Мені п’ятдесят один рік. Розлучена вже сім років, син дорослий, живе з дружиною в сусідньому районі. Працюю головною бухгалтеркою в торговій мережі, зарплата — сто тридцять тисяч гривень. Своя двокімнатна квартира, машина. Важу сімдесят два кілограми при зрості сто шістдесят п’ять. Так, я не модель, але мене це влаштовує, я задоволена собою.
Дев’ять місяців тому знайомі познайомили мене зі В’ячеславом. Йому шістдесят три, але виглядає на п’ятдесят п’ять — підтягнутий, спортивний, сивина йому личить. Колишній військовий, зараз на пенсії, підробляє консультантом з безпеки.
Сім місяців наші стосунки складалися прекрасно. Він уважний, цікавий співрозмовник, галантний чоловік. У ресторанах рахунок ніколи не ділив, квіти дарував просто так, компліменти говорив щиро. Жодного разу не дозволив собі зауважень про мою вагу чи вік.
Три тижні тому Слава сказав:
— Тань, ми вже не молоді. Навіщо втрачати час? Давай жити разом.
Я переїхала до нього. Трикімнатна квартира в хорошому будинку, ремонт свіжий, меблі добротні.
Минуло вісім днів. На дев’ятий я більше не витримала і повернулася у свою двокімнатну, де можу наодинці з’їсти бутерброд об одинадцятій вечора, і ніхто не влаштує лекцію про глікемічний індекс.
День перший: сніданок, якого не було
Я прокинулася о сьомій ранку від якихось звуків. Спочатку відкрила очі — Слави в ліжку немає. Пішла на кухню і побачила його біля плити в спортивних штанах, щось варить у каструлі. Він усміхнувся:
— Доброго ранку! Як спалося?
— Чудово. Що готуєш?
— Вівсянку на воді. Тобі теж?
Я скривилася:
— На воді? Може, на молоці?
Він похитав головою:
— Молоко — зайві калорії. У нашому віці треба стежити за харчуванням.
— Славо, мені п’ятдесят один, не вісімдесят. Я можу дозволити собі молоко в кашу.
Він розклав вівсянку по тарілках:
— Можеш. Але навіщо? У ста грамах молока 3,2% жирності — 58 калорій. За рік це понад двадцять одна тисяча калорій. Майже три кілограми чистого жиру.
Я сіла за стіл, подивилася на прісну кашу:
— У тебе є хоча б цукор?
— Цукор? Таню, це швидкі вуглеводи. Можеш додати чайну ложку меду.
Я додала три ложки. Без цього вівсянка на воді нагадувала корм для папуг.
День третій: «правило тарілки»
Увечері третього дня я прийшла з роботи втомлена. День був важкий — річний звіт, аудитори, нерви. Хотілося тільки одного: наїстися і завалитися спати.
Відкриваю холодильник. Там овочі, куряча грудка, знежирений сир, яйця.
— Славо, а ковбаси немає?
— Ковбаса? Навіщо?
— Хочу бутерброд.
— Таню, ковбаса — трансжири, консерванти, сіль. Після п’ятдесяти це прямий шлях до інфаркту.
— У мене тиск 120 на 80, аналізи в нормі!
— Зараз у нормі, а через п’ять років?
Він приготував «правильну» тарілку. Я з’їла — і за годину знову була голодна.
— Я хочу їсти.
— Ми дві години тому вечеряли!
— Я голодна!
— Випий води. Часто голод — це спрага.
Я випила воду і лягла спати голодна.
День шостий: зважування
— Ставай.
— Навіщо?
— Будемо контролювати вагу.
— Я не збираюся зважуватися щодня.
— У тебе зайві десять кілограмів.
— Тобто я товста?
— Не товста. Зайва вага. Але це виправимо.
І тут щось обірвалося.
День восьмий: торт
Я принесла додому торт.
Він відкрив коробку — і поніс до смітника.
— Що ти робиш?!
— Це отрута.
— Ти не мав права!
— Мав. Я відповідаю за твоє харчування.
І тоді я зрозуміла — все.
День дев’ятий: я пішла
— Я йду.
— Чому?
— Бо я не хочу жити як у казармі.
— Я ж дбаю про тебе!
— Ні. Ти мене переробляєш.
Я пішла. І він навіть не зупинив.
Що я зрозуміла
Я вдома. Їм бутерброд о десятій вечора.
І знаєте що?
Турбота — це коли тебе приймають.
А не коли тебе «виправляють».
Я не проєкт. Я людина.
Як думаєш — це була турбота чи контроль?
