш, — відповів Богдан.
— Там нема де! Бабусю, можна я залишусь?
Галина присіла, притримуючись за тумбочку.
— Сьогодні вже їдь із мамою. А наступного тижня прийдеш до мене з ночівлею.
— На дві ночі?
— Домовимося.
— І казку про того кота?
— І про кота.
Хлопчик обійняв її за шию.
Богдан дивився, як мати підводиться, спираючись рукою на коліно. Нічого не сказав.
Після їхнього від’їзду Галина довго стояла посеред кухні. Потім накрила недоїдений пиріг рушником і сіла.
Телефон лежав поруч. Їй хотілося набрати сина, сказати щось тепле, звичайне. Спитати, чи доїхали.
Але в голові знову звучало: «Добре. Живи».
Наступні кілька днів вони не телефонували одне одному.
У вівторок біля під’їзду її перестріла Степанівна.
— Галинко, стій. Ти куди так повз мене? Я вже двічі вітаюся.
— Ой, пробач. Задумалася.
— Бачу. Щось із дітьми?
Галина хотіла відмахнутися, та натомість запитала:
— Скажи, я погана мати, якщо не хочу мінятися із сином квартирами?
Степанівна поставила сумку на лавку.
— Сідай. Розказуй.
Галина розповіла. Про тісноту, про Іринині сльози, про онука з подушкою в коридорі.
— Я ж бачила, як вони живуть, — закінчила вона. — Там справді повернутися ніде. І серце болить. Але як подумаю, що мені треба звідси піти…
— Не хочеш?
— Не хочу.
— То й не йди.
— Легко сказати.
— Думаєш? Моя сестра пішла. Теж тимчасово. Десятий рік у тій однокімнатній живе.
— А назад?
Степанівна гірко засміялася.
— А назад — «мамо, ну діти ж звикли». Вона торік до них приїхала, хотіла у своїй колишній спальні перепочити. А невістка каже: «Там у нас речі, посидьте на кухні».
Галина похитала головою.
— Мій Богдан не такий.
— Може, й не такий. Я ж не кажу, що він поганий. Він утомлений, йому тісно, він бачить простий вихід. Тільки в тому виході тобі сходами на п’ятий поверх лізти.
Галина глянула на вікна своєї квартири.
— Він сказав: раз на день по хліб вийдеш.
— От хай зі своїми колінами й виходить.
Вони трохи посиділи мовчки.
— Допомогти їм я хочу, — сказала Галина.
— То допоможи, чим можеш. Але ж не всім, що маєш.
У п’ятницю ввечері задзвонив телефон.
Галина побачила ім’я сина й поспішила відповісти.
— Богдане?
— Привіт, мамо.
— Привіт. Як ви?
— Та нічого. Олежик прихворів, температура невисока. Лікарка була, сказала спостерігати.
— Ірина тримається?
— Тримається.
Він помовчав.
— Мамо, ти на нас сердишся?
Галина сіла.
— Мені було боляче.
— Я знаю.
— Не знаю, чи знаєш.
— Знаю, — повторив він тихіше. — Я бачив, як ти тоді вставала біля Владика. А сам тобі — «для здоров’я корисно». Дурість сказав. Вибач.
Вона заплющила очі.
— Добре, синку.
— Я не думав про ті сходи. Тобто думав, але… мені здавалося, це дрібниця.
— Для тебе — дрібниця.
— Так.
Це коротке «так» полегшило їй душу більше, ніж довгі пояснення.
— Владик питає, коли до тебе.
— Хоч завтра забираймося до мене. Я ж обіцяла.
— Він зрадіє. І ще… Я тут із одним знайомим майстром говорив. Нашу кімнату можна трохи переробити.
Галина уважніше притиснула телефон до вуха.
— Як саме?
— Відгородити Владику місце для ліжка і столика. Не наглухо, зі скляними вставками, щоб світло було. Полиці вище підняти. Балкон утеплити, сезонні речі туди винести. Тесть уже дивився, сказав, допоможе.
— А ліжечко Олежика куди?
— Біля нашого спального місця залишиться. Прохід звільнимо, якщо стару шафу прибрати.
Уперше за довгий час вони говорили не про те, хто повинен поступитися, а про те, що можна зробити.
— І скільки це коштуватиме? — запитала Галина.
Син назвав приблизну суму й додав:
— Якщо самим робити. Інакше ще дорожче. От тільки зібрати одразу… сама знаєш.
Вона подивилася на кран у кухні. Його давно пора було міняти, як і старі труби під мийкою. На це вона й відкладала з пенсії та занять із дітьми.
— Кошторис у тебе є?
— Поки приблизний.
— Зробіть точніший. Я дам частину грошей. Більшу половину, мабуть, зможу.
У слухавці стало тихо.
— Мамо, ти серйозно?
— Серйозно. Але все не віддам, мені теж на господарство потрібно.
— Та звісно! Ми й не…
Він зупинився.
— Дякую.
— І ще одне, Богдане.
— Слухаю.
— Про обмін більше не говоримо. Ні через місяць, ні через рік. Я не хочу знову чекати, що кожен ваш прихід закінчиться цією розмовою.
— Не будемо.
— Домовилися?
— Домовилися, мамо.
Вона почула, як він покликав Ірину. Невдовзі в слухавці пролунав її голос:
— Галино Василівно… Дякую вам.
— Облаштовуйтеся, діти.
— І за те, що я тоді сказала… Вибачте. Про бабусь.
Галина помовчала.
— Я онуків люблю, Іро.
— Знаю.
— Добре, що знаєш.
За два тижні Владик приїхав до бабусі з рюкзаком, у який сам поклав піжаму, три машинки й одну шкарпетку.
— Другу де забув? — запитала Галина.
— Вона десь є.
— Зрозуміло. Головне, машинок вистачає.
Вони пекли пиріжки, гуляли у сквері й учили літери. Увечері Владик умощувався в ліжку в другій кімнаті.
— Бабусю, а тато мені справді столик зробить?
— Справді.
— Щоб я міг намалювати і не прибирати одразу?
— Так.
Хлопчик задоволено підтягнув ковдру.
— Я тоді тобі малюнок намалюю. Великий.
— Тільки такий, щоб у двері пройшов.
Він засміявся.
Богдан із тестем працювали вечорами. Син надсилав матері фотографії: спочатку порожній куток, потім каркас перегородки, нові полиці.
Одного разу подзвонив:
— Мамо, глянь, який колір краще — світлий чи оцей, під дерево?
— А Ірина що каже?
— Світлий.
— То навіщо мене питаєш?
— Думав, хоч ти будеш за дерево.
— Не втягуй мене у ваш ремонтний конфлікт.
Вони обоє засміялися, і Галині стало тепло від того, як легко це вийшло.
Коли все закінчили, її запросили на чай.
Владик зустрів бабусю ще на сходах.
— Ходімо швидше! Тільки очі заплющ!
— На сходах не буду. Ти ж хочеш, щоб я до твого столика ціла дійшла?
У квартирі ще пахло деревом і фарбою. Замість громіздкої шафи — акуратні полиці, за світлою перегородкою — дитяче ліжко і невеликий стіл біля світла.
— Дивись! — Владик підсунув стілець. — Тут книжки. Тут олівці. А це тобі.
На аркуші була намальована бабуся в синій сукні. Поруч — хлопчик і величезний жовтий кіт.
— Це той, із казки?
— Так. Тільки він уже добрий.
— Ну, слава Богу. А то я за нього хвилювалася.
Ірина вийшла з кухні.
— Проходьте, чай вистигає.
Вона все ще мала втомлений вигляд, але вперше за останні місяці не поспішала щось переставляти, ховати, звільняти прохід.
— Як вам? — запитав Богдан.
— Гарно. І справді зручніше стало.
Він провів рукою по краю перегородки.
— Треба було раніше за це взятися.
— Зате тепер зробили.
За столом Владик вимагав розповісти, як тато в дитинстві розбив м’ячем люстру.
— Не люстру, а плафон, — виправив Богдан.
— І не один, — додала Галина.
Ірина засміялася:
— Так от у кого Владик такий обережний!
— Я взагалі нічого не розбивав! — обурився хлопчик.
— Ще є час, — сказав батько й одразу, під поглядом дружини, додав: — Але не треба.
Коли Галина збиралася додому, Ірина обійняла її біля дверей.
— Дякую. За все.
— Живіть спокійно.
— Будемо старатися.
Богдан виніс до сходів її сумку.
— Провести?
— Не треба. Іди, Владик тебе кличе.
— Подзвони, як будеш удома.
— Подзвоню.
До свого другого поверху Галина піднялася повільно. На майданчику зупинилася, дістала ключі.
У квартирі її зустріла звична тиша.
Вона повісила пальто, поставила сумку й одразу набрала сина.
— Я вже вдома.
— Все добре?
— Все добре, Богданчику.
І це вперше за довгий час було не просто відповіддю, щоб не хвилювати.
Галина поставила чайник. Прикріпила Владика з жовтим котом на холодильник, трохи відступила, придивилася й усміхнулася.
Потім пішла до вітальні. На підвіконні чекали квіти, у кріслі — розгорнута книжка. Вона поправила плед, сіла й почула, як на кухні закипає вода.
Ніхто не залишився без її допомоги. І їй самій не довелося нікуди йти.
Вона була вдома.