— Свахо, та у вас тут краса! А хризантеми які! Хто ж їх доглядає, поки ви по тих Італіях їздите?
Анна стояла біля хвіртки й усміхалася так щиро, що я одразу насторожилася. Зазвичай від неї й «добридень» не дочекаєшся, а тут — і свахо, і квіти похвалила.
Я поставила лійку на сходинку.
— Галина поливає. Сусідка моя. Доброго ранку, Анно. Щось сталося?
— Та чого одразу сталося? Уже й зайти не можна?
— Можна. Просто неділя, ще дев’ятої немає.
— Ой, та я рано встаю. Дивлюся — ви надворі. Думаю, зайду, бо два тижні як повернулися, а ми й не поговорили.
Вона вже підіймалася на ґанок.
— Кавою пригостите? Справжньою, італійською? Ви ж привезли?
— Привезла. Ходіть.
На кухні Анна скинула рукавички й сіла на м’який куточок. Поки я ставила кавоварку, вона роздивлялася шафки, плиту, нову витяжку.
— Гарно зробили. Дорого, мабуть?
— Потроху робила.
— Ну, вам тепер можна. Євро є євро.
Я дістала філіжанки.
— Євро теж заробляти треба.
— Та хто ж каже, що не треба? Але ж не за нашу зарплату працюєте.
— І не вдома живу.
Вона пропустила це повз вуха.
— А печиво самі пекли?
— Учора.
— Ото маєте здоров’я. Я б після дороги ще місяць відпочивала.
Хотіла сказати, що спина досі не розгинається після роботи, але передумала. Поставила перед нею каву й тарілку з печивом.
Анна надпила ковток, схвально кивнула й посунулася ближче до столу.
— Маріє, я взагалі-то у справі.
— Слухаю.
— Виручіть мене. Треба тисячу євро.
Я ще тримала кавник у руці.
— Тисячу?
— Так. Терміново. На днях уже треба. Ви ж тільки приїхали, у вас є.
Не запитала — сказала.
Я поставила кавник на плиту й сіла навпроти.
— А коли повертатимете?
— Та повернемо, не хвилюйтеся. Ми ж не чужі.
— Я запитала коли.
Анна нетерпляче повела плечем.
— Ну звідки я зараз точно знаю? Як зможемо. Маріє, я ж до вас по-родинному прийшла. Не в банк.
Я подивилася на її руки з перснями, на рукавички біля філіжанки. І раптом виразно згадала свої руки в гумових рукавичках — о третій ночі, над чужим ліжком.
— Не позичу, Анно.
Вона завмерла.
— Що?
— Тисячі євро я вам не позичу.
— Ви серйозно?
— Так.
Кілька секунд вона мовчала. Тоді поставила філіжанку на блюдце.
— Я ж не подарувати прошу.
— Я почула.
— То в чому справа? Немає грошей?
— Я не казала, що немає.
— А-а… — вона повільно відхилилася назад. — То просто не хочете.
— Не хочу давати в борг таку суму. Так.
— І вам не соромно отак мені в очі говорити?
Я відчула, як напружилися плечі.
— За що мені має бути соромно?
— Ми з вами дітей одружили! У нас одна родина! Я прийшла по допомогу, а ви сидите й допитуєте, коли віддам!
— Бо ви просите в борг.
— Та повернула б я вам!
— Три тисячі гривень на газ ви теж обіцяли повернути.
Анна різко звела брови.
— Ви ще це пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— Господи, Маріє… Скільки років минуло! Ви тепер кожну копійку мені рахуватимете?
— Ні. Саме тому нових грошей не дам.
Філіжанка грюкнула об блюдце. Кава хлюпнула на скатертину.
— То ось яке у вас до нас ставлення!
— Каву пийте, Анно. Охолоне.
— Та яка вже кава! Ви мене принизили, а тепер ще печивом частуєте?
— Відмовити — не означає принизити.
Вона підвелася й ухопила рукавички.
— Знаєте що? Сидіть зі своїми євро! Тільки в могилу їх не заберете!
— Не заберу. Але до того мені ще жити треба.
— Побачимо, хто до вас прийде, коли допомога знадобиться!
Двері гримнули так, що дзенькнув посуд у шафі.
Я залишилася за столом. Дістала серветку, притиснула до кавової плями. Рука тремтіла, і це дратувало найбільше: говорила спокійно, ніби вистояла, а тепер не могла втримати звичайну серветку.
Телефон задзвонив за кілька хвилин.
Юля.
Я ще не встигла привітатися, як почула:
— Мамо, що ти наробила?!
— Доброго ранку й тобі.
— Не починай! Анна Василівна щойно дзвонила. Плаче! Каже, ти її мало з хати не вигнала!
Я заплющила очі.
— Я її кавою пригостила.
— Мамо!
— А грошей не позичила. Це правда.
— Ну навіщо?! Ярослав тепер сидить мовчить, на мене навіть не дивиться!
— А ти тут до чого?
— Бо це моя мама його маму образила!
— Юлю, вона попросила тисячу євро. Я відмовила. Ні словом її не образила.
— Вона ж позичити просила! У тебе є ці гроші!
— Є.
— Ну то в чому проблема?
Я дивилася на мокру серветку у своїй руці й не впізнавала доньчиного голосу.
— А якби ти попросила, я теж мусила б погодитися тільки тому, що гроші в мене є?
— Не перекручуй! Це ж не чужа людина!
— От саме з близькими я більше не хочу сваритися через борги. Тому великих сум не позичаю.
— Зручно ти придумала.
— Це не вчора придумано, Юлю. Ти знаєш.
— Знаю, що ти тепер за кожне євро трясешся!
Я повільно поклала серветку на стіл.
— Ти справді так думаєш?
— А як іще думати? Десять років в Італії! Невже для моєї сім’ї шкода якоїсь тисячі?
— Не «якоїсь».
— Що?
— Не кажи «якоїсь тисячі». Ти не знаєш, як вона мені дістається.
— Ой, знову починається…
Це вдарило болючіше за крик.
— Що починається, доню?
Вона мовчала кілька секунд, але не зупинилася.
— Ти стала якась холодна. Раніше ти мене розуміла.
— Раніше я на все погоджувалася.
— Бо любила мене!
Я ковтнула повітря.
— А тепер, виходить, не люблю?
— Я цього не казала.
— Ти саме це зараз кажеш.
У слухавці щось загупало, почувся приглушений чоловічий голос.
— Мамо, я не можу зараз це все слухати! Якщо через твою впертість у мене з Ярославом почнуться проблеми, я тобі не пробачу!
— Юлю, зачекай…
Вона від’єдналася.
Я ще трохи тримала телефон біля вуха. Наче донька могла передумати й озватися: «Мамо, вибач, я згарячу».
Не озвалася.
За вікном сонце вже дісталося до білих хризантем. На кухні пахло кавою, на тарілці лежало вчорашнє печиво. Звичайний недільний ранок. Тільки я раптом почувалася чужою у власному житті.
«Десять років в Італії».
Як легко це вимовити.
Я пам’ятала інші розмови.
— Маріє! Маріє!
Третя ночі. Я підхоплююся з вузького ліжка й біжу до старенької, за якою доглядаю.
— Я тут. Що болить?
— Посади мене.
— Зараз. Обійміть мене за шию. Тільки повільно…
У попереку прострілює так, що на мить зникає світло перед очима.
— Ти чого стоїш? Посади!
— Зараз, синьйоро. Зараз.
А вранці її донька запитує:
— Чому мама погано спала?
— Їй було неспокійно.
— Ти повинна стежити, щоб вона відпочивала.
Я киваю. Не кажу, що сама за ніч не стулила очей. Що коліна горять, а руки вже не слухаються. Що теж маю дитину й хочу додому.
Потім телефоную Юлі.
— Як ти, мамо?
— Нормально, доню.
— Не втомилася?
— Та нічого. Ти краще скажи, що тобі переказати цього місяця.
Я сама привчила її до цього «нормально». Ховала втому, щоб не засмучувати. Усміхалася в камеру, коли хотілося лягти й не вставати. А вона бачила усмішку й гроші, які приходили вчасно.
Тепер ті гроші мали оплатити мені лікування, спокійнішу старість, можливість колись нарешті не їхати назад. Не просити в доньки на таблетки. Не слухати, чи не зітхнула вона, коли я назвала ціну обстеження.
Але виявилося, що й відкладати на себе я мусила з чийогось дозволу.
Я підвелася, щоб вилити холодну каву, та спина відразу нагадала про себе. Сперлася долонею на стіл.
І згадала, як уперше сиділа навпроти Анни. Ще до весілля.
Юля тоді закінчувала університет. Закохана, щаслива, говорила про Ярослава без упину.
— Мамо, він хороший. Побачиш, він тобі сподобається.
Він і справді сподобався. Ввічливий, роботящий хлопець. Пальто мені подав, сумку підхопив. Я раділа: нехай хоч у дитини буде повна сім’я.
Її батько пішов, коли Юлі було три. Відтоді я сама і заробляла, і лікувала, і вчила, і бігала на батьківські збори. Удень — дитсадок, увечері — підлоги в магазині. У вихідні — город.
Я не мріяла про пишне весілля. Хотіла побачити доньку щасливою.
Анна хотіла іншого.
— Ресторан беремо в центрі, — оголосила вона, коли ми зібралися обговорити весілля. — Той, із колонами. Гостей буде чоловік двісті.
— Двісті? — перепитала я.
— А що ви дивуєтеся? У нас сама рідня велика. Плюс Василеві знайомі, мої колеги. І музиканти мають бути пристойні. Не якийсь там дядько з колонкою.
Я сиділа на краєчку їхнього шкіряного дивана й стискала сумочку.
— Анно, я стільки не потягну.
— Скільки — стільки?
— Половини такого весілля. У мене немає цих грошей.
Вона глянула на чоловіка, тоді знову на мене.
— А що ви пропонуєте?
— Невелике свято. Для найближчих. Діти ж одружуються, а не виставку влаштовують.
У кімнаті стало тихо.
— Ми свого сина в їдальні женити не будемо, — відрізала Анна.
— Я не наполягаю на їдальні. Можна знайти…
— Маріє, ви не розумієте? У нас є певне коло спілкування. Люди прийдуть. Що ми їм покажемо?
Я подивилася на Юлю. Вона сиділа біля Ярослава й дивилася собі на руки.
— А діти що кажуть?
— Діти ще не заробили, щоб казати, — відповіла за них Анна. — Немає грошей — треба шукати.
— Де?
— Люди за кордон їздять. Заробляють. Ви ж не гірша за інших.
Я мовчала.
— Або так, або не треба поспішати з весіллям, — додала вона. — Ярослав ще молодий. Усе життя попереду.
Наступного ранку Юля прибігла до мене заплакана.
— Мамо, вона сказала, що нам краще розійтися.
— А Ярослав що?
— Каже, не хоче сваритися з батьками.
— А зі мною, виходить, можна?
— Мамочко, ну не так…
Вона вхопила мене за руки.
— Допоможи. Будь ласка. Я його люблю.
— Юлю, у мене немає таких грошей.
— Я знаю. Але може… може, справді поїхати? Ненадовго. Ми потім тобі допомагатимемо.
Я дивилася на її мокрі вії й розуміла, що не витримаю.
Позичила на дорогу й документи. Знайшла через знайомих роботу. Поїхала з однією сумкою й папірцем, де були записані кілька італійських слів.
За пів року переслала свою половину.
На весіллі мене не було.
— Мамо, тебе відпустять? — запитала Юля незадовго до свята.
— Не відпускають, доню. Якщо поїду, місце втратю.
— А інше знайдеш?
Я притулила телефон плечем до вуха й продовжувала розвішувати чужу білизну.
— Я ще борг за дорогу не весь віддала.
Юля тихо заплакала.
— Як же я без тебе?
— Будеш найгарніша. А я потім фотографії подивлюся.
— Я подзвоню. Обов’язково.
Того дня вона надіслала кілька знімків. Біла сукня, ресторан, квіти. Анна поруч із молодими — ошатна, задоволена.
Я сиділа біля ліжка старенької й збільшувала фотографію пальцями, щоб краще роздивитися доньчине обличчя.
— Це твоя дочка? — запитала синьйора.
— Так.
— Гарна. А ти чому плачеш?
Я витерла щоку.
— Радію.
Анна після весілля не подзвонила. Ні подяки, ні слова про те, як усе минуло.
Зателефонувала значно пізніше.
— Марієчко, виручіть. На газ не вистачає. Три тисячі гривень, до Василевої зарплати.
Я переказала.
Минув тиждень. Другий. Місяць.
— Анно, ви про ті гроші пам’ятаєте?
— Які?
— На газ.
— Ой, та пам’ятаю. Зараз трохи сутужно.
Пізніше я нагадала ще раз.
— Маріє, ну ви ж у євро отримуєте! Невже через такі копійки будете родичам надокучати?
Тоді мені стало ніяково. Не їй — мені.
Потім були гроші на страховку. На Василів ювілей. На телефон, бо Аннин, бачте, «вже соромно з сумки діставати».
Щоразу вона просила ненадовго. Жодного разу не повернула.
Саме тоді я й навчилася розрізняти допомогу та борг. Якщо могла подарувати — давала й забувала. А позичати перестала. Свій перший борг за дорогу повертала місяцями й добре знала: чужі гроші не стають твоїми тільки тому, що ти їх уже витратив.
Поступово з’ясувалося й інше.
Їхній великий будинок був у заставі. Машина — у лізингу. За меблі ще платили. За техніку теж. Анна скаржилася мені на банки, а за хвилину розповідала, яку сукню замовила на чергове святкування.
— Може, поки не купуйте? — якось обережно сказала я.
Вона обурилася:
— Щоб я пішла в тому самому, що минулого року? Там люди будуть!
А діти тим часом переїжджали з однієї орендованої квартири на іншу.
Якось Юля подзвонила ввечері:
— Мамо, господиня знову піднімає плату.
На задньому плані плакала мала.
— А Ярослав що каже?
— Шукатимемо дешевшу. Тільки з дитиною не всі хочуть брати.
— Його батьки не можуть допомогти?
Донька помовчала.
— Анна Василівна каже, вони нас уже одружили. Тепер маємо самі.
Після тієї розмови я почала відкладати на квартиру.
Три роки. Без поїздок до моря, яке було так близько. Без нового пальта, бо старе ще носилося. Зі списком витрат у зошиті.
Коли віддала дітям ключі від двокімнатної квартири, Юля не могла повірити.
— Мамо… Це нам?
— Вам. Тільки з ремонтом одразу всього не обіцяю. Найнеобхідніше зробимо.
Вона обійняла мене так міцно, що я засміялася крізь сльози.
— Ти ж казала, що збираєш собі!
— І собі встигну.
Ярослав стояв поруч, розгублений.
— Маріє Іванівно, дякую. Я навіть не знаю…
— Живіть дружно. От і буде мені подяка.
На новосіллі Анна походила кімнатами, торкнулася шпалер.
— Тоненькі. Подеруться швидко.
Юля відразу напружилася.
— Нам подобаються.
— Я ж нічого. Просто кажу. І поверх зависокий.
— Ліфт є, мамо, — озвався Ярослав.
— А як зламається? І кухня могла б бути більша.
Я поставила на стіл салат.
— Могла б. Але на більшу я не заробила.
Анна стиснула губи.
— Ви все близько до серця берете.
— Та ні. Сідайте, холоне.
Через два роки я взялася за свою хату. Бо теж хотіла повертатися не до відра під дірявим дахом, а додому.
Майстер, оглянувши покрівлю, запитав:
— Робимо дешевше чи так, щоб більше не лазити?
— Так, щоб не лазити, — сказала я. — Я вже налазилася.
Замінили дах, вікна, опалення. Утеплили стіни. Поклали бруківку.
А потім я купила хризантеми — білі й бордові, як любила мама.
Галина допомагала садити.
— Оце приїжджатимеш і матимеш на що подивитися, — казала вона.
— Я б хотіла вже не приїжджати. Хотіла б жити.
Сусідка випросталася й подивилася на мене.
— То бережи себе, Маріє. Бо хата дочекалася. А здоров’я чекати не буде.
Я пам’ятала ці слова й сьогодні.
Про Аннину термінову потребу теж дещо знала. За тиждень до її візиту Галина зустріла мене біля магазину.
— Чула про Василя? Машину побив.
— Сильно?
— Фару, бампер. Назад здавав тут, біля магазину. Кажуть, випивший був. Тепер зі страховою сваряться.
А трохи згодом сама Анна при мені розмовляла з подругою по телефону:
— Та бачила я твою шубу, бачила! Гарна… Ні, я теж цього року мінятиму. Скільки можна в одному ходити?
Я не знала, як саме вона збиралася розподілити ту тисячу. На ремонт, на хутро чи на черговий платіж. Але знала, що на ліки чи хліб вона не просила. І дати дату повернення не могла.
Якби погодилася, усе повторилося б.
«Зараз немає».
«Не нагадуйте».
«Вам що, для родини шкода?»
Тільки тепер ішлося вже не про суму, з якою я могла подумки попрощатися.
Я взяла телефон. Відкрила розмову з Юлею.
Написала: «Доню, я не хочу, щоб ви сварилися».
Подивилася й стерла. Наче знову брала на себе відповідальність за чужу образу, за Ярославове мовчання, за Аннині сльози.
Написала ще раз: «Я тебе люблю. Поговоримо, коли заспокоїшся».
Надіслала й поклала телефон екраном донизу.
Відповіді не було.
Я помила філіжанки, застелила кавову пляму чистою серветкою й вийшла надвір.
Біля паркану стояла Галина з порожнім відром.
— Доброго ранку. А чого це від тебе Анна така сердита летіла?
— Грошей не дала.
Сусідка зупинилася.
— Багато просила?
— Тисячу євро.
— Ого.
Я нахилилася до хризантем, обірвала сухий листочок.
— Тепер я жадібна.
Галина якусь мить мовчала.
— Вона сказала?
— І вона. І Юля.
Останні слова все-таки зламали мені голос.
Сусідка поставила відро на землю.
— Ох, Маріє…
— Знаєш, від Анни я чекала. А від своєї… — Я потерла долонею щоку. — Каже, я змінилася.
— А ти змінилася?
Я подивилася на свої руки.
— Мабуть. Раніше вже шукала б, кому переказати.
Галина тихо зітхнула.
— Ходімо, я тобі чаю зроблю.
— Пізніше. Я тут трохи побуду.
Вона не стала втішати мене далі. Підняла відро й пішла до своєї хвіртки.
Я лишилася біля квітів.
Мені дуже хотілося, щоб Юля передзвонила. Не попросила пробачення навіть — просто запитала: «Мамо, а як ти?»
Я не знала, коли вона це зробить. Сподівалася, що згодом почує мене, а не тільки свекрушину образу. Зрозуміє, що я не відмовилася від неї, не перестала любити. Лише відмовилася знову платити за те, до чого не мала стосунку.
Ображатися на них усе життя я не збиралася. Але й телефонувати Анні зі словами «заходьте, я передумала» — теж.
Я підняла лійку й долила води під останній кущ. Спина нила, від доньчиних слів іще пекло в грудях. Та сорому не було.
Я нікого не обдурила. Чужого не взяла. Просто вперше за довгий час залишила щось і для себе.
Над білими хризантемами вже літала бджола. Я відступила, щоб не заважати їй, і підставила обличчя теплому осінньому сонцю.