— Запишіть ще млинці із сьомгою! — Олександра Трохимівна постукала нігтем по меню. — І два еклери. Тільки швидше, люба, у мене шлунок по годинах працює!
— Ми ж домовлялися просто випити кави, — нагадала Ія. — У мене обідня перерва закінчується.
— Не порожній же окріп мені сьорбати! Покликала матір, пригощаєш — то не тиснись при людях.
Ія ледь стрималася, щоб не заперечити. Нікуди вона свекруху не кликала. Це Олександра Трохимівна дзвонила з дев’ятої ранку й вимагала зустрітися в центрі: мовляв, важлива сімейна розмова.
Ія якраз відпросилася на обіді до банку, щоб переоформити старий внесок. Заодно взяла виписку із зарплатного рахунку для звірки преміальних, склала аркуш удвічі й поклала в кишеню плаща.
На виході з банку її вже чекала свекруха.
— Ходімо в кафе, — схопила вона Ію під лікоть. — У мене поперек ниє, стояти не можу. Зводи матір на каву, з тебе не убуде.
Тепер вони сиділи під смугастим навісом, і свекруха встигла замовити стільки, ніби зібралася тут обідати й вечеряти.
Ія була одружена з Леонідом шостий рік. Їй було сорок п’ять, йому — сорок сім. Для обох це був другий шлюб, спільних дітей у них не було.
Жили вони в Іїній двокімнатній квартирі. Вона купила її ще до весілля, а позаминулої весни достроково виплатила іпотеку. Працювала провідною кошторисницею у великій будівельній компанії, переважно з дому, і заробляла добре.
Та Олександра Трохимівна, колишня завідувачка заводської їдальні, не вважала роботу за домашнім ноутбуком справжньою.
Офіціантка Алла принесла Ії американо, а її свекрусі — капучино зі збитими вершками та карамельним сиропом.
— І ще ось що, люба, — Олександра Трохимівна поманила дівчину пальцем. — Покладіть у коробочку чотири мигдальні рогалики. Льоні занесу, він здобу любить, а дружина його не балує.
— Усе в один рахунок? — запитала Алла, дивлячись на Ію.
— Звичайно! Невістка сьогодні пригощає.
Ія стиснула пальці на краю столу, але сперечатися при офіціантці не стала.
— То що у вас сталося? — запитала вона, коли Алла відійшла. — Через що ви мене так терміново викликали?
— У суботу до мене робітники заходять. Підлогу розбиратимуть, проводку мінятимуть, шпалери клеїтимуть. Бруду буде на все літо.
— Співчуваю. Але я тут чим можу допомогти?
— Як чим? Чекай мене в суботу до десятої.
Ія не одразу зрозуміла.
— Де чекати?
— У вас удома. Я до вересня переїжджаю. Льоня мої речі привезе, розсаду й Рижика. Не можу ж я з гіпертонією тим пилом дихати!
— Зачекайте. Ви хоч обговорили це з нами?
— А що тут обговорювати? Син мене не на вулицю ж виставить.
— У нас дві кімнати. У вітальні Леонід розбирає замовлення з автосервісу, у спальні мій робочий стіл…
— Я якраз у спальні й ляжу. Там сонячно, і від балкона не дме. Льоня у вітальні поспить, а ти з комп’ютером на кухню переберешся. Біля батареї моя розкладачка стане.
— Ви пропонуєте мені спати на кухні?
— На літо потерпиш. І свої парфуми зі столика прибери, у мене від них голова болить.
Олександра Трохимівна відкрила бордовий ридикюль, дістала аркуш у клітинку й поклала перед Ією.
— Тут я свій режим харчування розписала. Вранці вівсянка на воді, без грудочок. О другій — протертий овочевий суп і парова тріска. До сьомої — котлети з індички.
Ія глянула на список.
— Це що?
— Меню. Ти ж усе одно вдома сидиш. Невже матері свіжого не звариш?
— Я не просто сиджу. Я працюю.
— Ой, натиснеш пару кнопочок…
— По дев’ять годин на день, Олександро Трохимівно. З дзвінками, кошторисами й термінами.
Ія підсунула аркуш назад.
— Ні. Ви до нас не переїдете.
Свекруха аж випросталася.
— Як це — не переїду?
— Отак. І спальню я вам не віддам, і готувати за вашим розкладом не буду.
— Не смій мені заперечувати! Там мій син живе, отже, квартира сімейна!
— Квартира моя. Я купила її до шлюбу й десять років платила за неї. Вам треба десь жити під час ремонту — орендуйте житло поруч. І за робітниками зможете наглядати.
— Та ти… — почала Олександра Трохимівна, але побачила Аллу й замовкла.
Офіціантка поставила на стіл млинці, сьомгу, сметану й два еклери. Поруч поклала перев’язану мотузкою коробку з рогаликами.
Ія раптом згадала колишню колегу, яка пустила свекруху пожити на два тижні, поки тій міняли труби. Пенсіонерка залишилася на три роки. Невістка зрештою перебралася спати на лоджію, а потім і зовсім розлучилася.
«Ні, — подумала Ія. — У власній квартирі я на кухню не піду».
Олександра Трохимівна прожувала млинець і знову взялася за своє:
— Орендуйте, каже! Легко чужими грошима розпоряджатися, коли сама ні за що не відповідаєш. Сидиш у Льоні на шиї, та ще й носом вертиш!
— На чиїй шиї? — перепитала Ія. — Комуналку плачу я. Продукти замовляю я. Путівку в Миргород ми теж із моєї картки купували.
— Ой, не сміши! З якої такої картки? Що ти можеш своїм ноутбуком заробити?
— Більше, ніж ви думаєте.
— Якби не Льоня та не я, давно б по світу пішла зі своїм гонором!
— А ви тут до чого? Ви нам за шість років, крім двох банок огірків, нічого не дали.
Виделка з брязкотом упала на тарілку.
— Нічого не дала? Та я вас із осені на своїй пенсії тягну! Десятого числа щомісяця Льоні гроші переказую!
— Навіщо?
— Ти в нього спитай! Приїхав у жовтні, мало не плаче: «Мамо, комуналка величезна, я не справляюся, а Ія на своїх підробітках копійки отримує».
Ія мовчки дивилася на свекруху.
— Ви серйозно?
— А що? Думаєш, я вигадую? Я собі пів року зайвого масла не куплю, щоб вам допомогти! А ти мені кута на літо пошкодувала!
— Леонід вам так і сказав? Що йому на комуналку не вистачає?
— Так! І в суботу він мені своїми ключами двері відчинить. Зрозуміла?
Ія дістала телефон.
— Зараз запитаємо.
— Кого?
— Вашого сина.
Леонід відповів на третьому гудку. На тлі гудів підйомник.
— Льоню, ти на гучному, — сказала Ія. — Ми з твоєю мамою в кафе. Поясни нам обом: відколи я копійки заробляю? І чому ти береш у мами гроші на наші продукти?
У слухавці запала тиша. Потім Леонід кашлянув.
— Іюшо, ну навіщо при мамі…
— При мамі ти їй брехав. При мамі й пояснюй.
— Я не те щоб брехав… У мене ж у жовтні коробка передач полетіла. Усі заощадження на ремонт витратив. У тебе знову просити було соромно.
— А в мами-пенсіонерки не соромно?
— Я просто бовкнув, що важко нам. А вона сама почала переказувати.
— І куди ти їх дівав? — тихо спитала Олександра Трохимівна.
— Мам, ну… На запчастини, на мастило.
— Ти ж казав, на їжу!
— Ну яка різниця, мамо?
— Яка різниця? — Ія підвищила голос. — Ти знаєш, хто платить за квартиру і продукти. І ти знаєш, скільки я заробляю!
— Ію, не починай. Краще скажи, маму пустиш? Потерпи її до кінця літа, вона ж старша людина.
— На моїй кухні? На розкладачці?
— Ну не ганьби мене. У мене клієнт чекає, потім поговоримо.
Зв’язок обірвався.
Ія ще кілька секунд дивилася на телефон.
— Він поклав слухавку, — сказала вона.
Олександра Трохимівна теж розгубилася, але ненадовго. Якраз підійшла Алла й поклала на край столу рахунок.
Свекруха підвелася, притисла до грудей коробку з рогаликами й голосно, так, що почули за сусіднім столиком, заявила:
— Поки я тебе утримую, будеш мене слухатися!
Ія відкинулася на спинку крісла. У рахунку за її кавою йшли млинці, сьомга, сметана, сироп, еклери та рогалики.
Вона сунула руку в кишеню плаща й дістала банківську виписку.
— Окуляри не знімайте, — сказала вона. — Подивіться сюди.
— Що це?
— Моя зарплата за останні пів року. Бачите? За місяць я отримую втричі більше, ніж ви пенсії. А тут — оплата комуналки. Ось перекази Леоніду на зимову гуму.
Свекруха нахилилася до аркуша, поправила окуляри й довго вдивлялася в цифри.
— Але ж Льоня казав…
— Льоня вам брехав. І гроші ваші брав не на їжу.
— Навіщо ж він так? Я ж йому вірила…
Ія склала виписку й прибрала її в кишеню.
— Про це ви самі з ним поговорите. А я сьогодні зміню личинку замка. У суботу з речами й котом до нас не приходьте.
— Ти через якийсь ремонт замок мінятимеш?
— Не через ремонт. Через те, що ви з вашим сином вирішили розпоряджатися моїм домом без мене.
Підійшла Алла з терміналом.
— Дівчино, — звернулася до неї Ія, — пані розрахується.
— Ію! — свекруха вчепилася в коробку. — Ти куди?
— Ви ж кажете, що всю сім’ю утримуєте. То й цей рахунок для вас, мабуть, дрібниця.
Ія спустилася зі сходинки веранди й пішла алеєю, не озираючись.
— Перепрошую, — сказала Алла свекрусі. — Ви карткою чи готівкою?
— Та вона ж мене запросила!
Алла глянула на коробку в її руках і на порожню тарілку.
— Рогалики вже запаковані, млинці ви з’їли. Рахунок, будь ласка.
Під поглядами сусідів Олександра Трохимівна почервоніла, відкрила ридикюль і дістала пенсійну картку. Заплатила за все, включно з Іїним американо.
Того ж вечора Ія змінила замок і винесла на майданчик Леонідові коробки із запчастинами.
— Ти серйозно? — спитав він, побачивши їх біля дверей.
— Серйозно. Або зараз дзвониш матері й при мені кажеш правду, або забираєш свої коробки й переїжджаєш до неї. Там якраз розкладачка є.
— Ти мене з дому виганяєш?
— Я не хочу більше жити з людиною, яка бреше матері, бере в неї гроші й наказує мені спати на кухні.
— Я ж не думав, що все так вийде…
— А треба було подумати. І свою машину надалі ремонтуй за власні гроші.
Леонід образився й пішов до матері. Три ночі спав у неї на мішках зі шпаклівкою, а на четвертий день, намучившись у ремонтному гармидері й наївшись парової тріски без солі, повернувся миритися. Матері він зателефонував і зізнався в брехні.
За три тижні Олександра Трохимівна все ще наглядала за робітниками й Рижиком у власній квартирі.
Леонід часом бурчав:
— Могла б тоді в кафе тихенько заплатити. Навіщо було маму до валеріанки доводити при офіціантці?
— А ти міг не брати в неї пенсію, — відповідала Ія.
А свекруха обдзвонювала далеку рідню й скаржилася:
— Затягла мене в дорогий заклад і обібрала, як липку! От така в мого сина дружина.
А як би ви вчинили на місці Ії?