— Оксано, ти знову набираєш цілу гору сумок. Вони ж їдять більше, ніж ми! Самі порахуй, ти ж розумна жінка. На нашу сім’ю сина йде половина бюджету!
— Та ти перебільшуєш, Віть. Яка ще половина? Ти б ще картоплю за ринковою ціною додав до рахунку.
— І додам. І картоплю, і твої борщі, і огірки, і лечо, і помідори, і язик тещин. Ти все літо біля плити стоїш, а вони за один раз усе змітають.
— А скільки вже тієї тушкованки ми возили? Усе своє, з поросят, яких самі виростили. Картоплю Андрій сам копав. А його Марина до матері помчала. З однієї квартири в іншу. Вікна мити.
— Віть, не заводься. У тебе ж тиск підскочить.
— У мене тиск росте через їхній апетит, який раптом виріс! Ми приїжджаємо, а в них холодильник порожній. Усе. Не повезу, не поїду!
— То ти хочеш мене на автобусі відправити? Я ж ще й холодець зварила. Ми все одно це не подужаємо.
— Степан усе з’їсть. Від нього хоч якась користь і радість є. І двір охороняє, і хвостом крутить.
Оксана й Віктор ще довго сперечалися. Віктор упирався, Оксана не відступала. Урешті вона погодилася забрати менше банок, а пакет із цукерками Віктор сам сховав, поки дружина не бачила.
Через це виїхали на дві години пізніше. Оксана всю дорогу бурчала, бо їй ще треба було заскочити в крамницю в місті. Затрималися вони й на залізничному переїзді: там ішов ремонт, і машини пропускали з паузою у пів години.
Потім ще стояли в заторі вже біля будинку, де син із невісткою знімали квартиру. У підсумку вийшло три з половиною години затримки.
— Усе через тебе, — знову почала Оксана. — Ти мені весь день перекрутив! З самого ранку настрій зіпсував, до обіду я вже хотіла бути вдома, а тепер будемо лише до вечора.
— А куди нам поспішати? Малих дітей нема, ніхто не плаче. Степан у своїй будці спить, худоба нагодована.
— Ну добре.
Оксана відмахнулася, бо сперечатися вже не було сил. Чоловік, по суті, мав рацію. Продуктів у місто вони возили більше, ніж самі з’їдали. І набагато більше. Окрім усього домашнього, Оксана ще й купувала улюблену ковбасу сина.
Хоча він і сам міг би купити її в місті. І сир вона знала, який брати. Цукерки Олексій любив, та й солодке взагалі. Вона ж мати, вони ж батьки.
Допоможуть — син із невісткою швидше назбирають на квартиру. Оксана думала про це, поки вони піднімалися ліфтом. Цього разу сумки були легші. Це Віктор дещо відстояв.
***
— Добридень, ви сьогодні щось запізнилися, — сказала у відповідь на привітання Галина.
Віктор одразу пішов із сином до кімнати, там уже сиділа сваха. Оксана почала розкладати сумки, помітила, що цукерок немає, але промовчала. Рішила, що вдома все скаже Віктору.
Порожні сумки вона поставила в передпокої й приєдналася до розмови зі свахою, аж поки Галина не покликала всіх пити чай. На столі цукерок не було.
Олексій підвівся й перевірив шафу. Там їх теж не виявилося. Оксана знову подумала, що вдома вилає чоловіка. Хоч мед лишив, уже добре, сама ж усе викладала.
— Галино, ми випадково забули цукерки, діставай мед. Олексій любить солодке. Там же ще є варення. Діставай усе. Ти ж не їси, а він любить.
Галина й мати переглянулися. Галина неохоче підвелася й дістала банку варення.
— А мед?
Галина знову глянула на матір.
— Діставай, Галю. Мама привезла, а ти жалієш. Давно він варення не їв, — сказав Олексій.
— Давно? Ми ж лише два тижні тому привозили. Це, по-твоєму, давно?
— Не пам’ятаю.
— От як!
Мати Галини почала розпитувати про господарство, і розмова перейшла в іншу сторону. Після чаю ще сиділи й говорили.
Сваха весь час поглядала на годинник, було видно її невдоволення. Віктор це помітив і вирішив тягнути час: щось тут було не так. Коли кудись поспішаєш — іди, ніхто не тримає.
— Доню, мені вже треба, я й так запізнююся.
— Мамо, посиди ще трохи, — вона ще щось їй прошепотіла.
— Добре, доню. Проведемо ваших гостей, тоді вже й я поїду. Я ж обіцяла вчасно повернути машину твоєму братові, а вже дві години минуло.
— А ми не поспішаємо, — сказав Віктор.
— Як це не поспішаєте? Ми дуже поспішаємо, мені ще в магазин треба заїхати. Збирайся, поїдемо. Дякую за чай.
Оксана почала підганяти чоловіка. Нарешті вони вийшли.
— І що ти там влаштував? Сваху давно не бачив? Не поспішаємо, бачте! Засиділися. Чи ти зовсім глузд утратив? Тобі в селі вже набридло жити?
— Це ти від ревнощів глузд втрачаєш, а я рятую нашу сім’ю від розвалу.
— Якого ще розвалу?
— Побачиш. Сідай у машину й помовч, у мене вже голова кипить від твоїх думок.
— То в тебе в голові думки. І чого ти зупинився? Ми ж тільки-но від’їхали.
— Дивись на під’їзд, тобі звідти краще видно. І не став дурних запитань. Виїзд тут один, з іншого боку ремонт, усе перекрито.
— Віть, ідуть! З пакетами йдуть до машини! Галя та сваха.
— Я цього й чекав сьогодні. Підозра в мене й так була. А звідки ті дрібниці? У під’їзді ж магазину немає.
— Завантажують, прощаються.
— Тримайся, свахо.
Віктор під’їхав до під’їзду й перегородив виїзд своїм авто. Сваха вже хотіла обуритися, але так і застигла з відчиненим багажником, бо біля нього вже стояв Віктор.
— Щось забули? — тихо спитала Олеся.
— Забули! Авжеж, забули. Зараз заберемо й поїдемо. Ми швидко. Оксано, ти тільки подивись. Це наш мед, ціла банка. А ось і варення для нашого синочка. І холодець, і м’ясо. Та тут майже все, що ми привезли! Усе, що ти нашому синові готуєш, Олесю?
Олеся почервоніла, а сваха зовсім розгубилася.
— Це я на зберігання взяла. У них у холодильник не влазить.
— Коли чай пили, усе чудово влізло. Олексій знає?
— Знає, але не все.
— А ми зараз у нього й спитаємо. Дзвони йому, нехай спускається.
Олексій нічого не знав. Узагалі нічого.
— То ви нам трохи й привозите. Олеся каже, що нам лише на три дні вистачає, точніше — на три вечері, бо обідаю я на роботі в їдальні.
— Ми ж дорослі, працюємо, самі все купуємо. Раніше ви возили такими величезними сумками. Я ж вам казав, що треба менше. Я думав, ви мене почули.
— А тушкованка, а цукерки? Мед із варенням?
— Тату, яка тушкованка? Мед із варенням я вперше бачу. Дякую вам, це ж моє улюблене.
— То сходи й подивися. У вашій кухні вже немає твого улюбленого варення.
— Ви його додому забрали?
— Ні. Теща твоя все забирає! Варення, мед, тушкованку, салати — усе в неї в багажнику. А ми ж усе тобі везли. Навіть холодцю вона тобі не залишила!
— Олю, що це означає?
— Я мамі дала. Вона любить холодець.
— А я? Я теж люблю. А мед? Ти все робила за моєю спиною? А я ж минулого разу шукав цукерки. Були ж, а потім зникли.
— Ти тоді сказала про подругу. Я зрозумів! Теща завжди приїжджала після моїх! Ти дурила мене три місяці, ні, чотири!
— Ні, синку, вони тебе дурили два роки! Просто останнім часом зовсім знахабніли. Залишили вам продуктів на три дні, а тещі — все інше.
— Бери, сину, пакети й іди додому. А ти, свахо, на наш кошт вирішила жити? Гарно влаштувалася. А ти, Олеся? Не соромно тобі?
— А ви її не сваріть, вона ж матері допомагає! Думаєте, ви все правильно зробили? Аж ніяк! Зараз діти посваряться, родина зруйнується!
— Сім’я на обмані не тримається! Самі розберуться.
Оксана й Віктор поїхали. Увечері син подзвонив, подякував і попросив наступного разу стільки всього не привозити.
***
— Бачиш, я ж мав рацію. Апетит у них занадто великий, тільки виходить, що не в сина, а в його тещі.
Через місяць Олексій подав на розлучення, не зміг пробачити такий обман. І все через апетити тещі…
Отак буває: одна мама все тягне для дітей, а інша думає, як би собі прихопити побільше. От і доприхопилася…