Соломія з Артемом жили в сусідніх під’їздах і за кілька років жодного разу не привіталися. Вони бачили одне одного у дворі, на сходах, біля магазину, але ніколи не звертали уваги.
Усе змінилося на дні народження спільної знайомої, де їх посадили поруч за столом.
— Ти ж із дев’ятого будинку, правда? — запитав Артем, трохи нахилившись до неї.
— Із дев’ятого, другий під’їзд.
— А я з першого. Чотири роки на одному подвір’ї, і жодного разу не привітався.
— Я теж не привіталася, тож рахунок рівний, — усміхнулася Соломія.
Після того вечора вони майже не розлучалися. Три роки зустрічалися, а потім Артем прийшов до її батьків із букетом і каблучкою. Соломія сказала «так», навіть не дослухавши його до кінця.
Підготовка до весілля почалася наступного ж тижня. Обидві родини допомагали, як могли. Молоді мріяли жити окремо, тож розмови про оренду квартири стали щоденними.
Мама Соломії, Галина Андріївна, почувши про це, поклала на стіл конверт.
— Це гроші, які ми відкладали вам на подарунок, — сказала вона. — Беріть зараз, вони вам потрібніші. Раптом знайдете щось підходяще.
— Мамо, ми ж не просили, — розгубилася Соломія.
— А я й не питаю, просили ви чи ні. Це для вас, і крапка.
Дата наближалася. Молоді хотіли розписатися трохи раніше, у будній день, тихо, а потім уже гуляти весілля. Але мати Артема, Раїса Мирославівна, була проти.
— Навіщо вам двічі наряджатися, — сказала вона за вечерею. — Двічі збирати родичів, двічі витрачатися. Розпишіться в день весілля, вранці, а потім одразу в ресторан. Усе за один раз.
— Мені здавалося, що ми хотіли інакше, — обережно мовила Соломія.
— Хотіли, бо молоді. А я життя прожила, знаю, як краще. Правда ж, Вікторе?
Батько Артема лише кивнув, не відриваючи очей від тарілки.
— Може, вона має рацію, — стенув плечима Артем. — Менше метушні.
Соломія погодилася. Тоді їй здалося, що це дрібниця.
Весілля вийшло гарним. Зранку була церемонія в міській раді, потім усі поїхали до ресторану. Першими молодих привітали батьки Артема. Раїса Мирославівна вийшла вперед, тримаючи в руках невеличку коробочку.
— Це від нас із батьком, — сказала вона урочисто. — Тут ключі від вашої власної квартири.
Зал завмер, а потім вибухнув оплесками. Соломія дивилася на ключі й не могла вимовити ні слова. Артем теж стояв приголомшений.
— Мамо, ти серйозно? — нарешті вимовив він.
— Серйозніше нікуди. Живіть і радійте.
Соломія обійняла свекруху й щиро подякувала. Тоді вона ще не знала, що ці обійми довго будуть здаватися їй чимось, за що доведеться шкодувати.
Квартира потребувала ремонту, тож перші тижні молоді жили в Артема. Тато Соломії, Олег Петрович, був будівельником і взявся за справу сам.
— За місяць зроблю все під ключ, — запевнив він. — Артем допомагатиме, а матеріали вже купили на мамині гроші.
— Тату, може, найняти когось? — запитала Соломія. — Ти ж втомишся.
— Я свою дочку заміж віддав, а не на пенсію вийшов. Сам впораюся.
Робота кипіла. Олег Петрович вставав о шостій, їхав на об’єкт і повертався надвечір, весь у пилу. Артем приєднувався після своєї роботи. Соломія приносила їм вечерю й ловила себе на думці, що ніколи не була такою щасливою.
Так тривало до одного ранку, коли задзвонив телефон.
— Соломіє, виручай, — голос Артема звучав схвильовано. — Мені терміново потрібен паспорт, а я забув його вдома. Лежить у шухляді письмового столу, у верхній, праворуч. Привезеш мені на роботу?
— Уже шукаю, — відповіла вона й підійшла до столу.
У шухляді лежала течка з документами. Паспорт був зверху, але поряд виднілася папка з написом «Квартира». Соломія не збиралася її відкривати, просто рука сама потягнулася. Вона розгорнула папку й побачила договір купівлі-продажу.
Покупцем значився Артем. Це було логічно, адже квартиру подарували йому. Але дата змусила її завмерти. Договір підписали рівно за тиждень до весілля. Саме в той день, коли вони з Артемом хотіли йти розписуватися, поки Раїса Мирославівна не переконала їх почекати.
Соломія сіла на стілець. Вона перечитала дату двічі, потім ще раз. У голові крутилася лише одна думка: а якби вони розписалися раніше, квартира стала б спільною?
Вона відвезла паспорт чоловікові, усміхнулася, поцілувала його в щоку і нічого не сказала. Але вдома не знаходила собі місця.
Увечері вона поїхала до нової квартири. Тато саме міняв розетки.
— Тату, можна запитати? — почала вона.
— Питай, доню.
— Ти не думаєш, що з цією квартирою щось не так?
Олег Петрович відклав викрутку й подивився на неї уважно.
— Що ти маєш на увазі?
— Квартиру купили до весілля. Її оформили на Артема. І ми з ним розписалися пізніше, тому що його мама просила почекати.
Тато мовчав довго. Потім присів на перевернуте відро.
— Я, Соломіє, людина проста, — сказав він. — Юридичних тонкощів не знаю. Але одне скажу: подарунок і справді подарунок, якщо він без підводного каміння.
— Тобто ти теж думаєш, що я права?
— Я думаю, що тобі треба поговорити з чоловіком. Не з матір’ю його, не зі мною, а з ним. Спокійно.
— А якщо він знав?
— Тоді ти хоч дізнаєшся правду.
Того вечора Соломія довго готувалася до розмови. Коли Артем повернувся з роботи, вона вже сиділа за кухонним столом із папкою в руках.
— Що це? — запитав він, побачивши документи.
— Я шукала твій паспорт і натрапила на це. Артеме, чому ти не казав, що квартиру купили за тиждень до весілля?
— А яка різниця? — він пересунув стілець і сів навпроти. — Купили і купили.
— Різниця величезна. Ми збиралися розписатися раніше, а твоя мама переконала нас почекати. Ти не бачиш збігу?
— Ти хочеш сказати, що моя мати щось задумала? — голос його посуворішав.
— Я хочу сказати, що квартира оформлена тільки на тебе. І якби ми розписалися до покупки, вона була б спільною.
— Не була б. Подарунки не діляться, навіть у шлюбі.
— Тоді чому ти так гостро реагуєш?
— Тому що ти обвинувачуєш мою родину в нечесності, — Артем підвищив голос. — Вони віддали нам квартиру, а ти шукаєш підступ.
— Я нікого не обвинувачую. Я питаю, чи знав ти.
— Про що знав?
— Про те, що дату змінили навмисно.
Артем різко підвівся й відійшов до вікна.
— Ніхто нічого не змінював. Мама просто порадила, і все.
— Просто порадила, а квартиру тим часом оформили на тебе. Ти не помічаєш, що тебе використали, щоб мене відсторонити?
— Мене ніхто не використовував, — відрізав він. — І тебе теж. Ти сама дозволила собі такі думки.
— А мій батько тим часом лагодить стіни в квартирі, до якої я не маю жодного стосунку, — тихо мовила Соломія.
— Твій батько допомагає рідній дочці.
— Допомагає у чужому житлі.
— Це наше житло.
— Ні, Артеме. Воно твоє. У цьому й питання.
Він повернувся до неї, і в його погляді змішалися образа й розгубленість.
— Знаєш що, я не збираюся ділити стіни зі своєю дружиною, — сказав він. — Це неправильно.
— Я не прошу ділити. Я прошу чесності.
— Я чесний із тобою.
— Тоді чому ти не розповів про дату?
— Бо не вважав це важливим.
— А я вважаю.
Вони замовкли. Годинник на стіні цокав голосніше, ніж зазвичай. Артем узяв куртку.
— Мені треба провітритися, — кинув він і вийшов.
Соломія залишилася сама. Вона не плакала. Просто сиділа й дивилася на папку.
Наступного дня вона все ж вирішила поїхати до Раїси Мирославівни. Хотіла подивитися їй у вічі й почути відповідь. Свекруха відчинила двері у фартуху, з борошном на руках.
— Заходь, Соломіє, я пироги печу, — привітно мовила вона. — Що ж ти без дзвінка?
— Мені треба з вами поговорити.
— Говори, говори. Тільки я не відірвуся від тіста.
Соломія зайшла на кухню й сіла за стіл.
— Раїсо Мирославівно, я бачила договір на квартиру.
Руки свекрухи на мить завмерли, але вона одразу продовжила місити.
— Бачила й добре. Чого ж тут приховувати.
— Там указано, що купівля відбулася за тиждень до весілля.
— Так і було.
— Чому ви тоді переконали нас розписатися пізніше?
Раїса Мирославівна нарешті витерла руки й сіла навпроти.
— Бо так було розумніше. Навіщо вам було бігати по два рази. Я ж пояснювала.
— Але ж вам було відомо, що квартира вже куплена.
— Відомо.
— І ви знали, що якщо ми розпишемося після покупки, вона залишиться тільки Артемовою.
Свекруха примружилася.
— Он як ти це бачиш.
— Я бачу факти.
— А я бачу невдячну дівчину, — холодно мовила Раїса Мирославівна. — Ми з чоловіком віддали вам квартиру, а ти приходиш у мій дім і допитуєшся, чи не обдурила я тебе.
— Я питаю, чому ви нічого не сказали.
— А що я мала сказати? Що не збираюся ділити своє майно з людиною, яку знаю три роки? Це, по-твоєму, нормально?
— Я не людина з вулиці. Я дружина вашого сина.
— Дружини приходять і йдуть, — відрізала свекруха. — А квартира залишається в родині.
Соломія відчула, як щось стислося всередині.
— Тобто ви від початку вважали, що мій шлюб може розпастися?
— Я вважала, що треба бути обачною. У житті всяке буває.
— І тому дозволили моєму батькові робити ремонт у квартирі, на яку я не маю прав?
— Ніхто його не змушував.
— Він думав, що працює для нашої сім’ї.
— Він працює для свого зятя. Хіба це гірше?
Двері на кухню відчинилися. Увійшов Віктор Степанович, батько Артема, який чув кінець розмови.
— Раїсо, — промовив він тихо, — досить.
— Не втручайся, — кинула вона через плече.
— Я втручуюся. Ти зайшла надто далеко.
— Я захищаю нашого сина.
— Від його ж дружини? — він підійшов ближче. — Соломіє, пробач. Я не знав, що вона так вирішила. Квартиру вибирали разом, але про оформлення я мало розумів.
— Ти мав усе знати, — огризнулася Раїса Мирославівна.
— Я довіряв тобі. Це моя помилка.
— Ти завжди мені довіряв, і ніколи не скаржився.
— Бо ніколи не було такої причини, — відрізав Віктор Степанович. — Це неправильно. Дівчина в нас живе, а ти поводишся, ніби вона чужа.
— Вона нас підозрює.
— І має право.
Раїса Мирославівна підвелася, струсила борошно з фартуха й вийшла з кухні, голосно зачинивши двері. Віктор Степанович провів її поглядом і зітхнув.
— Не тримай на неї образи, — сказав він Соломії. — Вона боялася, що ви потім розійдетеся й квартира піде в чужі руки. Але не мала так вчиняти.
— Мені від цього не легше.
— Знаю. Поговори з Артемом ще раз. Він добра людина, просто йому важко визнати, що мати помилилася.
Увечері Артем повернувся додому пізно. Соломія чекала на нього у вітальні.
— Я була в твоїх батьків, — сказала вона.
— Мені вже телефонувала мама, — він скинув куртку на стілець. — Вона в сльозах. Ти навіщо до неї пішла?
— Бо мала отримати відповідь.
— І що, отримала?
— Так. Вона не приховувала, що хотіла лишити квартиру за вами.
— Вона має право так думати.
— А я маю право знати, на що погоджуюся.
— Ти ж погодилася.
— Я погодилася не знаючи.
Артем сів на край дивана й потер обличчя долонями.
— Соломіє, я не можу посваритися з матір’ю через папірці.
— Це не папірці. Це наше життя. Мій батько вклав у квартиру гроші й сили. Ми разом будуємо дім, який записаний тільки на тебе.
— Ну то й що? Я ж не збираюся тебе виганяти.
— Я й не кажу, що збираєшся. Але ти бачиш, як це виглядає з мого боку?
— Бачу, — він нарешті підвів голову. — Просто мені соромно.
— За що?
— За те, що я не помітив. Я справді не пов’язав дату з весіллям. Мама казала, що так буде зручніше, і я повірив. Не здогадався, що за цим є щось інше.
— Тобто ти не знав?
— Присягаюся, не знав.
Соломія вдивлялася в його очі й бачила в них лише втому й розгубленість. Вона відчула, як напруга потроху спадає.
— Тоді що ми робитимемо? — запитала вона.
— Не знаю. Поговорю з мамою.
— Вона не змінить думки.
— Можливо. Але я можу змінити своє рішення.
— Яке?
— Піду до нотаріуса. Оформимо половину квартири на тебе.
— Я не прошу цього, Артеме.
— А я прошу себе, — він узяв її за руку. — Якби я сам до цього додумався раніше, нічого б цього не було.
— Мама твоя образиться.
— Образиться, і що? Вона вже зробила все, що могла. Тепер моя черга діяти.
— А якщо вона не простить?
— Тоді ми будемо жити без її прощення, — сказав він тихо.
Соломія притулилася до його плеча. Вона не була впевнена, що все владнається, та вперше за кілька днів відчула, що вони знову на одному боці.
Через тиждень вони разом пішли до нотаріуса. Раїса Мирославівна не прийшла й не телефонувала. Віктор Степанович прислав коротке повідомлення з одним словом: «Правильно».
Олег Петрович закінчував ремонт у світлій квартирі, поклавши останній шматок плінтуса біля вікна. Він окинув поглядом кімнату й задоволено кивнув.
— Ось тепер можна й вселятися, — мовив він. — Тепер вона справді ваша.
— Спільна, — поправила Соломія й усміхнулася.
Артем стояв поруч і тримав її за руку.
Олеся Срібна